Козацькі зимівники і зелена енергетика: розвиток Покровського

У період Нової Січі територія, де пізніше виникло Покровське, належала до Самарської паланки Вольностей Запорозьких. Вважається, що лівий берег Вовчих Вод (Вовчої) до 1775 р. входив до меж Кальміуської паланки. За відомостями, які збереглися завдяки Катеринославському архієпископові Феодосію (Макаревському),  загальновідомо, що  річка Вовча на той час була повноводна та багата на рибу, а в довколишніх степах водилося багато дичини. Ці природні багатства приваблювали сюди нових поселенців, тому вздовж Вовчої запорозькі козаки засновували свої зимівники. Ще однією причиною виникнення сталих козацьких поселень була наявність вільних і певною мірою зручних для господарювання земель. Датою офіційного заснування селища вважають 1779 рік, проте і раніше тут існувала вже доволі численна за кількістю жителів слобода.

Із копій архівних документів за 1767, 1781–1794 роки видно, що першопоселенці  Покровського займалися землеробством і тваринництвом: вирощували в достатній кількості зернові культури та розводили худобу. Овочевих культур не вирощували, оскільки земля була малопридатною для них через переважно піщані ґрунти і суховії, які завдавали чимало лиха. Дерев, що могли стримувати руйнівну силу вітру, майже не було. Серед мешканців кількісно переважали державні (казенні) поселяни. Також тут проживали наймані робітники, торговці та служителі культу. Священники проводили службу спочатку в спеціально обладнаній для цього хаті, а вже в 1895 році було побудовано перший дерев’яний Свято-Миколаївський храм.

Після того як за наказом губернатора В. Черткова на місці козацького зимівника було створено військову слободу, поселенці мусили збудувати і утримувати власним коштом легкокінну стайню для потреб імперської армії.

Вигідне географічне розташування на шляху з Новомосковська до Маріуполя сприяло швидкому зростанню населення слободи Покровської. У 1816 році тут налічувалося 1,2 тис. мешканців, переважно державних селян, а на 1859 рік було вже 605 дворів із населенням 3 585 осіб.

Економічно вигідним було млинарство, тому на початку ХІХ століття в Покровському існувала велика кількість споруд, в яких розмелювали зерно на борошно. За Планом генерального планування 1846 року можна нарахувати півтора десятка вітряків, розташованих за межами житлової частини слободи.

У середині XIX ст. Покровське стало волосним. Донині в центрі селища збереглася будівля Покровського волосного правління. У цей період село було одним із найважливіших волосних центрів Олександрівського повіту, оскільки в ньому було зосереджено адміністративну, судову владу, духовне та медичне відомства. Про такий його статус свідчили мешканці села. Також у селищі було вже 12 торгових крамниць.

В останній чверті ХІХ ст. вирішення майже всіх економічних і культурних проблем повітів перебрали на себе створені у 1866 році повітові та губернські земства – виборні органи місцевого самоуправління в Російській імперії після земської реформи. В основу реформи були покладені два нових принципи – всестановість і виборність. Земствам було надано право обкладати населення повітів зборами і повинностями на земські потреби. Вони будували й утримували повітові лікарні, де людям надавали безоплатну допомогу, турбувалися про освіту сільського населення, влаштовували показові агрономічні ділянки, вирощували нові культури, продавали в кредит сільськогосподарські машини, розводили племінну худобу, сприяли розвитку кустарних промислів, займалися меліорацією і лісництвом. Самоврядування привчало селян до самоорганізації та розвитку свого регіону.

Не стало винятком і Покровське. За часів земства тут було збудовано та відкрито багато важливих об’єктів соціальної інфраструктури, якою користувалися мешканці села, кількість яких поступово збільшувалась.

Разом зі зростанням кількості населення постало питання про зведення ще одної православної культової споруди, оскільки одного храму вже не вистачало для задоволення духовних потреб жителів села. Земство доклалося і до будівництва в 1904 р. другого дерев’яного храму Святої Покрови. На 1908 р. він значився приписаним до Свято-Миколаївського, а в 1913 р. мав свій причт. Грошей на побудову земство не давало, але на час зведення церковної будівлі ним було профінансовано утримання двох народних шкіл у Покровському, уможлививши таким чином значну економію місцевих ресурсів і швидке зведення храму коштом громади. До цього храму були приписані хутори Коломийці, Ягідний, Мечетна. На жаль, проіснувала ця церква недовго. Зі встановленням радянської влади культові споруди стали не потрібними, тому в 1935 р. за допомогою місцевих активістів усі храми в Покровському були знищені.

