Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо четверте. Запорозька святиня

Вони  перемовлялися, милуючись краєвидами, забуваючи на час турботи і клопоти. Повернулася донька з величезним вінком на голові, ховаючи руки за спину.

–– Мамочко, заплющ очі, –– сказала вона, а коли мати підкорилася, швидко наділа їй на голову другий вінок і знову кудись гайнула. Вдруге вернулася з гілками, обсипаними білими квітами вперемішку з червонуватими ягодами.

–– А я малину знайшла, –– похвалилася. –– Це дика малина?

–– Це не малина, –– сказала, глянувши мама. –– Це –– ожина. Тільки даремно ти її наламала, адже вона ще недостигла. У стиглої ожини ягоди темно-чорні.

–– Де Андрій? –– поцікавився батько.

–– Там, біля річки, –– махнула Ліда рукою і напхала повен рот ожини. –– Він Жовтобрюха знайшов.

–– Що? –– злякано підхопилася на ноги Галина Олександрівна. –– Змія?!

Ліда залилась веселим сміхом.

–– Чого ти? –– розсердилася мама. –– А якщо він вкусить Андрія? Володю, жовтобрюхи отруйні?

Дівчинка зареготала, аж за живіт ухопилася і перегнулась навпіл.

–– Він... він... не ку-у-сається, –– захлинаючись намагалась пояснити вона. –– Це не змія... Дя-а-дечко Жовтобрюх... Той, що біля собору...

Зрозумівши, нарешті, в чому справа, засміялися і батько з матір'ю.

–– Та й веселощі ж тут у вас, –– почувся голос, і на галявину з-за кущів вийшов недавній знайомий, місцевий краєзнавець Іван Степанович Жовтобрюх. Побачивши його, всі троє засміялися ще дужче, а Ліда просто повалилася в траву і вже не сміялася, а повискувала в повній знемозі.

–– Весела, весела у вас сімейка, –– і собі засміявся чоловік. –– А я тут рибку ловив, значить, коли чую –– діти галасують, а тоді побачив та й упізнав одразу. Надивилися, виходить, на наш собор, вирішили на природі відпочити.

–– У нас машина зламалася, –– повідомила Ліда, пересміявшись. –– Її скоро полагодять, і ми поїдемо до монастиря.

–– Ага, до монастиря, значить, –– зрадів Іван Степанович. –– Подорожуєте... Це добре. До монастирів завше люди йшли. Це тепер машинами їздять. А раніше на прощу [27] пішки ходили... До самого Києва. А я ось рибку ловлю, –– похопився він. –– Добра рибка, знаєте, тут ловиться, ой і добра ж. 

–– А де ж Ваша рибка? –– зацікавився Володимир Андрійович.

–– Та там же, –– показав у бік річки добродій. –– Я її у сіточці тримаю. У воді. Щоб, знаєте, свіженька була. Там за мене зараз Ваш синок ловить.

Ліда метнулася до Самари і за якусь мить вже бігла з підстрибом назад, галасуючи:

–– Андрій рибу впіймав! От-такен-ну!

Усі рушили дивитися на ту рибину. Це був досить величенький короп. Юний рибалка сяяв від щастя, а чоловіки відчули щось схоже на заздрощі і завели розмову про те, що раніше риба була значно більша та й ловилася краще.

–– Ви ж і самі знаєте, –– звертаючись до Володимира Андрійовича, казав добродій Жовтобрюх, –– читали ж, певно, істориків. Того ж Яворницького чи Боплана. І в народних переказах збереглося. Діди онукам розказували, а ті –– своїм, так і до нас дійшло. Самара тепер вже не та... От раніше! Це ж була одна з найбагатших річок. Та хіба ж тільки Самара? Якої тільки риби не водилося в наших річках! Білуга, чуєте, часом до трьох сажнів завдовжки! А сажень це ж понад два метри. Осетри водилися, севрюга, стерлядь. Цієї риби тепер і не дістанеш. А соми які були! Дід мій розповідав, що такі здоровенні сомища були –– людину могли на дно затягти. А що вже щук, коропів, лящів, карасів, то така сила їх була, що в річках не вміщалися. Так на берег і перли. Рибу тоді просто голими руками в мішки збирали.

Краєзнавець захоплено розповідав, аж захлинався. Володимир Андрійович подумав, що той дуже перебільшує, але промовчав. А Іван Степанович продовжував:

–– Ви думаєте, чому козаки саме тут монастир заснували? Бо місця ці благодатні, багаті на ліс, на звіра, птицю, рибу. А в степах такі трави виростали –– коней не видко було. Ту траву і не косили майже, взимку худоба сама її з-під снігу видобувала. Та й гарно тут, просто райські місця.

–– Ми це вже помітили, –– згодилася Галина Олександрівна. –– Шкодуємо, що раніше про цю красу не знали.
–– А скажіть, шановний, –– звернувся Володимир Андрійович до співрозмовника, –– адже монастир звідси недалеко, наскільки я знаю?
–– Та недалечко, –– згодився Жовтобрюх.
–– Чи не розповіли б Ви нам, як туди пройти? Запало мені Ваше слово “проща”. Люди аж до Києва ходили, а ми хіба тут поруч не дійдемо? Та й все одно машина несправна...
–– Хе-хе, запало, кажете? Та чого ж, розкажу. Тут хвилин може двадцять іти, а може трохи більше. Ось тією стежкою підете прямо, а тоді почнете трохи ліворуч звертати, так до монастиря і вийдете. Тут з одного боку річка, а з другого шосе, не заблукаєте.
–– Ну так що, підемо пішки? –– подивився Володимир Андрійович на родину.
–– Підемо, підемо! –– застрибала Ліда. –– Мамо, Андрію, збираймося! –– і прожогом кинулася до речей, стала хапати все підряд, тягти до рідних.
–– Та нащо вам усе це за собою тягти? Я вам так скажу, люди добрі, –– промовив Іван Степанович, –– залишайте ви свої речі біля мене. Я чужого не візьму та й іншим не дозволю. А я тут довгенько ще буду, аж до вечора. Ви вернетеся –– якраз на юшку потрапите.
–– Та це ж добре, –– зраділа Галина Олександрівна. –– От спасибі Вам. Як добре, що ми Вас зустріли.
–– Та чого там, –– потішено засміявся добродій, –– чи мені важко добрим людям послугу зробити... А пішки піти таки краще. Дорогою і про заснування монастиря дітям розкажете.
–– Це Ви про легенду кажете?
–– Яку легенду? –– аж підстрибнула донька.
–– Є легенда про заснування цього монастиря.
–– Розкажи, таточку, –– попросила Ліда...

Чудо четверте

Запорозька святиня

 

Це –– рай Божий,
це –– свята Палестина,
це –– істинно новий Єрусалим.

