Чеканьов Костянтин Іванович
Костянтин Чеканьов. Скульптор, який випередив час

Я вважаю, що потяг до краси – одна з вроджених якостей людини. Скажімо, є інстинкт самозбереження. А потяг до краси – інстинкт збереження душі, прагнення самовираження і самоствердження. Мистецтво для людини – така сама потреба як світло і повітря.

Костянтин Чеканьов

Скульптурні символи, народжені працею, талантом та любов'ю цього майстра, прикрашають вулиці і площі Дніпра. Костянтин Іванович Чеканьов вважав, що скульптура, як і архітектура – це найбільш довговічний вид мистецтва. Відображаючи в камені минуле, він назавжди лишився нерозривно пов’язаним зі своїми творами.

Костянтин Іванович Чеканьов народився 8 січня 1931 року у селі Андріївка Бердянського району Запорізької області. Дитинство його припало на страшні роки Другої світової війни. Батько відразу пішов на фронт, хлопець фактично лишився за чоловіка в сім’ї, підтримуючи матір і молодших сестер. Нарівні з дорослими працював у полі, допомагав удома. На все життя він запам’ятав, як через село відступали змучені, виснажені, поранені солдати радянської армії. Як точилися запеклі бої за селом. Як вразили його на все життя картини вбитих зовсім молодих солдатів. Як потім німці, відступаючи, палили людські хати, а його бабуся гасила їх під страхом смерті. Як ховалися від фашистів у льоху та ледь не загинули від кинутої гранати.

Пізніше скульптор згадував, що завжди тягнувся до малювання, пристрасно і захопливо копіюючи в дитинстві малюнки з книжок. Якось родичі привезли йому у подарунок з міста акварельні фарби. Того літа хлопець завзято малював з натури яблука з червоними боками.

Закінчивши семилітку у 1947-му, поїхав на даху товарного вагону до Дніпропетровська, вступати в художнє училище. Босого хлопчика у паровозній сажі побачив в училищі художник-графік Микола Степанович Погрібняк. Подивившись малюнки юнака, дав пораду вчитися малювати з натури і згодом знову приїхати на навчання. Той, багато разів намальований глечик, Костянтин Іванович завжди згадував з усмішкою.

Наступного разу успішно здав екзамени і був зарахований на скульптурний факультет. Його учителем за фахом став  скульптор Олексій Іванович Жирадков. Хлопець нічого не знав про цей вид мистецтва, але згодом захопився. Коли на другому курсі етюди Костянтина Чеканьова побачив Михайло Панін, корифей дніпровської живописної школи, і запропонував перейти на факультет живопису, юнак не погодився.

У 1956 році закінчив Дніпропетровське державне художнє училище. Його дипломною роботою була скульптура «Повернення» – фігура солдата, що пережив війну і повертається до рідної домівки. Тему він вибрав не випадково – це були до болю знайомі події, те, що бачив і відчув особисто.

Потім була служба в армії. Після демобілізації повернувся до рідного села. Але мрія продовжувати навчання не відпускала. Тож згодом вирушив до Харкова здавати екзамени в Художній інститут. І здав усі на «відмінно». Костянтину Чеканьову пощастило навчатися у відомого педагога Миколи Леонідовича Рябініна, кращого портретиста країни.

1962 року інститут було закінчено. Для диплома молодий скульптор представив роботу «Агроном». Збиральний образ юної сільської дівчини, яка щиро любить рідну землю і працює на ній. Цей вибір теж був не випадковим – він знав таких дівчат, ріс разом із ними. Тому й образ вийшов таким достовірним, бо молодий скульптор добре знав сільське життя. Скульптура мала успіх: експонувалася на республіканській та всесоюзній виставках молодих художників, її репродукції друкувалися в журналах.

Після закінчення інституту Костянтин Чеканьов отримав призначення до Дніпропетровського державного художнього училища. Він очолив скульптурне відділення, замінивши на цьому посту відомого скульптора і педагога, свого колишнього вчителя Олексія Жирадкова.

Молодий педагог з ентузіазмом і натхненням поринув у роботу, ініціював спорудження нової скульптурної студії для студентів училища. За підтримки директора училища І.І. Щедрова почалися роботи у дворі теперішнього художнього музею. У цьому будівництві брали участь і студенти, і викладачі, скульптори і живописці.

Викладаючи в училищі, зустрів свою майбутню дружину, яка вивчала ази живопису. Молодий скульптор і студентка покохали один одного, а після отримання дівчиною диплому, одружилися. На все життя стала Марія Йосипівна для чоловіка опорою, однодумцем і другом. А їхня дочка продовжила справу батьків-митців.

Паралельно з викладацькою роботою Костянтин Чеканьов активно займається творчістю. Уже з 1962 року починає брати участь у виставках – спочатку обласних, потім республіканських і всесоюзних. У 1968 році він стає членом Спілки художників СРСР. А у 1972-му отримує звання Заслужений художник України. У 1980-му Президія Верховної Ради УРСР відзначила роботу митця Почесною грамотою.

Він дуже любив повторювати вислів Мікеланджело Буонаротті: «Я беру камінь і відсікаю все зайве». Ці слова були співзвучні внутрішньому уявленню митця про сутність скульптури.

Мистецтвознавець Людмила Богданова говорила, що «твори Костянтина Чеканьова завжди впізнаєш по завершеній пластиці і виразному психологізму. Одні виконані з надзвичайною експресією, інші у спокійній, часом узагальненій пластиці».

