Огневий Костянтин Дмитрович
Костянтин Огневий: голос, який долає кордони

Костянтину Огневому випало жити й творити у чи не найбільш насичений і найважчий відрізок історії ХХ ст. Вона склала чималий архів-зведення карколомних, часто трагічних подій. А йому, попри гострі й небезпечні повороти, одначе, вдавалося уникнути непотрібності багатьох колег і земляків. Можливо, просто через сприятливий збіг обставин, а може, талант та неозброєна харизма Артиста, розсовували кордони – просторові, часові, ідеологічні.

Золоті слова та ноти

Його пісні ніжні й прекрасні, як білі лебеді. Кого не полонить це прозоре, напівказкове джерело вокалу, ім’я якому – Костянтин Огневий?

Євгенія Мірошниченко

Доброзичливий, енергійний, завжди у доброму гуморі. Але як багато душевного болю приховує усмішка на обличчі відомого співака… Костянтин Огневий народився у Дніпропетровську у робітничій сім’ї. Коли хлопчикові було п'ять років, батька посадили у в'язницю через «антирадянську» поведінку. Ярлик «ворог народу» тоді «пришили» цілій групі дніпропетровських робітників, які збиралися, щоб почитати вірші й поспівати українських пісень. Тож, репресований, у в'язниці батько й помер. Цей факт зі своєї біографії співак вимушений був приховував усе життя, але пам’ять про ці події назавжди залишилася у його серці.

Співочий талант і любов до музики передалася синові від батька. Хлопець охоче відвідував музичну школу, деякий час опановував скрипку. Але, почувши насичений, яскравий і потужний звук гітари, захопився цим інструментом. Згодом він не раз брав участь у вуличних концертах, де співав популярні пісні для друзів і шанувальників. Невідомо, як би склалася подальша творча доля молодого музиканта, якби не війна. Щоб піти воювати на фронт, юнак навіть приписав собі один рік, але бути на передовій йому так і не довелося. Вокальні дані та музична обдарованість Костянтина були помічені, й він потрапив в ансамбль Мінського військового округу під керівництвом доцента Ленінградської консерваторії Олександра Дмитрієва. Це був великий педагог, ерудована та освічена людина, чудовий диригент. Потім був ансамбль Білоруського військового округу, а далі – ансамбль Київського військового округу, де хормейстером був Микола Якович Венедиктов.

Роль пісні в роки війни була надзвичайно високою. Вона зігрівала серце та підтримувала людей у важкі хвилини, втішала їхні змучені душі. Пісня була необхідна людині, як повітря, з нею людське серце не черствіло та знаходило в собі нові сили зберігати надію. На одному з концертів Костянтин виконав пісню «Огонек», яка була тоді дуже популярною. Колегам і друзям сподобалась, як хлопець її заспівав, так з того часу вони й прозвали його «вогником». У ті часи він досконало опанував свист, і, коли не було голосу, насвистував улюблені мелодії виснаженим від бою воїнам. Виступали артисти перед солдатами просто з вантажівки, відкривши бортик. Співали так, що часом перебивали гуркіт канонади. Якось навіть не помітили, що почався наступ. Так до кінця життя і залишилися на руках Костянтина Огневого сліди від осколків. Хлопець гідно пройшов вогняними дорогами війни та дарував у піснях частку себе. 

Після демобілізації та розформування ансамблю хлопець вирішує повернутися до рідного міста та продовжити навчання. Спілкування з Оленою Ручьєвою та її кілька уроків допомогли майбутньому тенору сформувати професійне ставлення й розуміння власного вокалу. Він усвідомив, що для відчутних зрушень йому не вистачає базисних знань, тому починає навчання з самих основ. Після закінчення Дніпропетровського музичного училища комісія направляє його на прослуховування до Московської консерваторії. Але туди на іспити прибуло понад 300 абітурієнтів, і Костянтин не пройшов за конкурсом, тому відніс документи в Гнєсінський музичний інститут. Глибокою народною основою та щирістю почуттів хлопець звернув на себе увагу ректора консерваторії – знаменитого хорового дириґента Олександра Васильовича Свєшнікова, рішення якого стає вирішальним при його зарахуванні в студенти консерваторії. 

Він успішно пройшов навчання у класі оперної співачки Маргарити Гукової, яка велику увагу звертала на те, щоб студенти не тільки вміли майстерно співати, а й були хорошими акторами. Працюючи з учнями над вокалом та виконуючи романси, вона завжди звертала увагу на те, що в невеликому творі, мініатюрі, протяжністю у дві-три хвилини, треба вміти намалювати яскраву картину життя людської душі, передати настрій, який композитор втілив у звуках. Вона вимагала від студентів ясного уявлення того, про що і кому співається пісня, нагадуючи, що, якщо слова не чутні, «вся робота йде нанівець». До тенорів Маргарита Георгіївна ставилася особливо прискіпливо, запевняючи, що яку б партію тенор не співав, глядачам здається, що це все одна й та ж. Тому вона вимагала від студентів більшої різноманітності інтонацій, вміння передати найменші нюанси в зміні настроїв.

