Крадіжка століття в Народному музеї Катеринослава

Сто років тому в Катеринославі сталася одна з найбільш резонансних крадіжок – пограбовано Народний музей (колишній імені Поля). 10 вересня 1922 року місцева газета «Звезда» вийшла з  крихітним повідомленням в рубриці «Пригоди»:

«Культурные» воры

В ночь на 8 сентября неизвестные лица через окно пробрались в народный музей (на Соборной площади) и забрали оттуда много предметов, представляющих большую культурно-историческую ценность. Воры бесследно скрылись».

То був час розрухи і бандитизму. У громадянську війну директору музею Дмитру Яворницькому вдавалося уберегти музей від охочих поживитися. Але в 1922-му, мирного часу, злодіям вдалося підчистити музей під віник.

Губвиконком вирішив створити спеціальну комісію. До її складу від губвиконкому увійшов Оливовський, від губернської народної освіти – Никифоров. Від держконтролю – Кравцова, від губрозшуку – Іпполитов, від музею – директор Дмитро Іванович Еварницький (Яворницький) та зберігач Корній Павлович Шамраєвський.

А далі пошлемося на статтю колишньої завідувачки відділу нашого музею Людмили Маркової, яка простежила історію Дніпропетровського історичного музею за архівними документами і тогочасною періодикою.

Отже, спецкомісія констатувала: 100 років тому музей назавжди втратив 608 одиниць експонатів! Серед них:

«золоті вінці з 69 діамантами з ікони Успіння Божої Матері, що зберігалася в музеї…» і далі згідно зі складеним описом: «…Перламутровий набалдашник з тростини кошового отамана Лантуха, прикрашений золотими купідонами, прикрашений крупними алмазами, сапфірами, рубінами та корієлом (sic! можливо, з коралями? – М. Ч.) у вигляді єгипетського жучка; велика срібна чарка, місткістю біля склянки з карбуванням у вигляді оленя, ангела з квітками в руці, що сидить поверх серця; двох сов з квітками під ними, з позначкою зовнішнього боку – 1738; срібна тарілка із зображенням стада овець і кіз і пастуха, що лежить біля них, з сопілкою в роті; велика шийна медаль з погруддям Катерини Другої на лицьовій стороні, на звороті напис: «Запорізькому осавулу Євстафію Кобалану за хоробрі справи»; велика шийна гривня по колу один аршин, обкладена суцільно гладким листовим золотом із трьома поперечними ажурними золотими обідками із гачками для застібок; золота фібула у формі напівциліндра, тисненого поперечними рубчиками, на кінцях барсові голівки, на звороті вушко, голка зламана, вага 58 часток; 250 срібних старовинних монет різного номіналу (близько половини з них крбованці); браслет з круглого електронного дроту, кінці розклепані і припаяні так, що утворюють застібку з 3 вушок, пов'язаних кільцем, замість шарніра один кінець прикрашений маленьким серцеподібним сердоліком, в гнізді з дрібних кульок, вага 3 золотники 63 частки».

Мені дуже хочеться вірити, що згадана в цьому описі ікона Успіння Божої Матері до музею перебувала в Тихвинському монастирі. Але у мене немає доказів на це. І тому це – лише мій здогад.

До речі, губернський розшук, що мав розслідувати цю справу, тоді знаходився за адресою: вулиця Олександрівська, 12 (нині вулиця Січових стрільців).

Найтяжче переніс крадіжку директор музею професор Дмитро Яворницький. Ось уривок з листа до одного з найближчих його друзів Іллі Рєпіна:

«Но в том-то и моя беда: музей, который я создал и равного которому не было нигде в Российской империи, кроме, разумеется, двух столичных, обокрали бандиты и тем нанесли мне жестокую, непоправимую и неизлечимую рану, от которой душа моя лишилась всякой радости и веселья. Я жив, но только телом, а не духом. А как я работал для своей дорогой України и для своих земляков, а сколько я себе отказывал… И что еще горько! Меня же обвинили в том, что я не брал никаких мер к охране музея… Мои зложелатели … пустили молву, будто бы покражу учинил я сам и все музейные сокровища передал за границу петлюровцам».

Лист писався за кордон, тому Яворницький, свідомий того, що написане ним буде перлюстроване, тут же додає з запалом: «Это такая нелепость, такая подлость и мерзость, которая у благомыслящих людей, знающих меня, вызвала полное негодование. Тем не менее назначена была ревизия наличного добра в музее, которая тянулась более года и кончилась полным посрамлением моих зложелателей…»

Так чи знайшли грабіжників і вкрадене 1922 року? Відповідь на це питання (і не лише на це) – пошукаймо в ще одній пожовклій тогочасній статейці.