Окрім православних храмів, у селищі були ще й молитовний будинок євангелістів і єврейський молитовний будинок. Останній був розташований напроти сучасного спорткомплексу. Заснували його у 1871 році, тоді ж затвердили перших членів молитовного правління: старостою був купець Іцько Могилевський, казначеєм – Янкель Золотарьов, а вченим – міщанин Вілянський. У 1908 році старостою значиться І.Д. Брагінський, скарбником – Ш.Л. Саніра, вченим – Х.Г. Окунь (він же помічник повітового рабина).

Якщо релігійні установи задовольняли духовні потреби мешканців, то освітні послуги надавала школа. Першою відомою школою в Покровському була церковнопарафіяльна, яку відкрили у 1856 р. Через 12 років (1868 р.) з’явилася перша земська школа, яка динамічно розвивалася. На 1888 рік у ній вже налічувалося 222 учні, серед них – 33 дівчинки. У 1889 році на краю села – так званій Глиняній – було збудовано ще одну школу. Оскільки до центру села було далекувато, вона була дуже переповнена, належних умов для навчання практично не було. При цьому покровська сільська община відмовлялася надавати допомогу цьому навчальному закладові, оскільки його було збудовано земством без врахування рішення сільського сходу.

В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. кількість шкіл значно збільшилася. Тут важливу роль відіграли як земство, так і сільська громада. В 1899 р. за кошти земства в Покровському було збудоване народне училище на 150 учнів. Загалом на 1900 рік тут налічувалося вже три школи, в яких навчалося 192 учні. Всі школи мали власні приміщення, але санітарний стан їхній був незадовільним: затісні, з поганою вентиляцією; в холодну пору року виникали проблеми з опаленням. У 1911 році у Покровському було сім початкових шкіл із кількістю учнів близько 400 осіб. Навесні здобувачів освіти ставало наполовину менше, бо з початком польових робіт вдома потрібні були робочі руки.

Окрім народних і парафіяльних шкіл, з появою яких змінювався соціокультурний вигляд села, «Покровське Братство» 22 серпня 1894 року неподалік базарної площі в центрі селища відкрило першу народну бібліотеку-читальню. Кошти на її відкриття у розмірі 200 руб. асигнувало Олександрівське повітове земство. До заснування цієї книгозбірні невеличкі заклади для читання книжок були лише при храмах і школах. Уже за перші три тижні свого існування новостворена бібліотека мала 114 читачів. Активними користувачами новоствореного закладу були діти та молодь до 25 років. Першою бібліотекаркою була дружина вчителя розташованої неподалік народної школи.

Найбільший попит мала художня й історична література, книги ж сільськогосподарської тематики були одними з найменш затребуваних. Крім книжок, фонди комплектувалися також газетами та журналами (переважно російською мовою): «Нива», «Русский паломник», «Свет», «Губернские ведомости», «Пчеловодный листок», «Сельский вестник». У бібліотеці щовечора було людно, особливо в холодну пору року. Учні народних шкіл або просто грамотні жителі села влаштовували голосні читання. Та все ж літературу переважно видавали додому. Збереглися статистичні відомості про те, що завідувачкою бібліотеки 17 років поспіль була М.П. Шульгіна, яка обіймала цю посаду з 15 листопада 1900 року по 1917 рік.

При бібліотеці Попечительство народної тверезості Олександрівського повітового комітету відкрило чайну. Бібліотека, як і чайна, розташовувалися в тісній орендованій будівлі, але будувати для них власне приміщення повітове земство відмовилося.

Щоб ширити відомості про життя українських організацій Катеринославської губернії, відновлена у 1917 році Січеславська «Просвіта» відкрила філію і в Покровському. До складу місцевих просвітян входила молодь – діти заможних батьків, переважно юнаки. Та цьому територіальному осередку культурного й почасти політичного життя не судилося проіснувати довго: вже у 1921 році активісти-комсомольці організацію ліквідували, а «національно-буржуазну» літературу конфіскували.

Соціальний захист у селі розглядали як одну із найважливіших суспільних справ, що було надзвичайно актуально в умовах зростання кількості осіб, які потребували захисту. Неподалік бібліотеки з чайною в центральній частині Покровського наприкінці ХІХ століття було зведено критий черепицею саманний будинок під притулок для непрацездатних осіб. Одночасно тут перебувало близько 20 пожильців. Харчування було повноцінним, триразовим, оскільки при богадільні було невелике підсобне господарство, але утриманцям постійно бракувало одягу та постільної білизни.