Вислів запорожців

Подорожні були виснажені та знесилені. Їхні худі виснажені тіла обгортали подерті хламиди, що вигоріли від сонця, посіріли від пилу доріг. Це були двоє ченців-пустельників. Багато днів вони йшли у пошуках тихого кутка, тікали від мирської суєти. Але всюди вони натрапляли на людські житла і ніде не знаходили бажаної самотності. На острів вони переправилися якимось давно покинутим дірявим човном і вступили до лісу.
Ліс зустрів їх непривітно. Він захитав густими вітами, ніби намагаючись вигнати незваних гостей, заскрипів-застогнав столітніми дубами, заухкав, завив на різні голоси. Пустельники боялися лише людської суєти. Перехрестившись, вони рушили в лісові нетрі.
Бір ставав дедалі все густішим, йти ставало все важче. З кожним кроком доводилося долати нескінчені перепони. То раптом дорогу 

перегороджував напівзогнилий стовбур, що в якісь прадавні часи впав, підкошений невідомою силою; то просто під ногами відкривалось провалля; то таємниче зблискувала вода. Насувалася ніч. Усе рідше пробивалось між дерев сонячне проміння, густішали сутінки. І враз темрява вкрила все довкруж. Ще голосніше і моторошніше застогнав, завив, заухкав ліс. Але ченці того вже не чули. Вони поснули просто на землі, де впали, знесилені довгими мандрами.

І ліс, подивований людською настирливістю, сміливістю і байдужістю до небезпек, змилостивився над своїми незваними гостями. Він підсунув їм під голови м'який пухнастий мох, вкрив виснажені тіла густими шовковими травами, прогнав подалі сичів і вовків-сіроманців, а коникам велів усю ніч награвати тихі заспокійливі мелодії.

Уранці ліс привітав своїх нових мешканців ласкавим сонячним промінням, напоїв джерельною водою. Він відкрив їм комори своїх нетрів, показав свої багатства. Але пустельникам небагато й треба було: ягоди, гриби, горіхи, чиста, мов сльоза, вода. А головне –– спокій і тиша.

–– Слава тобі, Господи всеблагий! –– сказали пустельники. –– Це –– істинно рай Божий.

І вони залишилися тут, далеко від суєтного миру, щоб денно і нощно молитися за спасіння своїх душ.

Тільки недовго тривала їхня самотність. Скоро в ці благословенні краї прибилися якісь люди. Вони були так само худі й обідрані, як і ченці, знесилені довгими лісовими блуканнями. Милосердні пустельники, пам'ятаючи свої поневіряння, прийняли їх до себе, нагодували, обігріли. Прибульці прижилися на новому місці. Самі вони не молилися, проте стали допомагати: збирали дрова для вогню, приносили ченцям їжу та воду, а перед настанням осінніх холодів побудували келійку.

Час від часу нові пожильці кудись зникали, а тоді знову з'являлися і продовжували прислужувати молільникам. Так минали дні.

–– Брате, –– сказав якось один чернець іншому, –– согрішили ми, прийнявши цих людей до себе. Розбійники це.

І він розповів, як почув ненароком розмову незваних благодійників.

Прибульці виявилися кам'яниками. Вони жили в печерах на берегах Дніпра неподалік від порогів, вбивали, грабували, з того й жили. А до лісу прибилися, бо ховались від людського гніву. Почастішали козацькі роз'їзди, шукаючи злочинців, от і вирішили розбійники перебути якийсь час подалі від своїх звичних місць.

–– Тікати треба, тікати подалі від супостатів, –– вирішили ченці, і хоч наближалась зима, почали готуватися в дорогу.

Втекти ченцям, одначе, не вдалося. Розбійники викрили їхні наміри і стали слідкувати за кожним кроком. Чи боялися, що пустельники їх викажуть, чи, може хотіли зменшити свої гріхи служінням святим людям.

Злодій краде до пори, та колись все одно доводиться розплачуватися. Навесні, як зійшов сніг, завітав до лісу козацький загін. Він давно вже вистежував злочинців. Пов’язавши розбійників, козаки натрапили на ченців.

–– А це що за одні? –– здивувалися вони. –– Хто такі будете?

Почувши розповідь пустельників, козаки вирішили:

–– Що ж, святі отці, прислужувалися вам розбійники, то прийміть допомогу й від Коша Запорозького.

І побудував Кіш на тому місці, що обрали самітники собі за житло, невеличку дерев'яну церкву на честь святого покровителя запорожців –– чудотворця Миколая. А згодом при церковці й шпиталь збудували та житло для недужих і старих козаків. Тоді ще виділили новоствореному монастиреві землі, гроші, стали піклуватися про нього. І почала розквітати Божа обитель, і незабаром стала святинею для усього Запорозького Війська. “Це рай Божий на землі”, –– казали розчулено суворі воїни...

*  *  *

Монастир зустрів гостей тишею та безлюддям. Тільки під навісом біля плити, неподалік від хвіртки, поралася жінка, вбрана у довгий чорний одяг.

–– Доброго дня Вам, –– привітався за всіх Володимир Андрійович. –– Ми хотіли б оглянути монастир. Якщо можна…

–– Це до отця настоятеля звертайтеся, –– відповіла жінка. –– Як він благословення дасть, то оглянете. І що тут цікавого? –– здвигнула вона плечима і знову заходилася біля плити.

–– А де ж настоятеля шукати? –– знову спитав Володимир Андрійович.

–– Ідіть он туди, –– показала рукою куховарка, –– там послушник Василій є, він вам покаже.

Сім’я рушила в показаному напрямку. Доріжка, посипана гравієм, обсаджена з обох боків яскравими квітами, вела до великого приземкуватого будинку.

–– А де ж монастир? –– здивовано спитав Андрій.

–– Та оце ж він і є, –– спокійно відповів батько. –– Ми знаходимося на подвір’ї монастиря.

–– Тату, –– і собі заговорила Лідочка, що досі насторожено придивлялася довкола, –– а хто такий настоятель, і що він нам дасть?

–– Настоятель –– це керівник монастиря, старший поміж ченців. Він організовує життя цієї обителі, йому підкоряються усі, хто тут мешкає. Щоб оглянути монастир, ми повинні отримати його благословення.

–– Благословення –– це дозвіл? –– спитав син.

–– Не зовсім так, –– заперечила Галина Олександрівна. –– Це –– ніби духовні настанови, побажання виконати наміри, благе, тобто, добре слово перед початком якоїсь справи.

Назустріч їм ішов юнак у чорній вигорілій сорочці та потертих джинсах. Він і виявився послушником Василієм. Без зайвих розпитувань він провів гостей до дверей будинку і викликав настоятеля.

На ґанок вийшов середнього зросту і віку худорлявий чоловік у довгому чернечому одязі з великим хрестом на грудях. Це був настоятель отець Анатолій. Після взаємних привітань Володимир Андрійович пояснив йому хто вони такі і чого хочуть.

–– Добре, –– схвально кивнув головою отець Анатолій. Його теплий ласкавий погляд зупинився на дітях. –– Ви можете обдивитися монастир. Це добре, коли люди хочуть більше знати про минувшину своєї землі.

–– Отче, –– підійшов і вклонився настоятелеві старий сивий чернець, –– Вас до телефону кличуть.

