Концертне турне кобзарів Україною

До 155-річчя Всеукраїнського товариства «Просвіта»

«Маючи дозвіл від губернатора»

Почалося все напередодні нового 1908 року. Мати Лесі Українки письменниця Олена Пчілка видавала в Полтаві український часопис «Рідний край». На його шпальтах 8 січня 1908 року можна було зокрема прочитати: «Кобзар Ткаченко співає у Катеринославі на скількох вечорах. Потім, маючи дозвіл від катеринославського губернатора, їздив з добродієм Дзябенком у Новомосковськ (Катеринославської губ.) і там теж співав на скількох зібраннях, в (учительській) семінарії й в скількох інших школах. Всюди кобзареві пісні викликали велике задоволення. Є думка повезти кобзаря й в інші місця».

Гордій Федорович Дзябенко був серед фундаторів «Просвіти» у Катеринославі й на установчих зборах у жовтні 1906 року увійшов до складу правління. Цей робітник жив на лівобережжі Дніпра, в селищі Амур він створив так звану Запорозьку «Просвіту». До речі, все лівобережжя в той час, хоча й було передмістям Катеринослава, але належало до Новомосковського повіту і тільки 1926 року увійшло до складу Дніпропетровська.

Амурська «Просвіта», заснована 1907 року, була активна наступного року – найтяжчого для Катеринославської «Просвіти» (щойно закінчилася революція 1905–1907 років і почалася столипінська реакція – звідси депресія та тимчасовий занепад). Внутрішні чвари і незгоди заважали роботі Амурської «Просвіти», але ж філія вижила і працювала весь час. Мало того – часом показувала приклад Катеринославській! У цьому була безперечна заслуга Гордія Дзябенка, котрий активно пропагував кобзарське мистецтво, їздив із кобзарями по інших селах.

Цитований нами часопис «Рідний край» зазначав: «Запорожська «Просвіта» в посаді Амур (під Катеринославом) виявляє надзвичайно жваве життя: збудувавши так швидко після заснування свій власний будинок, з чималою світлицею й сценою, Товариство урядило в себе  з середини минулого літа (1907 року) по 1 січня 1908 року – 40 постанов українських п’єс. Товариство має свій дуже добрий хор, п’єси ставить теж своїми силами. Від постанов зібралося чистих 700 карбованців. Ті гроші пішли на виплат довгу, що зроблено під час будови власного будинку».

Той же часопис 8 січня 1908 року повідомляв, що відомий учений-історик, директор Катеринославського музею Дмитро Яворницький, знавець запорозького побуту, «має прочитати скілька лекцій по історії Запоріжжя в Амурській «Запорозькій Просвіті» на користь сього ж товариства». Членами «Запорозької Просвіти» на Амурі були здебільшого робітники – вони «з великою цікавістю дожидають тих лекцій».

«Се вже кобзар новий, «концертовий»

Дмитро Яворницький сам був палкий пропагандист кобзарського мистецтва. Кобзарі співали на організованому ним у серпні 1905 року в Катеринославі ХІІІ всеросійському археологічному з’їзді. Частими гістьми бандуристи були і в музеї ім. Поля, який очолював Дмитро Іванович, і у нього вдома. Тож Яворницький, який сам активно їздив по губернії з лекціями про козацтво, цілком міг «підкинути» Гордієві Дзябенку ідею возити кобзарів по повітах Катеринославщини з концертами. Про це переконливо свідчить короткий лист Дмитра Яворницького до свого колеги етнографа і творця музею в Олександрівську Якова Новицького від 10 липня 1907 року.

Отже, просвітянин Гордій Дзябенко часто їздив Україною разом зі згаданим у листі кобзарем. Петро Ткаченко-Галашко (1878–1918) – кобзар родом із села Синявок на Чернігівщині, учень Терентія (Терешка) Пархоменка (1872–1910). Виконував думи «Брат і сестра», «Удова», «Плач невольників», пісні на слова Тараса Шевченка, історичні та жартівливі пісні.

Письменниця і редакторка Олена Пчілка почула спів його вчителя кобзаря Терешка Пархоменка в Катеринославі у серпні 1905 року, коли приїхала сюди на всеросійський археологічний з'їзд: «Чернігівський (кобзар) Пархоменко, середнього віку – се вже кобзар новий, «концертовий», що звик уже з'являтися на «помості» (він і тепер був одягнений трохи по-театральному), сей знає слова дум уже з книжки, мелодії їх не тямить, співає на голос який-небудь, хоч би й танечний. Сей проспівав нам «Морозенка».

Отже, Гордія Дзябенка надихнув успіх улаштованих ним концертів у Новомосковську і він продовжив поїздки. Знов треба нагадати: час був зовсім несприятливий для таких турне. На кожен виступ треба було мати дозвіл катеринославського губернатора.

Напередодні нового 1909 року Дзябенко їде з кобзарем Петром Ткаченком до Олександрівського повіту (Олександрівськ – сучасне місто Запоріжжя). Ось що пише про це «Рідний край»: «Кобзарські концерти в Катеринославщині. Д-ій Дзябенко, один з головних засновників «Запорожської «Просвіти» вже не раз уряджав кобзарські концерти в катеринославських повітових городах, привозячи з собою знайомого кобзаря. Остатнім часом д. Дзябенко їздив у сусідній повіт з кобзарем і врядив (організував) там його концерт. Коли б таких прихильників, як д. Дзябенко, було більше! Звичайно, се завдає охочій людині чимало клопоту з тими дозволами й таким іншим, але зате яка се велика послуга для нашої національної музики й пісні! – а вони таку велику потребу мають в пильній помочі».

«Концерти розворушували українців»

З одного з наступних номерів «Рідного краю» стає відомо, де саме в «одному з сусідніх повітів» побував невтомний Дзябенко з кобзарями. До редакції писав листа Юхим Нечоса (псевдонім Юхима Грищенка) з Гуляйполя.

Окрім Олександрівського повіту, Дзябенко з кобзарями завітав і до Бердянська. Відгомін цієї події знаходимо у двох січневих листах 1909 року актора Дмитра Івановича Грушка до професора Дмитра Івановича Яворницького. «Добродій Дзюбенко, будучи у нас, – писав Грушко, – познайомився зо мною і я познайомив його з своїм життям, і він поступився, приїхавши додому, перебалакати з вами і дати мені змогу як-небудь вибитися з цієї тяжкої недолі, і от скілько не пишу йому, а од його одповіду не маю…». Одним словом, 50-річний Грушко був аматором мистецтва, писав драматичні твори, але видати не міг, бо опинився без служби, без квартири і без хліба… Про все це він писав Яворницькому, бо, мовляв, Дзюбенко не відповідає на його листи. Одне слово, як у тій приповідці: «Дайте водички випити, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде…». Не дивно, що Дзюбенко не відповідав на листи Грушка, бо і йому й самому напевне жилося не з медом. Кобзар Ткаченко помер 40-річним сто п’ять років тому, у 1918-му. Гордія Дзябенка не стане у голодному 1932 році…

Тож, як бачимо, кобзар Петро Ткаченко давав українські концерти у Катеринославі, Нікополі, Гуляйполі, Бердянську та інших містах і селах. Скрізь ці виступи мали успіх й за словами невтомного Дмитра Івановича Яворницького розворушували українців.

Титульне фото: Українські кобзарі, які грали на археологічному з’їзді у Харкові 1902 року //  https://www.facebook.com/osvnastup/photos/a.767742860058476/1371419166357506/?type=3