Важливою віхою у розвитку села стала поява стаціонарної лікарні. До того селяни лікувалися самотужки – або у знахарів, або в невеличкій лікарні, побудованій із саману покровським сільським товариством, ймовірно, в середині ХІХ ст. Ця лікарня належала до другої повітової санітарної дільниці, доволі великої. До неї, крім Покровського, Олександрівки та довколишніх хуторів були приписані ще й жителі сусідніх казенних поселень. Загалом тут приймали близько 4 500 пацієнтів на рік. На кінець 1870-х років вона стала вкрай непридатною для роботи лікарів і прийому пацієнтів.

У 1880 році постало питання про купівлю приміщення під нову лікарню, якою опікувалося б уже земство. Охочих продати свою нерухомість під лікарню було двоє: купець Олексій Баличев, який пропонував земству купити у нього будинок із прибудовами, та Дмитро Титович Гнєдін, який зголосився продати за 12 тисяч карбованців майже готову будівлю в Олександрівці, що зводилася під ремісниче училище. Якщо купець О. Баличев продавав будинок у зв’язку з переїздом, то Д.Т. Гнєдін виніс таку пропозицію з відчаю: училище, на будівництво якого було покладено багато сил і коштів, губернське та повітове земства не хотіли брати на свій баланс, тим самим фактично відмовляючись від подальшого фінансування й утримання навчального закладу, вважаючи його відкриття недоцільним у цій місцевості. За рік Д. Гнєдін підняв ціну за будівлю до 15 тисяч, при цьому погоджувався почекати з отриманням коштів. Після того як у 1883 році Дмитро Титович подолав бюрократичні перепони щодо відкриття Гнєдінського ремісничого училища, продаж будівлі під лікарню став не актуальним.

Зважаючи на нові обставини, Олександрівська земська управа остаточно вирішила звести для лікарні новий будинок на ділянці, яка належала земству, оскільки стара лікарня була побудована на землі місцевого сільського товариства, а воно хотіло надати ділянку під забудову за додаткову оплату. В подальшому створена на час будівництва комісія, організована постановою земського зібрання, зробила висновок, що місце під лікарню обрано невдало, а це негативно вплинуло як на санітарний стан будівлі, так і на її вартість.

Нову земську лікарню збудували у 1885 році. Тоді ж порушували питання про прийняття її на баланс земства. Було доручено влаштувати піддашки, віконні відливи, завершити зведення даху і фарбування рам, для чого було відкрито кредит із загальних залишків. 15 жовтня 1885 р. засідала спеціальна комісія для огляду і прийняття відбудованої споруди. Зовнішній огляд споруди привів комісію до таких висновків: «кладка цегли задовільна, обробка пілястрів чиста і виразна…, влаштувати над вхідними дверима козирки від мокроти і вогкості, зовнішні підвіконня оббити залізом з нахилом для стоку дощової води, замінити дерев’яні ґанки чавунними з перилами, як більш міцніші і відповідні капітальному характеру всієї будівлі, розвести на дворі лікарні садочок для захисту хворих від пилу і піску, якими рясніє місцевість с. Покровського… Будівлю Покровської земської лікарні прийняти в ведення Олександрівського земства, про що і скласти цей акт». Будівля обігрівалася 13 печами та двома камінами, що працювали на кам’яному вугіллі.

Надалі земство дбало про лікарню, виділяючи щороку кошти на додаткове облаштування приміщень і утримання будівлі в належному санітарному стані. Вже в 1906 році лікарню освітлювали електрикою. На кінець ХІХ ст. суттєво збільшився штат співробітників. Тут працювало 10 осіб: наглядачка Ю.Ф. Крюкова (з 1 вересня 1897 р.), лікарі та фельдшери. Оскільки в 1918 р. земства припинили своє існування, а отже звітів не залишили, немає можливості простежити подальшу долю лікарні та персоналу. Залишилися тільки спогади колишньої лікарки Л. Снєшко, яка стверджувала, що у 1919 році умови для роботи в лікарні були жахливі: епідемії заразних хвороб – тифу, малярії, віспи, холери та інших не менш небезпечних захворювань; мало ліжок для пацієнтів, недостатнє утримання, напівголодне існування, а з лікарів – тільки вона.

Очевидно, що Перша світова війна та революційні події 1917–1921 рр. не минули безслідно: прогрес у становленні земської медицини було зведено нанівець. 1918 рік став початком уже радянської системи охорони здоров’я, у тому ж році кількість лікарняних ліжок зросла до 25. У 1924 році штат лікарні поповнився ще одним лікарем. Станом на 1938 рік лікарня могла одночасно прийняти на стаціонарне лікування вже 50 осіб.