–– Можете оглядати монастир. –– сказав отець Анатолій гостям, –– Я пізніше вийду до вас, –– і він зник в отворі дверей.

–– Тату, але ж тут немає нічого цікавого, –– розчаровано обізвався Андрій, оглядаючи просторе подвір’я.

–– Ти і біля собору те ж саме спочатку казав, –– заперечив батько. –– Цьому монастиреві понад чотириста років. Це –– історична і духовна святиня нашого краю. Перша церква на всю Південну Україну з’явилася тут. Саме тут було засновано і перший освітній заклад –– монастирську школу. В цій обителі жили видатні діячі козацтва, багато з них і поховані на території монастиря. Зрештою, монастир мав великий вплив на політичне, економічне, культурне життя Запорожжя. А ти –– “нічого цікавого”.

–– Не будемо сперечатися, –– примирливо сказала мама. –– Давайте краще обійдемо подвір’я, оглянем будівлі, спробуємо уявити все це багато-багато років тому…

*  *  *

Під стінами старої обителі було людно і гамірно. Сьогодні, у день весняного Миколая, покровителя монастиря, тут вирував ярмарок. Вози, брички, мажі[28] заполонили весь простір перед монастирем, оточили міцним широким кільцем монастирські мури, простяглися аж до річки, підкотились під старі дуби Самарського бору.

Хлопчик зачудовано никав поміж возами з крамом і збіжжям, очима й вухами вбирав у себе все розмаїття ярмаркового дійства.

Перед самими воротами монастиря сидів старий сліпий чернець і нескінченно гнусавив:

–– Жертвуйте, люди добрі, на святую обитель… Подайте часточку за спасіння душ ваших… Жертвуйте, миряни, і воздастся вам… Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. А-а-мі-і-нь!..

Біля нього стояв молодий послушник і приймав пожертви. Мідні, срібні і, навіть, золоті монети щедро сипалися за спасіння християнських душ. Хто не міг дати грошей, ніс клунок борошна, сувій полотна, курку чи шмат сала. Все із вдячністю приймалося, і знову старечий голос гнусавив:

–– Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа…

Раптом неподалік від воріт засуєтилося, зашелестіло, загомоніло:

–– Полковничиха… Пані полковникова йде.

–– Де? Та ні…

–– Вона, вона!

–– Удова-полковничиха… Молитися…

До воріт, в оточенні слуг, наближалась пані в жалóбному вбранні. Підійшовши до сліпого ченця і послушника, вона розв’язала гаманець, який висів у неї на поясі, і сипонула старому жменю золотих червінців.

–– Упокой, Господи, душу раба твого Миколая, –– перехрестився чернець.

Пані теж перехрестилася і пройшла у ворота.

–– Хто це? Хто вона? –– знову зашелестіло у натовпі.

–– Та це ж удова пана полковника. Хіба ж ви не знаєте?

–– Ми не тутешні. Ми з Полтавщини будемо.

–– Така ж пишна пані!

–– Та ще ж і молода…

–– Чоловік її, полковник, поліг на війні… Давно вже, років із десять. А вона щороку, на весняного Миколая, бо ж чоловіка її Миколою звали, приїжджає сюди молитися за упокій його душі.

–– І жертвує щедро. Он слуги скільки усього понесли…

А у ворота монастиря проходили та й проходили люди. Йшли миряни з довколишніх сіл і містечок; проходили гурти прочан, припалі пилом далеких доріг; повагом заходили січовики у червоних жупанах; шкандибали каліки та недужі, молячи Бога забрати хвороби; дівчата на виданні, заквітчані квітками й стрічками, пропливали, спустивши долу очі.

І знову біля воріт завирувало, загуло, закрутило.

–– Прощавайте, панове-братове! –– гукнув сильний чоловічий голос, аж луна пішла між дубами. –– Не поминайте лихом!

Перед ворітьми стояв сивий, кремезний вусань, вдягнений, як на свято. Його оточували товариші.

–– Чого галас учиняєш, перед Божою обителлю? –– суворо спитав сліпий чернець. –– Хто такий будеш і чого прийшов сюди?

–– Грицько Гуляйвітер, я, запорожець. Спасатися прийшов сюди, святий чоловіче. Багато років захищав я православну віру шабелькою, а тепер хочу послужити Господу молитвою…

–– Добре діло задумав, козаче, добре, –– прогугнявив чернець. –– Багато в цій обителі таких, як ти.

Старий козак розпрощався, розцілувався з товаришами та побратимами, випив останню чарку і, покірливо схиливши сиву голову, ступив у ворота монастиря.

Хлопчик, що досі, широко розкривши очі, стовбичив біля ченця, подався і собі на подвір’я.

Тут теж було багатолюдно, але без галасу і суєти. У церкві правили службу. Священник у дорогому церковному облаченні читав молитви. Храм сяяв від блиску золотого і срібного начиння, в якому відбивалися тріпотливі вогники свічок. Повітря було напоєне ладаном і врочистістю. Хлопчина постояв трохи у церкві й вийшов на подвір’я.

–– Ну як, дитино, подобається тобі тут? –– почув він знайомий уже голос і відчув на голові чиюсь руку.

Андрій розплющив очі і, вириваючись із полону марева, побачив біля себе настоятеля отця Анатолія.

