Фурсенко Леонід Йосипович
Леонід Фурсенко. Театральний роман

«Літати мрію я…»

Полтавська область, селище Ревущине, воєнні та повоєнні роки. Три вулиці, близько ста кілометрів від Дніпра. Дитинство своє наш герой називає бурхливим. Сади та баштани з однолітками обносили, хати, що в ті часи не замикалися й були на «клямах», «закручували» разом із господарями всередині. У селі школа була лише чотири класи, подальше навчання до сьомого продовжив у селі Рудка. Туди ходив з друзями кілометрів за шість у будь-яку негоду. На межі Полтавської та Дніпропетровської областей відпочивали, кожен займався чимось своїм. Льоня писав рими. Про бешкетування теж. На випускному аплодисменти від почутого залом, як каже, були страшенні. Так починалася його взаємна закоханість у сцену.

Дівчат у селі майже не було, пісня «Шумел камиш» – своєрідний «гімн особистого», як згадує Леонід Йосипович. Образна та чутлива пам'ять, усі друзі дитинства – в серці поіменно. «Сумую за тими часами… Які ж ми були голодні, але водночас – дружні! Останні роки вже не буваю в місцях, де народився, раніше разів п'ять-шість на рік. Родичів вже немає, останньою пішла з життя улюблена сестричка Ліда».

Книжки з сільської бібліотеки читав від А до Я. «Війна і мир» Льва Толстого не злякала об'ємом і вразила. Після загибелі Андрія Болконського плакав. Читав і перечитував «Червоне і чорне» Стендаля, страта Жюльена Сореля теж викликала розгубленість і сум у душі юного любителя літератури. 

Батька Йосипа Матвійовича Льоня не пам'ятає. У 1943-му мати Надія Федорівна вже отримали похоронку, що загинув він під містом Лева. Щойно синові виповнилося п'ять, матуся лишила його в селі й поїхала на заробітки до Дніпропетровська, де працювала в торгівлі. Роки були голодні, нужденні. Жив хлопчик у матусиної сестри Віри. В одній хаті тітонька, бабуся й Льоня, в іншій – дядько Петро з тіткою Марією, які мали п'ятьох дітей. Один із звуків дитинства – двері. Вони стукались одна об одну, коли відчинялися з хати до хати. Такий собі символ родинної близькості й водночас тісноти, бажання відштовхнутися й вирватися у великий світ. Згадує він і валянки, що були одні на всіх. Закінчивши сьомий клас, юнак приїхав до Дніпропетровська. 

«Був у мене односелець Анатолій Малецький, який навчався в Дніпропетровській школі військово-повітряних сил, подібній до кадетського училища, – розповідає Фурсенко. – Вступали туди після сьомого класу, до десятого навчали як кадетів, після – готували до вступу у військові училища. Попасти до цієї школи було неймовірно складно, діти там були на повному утриманні: їх годували й одягали. Коли Толя приїздив до села у своїй учнівській формі,  всі божеволіли від захвату. Я не виняток. Пам'ятаю, написав тоді вірш про те, що «у повітряному океані літати мрію я». Документи подав таємно від усіх, дядько в мене був при посаді майора, міг й допомогти, на місце ж сотня бажаючих. Перший іспит російський диктант написав на «одиницю», тому що закінчив українську школу. Далі, звичайно, не пройшов. 

Все життя він випробує себе на міцність. По допомогу майже ніколи не звертається, хоча доволі часто доля робить йому подарунки-поради. Водночас гартує безмежну сердечну відкритість, додаючи їй «каратності». Ні, не для себе. Для оточуючих, щоб зігрівалися та проходили своєрідний тест на відповідність.

Оселилися вони в Дніпропетровську в тітоньки Галі на тодішній вулиці Леніна (зараз Воскресенська). Винаймати квартиру на двох з мамою було дорого. Навчався на тодішній вулиці Московській (зараз вул. Володимира Мономаха) у 37-й школі. Носив великі кирзові чоботи, російською мовою володів погано, за що й називали його однокласники «коровою». Пам'ятає, що історію в школі села Рудка викладав директор Іван Якович Левченко, який пройшов Другу світову, дуже його поважали. «У 37-й школі, істориком був Абрам Якович, – згадує Фурсенко. – Визвав якогось учня, а той плутається, я ж з місця рвуся відповідати. Викликав, почав невпевнено російською, а він: «Говори українською!». Хвилин двадцять відповідав, клас замер. «Ось як треба історію знати!», – захоплено резюмував викладач». 