На другому курсі Костянтин уже співав в оперній студії при консерваторії – партії Альфреда в «Травіаті», Фауста, Альмавіву в «Севільському цирюльнику» та багато інших. На останньому курсі його запросили до Києва для запису фонограми для документальної стрічки, й під час відвідування Київського оперного театру він випадково потрапив на прослуховування та отримав запрошення від директора театру Віктора Гонтаря. Ці події відбилися на навчальному процесі, тому його вирішено було відрахувати з консерваторії, але знову втрутився Олександр Свєшніков – «переможців не судять!» – зазначив він, дізнавшись всі обставини та дозволив закінчити навчання. Після закінчення в 1955 році Московської консерваторії Костянтин Огневий дебютував на сцені Українського театру опери та балету.

У 1955-му році співак став солістом Київської опери. І за 18 років виконав тут більш ніж 800 вистав і 20 партій. Перше повоєнне десятиліття в житті київської оперної трупи стало періодом напруженого відновлення ритмічної діяльності всіх творчих і технічних цехів, активного розширення репертуарної афіші, ретельного поновлення постановок класичної спадщини та інтенсивної співпраці з сучасними композиторами. З метою залучити до театру якомога більшу кількість глядачів, адміністрація театру прийняла рішення демонструвати, передусім, найбільш популярні оперні твори. Костянтин Дмитрович володів величезним репертуаром, виконуючи практично всі партії ліричного тенора.

Популярність і глядацьку любов співакові принесла партія Ленського в опері Петра Чайковського «Євгеній Онєгін». Партія поета досить багатогранна у своїх найтонших ліричних нюансах і цікава для професійних виконавців. Розвиток тематичного й образного матеріалу йде від захопленого гімну любові в першій картині, через гіркоту та страждання в сцені балу Ларіних до елегії в сцені дуелі. Незмінним супутником, другим голосом, що доводить або уточнює емоційний стан героя, звучить оркестрова партія. Після прем’єри опери критики були вражені його виконанням партії Ленського. Костянтин Огневий виявив себе як унікальне поєднання чудового співака та прекрасного драматичного артиста: він вдало скористався всім багатим матеріалом, яку дає партія Ленського. Замість сентиментальної лірики, що вважалася, обов'язковим атрибутом виконання тенорового репертуару, Костянтин Дмитрович вивів на сцену справжній образ героя з живим конкретним характерам і сильними почуттями.

Однією з найкращих у репертуарі співака вважається партія Таміно у «Чарівній флейті» Моцарта. Костянтину Огневому вдався образ головного героя, який мужньо боровся за справедливість, не чекаючи, поки Всесвіт сам примирить добро і зло. Шлях до світла Сонця правди принц розпочинає при сяйві зірок у царстві Цариці ночі. Опера розкривається схвильованими репліками Таміно, який намагається врятуватися від страшного змія. Костянтин Дмитрович, знайомий глядачам як виконавець головних ролей здебільшого в операх романтиків, звучав переконливо та влучно. Чистота виконання, впевнена і героїчна гра отримали високу оцінку у музичних критиків і запам’яталися глядачам.

Найвідоміші партії оперного співака: Петро («Наталка Полтавка» Миколи Лисенка), Ленський («Євгеній Онєгін» Петра Чайковського), Володимир Ігорович («Князь Ігор» Олександра Бородіна), Альмавіва («Севільський цирюльник» Джоаккіно Россіні), Альфред, Герцог («Травіата», «Ріголетто» Джузеппе Верді), Таміно («Чарівна флейта» Моцарта), Люченціо («Приборкання непокірливої» Віссаріона Шебаліна), Надір («Шукачі перлів» Жоржа Бізе).

Українська пісня – злет душі людської

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!

Тарас Шевченко 

У життя співака було багато конкурсів, переважно «класичних». На першому республіканському конкурсі вокалістів він отримав третю премію, потім був всесоюзний конкурс та бажана золота медаль і перша премія. Після цього у 1957 році був VI всесвітній фестиваль молоді та студентів, на якому проводився конкурс вокалістів. Головою журі на ньому був знаменитий італійський співак – Тіто Скіпа. Складна вокальна програма, імениті учасники зі 131 країни не завадили Костянтинові Огневому отримати срібну медаль і любов глядачів та журі від проникливого виконання пісні «Ніченька».