*  *  *

–– Що з тобою, хлопчику? –– стурбовано спитав настоятель. –– Тобі недобре?
–– Ні, –– мотнув головою Андрій, –– просто я замислився. Я уявив, яким був монастир багато років тому.
До них підійшли тато, мама і Лідочка, яка ні на крок не відходила від батьків.
–– Синку, чому ти втік від нас? –– мама стурбовано глянула на нього.
–– Ваш син шукав самотності. Він уявив нашу обитель у давні часи, коли тут вирувало життя, –– замість Андрія пояснив отець Анатолій.
Андрій кивнув головою на знак згоди.
–– Скажіть, отче, –– звернувся до настоятеля Володимир Андрійович, –– он там, біля входу до монастиря табличка, де написано, що рік його заснування –– 1576. Але ж ця дата неточна, це –– лише припущення. Так само, як легенда про пустельників і розбійників.
–– Авжеж, –– згодився співрозмовник. –– Дата заснування монастиря досить умовна. Ви, певно, знаєте, що монастир не раз терпів від нападів ворогів. Його палили, знищували. Знаєте, мабуть, і про те, що один із перших настоятелів помер від інфекційної хвороби, і його речі, а разом із ними й архів, були спалені. Де вже тут встановити точну дату заснування…
Він замовк, кинув на дітей ласкавий і водночас ніби сумний погляд і запропонував своїм гостям прогулятися по території монастиря.
–– Ви маєте рацію, –– через деякий час продовжив розмову отець Анатолій. –– Історія цієї обителі, дійсно, починається з легенд. Ну а справжня, так би мовити, документальна, починається з 1602 року, коли в цій обителі з’явився її перший настоятель. Ієромонах Паїсій приїхав з Київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря за викликом запорозького Коша. Треба вам сказати, що козаки мали великий вплив на церковні справи у підвладних їм землях. Вони запрошували священиків, а мали право і відіслати їх назад, якщо ті поводилися не так, як личить духовним особам. У запорожців були дуже високі вимоги до духовенства…
–– Вибачте, –– скориставшись невеличкою паузою, трохи ніяковіючи, звернулася до настоятеля Галина Олександрівна, –– я завжди думала, що запорожці не відзначалися великою релігійністю. Виходить, що навпаки? Але ж ці люди все життя проводили на війні, а у вільний час пили-гуляли по шинках, грали в карти… Як узгодити таке життя з високою релігійністю?
–– Галю, ти помиляєшся, –– заперечив дружині Володимир Андрійович.
–– На жаль, ця помилка дуже поширена, –– спокійно, не образившись, відповів отець Анатолій. –– Але, як казали козаки: “Хто на війні не бував, той Богові не молився”. Кажуть, ніщо так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійне перебування на війні. Та й війни козацтво вело, в першу чергу, за християнську віру. А побожність їхня була не показна, а щира, від душі. Найкращим доказом того можуть служити численні храми та монастирі, засновані козаками. От і наш монастир теж… Чи не так? –– звернувся чернець до співрозмовниці.
–– Здається, я помилялася, –– згодилася вона. –– Але Ви почали розповідати про першого настоятеля, а я встряла зі своїм запитання. Даруйте…
–– Нічого, нічого. Краще спитати і одержати відповідь, ніж сумніватися, –– так само доброзичливо відізвався отець Анатолій. –– А щодо Паїсія… Він був людиною освіченою, начитаною. Вмів лікувати рани. До того ж був хорошим організатором. Отже дуже швидко його стараннями тут було налагоджено життя, обитель стала процвітати. Її почали вважати заповітною святинею. Саме тоді козацтво і прозвало цей монастир “раєм Божим на землі”.
–– А можна мені спитати? –– Андрій вже почувався певніше, його перестало турбувати незвичне для ока вбрання отця Анатолія.
–– Так, мій хлопчику, що тебе цікавить?
–– Якщо раніше це була святиня, то чому ж тепер тут безлюдно і куди все поділося?

–– Історія монастиря не була легкою. Тільки протягом сімнадцятого століття він зазнав багатьох лих. Під час війни між Польщею та Московською державою, а потім і після її закінчення, сюди не раз налітали польські чи татарські загони, грабували, палили, руйнували. Кошовий Михайло Ханенко мусив просити московського царя Олексія про допомогу. Цар висловив прихильність, навіть послав своїх ратників підсобити запорожцям. Скоро спільними стараннями вдалося відбудувати монастир, звести нову церкву –– замість сліз і стогонів тут знову полинули молитви до Господа. На жаль, московський уряд не завжди прихильно ставився до монастиря, –– настоятель зітхнув і надовго замовк.
–– Ви маєте на увазі безчинства Голіцина? –– уточнив Володимир Андрійович.
–– Так. Якось монастир відвідав російський князь Василь Голіцин, –– звертаючись більше до дітей, продовжив отець Анатолій, –– він спершу навіть зробив невеличкий внесок у п’ятнадцять карбованців. Скоро неподалік від монастиря князь збудував Новобогородицьку фортецю, бо Росія саме воювала з Кримським ханством. Але запорожцям така діяльність на їхніх землях не сподобалася. Вони розсудили, що фортеця з часом може стати загрозою і для них. Козаки виступили проти князя, їх підтримали і ченці. Голіцин розправився з ченцями, як із бунтівниками –– військо захопило монастир, служителів Божих піддали допитам і катуванням.
Тоді ж в околицях Самарського монастиря спалахнув великий мор, від наглої смерті вимерло багато людей. Услід за цим усе Запорожжя зазнало спустошення від нищівної сарани. Після таких нещасть монастирські келії спорожніли, довколишні села залишилися майже без жителів, –– оповідач знову зітхнув. –– Та й на цьому біди монастиря не закінчилися, –– продовжив він. –– І наступне, вісімнадцяте століття, як Ви знаєте, почалося нещасливо.
–– Так, так, –– підхопив розповідь Володимир Андрійович. –– Адже тоді гетьман Мазепа спробував вирвати Україну з-під влади російського уряду. Його спроба не вдалася, цар Петро I жорстоко помстився. За те, що частина запорожців на чолі із кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримала Мазепу, цар наказав знищити Чортомлицьку Січ. Карателів полковника Яковлева провів зрадник Ґалаган. 24 травня 1709 року війська оточили Січ і взяли її штурмом. Полягло багато козаків. Тих, кого не було тоді на Січі, знайшли та винищили на їхніх хуторах і зимівниках. Опоганили навіть січове кладовище.
Настоятель кивнув.
–– Ви історик, і можете підтвердити, що усі ці події згубно вплинули й на монастир. Коли уцілілі запорожці стали покидати рідні місця, переходячи у володіння кримського хана Девлет-Гірея, обитель, що залишилася без їхньої опіки, стала занепадати.

Але й цьому біди на скінчилися. Після укладення Прутського миру між Росією та Туреччиною притулок ченців потрапив до рук турків, і його заполонили їхні союзники –– татари.

Знову майно монастиря було розграбоване, будівлі спалені. Вороги знищили навіть частину заповідної діброви.
Лише після 1720 року монастир поступово почав відновлюватися, –– настоятель знову замовк і, глянувши на своїх слухачів, усміхнувся.
–– Мені дуже приємно мати таких уважних слухачів, –– сказав він, –– тим більше, що я не історик, а служитель Божий. Мені з самого початку треба було запропонувати вам якесь затишне місце. Давайте пройдемо у садок, там є гарний куточок.

Ніхто не заперечував, бо сонце припікало добряче. Хотілося пити, а воду не здогадались узяти, залишили в пакеті біля добродія Жовтобрюха. Отець Анатолій ніби відчув спрагу своїх гостей.
–– У нашому садку криниця є, стара. Викопали її, певно, ще в козацькі часи. Багато років нею ніхто не користувався, забули. А ми нещодавно розчистили її –– така ж смачна в ній вода, ось спробуєте.

Садок був молодий, доглянутий. Дерева: яблуні, груші, абрикоси, вишні рівненькими рядочками виструнчилися перед гостями. Трохи далі, у затінку старіших дерев, примостилася криниця. Настоятель витяг води, налив у великий глиняний кухоль. Вода була холодна, смачна, не схожа ні на ту, що текла з крана в міській квартирі, ні на ту, що продавали у пластикових пляшках. Усі дружно подякували отцю Анатолію. Скутість, яка ще досі заважала спілкуванню, враз кудись поділася.–– Відновлення монастиря пов’язане з діяльністю Апостолів? Чи не так? –– спитав Володимир Андрійович.

–– Саме з їхньою діяльністю, –– згодився господар. –– Після всіх згадуваних нами подій запорозькі землі відійшли у відання полковника Данила Апостола та його сина Павла. Вони активно заселяли ці землі козаками, що приходили з-за Дніпра, запросили з Києво-Межигірського монастиря настоятеля ієромонаха Іоанникія, допомогли йому відбудувати Троїцьку церкву і налагодити життя в монастирі. А згодом, коли запорожці повернулися на свої землі, для обителі знову настали кращі часи.

