Козак і Дикий кінь

Упродовж століть ніч перед світлим святом Різдва була оточена у свідомості багатьох народів Європи деяким містичним ореолом. Вважалося, що саме в цю ніч на нашій грішній землі найчастіше відбувались найнеймовірніші чудеса.

Наприклад, можна було казковим чином розбагатіти або відшукати захований у землі скарб. Зазвичай такі нагороди заслужено отримували від небесних сил прості люди за проявлені ними доброту, милосердя, співчуття. Але в ніч на Різдво помітно активізовулася й усіляка нечисть, яка випробовувала на міцність віру людей і нерідко обманом заволодівала їхніми душами. Про зустрічі з подібними посланцями з пекла було складено чимало казок і легенд.

Наприкінці XVIII століття одна з них була широко поширена на Нікопольщині та на всій території колишнього Війська Запорозького... Якось перед Різдвом один молодецький запорозький козак посперечався зі своїми товаришами, що зможе осідлати Дикого коня і проскочити на ньому степом сто верст. Коли настала ніч, він, помолившись, вирушив у степ, сховався за заготовленою поселенцями копицею сіна і став чекати. Міцнішав мороз, на темному небі засвітилися яскраві зірки.

Козак уже втрачав терпіння, коли, нарешті, із засніженої далечини почулося гучне іржання. Причаївшись за своїм укриттям, він побачив, як зі степу примчав попелясто-сірий кінь, очі якого палали вогнем. Дикий жеребець попрямував до копиці й почав поїдати сіно. Дочекавшись слушного моменту, козак скочив йому на спину і міцно вчепився в гриву. Дикий кінь пронизливо заіржав і поніс на собі молодецького запорожця у безкрайні простори.

Довго мчали вони по степу, сильний жеребець відчайдушно брикав, не раз намагаючись скинути з себе вершника, але той лише міцніше чіплявся за його гриву. Нарешті, жеребець зупинився і, важко дихаючи, став рити копитами сніг. Його злісні очі палали пекельним вогнем. Здавалося, він зовсім видихався і вже не в силах був продовжувати свого стрімкого і нестримного бігу, підкоряючись волі відважної людини. Проте Дикий кінь навіть не думав так просто здаватися. Несподівано він відірвався від землі та з швидкістю вітру помчав повітрям, піднімаючи запорожця все вище в небо. Десь внизу промайнули Дніпровські плавні, маківки церков, ледь помітні вогники хат.

Переляканий козак подивився на Дніпро, який здався йому тоншим від найтоншої нитки. Незабаром зовсім не стало видно землі – саме лише нескінченне небо та яскраві зірки. А сірий жеребець брикався все сильніше і піднімався все вище. Козак, міцно вчепившись у жорстку гриву, благав пресвяту Богородицю і все небесне воїнство про порятунок. Він заплющив очі, а коли знову наважився їх відкрити, то побачив, що Дикий кінь скаче вже по землі. Всю ніч носив на собі попелясто-сірий жеребець запорожця по степу.

Домчавши до самого берега Чорного моря, він, укінець знесилений, упав на пісок біля води. Тоді козак дістав батога і з усієї сили стьобнув ним Дикого коня, і біс (а це був саме він!) вмить набрав свого істинного вигляду. Нечистий дух став несамовито просити відважного запорожця про пощаду, обіцяючи заплатити за своє звільнення щедрий викуп.

Викуривши люльку тютюну і подумавши, козак згодився прийняти його пропозицію, але перед цим вирішив узяти з біса клятву, що той ніколи більше не з'являтиметься на святій землі та не губитиме душі православних християн. Нечистий дух слізно пообіцяв йому ніколи більше не робити цього. Наостанок козак ще раз огрів біса батогом, після чого, перехрестившись, відпустив його на усі чотири боки. Біс злісно завив і, здіймаючи бурю по всьому морю, полетів геть – в поганськії землі та невірнії краї басурманські...

Як оповідає легенда, козак повернувся назад з повною шапкою золотих монет і коштовних каменів. Минуло багато років. Колишній запорожець одружився і звів у місті будинок, дивлячись на який, дивувалися навіть деякі багатії. На світле свято Різдва в його просторому домі завжди збиралося багато гостей. Затамувавши подих, люди слухали оповідання старого козака про славні часи Війська Запорозького, про героїчні походи і війни з Османською імперією. Під кінець він завжди розповідав про те, як колись напередодні Різдва зустрівся із самим бісом і зумів його перемогти. Траплялися й ті, що не вірили його словам і починали сміятися. Тоді колишній запорожець діставав загорнутий у ганчірку величезний коштовний камінь небаченої краси. Він сяяв так ясно та яскраво, як світить перша зірка, сходячи на нічному різдвяному небі.

Очевидно, час створення цієї легенди – кінець 80-х – початок 90-х років XVIII століття. У ній знайшли відображення багатогранні історичні події, пов'язані з освоєнням і заселенням нових земель, переселенням колишніх запорожців із зимівників до міст і слобід. Гучні перемоги, одержані в російсько-турецьких війнах 1768–1774 і 1787–1791 років, коли тисячі козаків, які билися під керівництвом Сидора Білого, Захарія Чепіги й Антона Головатого здобули славу при штурмі Очакова та Ізмаїла.