Його яскраві вокальні й сценічні дані, уроджена внутрішня музикальність, глибоке осмислення при розкритті музичних образів, відчуття стилю зумовили притаманну тільки йому власну манеру та стиль виконання. У виконанні творів найрізноманітніших жанрів, від класики до творів сучасних композиторів Костянтин Огневий завжди виявляв співочу культуру, чудову вокальну школу, вміння створити неповторний і незабутній вокально-художній образ. Він проводив широку концертну діяльність, популяризуючи твори українських композиторів і народні пісні, користувався величезною популярністю та визнанням. 

Шлях митця – це завжди невтомні пошуки, вічне невдоволення собою і щоденна, кропітка робота з вдосконалення своєї майстерності, прагнення віднайти своє трактування твору, постійне розширення концертного репертуару. Так у 1960 році в Київській філармонії Костянтин Дмитрович вперше виконав пісню Володимира Верменича «Чорнобривці». Ця пісня – про материнські руки, котрі вміють, як ніхто, колисати дитину, ростити хліб, сіяти квіти та навчати дітей добру.

Пройшовши через серце співака, вона стала улюбленою для багатьох людей, цее – своєрідний український ліричний гімн, ніжна посвята українській жінці. Саме Костянтин Огневий дав їй крила, подарував усім слухачам радість насолоди від чудової пісні про матір. Вона швидко стала шлягером не тільки в Україні, а за її межами. Співак згадував, як його приймали у канадському Монреалі. «…Виконав одну пісню, другу, третю. А потім – «Чорнобривці», і музика Володимира Верменича, і слова Миколи Сингаївського всіх приголомшили… Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню – і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування – десятки людей плакали…». Перетворившись давно на народну, улюблену для багатьох поколінь, вона й сьогодні хвилює своєю проникливою любов’ю і синівською відданістю до найдорожчої для кожного з нас людини – мами. 

Цікаво, що першим виконавцем неофіційного гімну столиці «Як тебе не любити, Києве мій!» теж став Костянтин Огневий. Пісня була написана в 1962 році та нагадувала чарівний вальс про красу стародавнього й водночас молодого Києва з самобутнім колоритом Дніпрових круч. Співак виконав цю пісню дуетом із Юрієм Гуляєвим, і з їхньої легкої руки вона стала відомою та популярною.

Дуже багато в артиста було подорожей за кордон з концертами. Він був у таких країнах як Болгарія, Югославія, Франція, Фінляндія, Нідерланди, Канада, Куба. І скрізь, де б не бував Огневий, люди світу радо зустрічали його чарівні пісні співучого українського народу. Пісні, які виконував Костянтин Дмитрович мали одну дуже цінну особливість – вони зігрівали, об’єднували та лікували душу. Романтик за натурою, співак віддавав перевагу ліриці, вправно поєднуючи традиційні народні мотиви з сучасними естрадними ритмами. Його пісні про матір, про кохання, про чистоту й вірність почуттів вражають глибоким проникненням у найпотаємніші куточки людської душі. Українська пісня зачаровувала слухача, торкалася серця співочою мовою та сердечністю мелодій. Коли слухаєш Костянтина Дмитровича, уявляєш шум вітру в спекотних ковилових степах, плескіт хвиль величавого Дніпра, ніжний звук бандури.

Костянтин Огневий першим із академічних співаків став виступати в супроводі інструментального ансамблю. В його першому колективі грали молодий Володимир Бистряков і гітарист Валерій Петренко. Уже потім із такими ансамблями стали співати Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Микола Кондратюк. Але він був сміливим першопрохідцем, який навіть після погроз керівництва звільнити з роботи не припинив співати у ВІА. 

З успіхом виступав на концертах, виконуючи пісні українських композиторів О. Білаша, П. Майбороди, В. Івасюка, І. Шамо, І. Поклада, В. Верменича, О. Зуєва, В. Ільїна, Б. Буєвського, Я. Цегляра, Н. Андрієвської та інших, а також твори зарубіжних авторів. Наспівав на грамплатівки ряд українських народних пісень, романсів українських композиторів, оперних арій. Він записав 15 платівок, близько 200 записів зроблено для фондів Українського радіо, знімався у телефільмах, озвучував кінофільми.

Більше ніж 30 років Костянтин Дмитрович викладав у Київській консерваторії. Спочатку доцент, потім професор, а з 1985 року завідувач кафедри сольного співу. Це найбільш плідна частина його життя. Серед його випускників зірки нашої естради – Микола Мозговий, Віталій Білоножко, Олександр Пономарьов, Степан Гіга, і опери – Олег Кулько, брати Приймаки, Ігор Борко та інші.

Унікальний, рідкісний за своїми благородством тембр голосу Костянтина Дмитровича живе в пам'яті у багатьох поколінь його вдячних шанувальників. Вишукана техніка співу Артиста – не експонат історії вокального мистецтва, а жива пам’ять української пісні.