–– Козаки дарували монастиреві гроші та дорогі речі? –– нарешті подала голос і Лідочка.
–– Так, дитино, –– усміхнувся чернець. –– Але не лише Запорозький Кіш опікувався тоді козацькою святинею. Російський уряд із політичних та економічних міркувань теж доклав певних зусиль. Військові, що дивилися на Божу обитель як на важливу фортецю у боротьбі проти турків, сприяли розбудові та укріпленню монастиря. Звичайно, що в першу чергу вони розчищали давні підземні ходи, лагодили підвали та каземати, які потім могли стати складами для провіанту чи приміщеннями для поранених…

–– Тут є підземні ходи? –– аж підстрибнув Андрій. –– А Ви нам їх покажете? –– він благально зазирнув у вічі настоятелеві.
–– Ні, мій хлопчику, –– лагідно, але твердо відповів отець Анатолій. –– Ходи вже старі, давно не ремонтувалися. Там небезпечно.
–– А куди вони ведуть? –– не вгавав Андрій.
–– А ти поміркуй. Монастир стоїть посеред лісу, біля річки –– це гарні місця для сховку на випадок небезпеки. А небезпека чигала[29] на господарів цієї обителі постійно.
–– А ці підземні ходи знадобилися під час війни?
–– Історія не донесла до нас таких подробиць, –– усміхнувся на таку цікавість настоятель. –– Але у новій російсько-турецькій війні під стінами монастиря козацькі загони перемогли татарські орди. З того часу авторитет монастиря ще посилився.
Запорозькі кошові, їхні імена до нас дійшли, надали монастиреві значні привілеї, передали йому у вічне володіння великі лісові масиви, зéмлі, луки, рибні озера й річки. На користь обителі Кіш також встановив особливі податки.
До речі, –– згадав настоятель, –– Монастирський острів на Дніпрі ви, безперечно, знаєте. Так от, самарський полковник Кирило Красовський подарував цей острів нашому монастирю.
–– Хіба острів можна подарувати? –– здивувалась Лідочка. –– А ми там гуляли, купалися і не знали, що він ваш.
Усі засміялися.
–– Ні, дитинко, острів давно вже не належить монастиреві, –– з усмішкою відповів отець Анатолій. Так було колись. Тоді, –– продовжив він оповідь, –– в обителі жило немало ченців, а монастир оточували багатолюдні села. Козаки вважали за честь оселятися зимівниками чи хуторами поблизу монастиря, а старі запорожці, втомившись воювати, і самі постригались у ченці. Місцеві жителі справляли тут свої релігійні потреби. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир мав право хрестити дітей, вінчати молодят, ховати своїх померлих парафіян.

Сюди пішки, помолитися, сходилися люди з усіх запорозьких земель. Для них побудували вітальниці, тобто заїжджі двори, а по-сучасному –– готелі. Тут також щороку проводилися два великих ярмарки.
–– А я, коли Ви підійшли до мене, уявив собі ярмарок біля монастиря, –– сказав Андрій. – А ще –– як сюди приходять люди на прощу, я колись читав про таке у книжці... Проща –– це від слова “прощати”? –– повернувся він до матері.
–– Думаю, що так, –– згодилася мама.
–– А ми теж прийшли сюди пішки. Від самої річки ішли, –– радісно повідомила Ліда, звертаючись до отця-настоятеля. –– Значить, ми прийшли на прощу? А я не вмію молитися…
–– Навчишся. У тебе попереду ціле життя, –– сказав отець Анатолій і погладив дівчинку по голові.
Здивована Ліда помітила в його очах сльози.
–– А чи правда, –– згадала Галина Олександрівна, –– десь я таке зустрічала, ніби до православних монастирів приймали не тільки християн, але й мусульман?
–– Правда, –– кивнув головою настоятель. –– Ви могли прочитати таке у Яворницького. Він писав, що під час російсько-турецької війни ченці турбувалися не лише про поранених християн, а лікували також полонених ворогів. Декого вони навертали у свою віру. Відомі імена ченця Миколая з турків та ченця Георгія з татар, які своєю доброчинністю та християнськими чеснотами заслужили велику повагу… Вибачте, –– обірвав він свою розповідь, побачивши, що до нього наближається послушник Василій, –– мені треба відійти на хвилинку.

Настоятель дійсно швидко повернувся, перекинувшись кількома словами з послушником.
–– Час, про який я розповідаю, був для козацької обителі найкращим в його історії, –– продовжив оповідач. –– Монастир багатів з кожним роком і тепер вже сам допомагав Запорозькому Війську.
–– Так, –– кивнув головою Володимир Андрійович. –– Це монастирським коштом відправляли з депутацією до Москви військового суддю Миколу Косолапа. Настоятель тоді навіть запропонував власний пóвіз.
–– Не тільки тоді. Якось на Січі сталася нищівна пожежа, саме серед зими, так братія допомогла лісом для будівництва, дровами. Траплялися й інші випадки. Але так продовжувалося недовго… Ви знаєте із чим це пов’язано, –– звернувся отець Анатолій до Володимира Андрійовича.
–– Ви маєте на увазі знищення царицею Катериною Запорозької Січі, –– чи то спитав, чи підтвердив співрозмовник.
–– Авжеж. Після 1775 року обитель ще деякий час користувалася своїми привілеями, наприкінці 70-х років навіть збудували нову церкву замість старої, зовсім струхлявілої, але вже за кілька років Самарський монастир оголосили резиденцією Катеринославських архієреїв. Більшість монастирських земель відійшла державі і після того він став занепадати.
Лідочка нахилилася до матері і щось зашепотіла їй на вухо.
–– А ми ось зараз спитаємо у отця Анатолія, –– вголос відповіла їй мати.
–– Я слухаю, що ж зацікавило мою маленьку гостю? –– всміхнувся до дівчинки настоятель.
–– Донька питає хто такі архієреї, –– теж усміхнулася Галина Олександрівна.
–– Архієрей –– це керівник єпархії, а єпархія –– ніби область, або ж район. Архієрей керує справами усіх церков, монастирів і громад віруючих. Він –– головний над священниками і ченцями. А місце, де він живе, називається архієрейською резиденцією, –– терпляче пояснював дівчинці настоятель. –– Зрозуміло?
–– Зрозуміло, –– Ліда старанно кивнула.
–– А чому монастир став занепадати? –– й собі спитав Андрій. –– Хіба архієрей не міг наказати, щоб у монастиря не віднімали землі?
–– Не міг, –– зітхнув отець Анатолій.
–– Отче, –– звернулася до господаря Галина Олександрівна, –– я знаю, що із нашим краєм пов’язане ім’я так званого “дикого попа” –– Кирила Тарловського. А до монастиря він теж мав відношення?
–– Мав, аякже. І навіть побудував тут церкву, яка стоїть ще й досі. На жаль, не повністю. Я можу вам її показати, –– запропонував він гостям.
Усі охоче піднялися і пішли за ченцем. Доріжка із саду вивела їх до великого приземкуватого будинку.
–– До речі, цей будинок і був резиденцією архієреїв, –– показав на нього настоятель. –– Його побудували 1828 року. Ще не так давно тут був притулок для хворих дітей, а раніше –– будинок для старих.
Вони обійшли будинок і опинилися перед церквою.
–– Ну от вона перед вами, –– сказав господар. –– Оце і є церква в ім’я святого Миколая, яку своїм коштом побудував Кирило Тарловський, більше відомий під іменем “дикого попа”.