Крім лікарні, відомо про існування в селі аптеки А.І. Каневського, управителями при якій були Синайські.

Медичну допомогу надавали не лише людям, але й свійським тваринам. У 1873 році Олександрівська земська управа запросила першого ветеринарного лікаря. Тим самим була започаткована ветеринарна справа в Олександрівському повіті, а через рік і в усій губернії. З 1882 року, коли набув чинності закон від 3 червня 1879 року, Земські збори постановили ввести по два лікарі та 4 фельдшери на кожен повіт. Таким чином, розвиток ветеринарної справи був поставлений на наукову основу, а мешканці населених пунктів, в тому числі й Покровського, отримали можливість користуватися послугами фахівців. У 1907 році в селі було відкрито ветеринарну лікарню для худоби. Ветеринаром при ній був Петро Петрович Красовський.

Окрім соціально-культурних об’єктів, таких як храм, школа, лікарня важливу роль у соціальному розвиткові села відігравали об’єкти соціально-економічної інфраструктури: крамниці, склади, шинки, пивні, залізниця. Зокрема, в центрі Покровського розміщувався земський склад сільськогосподарського реманенту, який відкрився навесні 1900 року при будинку повітового писаря Олександрівської волості Корнелія Саєнка. Для організації торгівлі та зберігання товару на його ділянці були комора, сарай достатніх розмірів і великий двір біля базарної площі. На земському складі селяни мали можливість купити сільськогосподарську техніку, реманент і насіннєвий матеріал за зниженими цінами або в кредит. Уже за перші півроку існування складу населенню було продано 29 жаток, 33 букери (сільськогосподарське знаряддя для обробітку ґрунту), 60 плугів, дві сіялки, сім віялок і багато дрібного господарського начиння. Якщо взяти до уваги факт існування, крім вищезазначеного земського сільськогосподарського складу, ще двох приватних магазинів для продажу товарів сільськогосподарського вжитку, де також успішно йшла торгівля, можна зробити висновок, що селянам не бракувало знарядь праці та витратних матеріалів до них. Сільськогосподарський реманент був належної якості, зокрема, у земських звітах вказується розлога географія походження товару, значна частина якого завозилася з країн Європи.

Також є відомості про існування в Покровському винокурні, контролером на якій був губернський секретар Сергій Олександрович Іванников. Всього на початку ХХ століття тут було вісім пивних, три шинки і дві державні горілчані крамниці.

Перша залізнична станція в межах Покровського – Мечетна – була відкрита у 1898 році на залізничній лінії Чаплине-Бердянськ. Про її значення говорить той факт, що тільки за один рік (1909) через неї пройшло 26 тисяч вагонів із зерном. Для обслуговування товарних перевезень неподалік станції було споруджено зерносховище.

Залізниця не лише покращила економічне становище селища, але й змінила на гірше криміногенну обстановку. Порушників порядку утримували у в’язниці (так званій «холодній»), яка була збудована близько 1876 року. Розташовувалася вона на подвір’ї старої лікарні, на рік тут утримувалося близько 60 в’язнів. Переважна більшість із них відбувала термін за торгівлю неліцензійним алкоголем і побутові злочини. В подальшому, разом із будівництвом залізничної гілки і заснуванням станції Мечетна у Покровському, крім пожвавлення економічного розвитку, суттєво зростала й злочинність. Шпальти центральних газет рясніли повідомленнями про грабунки пасажирів потягів на станції Мечетна та крадіжку вантажів із товарних вагонів. Здобиччю злочинців були доволі значні суми грошей, траплялися і збройні напади та вбивства. Не сприяли поліпшенню криміногенної обстановки й буремні передреволюційні та передвоєнні роки. Зважаючи на нові виклики, у Покровському в 1912 р. було відкрито постійну камеру судового слідчого, оскільки до цього найближча земська правоохоронна дільниця містилася в Гуляйполі.

Ще один важливий інфраструктурний об’єкт Покровського – поштова земська станція. Вона була відкрита у 1885 році. Поштовий тракт був протяжністю 28 км, і на момент заснування тут налічувалося вісім пар коней. Місцева громада зобов’язалася надавати їх для доставки поштової кореспонденції з Покровського до станції Чаплине Катерининської залізниці. Поштоутримувачами в різний час до початку 1900-х тут були Синьогуби, Софієвська, Ананій Стримовський, Олександра Солодкова, Феодор Щур, Єрмолай Доля. Протоколи зборів Олександрівського повітового земства майже щороку фіксували прохання від поштоутримувачів про збільшення кількості коней на поштовому тракті, поліпшення їх раціону або ж підвищення платні за свою роботу. Траплялися й кримінальні справи проти поштоутримувачів за розтрату коштів.