«Культурное варварство.

Про москвичей говорят, что они, живя десятки лет в Москве, подчас не бывают в своих музеях. Провинциалы же прямехонько с вокзала мчатся в Третьяковку, Румянцевский и проч.

Мы живем почти по-московски. Есть у нас в городе, правда, заброшенный и всеми забытый – народный музей (Поля). Заезжий культурник всегда спешит в этот музей и несказанно рад, если ему удается увидеть остатки доподлинной старины и истории.

Мы же, екатеринославцы, этим, грешным делом, мало заняты: видно, пресыщены разными зрелищами, как и москвичи. Мы, вероятно, не знаем, какие богатые ценности хранит наш народный музей. На днях мне впервые за годы революции довелось быть в музее. И, по правде сказать, более варварского отношения к народным ценностям, вероятно, по всей республике не сыскать.

Я уже не говорю о том, что украдено много старинного золота и серебра, монет и украшений; всего этого за триллионы ни на каком рынке не сыщешь! Украдены одиночные экспонаты скифских времен – мирового масштаба.

Никто пальцем о палец не ударил, чтобы ценности сыскать. А ныне, вследствие отсутствия средств, гибнет и вся старина музея.

Помещение сплошь уставлено и завалено экспонатами, превратясь в какой-то склад, со множеством скрынь. Окна шкафов частью разбиты, экспонаты не ветрятся и ничем не пересыпаются. Крыша неисправна, водица каплет и быстро губит все старинные памятники. Ткани, столетиями лежащие в скрынях, гибнут из-за отсутствия нафталина.

Экспонаты зверей, птиц, животных, прекрасно сделанных, пятнятся: моль сьедает чучела. Итак, нет нафталина, стекла, тряпок, веников, электр. освещения и железа для крыши. Гибнет музей, имеющий значение не в областном, а подчас более чем во всероссийском масштабе. Мы по-варварски относимся к старине края. Директор музея академик Д. И. Эварницкий, по своим летам, не в силах обивать пороги учреждений и просить денег. Надо же, наконец, и самим понять, что исторические и, вдобавок, редкие ценности нужно сохранить для себя и потомства.

Кто же откликнется?

П. Анатольев».

«Звезда», Катеринослав, 9 травня 1923.

А починалося все 120 років тому так райдужно!

Телеграммы от Российского Телеграфного Агентства 7 апреля 1902 года

«ЕКАТЕРИНОСЛАВ. Профессор Московского университета Эварницкий пожертвовал учреждаемому здешним научным обществом музею имени Поля археологическую коллекцию с богатым отделом запорожских памятников. Профессор Эварницкий согласился состоять директором музея».

Ось так. Наш музей починався з власної колекції Дмитра Івановича, ним самим подарованою місту Катеринославу. І крадіжка в музеї таким чином стала для нього одним з найбільших ударів долі. Напередодні пограбування, 5 червня 1922 року Дмитро Яворницький писав про незавидний стан очолюваного ним музею тодішньому наркомові освіти України 31-річному Григорію Гриньку. Той не забарився з відповіддю.

Оскільки міністри нині навряд чи листуються з директорами музеїв, хочеться навести листа Гринька. А, може, у них було кумівство? Гринько походив з Лебединського повіту на Харківщині. Яворницький теж був родом з Харківщини. Але це ще не все. Мати Яворницького померла й похована в Лебединському повіті… Звісно, це повна випадковість, але що було, то було. Просто Гринько – один з небагатьох українців у тому інтернаціональному уряді, прибічник українізації ще до її офіційного впровадження.

Ось той лист: «Шановний Дмитро Іванович! Вашого листа від 5/VI с. р. одержав, щиро дякую за гарні побажання, і з свого боку бажаю, щоб у вас було все гаразд не тілько в музеї, але і на могилі «великої покійниці» коло музею».

Стоп! А це про що? Невже про закопану статую цариці Катерини ІІ? Може, її і розкопувати не варто було? З того все й почалося… До речі, дата розкопування «великої покійниці» щось не траплялася на очі. Звісно, в бандитському 1922-му їй краще було залишатися в могилі. Не воскрешати.

Далі – до листа: «Посилаємо 500 міліонів на ремонт музею, хазяйнуйте безпосередньо сами і латайте те, що потрібно».

Стоп, ще раз – стоп. Ви думаєте тодішні 500 мільйонів – великі гроші? «Шоб да, так нет!» Давайте перевіряти. У щоденниках катеринославського школяра Толі Стародубова є запис за 10 червня 1922 року: «Ходил с папой покупать мне обувь. Купили американские ботинки за 7 500 000». Отже, якщо черевики для підлітка коштували 7 з половиною мільйонів, то нарком послав справді скромну суму, як для ремонту музею. «Отже, візьміть гроші, і ні в чому собі не відмовляйте!..»