–– А чому піп –– дикий? –– тут же спитала Ліда, яка вже почувалася тут як удома. –– Хіба бувають домашні попи?
Відповіддю їй був дружний веселий сміх.
–– “Диким попом ” Кирила Тарловського козаки назвали за те, що знайшли його у дикому степу, –– пояснив усміхнений чернець.
–– А що він там робив? –– знову спитала дівчинка.

*  *  *

Весело палало багаття. Сухий курай потріскував і пускав іскри. Вони спурхували вгору і за мить зникали, а на їх місце вже линули інші. Високо в небі ширяли птахи, падали униз по здобич, підіймалися знову. В густій траві, що стояла, як ліс, сюрчали коники. Зашелестіло, зненацька з трави з голосним фурканням випурхнула перепілка, слідом за птахою стрибнула лисиця, але не спіймала, крутнулася на місці і знову зникла.

–– Що, рудохвоста, спіймала облизня? –– засміявся чоловік, що сидів біля вогнища.
Він іще підкинув кураю і озирнувся. Ні, тут немає нікого, ні душі. В цій балці можна почуватися безпечно.
Чоловік дістав зі свого благенького клунка старий закіптюжений казанок і припаси, набрав зі струмка, що тік неподалік, води, заходився варити куліш. Час від часу підкидаючи до вогню курай, що швидко згорав, він мугикав собі під ніс, а тоді несподівано для самого себе набрав повні груди повітря і над степом полинуло:

Їхав козак полем та й атакувався, Сів під зеленим дубом та й розперезався: “Гей, як мені душно! Я козак Бардадим, куди гляну, степ, як дим! Гей, шкода ж мені великая молодому, Що як доведеться в степу помирати, То нікому козацькії кості мої поховати: Татарин боїться, а лях не приступе, Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе, А я того не боюся, горілки нап’юся, В бандуру заграю, з товаришем погуляю…”

–– А де ж твій товариш? –– раптом почулося чи не над самим вухом.
Чоловік схопився на рівні ноги. Просто перед ним височіли двоє вершників на конях. З одягу видно було, що це запорожці.
–– А от ви, панове-молодці й станете мені за товаришів, –– не розгубився чолов’яга. –– Прошу на гостину, скоро й куліш поспіє.
Запорожці мовчки позлазили з коней, сплутали їх і пустили пастися, а самі присіли до вогнища. Господар і несподівані гості мовчки розглядали одне одного. Запорожці були як запорожці: здорові хвацькі вояки з оселедцями, закрученими за вухо, з довгими вусами. В одного над бровою красувався ще недавній рубець. Видно, не один рік провели вони в сідлах, не в одному бою побували. А чоловік був із себе непоказний. Худий, з довгим давно немитим і нечесаним волоссям, заросле щетиною обличчя, обідрана одіж, схожа на рясу. “Чи не біглий чернець?” –– подумали козаки.

Поспів куліш. Чоловік дістав з клунка шмат зачерствілого хліба, розламав його на три частини, подав гостям. Усі повиймали ложки і повагом заходилися їсти.
–– І добрий же куліш, –– обізвався гість, –– їй бо, ніколи такого не куштував.
–– Їжте, їжте, панове-запорожці, –– припрошував їх господар. –– Набирайтеся сили, ви, я бачу, давно в дорозі.
–– Та й ти, чоловіче, видать, не сьогодні в мандри подався, –– засміявся шрамуватий. –– Нас припрошуєш, а сам он як захарчувався. Чи біда яка погнала степами блукати?
–– Біда біду перебуде, одна мине, десять буде, –– відповів приказкою чоловік.
–– Еге, та ти, чоловіче добрий, нас стережешся. Не бійся, ми тобі лихого не заподіємо. Ми –– запорожці, їздили далеко звідсіля, у своїх справах. Тепер вертаємось на Січ. А ти, добродію, не в образу тобі сказати, чи не біглий чернець будеш?
Чоловік здригнувся.
–– А ви, панове-молодці, чи не характерники, часом, що так вгадувати вмієте?
–– Хе-хе, –– вдоволено усміхнувся гість, –– добрий запорожець і крізь землю бачить, і думки вгадувати вміє.
–– А які ж мої думки, чи не вгадаєте?
–– Ти, чоловіче, не знаю, як тебе величати, думав у цьому степу сховатися від людей. Думав сам куліш з’їсти. Аж гульк –– гостей нечистий приніс.
Запорожці зареготали, а з ними і чоловік.
–– Ну, що, –– хитро примружившись, спитав козак з рубцем, –– таки вгадав?
–– Трохи вгадав, а трохи ні. Я таки хоронився від людей. Тільки не чернець я. Був колись попом, а тепер і сам не відаю, хто, –– зажурився чоловік.
–– Попом був, кажеш? –– здивовано мовив козак. –– Чи не спалили кляті бусурмани твою церкву, отче, що тобі тепер нікуди подітися? –– в голосі його лунало співчуття.
–– Не спалили, –– зітхнув той. –– Був я колись священиком при дворі Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, а тепер мушу скитатись, яко пес.
–– При дворі самої цариці? –– аж не повірили запорожці. –– Та хто ж ти такий будеш, отче?
–– Звати мене, панове-молодці Кирилом Тарловським…
І він розповів запорожцям, як після Київської духовної семінарії був священиком жіночого монастиря у Козельцях, а потім по смерті батька став замість нього служити в місцевій церкві. Може б він так і прожив тихо-мирно у своїй парафії, коли б не проїжджала через Козельці цариця.
Єлизавета Петрівна була гарна на вроду і до безтями закохана в Олексія Розумовського, який ще донедавна був простим парубком Олексою Розумом, родом із сусіднього села Лемешів. У дерев’яному палаці на березі Остеру вони взяли таємний шлюб. Вінчати їх довелося йому, священику Кирилу. А коли цариця поверталася до Петербургу, взяла його до свого почту й зробила сповідником і вчителем молодої невістки Катерини Олексіївни, що тепер зійшла на трон.
–– Дивовижні діла творяться на світі, –– промовив запорожець з рубцем. –– Одну царицю ти, отче, вінчав, іншу сповідав. Так чого ж тепер ховаєшся, коли таких покровителів маєш?
–– Отож бо й воно, що не маю. Після смерті моєї високої покровительки Єлизавети Петрівни став я підтримувати Петра III, наступника престолу, і викликав тим великий гнів Катерини. А як стала вона імператрицею, мусив утікати від її немилості. Тепер ось ховаюся від людей, як дикий звір, –– закінчив Кирило Тарловський.
–– Невесела твоя розповідь, отче, –– зітхнули козаки.
Сонце хилилося до заходу, не ширяли вже в небі птахи, тихіше шелестіли трави, вечоріло. Вогнище поступово згасло, і мандрівники сиділи у сутінках.
–– От що, я тобі скажу, отче Кириле, –– промовив один із запорожців. –– Їдь із нами на Січ, ти –– чоловік, по всьому видать, освічений, богобоязливий, послужиш у січовій церкві, помолишся за наші душі грішні.
–– Та що це ви, панове-молодці? –– здивувався священик. –– Чи ж можна до січової церкви якогось зáйду кликати?
–– Еге, попе! Ти, може, гордуєш нашим товариством? –– розгнівався шрамуватий козак. – Звик царицям служити, славне запорозьке лицарство тобі не до шмиги [30]?
–– Не гнівіться, панове, –– розсміявся Кирило, –– не гордую я славним лицарством. А позаяк ви мене собі рівнею вважаєте, то я вам так скажу. Бути по вашому –– згоден помолитися перед Богом за благополуччя вашого Коша…