Подальший розвиток зв’язку в селі вже пов'язаний із появою телефона. З 1922 році на пошті Покровського працював телефонний комутатор на 25 номерів і один примітивний апарат Морзе.

Загалом село не могло похвалитися великою кількістю підприємств, залишаючись здебільшого сільськогосподарським краєм, але таке благо цивілізації як електросвітло з’явилося тут задовго до радянської електрифікації – близько 1905–1906 рр. Уперше в комерційних цілях електричну енергію згенерував Сарапаєв – власник млина біля залізничної станції «Мечетна», причепивши до вітряка динамку. У подальшому він спорудив електростанцію в Покровському, яка мала газогенераторний двигун із величезним шапликом для його охолодження. Вірогідно, що саме з цієї електростанції почали освітлюватися лікарня, волосна управа, церква, маєтки заможних покровчан і олександрівців. Пізніше у ділка з’явилися конкуренти. Побудувавши в Покровському млин, місцевий чиновник Смирнов із партнерами встановив на ньому динамомашину і забрав у Сарапаєва головних споживачів електроенергії, після чого газогенераторна електростанція перестала існувати. З приходом більшовиків все устаткування для відновлюваної (зеленої) енергетики було зруйноване. Куди після перевороту поділися Смирнови, які контролювали значну частину економічного й соціального життя в селі, сьогодні невідомо.

Покровське та його околиці були центром піщаного регіону в Олександрівському повіті, тому роботи з укріплення пісків шляхом насадження шелюгів тут проводили практично від часу заснування селища. На кінець ХІХ – початок ХХ ст. найбільша піщана площа була на надільних землях селян Покровського; піски займали площу більше 600 десятин. Всю піщану площу община розподіляла на подвірні ділянки за кількістю осіб чоловічої статі в родині. Ділянки ці були засаджені переважно шелюгами, лише подекуди селяни починали розводити сади й городи.

У 1903 році, за поданням молодшого таксатора (лісника) Єфімова, Покровський сільський сход вирішив надати п’ять десятин землі при селі під розплідник саджанців різноманітних дерев. Земля була надана скарбниці в безоплатне користування на 12 років. У центрі розплідника розташовувався колодязь, вода з якого подавалася за допомогою насосу. Вирощували саджанці білої та жовтої акації, лоху (маслинки), бирючини, в’яза. Також розводили плодові дерева: абрикоси, яблуні та інші культурні рослини. Всього на цій площі було 56 грядок по 10 саженів довжиною кожна. Точно локалізувати місце розташування розплідника на сьогодні складно, але достеменно відомо, що рідне серцю покровчан урочище Ярина – це теж частина штучно насадженого заказника, який закладався, щоб стримувати піщані бурі.

У 1913 році величезне за розмірами і кількістю населення село разом із приписаними до нього хуторами Романковим, Водяним, Отрішковим, Мечетним, Ягідним, Коломійцевим, Шульгиним та Чернишовим мало 1 876 дворів, 10 845 жителів, 9 шкіл, лікарню, поштову контору, паровий млин, залізничну станцію, фабрику для виготовлення шипучих напоїв, дві аптеки, нотаріальну контору, земську тюрму, товариство взаємного кредиту; продовжувало діяти Попечительство народної тверезості Олександрівського повітового комітету.

Напередодні Другої світової війни у Покровському з промислових підприємств згадуються райпромкомбінат зі своїми цехами з ремонту бричкових ходів, цегельня, швейна майстерня, бондарний цех, вальцовий млин, хлібопекарня, овочепереробний цех, потужний Мечетнянський елеватор і Покровський маслозавод. Крім мешканців Покровського, всіма об’єктами інфраструктури села користувалися також жителі сусіднього села – Олександрівки, яке від кінця XVIII ст. до 1861 р. було поміщицьким.

Суттєвий поштовх розвиткові механізованих процесів землеробства та місцевого виробництва дало Гнєдінське сільськогосподарське училище, засноване Дмитром Титовичем Гнєдіним у сусідній Олександрівці. Але це вже зовсім інша історія…

За звітами земських установ, систематичними зводами постанов земських зборів, земськими календарями, довідковими виданнями, мапами, публікаціями в місцевій пресі з краєзнавчого фонду ДОУНБ.Титульне фото: Паровий млин поч. XX ст. на Катеринославщині. Ілюстративне фото // http://ua.trip-impressions.com/2021/08/pokynuti-mlyny.html