Директор Народного музею Яворницький просив народного комісара ще про одне. Дмитро Іванович видав 1919 року перший том свого словника української мови, паперова криза зупинила видання наступних томів. Відтак учений хотів би видати і другий, і третій. «Що торкається до Вашого словника, – писав Гринько, – то я даю завдання Всевидату…, щоб занявся справою і негайно приступив до видання».

Напевне, Яворницький по щирості написав наркомові, що в директора музею вже такі штани, що сором водити екскурсії. Писав же Михайло Грушевський у цей час, 20 червня 1922 року до Кирила Студинського у Львові:

«Положення населення в полуднево-східній Україні й інтелігенції по більших центрах жахливе. Мій брат, професор університету і завідатель відділу Академії (наук) … нераз млів з голоду на викладах, і зимою ходив в кальошах босоніж , бо не мав черевиків. З призначеної платні виплачується малий процент в дійсности, на котрий не можна купити ½ чорного хліба денно. В школах мало книг, паперу, пер, нічого!»

Це все – про 1922-й, події сторічної давнини.

Отже, Гринько продовжував свого листа професорові:

«Ваші штани повісьте в музеї поруч з тими козацькими, які Ви мені показували. Вам же посилаємо нові і 100 мільйонів грошей.

Бажаю Вам разом з музеєм всього кращого.

Г. Гринько.

Року Радянського V-го (1922) 26 червня, м. Харків.

Чи не хочете Ви поїхати до Відня в санаторію на місяць-два-три? Умови гарні, довеземо добре. Коли хочете, телеграфуйте, або присилайте листа».

Яворницький сполотнів: до Відня?! У нових штанях можна і до Відня. Там нині, до речі, Грушевський. Але потім подумав і охолов:  а музей на кого лишити? Якщо прийдуть ці 500 мільйонів, треба чимскоріш дірки полатати. Тут не до Відня. І Словник не відпустить… Тож Відень не про нас. Тут бодай у Саки чи Бердянськ вирватися б. Там йому принаймні все знайоме.

Після пограбування музею у вересні 1922-го Яворницький довго не міг відійти душею. Зрештою, він сам описав це у цитованому вище листі до друга. Знов звернувся до Гринька. Той, правда, вже був не нарком освіти, а голова Державної планової комісії України. Ще й редактор заснованого 1923 року часопису «Червоний шлях». Яворницький шле йому навесні того року статтю до журналу і заодно нагадує про потребу свого лікування.

Гринько подякував за надіслане для часопису, пообіцяв вислати гонорар, а потім перейшов до теми оздоровлення. Там же згадає й пограбування в музеї:

«Сьогодні я балакав з т. Затонським (новий нарком освіти – М. Ч.) і наркомздравом Гуревичем в справі Вашого лікування десь на півдні. Це буде Вам безумовно гарантовано цим літом, т. Затонський і т. Гуревич взялись вирішить конкретно, коли і куди краще Вас послати. Я добре розумію, яке вражіння мусило справить на Вас злочинство з музеєм. Але, дорогий Дмитро Іванович, музей ще ростиме, ще будемо працювать над цим і, сподіваємось, під Вашим керівництвом. У Вас десь на Дніпрі кажуть: «вода винесе» і. здається, добре кажуть. Ну, то й життя винесе. Підлікуйтесь, спочиньте,  тоді ще покращаєте, – крім усього. Вам же ще багато треба писать.

Ну, бажаю ж Вам придбати цим літом сил і взагалі всього кращого.

Г. Гринько .

P. S. Коли щось буде потрібно, будь ласка, пишіть і звертайтесь безпосереднє».

Григорій Гринько, як бачимо, був з тих людей, які щиро бажали Дмитру Яворницькому поскоріш пережити завдану пограбуванням душевну травму.

Зацікавлений висловом наркома, я кинувся шукати наведений ним вислів «вода винесе». Так і не докопався до фольклорної суті. Але ось знайшов симпатичні вірші Лариси Волошиної (1906–1975) з її посмертної збірки 1986 року. Цими мудрими як на мене рядками хочеться й завершити:

Укинь у воду камінь – не віддасть,
Підкову кинь – не верне, а заплаву
Сама на берег винесе вода –
Комиш, солому, гілочку трухляву,
Непотріб спорожнілий і сміття...
Усім цим мотлохом вода гидує,
Усім, що віджило своє життя…

фото надано автором