Принижений і поставлений на коліна злий дух зовсім не даремно відлітає в «поганськії землі та невірнії краї басурманські». Зрозуміло, кого саме він втілює в цій легенді – підступного османського загарбника, який віками тримав під своїм контролем пониззя Дніпра і виходи до Чорного моря, чинив розбійницькі набіги на південні землі та гнав у турецький полон невільників. У зв'язку з цим присяга, яку дав біс (ніколи більше не з'являтися на святій землі і не губити душ православних християн), є цілком закономірною. Вона ніби підводить риску під пануванням Османської імперії на північних берегах Чорного моря.

У складених в Україні й у багатьох країнах Європи легендах, біси, а часто і сам диявол, для викрадення душ людей нерідко набувають вигляду чорного коня або лицаря на чорному коні. Легенди про Диявола-коня дали сюжети декільком баладам англійського письменника Роберта Сауті (балада, в котрій описується, як старенька жінка їхала на чорному коні) і німецького поета Людвіга Уланда, відомого в російській літературі завдяки чудовим перекладам Василя Жуковського, учасника вітчизняної війни 1812 року. 

Стародавні легенди й оповіді про «коней Люцифера» або «коней з Пекла» надихнули американського майстра жанру «страшного оповідання» Едгара Алана По на створення геніального твору під назвою «Метценгерштейн». З Дияволом-конем пов'язана і відома легенда про викрадення короля готів Теодориха Великого. Старий правитель, спокушений пропозицією сісти на вороного коня небаченої краси, не зміг встояти перед спокусою. Ледве Теодорих опинився на коні, той помчав швидше за птаха: «Марно кращий із вершників почету хотів наздогнати його, марно мчали вслід йому собаки, спущені зі зграї. Марно сам Теодорих, відчувши надприродну силу коня, пробував сплигнути на землю. Він намертво прилип до нього! Тоді кращий із вершників почету став здалека гукати до свого нещасного короля: «Государю! Навіщо ти мчиш так і коли повернешся?» – і чує у відповідь: «Це біс відносить мене. Повернуся, коли буде вгодно Богові та Діві Марії».

Проте в наших степах із Дияволом-конем відбувається, на перший погляд, дуже дивна метаморфоза, на яку просто-таки не можна не звернути уваги. Він міняє своє звичне (так би мовити, «професійне») чорне забарвлення на попелясто-сіре. Саме таку масть має підступний кінь, який носив по степу і здіймав відважного козака в зоряне небо. Дивне «перефарбовування» таємничого жеребця відбувається зовсім не випадково – в його ролі виступає реальна тварина, яка ще яких-небудь 130–140 років тому мешкала на просторах Нікопольщини.

Тарпани, або турпани (Equus gmelini) були дикими кіньми – швидкими і витривалими –  найімовірнішими предками всіх сучасних коней. Про їхню жвавість і витривалість у наших краях в минулі часи розповідали історії, багато з яких сьогодні здаються дивовижними і навіть фантастичними. Так, якось бравий гусар переслідував на своєму скакунові, який вважався найшвидшим у всьому полку, пораненого (!!!) дикого коня. Тарпан щасливо втік від переслідування і розчинився у степових просторах, а гусар лише марно на смерть загнав свого коня, про що потім довго й гірко шкодував...

Цікаво, що у більш ранніх легендах, які з'явилися на наших землях ще до початку масового заселення Дикого поля, всілякі сивки-бурки і диво-коні, прототипами яких виступають знову-таки тарпани, є виключно... позитивними персонажами. Вони вірою і правдою служать своїм власникам, не раз рятують їх від біди і допомагають казковим чином розбагатіти. Ці легенди та народні оповіді використав  російський письменник Петро Єршов при створенні добре відомої казки «Горбоконик».

У міру заселення степів ставлення людей до тарпанів ставало усе більш негативним. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років XVIII століття (до цього часу, судячи з усього, належить створення легенди про козака і Дикого коня) поселенці вже вели з ними справжнісіньку війну. Тарпани часто з'являлися на полях і в городах, псували посіви, а взимку іноді начисто поїдали сіно, заготовлене поселенцями в степу і складене в скирти. У сусідній Таврійській губернії голова Дніпровської повітової управи А.М. Колчанов, який захоплено збирав відомості про цих тварин, відзначав: «Бывали случаи, когда степные лошади, особенно кобылицы, приставали к стаду тарпанов. Говаривали даже, что тарпаны-жеребцы сами отбивали самок из табунов домашних лошадей и вступали в бой с жеребцами таковых, но никогда не одерживали победы». Тарпанів усюди винищували, а там, де їх було особливо багато, поселенці виставляли караули і спільно оберігали свої поля. З рушницями їх стерегли біля водопоїв і скирт із сіном. Для поселенського півдня попелясто-сірі дикі коні стали особливо шкідливими істотами, тому стає ясно, чому біс, який зустрівся козакові напередодні Різдва, з’явився саме у вигляді тарпана.

Представлений у легенді козак – людина злегка самовпевнена і навіть авантюристична. Але в той же час його сміливості та винахідливості можна тільки позаздрити – далеко не кожен зміг би витримати подібне випробування. Він також виступає відданим захисником рідної землі та православної віри. Як відомо, Запорозьке Військо свято шанувало все, пов'язане з православною церквою і ввесь час свого існування було надійним захистом і оплотом православ'я.

Не випадково запорожці в 1734 році, відразу після заснування Нової Січі, почали  будівництво церкви, яка за традицією зводилася в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці – небесної покровительки усього козацького війська. Саме до Пресвятої Богородиці в легенді возносить свої молитви козак, який опинився перед лицем загибелі. Саме віра, зрештою, допомагає йому отримати перемогу над злом, яке не буває всесильним.