*  *  *

–– І Кирило Тарловський поїхав із козаками на Січ? –– як завжди першою спитала Ліда.
–– Так, –– підтвердив отець Анатолій. –– Він став головним священиком січової Покровської церкви і з тих пір відомий був серед козаків під іменем “дикого попа”. Січовики дуже поважали його за вченість та доброчесність. Пізніше Катерина II пробачила Тарловському і навіть подарувала йому багаті землі в Новомосковському повіті. Але ставши дуже заможним поміщиком, Кирило Миколайович залишився священиком і любив допомагати людям. Він заселив численні села в нашому краї.
–– Як це заселив? –– поцікавився й Андрій. –– Хіба люди самі не могли поселитися, де хотіли?
–– Важко починати життя на новому місці, –– став пояснювати настоятель. –– Особливо, коли це серед голого степу. Отець Кирило, при заснуванні кожного села, спочатку будував церкву, потім –– хати, а потім запрошував новоселів, яких забезпечував худобою та сільськогосподарським інвентарем. І потім допомагав їм. Таким чином цей священик багато зробив для розвитку Новомосковського та Павлоградського повітів.
–– Повіти –– це райони? –– уточнив хлопчик.
–– Так, тепер це райони нашої області. А ще він опікувався монастирем. Ось і цю церкву теж побудував. У будинку архієрея довгий час знаходився портрет Кирила Тарловського.
Усі нарешті стали уважно роздивлятися церкву, а настоятель продовжував розповідь.
–– Церква цікава не тільки тим, що побудував її Тарловський. Під нею розташована ще одна церква –– підземна. Тільки вона давно вже покинута, туди ніхто не ходить, –– отець Анатолій поглянув на Андрія, випереджаючи його запитання. –– На жаль, храм дійшов до нас вже пошкодженим… Як бачите, він без куполу. Знесли його,.. –– пояснив отець Анатолій.
–– Це за радянських часів? –– поцікавився Володимир Андрійович.
–– Так, –– зітхнув настоятель. –– У 20–30-ті роки минулого століття. Ви знаєте, тоді з усіх сил боролися з релігією: нищили церкви, закривали монастирі. Лиха доля не обійшла і запорозьку святиню. Тут довгий час містилися притулки –– то для старих людей, то для хворих дітей.
 –– Але ж нарешті монастир відновлюється, чи не так?
–– Відновлюється, –– згодився чернець. –– Тільки багато ще зусиль і часу треба, щоб козацька святиня відродилася і стала, як і раніше духовним осередком краю…

*  *  *

–– Ну як? –– спитав у дітей Володимир Андрійович, коли сім’я вийшла за ворота монастиря, –– Чи побачили ви тут щось цікаве для себе?
–– Я побачив, –– відізвався хлопчик. –– А під тією церквою правда є ще й підземна?
–– Думаю, що правда, навіщо б отцеві Анатолію вигадувати? –– відказала мама.
–– Лідо, а тобі було цікаво? –– батько запитально глянув на доньку.
Дівчинка гризла величезне зелене яблуко, з тих, що ними їх пригостив настоятель. На прощання він велів принести своїм маленьким гостям ласощів і фруктів, вирощених у монастирському садку.
–– Ум-гу, –– подала вона голос. –– А чому це яблуко таке зелене і таке солодке?
–– Бо такий сорт, –– відгукнулася Галина Олександрівна. –– Мабуть, Симиренко. Але ти не відповіла на таткове запитання. “Ум-гу” –– це не відповідь.
–– Сподобалось, –– дівчинка вже проковтнула яблуко. –– А отець Анатолій теж –– архієрей?
–– Ні, чому ти так подумала? –– здивувався батько.
–– Ну, він же живе в будинку для архієреїв, –– невпевнено пояснила Ліда.
–– Ні, він настоятель, керівник монастиря.
–– Чудний він якийсь, –– обізвався Андрій. –– Ви бачили, як він дивився на Лідку? По голові її гладив, а в очах у нього сльози були. І яблуко їй найбільше віддав…
–– Отець Анатолій раніше був священиком. І у нього була сім’я, –– став розказувати Володимир Андрійович. –– А потім його дружина померла від тяжкої хвороби. Через кілька років померла і маленька донька. Він тяжко переживав, а тоді прийняв чернечий сан. Нещодавно його призначили настоятелем цього монастиря.
–– Володю, звідки ти все це знаєш, –– тихо спитала його дружина. –– Ти чув про нього раніше?
–– Коли ви наостанок ходили до криниці, я спитав про отця Анатолія у старого ченця…
–– Таточку, а ми ще коли-небудь прийдемо сюди? –– донька подивилася на батька, в голосі у неї бриніли сльози. –– Мені так жаль отця Анатолія, –– сказала вона.
–– Прийдемо. Неодмінно, –– пообіцяв батько і пригорнув свою пестунку.
–– Дивіться, що це? –– Андрійко показував на якийсь пагорб. –– Це скіфський курган?
–– Гм, –– Володимир Андрійович був у розгубленості. –– Щось я не пам’ятаю… Зараз підійдемо і подивимось.
Вони стали обходити курган. Першою додивилась Ліда.
–– На ньому хрест! Бачите? І таблиця! –– закричала вона. –– Тут якась таблиця!
На невисокому пагорбі, зарослому степовими травами, височів масивний яскраво-жовтий хрест. На схилі пагорба була вмонтована таблиця з відшліфованого граніту. Вже здаля всі помітили якісь зображення.
–– Церква! –– сказав Андрій. –– На таблиці намальовано церкву. І тризуб! Значить –– не скіфський.
–– Не намальовано, –– поправив батько, –– а вирізьблено. Це зображено церкви Самарського монастиря. Такими, які вони були в давні часи. Тут і підпис є, бачите?