Лісоповал, Тичина, уроки на все життя

– У бажанні осягнути великий світ Дніпром не обмежилися? 

– Жили ми з мамою вже вдвох, хазяїном був колишній військовий, з яким у матусі був серйозний роман. Юнацький максималізм, непорозуміння, й вирішив я завербуватися на далеку Північ. Навчався в десятому класі на «відмінно» та «добре», попросив документи, начебто для того щоб перевестися до української школи й отримати медаль. Повірили. Мати, звичайно, була проти від'їзду, паспорт не віддавала. Окрім протесту, вабило й самостійне життя. На Півночі працював на лісоповалі, повернувся через півтора роки. Ані спеціальності, ані закінченої середньої освіти, без житла. У Дніпрі також мешкав мій двоюрідний дядько Гнат Трохимович Іващенко, який працював вантажником. Пристроїв мене у свою бригаду. Десь рік працював у артілі «Задніпров'я», отримували ми замовлення на різні роботи, у тому числі й на м'ясокомбінаті. Мені десь років дев'ятнадцять було на той час, вони ж такі дебелі дядьки, які цупили м'ясо й продавали, звичайно ж потім відмічали «подію». «Що ж ти робиш, хлопче? Тобі не соромно з лопатою по місту, ти ж не дурний..», – каже мені чоловік моєї двоюрідної сестрички Віки. Дякую родичам, зупинили на хибному шляху. 

– Лише розмовою?

– Влаштували на завод імені Г. Петровського (зараз Дніпровський металургійний завод), у конверторний цех, потім націлили на вечірню школу та вступ до металургійного інституту. Згадую викладача української літератури у вечірній школі – Василя Івановича. Пам'ятаю, що не сприймав я Тичину, і він мені зачитав вірша, котрий і досі пам'ятаю, та розумію, – ось де Павло Григорович справжній. 

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

– До вишу вступили легко?

– У 1961-му подав документи, конкурс був п'ять осіб на місце. Твір за романом Максима Горького «Мати» написав на «відмінно». Я й зараз можу розповісти про цей образ, тому що коли читаю – вчитуюсь… Ні, тоді ще не був комсомольцем, але емоційна складова вразила. Математику теж здав, іноземну… Здавали англійську, я ж вивчав у школі німецьку, ну як вивчав: «Гутен таг» і «Гітлер капут». Викладачі дізналися, де працюю, пожаліли поставили три бали. А ось фізика... Прийшов на день раніше зазначеного. Абітурієнтів зустрічав асистент кафедри, спитав: «Тобі сьогодні на іспит, не переплутав?» – «Сьогодні». Чого збрехав і сам не знаю, але урок,  і не лише з фізики, отримав на все життя. «Впевнений, що на три бали здаси?». – «Так». Питання екзаменаційні пам'ятаю й досі. Задачу розв’язав, на одне з питань відповів легко, на друге відповіді не знав. Викладач каже: «Якщо миттєво та вірно осилиш додаткове питання, – здав іспит. З літака вистрибнув парашутист, чому дорівнює швидкість парашутиста відносно літака». А я візьми та ляпни: «Швидкості вільного падіння…». Був із ганьбою відправлений геть. Хлопці, з якими здружився, чекали біля аудиторії з перемогою, я ж вийшов майже зі сльозами. Наздогнав мене асистент і повідомив – перездачу назначено наступного дня. 

– Напевно, важко пережили ту ніч?

– З підручником та законами Ома, лише мені відомо, що відчував. Все тремтіло. Наступного дня, знов до того ж викладача, хоча міг обрати й іншого: «Не боїшся?» – питає. Підготувався, визвався відповідати першим, викликали останнім. «Ну, що на «трійку» згоден?» – «Звісно». Отримав «четвірку». 

Так опинився я в Дніпропетровському металургійному інституті (зараз Національна металургійна академія України) на стаціонарі. Кожне літо проводив або на студентській практиці, або підробляв на заводі. Закінчив, повернувся старшим інженером до Центральної заводської лабораторії. Але вже було нецікаво. 