Дуже плідним було співробітництво Костянтина Чеканьова зі скульптором Валентиною Щедровою. У співавторстві з нею створено найбільш відомі монументальні композиції – пам’ятник студентам, які загинули у Другій світовій війні біля Палацу студентів, більш відомий під назвою «Скорботна»; пам’ятник генеральному конструктору з ракетобудування М.К. Янгелю; пам’ятник студентам і викладачам Медичної академії, що віддали свої життя у боротьбі з фашизмом.

Три з його пам’ятників присвячено загиблим у Другій світовій війні студентам. Можливо тому, що з дитинства скульптора вразила і переслідувала все життя картина загибелі у бою зовсім юних солдатів, страшна і несправедлива.

До речі, пам’ятник «Скорботна» («Вічна наречена», як його називають в народі) створений ще у 60-х роках минулого століття у співавторстві з В. Щедровою та О. Ситником, за словами скульптора Володимира Небоженка, став прикладом композиції XXI століття. За мінімумом елементів вся фігура наповнена трагізмом, скорботою за молоддю, що загинула у війні. Ефект посилив рядок, викарбуваний у камені: «В ім’я життя на землі, вони лишилися молодими». Подібні за глибиною сприйняття і разом із тим матеріальній скромності монументи кращі скульптори Західної Європи почали робити значно пізніше. Саме тому Костянтина Чеканьова можна назвати скульптором, який випередив свій час.

Показово, що у більшості монументів Чеканьов і його співавтори відмовлялися від високих постаментів, щоб сьогодення і минувшина постали в єдності та максимально наблизилися до глядача.

Особливе місце серед творів митця займає пам’ятник матері-героїні з села Бровахи Черкаської області, Євдокії Лисенко, яка виховала 16 дітей і 10 синів провела на фронт. Разом з архітектором В.С. Положієм подали заявку на участь у конкурсі на кращий ескіз пам’ятника. Скульптор занурився в азарт боротьби, безсонні ночі, болісний пошук варіантів, адже за перемогу змагалися найкращі митці країни. Але роботу було зроблено, і на конкурсі обрали саме його ескіз. Прочитувалась у ньому доля покоління цих матерів, їхня трудове і важке життя, їхня мужність – проводжати на війну і чекати, їхня невичерпна віра, надія і любов.

За часів радянської влади з’явилося багато пам’ятників комуністичним діячам, це було, так би мовити, ознакою часу. Два роки витратив Костянтин Чеканьов на створення пам’ятника більшовику Григорію Петровському, на честь якого назвали місто. Пам’ятник встановили на привокзальній площі у 1976 році, напередодні 200-річчя міста, багато років він був своєрідною візитівкою міста. У 2016 році в межах декомунізації пам'ятник Григорію Петровському у Дніпрі знесли.

Померлий у 2000 році Костянтин Чеканьов не побачив краху свого «дітища». Можливо, це стало б для нього серйозним ударом. Відомо, що скульптор був противником руйнування будь-яких пам’ятників, адже кожен з них вважав символом минулих часів.

Проходячи повз стіни Дніпровського українського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка, підніміть голову, ви побачите п’ять погрудь видатних літераторів України – Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стуса, Григорія Сковороди та Володимира Винниченка. Автор встановлених у 1993 році скульптур – теж Костянтин Чеканьов.

Усі, хто знав скульптора, відзначають, що він був порядною і щедрою людиною і в житті, і в творчості. Міг подарувати колезі по цеху якусь ідею, навіть поступитися добре оплачуваним замовленням. Завжди допомагав порадою та ділом і не терпів несправедливості. Тож лишив по собі добрі спогади, талановитих учнів і чудові скульптурні твори.

У 2004 році заслуженому художнику України Костянтину Івановичу Чеканьову встановлено меморіальну дошку на фасаді «Будинку Архітектора» по вул. Михайла Грушевського, 1. Ініціатором відкриття та творцем меморіальної дошки став вдячний учень Костянтина Чеканьова народний художник України скульптор Володимир Небоженко.

Його словами хочеться завершити цю статтю: «Найголовніший мій наставник – Костянтин Іванович Чеканьов, заслужений художник України. Він дав мені путівку в життя. Після інституту він прийшов викладати в нас у Дніпропетровському художньому училищі. Нас перед тим більше хвалили, як навчали. А він став по­справжньому навчати, а десь і переучувати. На деякі речі просто відкрив нам очі.

Підкуповувало не лише те, що Чеканьов – високої якості спеціаліст, а й те, що він людина високої порядності, гуманний. Він настільки душевно відкривався студентові, готовий був віддати усе, аби студент навчився. Тож це був для нас і товариш, і друг, і учитель. Ми йому дуже вірили».

Скульптури митця зберігаються в Дніпропетровському художньому музеї та Дніпропетровському історичному музеї імені Дмитра Яворницького, у Харківському художньому музеї.

Список основних робіт скульптора

Станкова скульптура:

«Агроном» (1962);
«Моряк» (1964);
«Полудень» (1968);
«Будівельниці» (1969);
«На відпочинку» (1972);
«Монтажник» (1974, у співавторстві);
«Комбайнер В.П. Сорокін» (1973);
«Портрет матері» (1982);
«Герой Радянського Союзу генерал-майор Ю.Г. Пушкін» (1985);
Погруддя Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стуса, Григорія Сковороди та Володимира Винниченка на приміщенні Дніпровського українського академічного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка (1993).

Монументальні твори:

Пам'ятник студентам і викладачам Медичної академії, що віддали свої життя у боротьбі з фашизмом (1970, у співавторстві з В. Щедровою);
Пам'ятник студентам Дніпропетровська, які загинули в роки Другої світової війни (1967, у співавторстві з О. Ситником та В. Щедровою);
Пам'ятник Григорію Петровському (1976);
Пам'ятник М. К. Янгелю (1977, у співавторстві з В. Щедровою);
Пам'ятник Є.Д. Лисенко (1984).