 

–– І вірші, –– додала Галина Олександрівна і прочитала вголос:

Спинися, перехожий,
І в час ясний чи непогожий,
Піднісши серце пломінке у вись,
За Україну щиро помолись.

Козацький Пустинно-Самарський монастир Св. Миколая
1576 – 1991.

*  *  *

Андрій раптово прокинувся. Щось хвилювало його, а що –– він не розумів. Була ніч, усі спали. Сім’я заночувала в наметі на галявині біля Самари. Хлопчик тихо, щоб нікого не розбудити, піднявся і вийшов із намету. Ніч пахла річкою і зорями, що безтурботно хлюпотіли в темній воді.
–– Андрі-і-ю-у, –– почулося раптом від річки.
Хлопець здригнувся. Хто б це міг кликати його в таку годину? Усі ж сплять. А, це, напевно, добродій Жовтобрюх. Він же казав, що любить уночі рибалити. Андрій пішов на голос. Біля води дійсно сидів чоловік.
–– Іване Степановичу! –– гукнув хлопчик.
Чоловік обернувся, і Андрій сторопів від несподіванки. Це був не Жовтобрюх. Чоловік поманив хлопчика. Той зробив несміливий крок і нерішуче зупинився.
–– Це Ви мене кликали? Хто Ви? Я Вас не знаю…
Чоловік захихотів. З-під брів блиснули лукаві очі.
–– Як це не знаєш? А кому настоятель про мене стільки розповідав? А хто ще подумав: “От би з ним поговорити?” Зі мною, тобто.
–– Ви –– Кирило Тарловський?! –– вражено вигукнув хлопчик. –– Не може бути!
–– Як то “не може бути”, коли я стою перед тобою?
–– Але ж Ви вже давно померли! –– Андрій нічого не розумів. –– А, –– здогадався він, –– це сон. Ви мені снитеся.
Дивний чоловік знову захихотів.
–– А ти вщипни себе, –– порадив він. –– Тоді й побачиш –– снюся, чи ні.
Хлопчик щипнув себе за руку і відчув біль. Він нічого не розумів. 
–– Але ж… це неможливо?
–– Так про що ти, отроче, хотів зі мною поговорити?
–– Я… Я хотів спитати Вас про підземний хід під монастирем, –– усе ще сумніваючись в реальності подій, –– сказав Андрійко. –– І про підземну церкву… Чи це правда?
–– Ти думаєш, отець Анатолій вигадав? –– майже так само, як мама перепитав дивний співрозмовник. –– Звичайно, вони існують. А чи не хочеш ти туди потрапити?
–– Хочу!
–– Ходімо, –– просто сказав Кирило Тарловський і подав Андрієві руку.
–– “Привид”, –– спалахнуло в голові у хлопчика. –– “Як я зразу не здогадався? Не можна братися за його руку.”
–– Та не привид я, –– ніби читаючи думки малого, відповів чоловік. –– Не бійся.
–– Ви –– чаклун? –– Андрій злякався ще більше.
–– І не чаклун, –– з досадою відповів отець Кирило. –– Я ж –– священик. А хочеш потрапити до підземного лазу –– ходімо.
Андрій обережно простяг йому руку, долоня незрозумілого чоловіка була теплою. Хлопчик полегшено зітхнув.

Вони йшли лісом. Місяць кидав під ноги сріблясті тіні. Дерева таємниче шелестіли. Дивний чоловік мовчав, думаючи про щось своє. Скоро вони зайшли в саму гущавину бору, стало темно.
–– Ну от і дійшли, –– сказав Кирило Тарловський.
Андрій озирнувся навколо, але нічого не було видно.
–– Сюди, –– підштовхнув хлопця провожатий.
Вони спустились в якусь запáдину. Очі вже звикли до суцільної темряви, Андрій побачив отвір, зарослий травою.
–– Оце і є вихід із лазу. Або ж вхід. Це –– дивлячись з якого боку.
Отець Кирило розгорнув траву, нахилився і зник в отворі. Андрій не відставав від нього ні на крок. Подих забивав міцний запах вогкої землі, йти доводилися зігнувшись. Хлопцеві здалось, що вони так просуваються цілу вічність. Нарешті лаз скінчився. В руці Кирила Тарловського звідкісь з’явилася свічка, і при її мерехтливому вогнику мандрівники побачили перед собою важкі дубові двері. І знову в руках провідника невідомо звідки узявся великий ключ, він кілька разів повернув ним в щілині дверей. Двері з рипом відчинилися. Вони опинилися… в підземеллі.
Зі стін на Андрія дивилися суворі видовжені обличчя з величезними сумними очима. Під стінами стояли високі свічники. Отець Кирило почав одну по одній запалювати в них свічки, і скоро підземелля освітилось яскравими тремтливими вогниками. Вони відбилися сотнями маленьких блискучих сонечок на позолоті свічників, заблищали на оправах ікон, засяяли в очах намальованих суворих людей. Хлопчик остовпів, зачарований несподіваним видовищем.
–– Що це?!
–– А ти ще не здогадався? –– задоволено усміхнувся Кирило Тарловський. –– Те, що ти хотів побачити. Підземна монастирська церква.

Андрій не міг вимовити ні слова, тільки вбирав очима небачену красу.
–– Гарно? –– спитав отець Кирило, потішений враженням, яке церква справила на його маленького друга.
–– Та-ак, –– вичавив із себе хлопчик.
–– Хочеш, я покажу тобі наші скарби? Найбільші скарби?
Андрій тільки кивнув головою. Отець Кирило підвів його до великої скрині, покопирсався у замку і підняв віко скрині.
–– Книги?! –– здивовано скрикнув Андрій.

*  *  *

Галина Олександрівна повернула голову і подивилась на дітей.
–– Сплять, –– сказала вона. –– Мабуть, нашому хлопчикові щось наснилося.
–– Нехай сплять, –– обізвався Володимир Андрійович, не відриваючи погляду від дороги. –– Вони отримали сьогодні багато вражень. Втомилися…
Мати знову озирнулась на дітей. Голова дівчинки зсунулася на плече брата, той щось муркнув крізь сон.
–– Володю, зупини на хвилинку, –– попросила дружина. –– Я пересяду до них, візьму Лідочку на руки.
–– Не турбуйся, –– лагідно обізвався до неї чоловік. –– Їм зручно. Скоро будемо вдома.
Темніло. Машина блискучим світлячком летіла вперед. Зі світла фар виринало шосе і довгою зеленкуватою стрічкою стелилося під колеса.

 

[27] Проща – відвідання монастиря чи святих місць. Часто здійснювалась пішки.
[28] Мажа – чумацький віз.
[29] Чигати – підстерігати, очікувати, висліджувати.
[30] Не до шмиги – не до вподоби, не до душі.

 

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо перше. Степові піраміди 

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо друге. Кам’яні пращури Мамая  

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо третє. Собор, що здіймається в небо  

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо п’яте. Кодак - твердиня на Дніпрі   

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо шосте. Золотий міст Катеринослава  

Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо сьоме. Космічні орбіти земного заводу