Сонячні часи та цеглина як відкриття

«Згодом прийняли мене й до комсомолу. Випадок сприяв. Два фахівці цеху ремонтно-металургійних печей ретельно облицьовували конвертор, щоб цеглинка до цеглинки. Температура всередині 360 градусів, при охолодженні трішки менша. Так ось, один вибрався, а інший – не зміг. Уявляєте, яка паніка вчинилася. Секретарем заводської комсомольської організації був тоді Володимир Бородулін, ніякого стосунку до цього процесу не мав, але схопив каску, мотузку й стрибнув усередину конвертора рятувати. Це був насправді героїчний вчинок. Отже, до комсомолу вступив за переконанням. Пізніше отримав рекомендації вступити до КПРС. Партія тоді була одна. Ми були дружні, прикладів плеча та взаємовиручки мали безліч. 

Кожному комсомольцю давали доручення, читати цикл лекцій у тому числі. Я обрав історію Дніпропетровська. Взяв книгу «Михайла Шатрова «Місто на трьох пагорбах» і, спираючись на викладені в ній факти, готувався. Завжди отримував багато запитань, слухали мене уважно. На наступну лекцію приходив ще більш обізнаним. Звичайно, міг назвати себе комсомольцем-активістом. 

– Місце та час  для творчості лишалися?

– Ще й як. З трудовими буднями разом. У Орлівщині завод мав комсомольсько-молодіжну турбазу «Сонячну». На той час існувала вона лише рік, на території – військові намети, де молодь відпочивала. Комітет комсомолу запропонував мені стати директором цієї бази з весни до осені кожного року. Приїхав на місце, подивився – поле діяльності величезне, погодився. На заводі були різні цехи, я звернувся до керівників, вмовляючи розпочати зводити будиночки для робітників. Вийшло. Про мене як про ініціативно-активного заговорило керівництво заводу. Начальники цехів змагалися, хто більш  авторські та кращі збудує.

Атмосфера під час відпочинку була теплою, творчою. Леонід Йосипович був ініціатором численних «вогників», організовував команди КВК, запрошував до участі відомі колективи, наприклад, солістів самодіяльного ансамблю народного танцю «Дружба» при Будинку культури Дніпропетровського заводу ім. Г. Петровського, художнім керівником якого був народний артист України Георгій Клоков (пізніше один із засновників і головний балетмейстер фольклорно-хореографічного ансамблю «Славутич»). 

«Плинув час. Стадіон «Металург», теж підвідомчий заводу, вимагав реконструкції. Мене викликали до парткому й сказали коронну фразу: «Є думка». Сергій Гнатович Голод – голова клубу «Сталь» на Петрівці, який теж був куратором цього стадіону, пояснив, що мене очікує в разі погодження: складне підпорядкування, зменшення заробітної платні (а для моєї родини це було неприйнятно) й таке інше. Я «зауперся» (авторське слово Леоніда Йосиповича у разі незгоди, до речі, таких слів у нього чимало пр. авт.) та відповів – «ні». У 1970-му написав заяву на звільнення. За роки роботи на заводі пройшов шлях від канавника бесемерівського цеху до інженера-металурга».
 
У житті Леоніда Йосиповича постійно траплялися зустрічі з людьми, які коригували траєкторію його життя. Впевнено, тобто доленосно. Додавали можливостей ще більш досконалого прояву себе та з часом приводили до знакової участі в творенні сучасної історії провідних театрів Дніпра. Максимально розкривали фахову, творчу та людську причетність до їх становлення. Були повновладними співавторами «театрального роману».

«Після заводу колишній співробітник обкому партії Віктор Гаврилович Величко покликав мене до себе в трест «Дніпробудматеріали» заступником керівника лабораторії, – продовжує нашу розмову Леонід Йосипович. – Прийшов оформлятися, поспілкувався з головним інженером Фесенком, з'ясувалось, що потрібні їм інженери-будівельники, не металурги. Показує мені цеглину й запитує, як називається та чи інша площина. Звісно, відповісти не зміг, хоча зараз назву цих трьох площ знаю назубок. Все ж таки мене взяли, й деякий час я компенсував недостатність фаху організаторськими здібностями.

Невдовзі трест змінив статус підпорядкування – «Облміжколгосбуд», довелося виконувати обов'язки завідувача лабораторії, керувати тринадцятьма спеціалістами. Мова йшла про розбудову соціально-культурно-побутової сфери області, суворе дотримання технологій. Почалися проблеми, сумніви переповнювали, специфіка й дійсно відмінна від металургії, термінологія та технологія інші. Все більше схилявся до думки, що повинен піти, не тягну. Мене лишили й наполягли, щоб отримав другу вищу освіту. Взяли на четвертий курс Будівельного інституту (зараз Придніпровська державна академія будівництва та архітектури), навчався заочно, особливу увагу приділяв фаховим предметам».

Театральні сходинки

У 1977-му трапилася ще одна знакова зустріч, цього разу з доброю знайомою – секретарем Бабушкінського райкому партії Галиною Фатовою. Вона повідомила Фурсенку, що планується реконструкція Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка (зараз Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка), і потрібна людина, яка зможе все провести та організувати. Підкреслила, що відмова не приймається. Леонід Йосипович людиною був творчою, безумовно, обдарованою, змалечку, як пам`ятаємо, брав участь у художній самодіяльності, імітував голоси, до того ж КВК, досвід Орлівщини. Коли працював безпосередньо на заводі, в змаганнях серед цехів був першим творчим переможцем, не припиняв писати вірші. Але ж ніякого прямого відношення до театру на той час не мав. Галина ж не відставала.

– Чому ж цього разу не «зауперлися» та в кінці кінців погодилися?

– Та не було ж виходу. Пам`ятаю відрядження до Томаківки. Будівництво, як всім відомо, починається з фундаменту, його є декілька типів, для чого потрібні відповідні платформи. Брати їх в оренду, як ми й робили, дуже дорого, тому запропонував застосувати власну. Випробовували майже три доби, весь цей час без сну. Якщо запропонував, все має бути досконалим. 

– Перфекціоніст.

– Трішки є. Підходить до мене начальник місцевого будівельного управління та й каже: «Що ти накоїв? Тебе негайно запрошують до міськвиконкому». Я, як був у джинсах та робочій сорочці, поїхав на прийом до тодішньої заступниці міськвиконкому Зої Григорівни Суміної, яка опікувалася в Дніпропетровську питаннями культури. Не вразив її з першої зустрічі, до того ж досвіду будівництва виконробом або бригадиром не мав. Через декілька тижнів знов зустрів Фатову: «Більше в такому вигляді перед Суміною не з`являйся! Одягнись по-людські та знов на прийом!». 

Захожу в призначений день і час, Зоя Григорівна, посміхається. Із Суміною в нас склалися дружні прекрасні стосунки. Такою була історія мого призначення заступником директора театру ім. Т. Шевченка.

– По суті, будували нове приміщення в старих стінах?

– Так. Робота була грандіозна й  тривала два роки. Нові гримерні, добудований гардероб, спеціальна завіса, крісла, за обладнанням їздив по всьому колишньому СРСР, був в Угорщині. Роботою був окрилений, на моїх очах, моїми зусиллями театр змінював вигляд, ставав таким, яким його знають зараз. На будмайданчику з'являвся о шостій, тому що керівництво – годиною пізніше. 3 травня 1979-го року ми здали об'єкт. Радість відчував неймовірну, все моє, рідне! У театрі Шевченка працював шістнадцять років. Прекрасні стосунки з колективом. Коли прийшов заступником, директором був Олег Костянтинович Грішкін. Спочатку він мене не сприйняв, тому що призначали без його відома. Потім придивився, побачив наскільки віддано та досконало займаюся справою, і ми стали не лише добрими колегами, а й друзями на довгі роки. Вважаю його своїм учителем, талісманом. Деякий час він був директором Дніпропетровського театру російської драми ім. Горького (зараз Дніпровський академічний театр драми і комедії), потім очолив театр ім. Т. Шевченка, де ми й познайомились. Згодом запропонували йому прийняти керівництво Дніпропетровським театром опери та балету (зараз Дніпропетровський Академічний театр опери та балету). Коли пішов, пропонував замінити його на посаді директора, або ж піти разом, я не погодився й пристав на чергову пропозицію, коли він вдруге очолив театр ім. Горького. 

«Тато»

Є люди, що стають уособленням, своєрідною візитівкою закладів, якими керують. Таким собі дієвим стрижнем збереження найкращого та впровадження нового. Історія Фурсенка має саме таке наповнення. 

– З 1993-го почалася нова сторінка мого «театрального роману», коли я став заступником Олега Костянтиновича. Часи були фінансово складні, перші роки незалежності. У гримерках металеві вішалки, немає води, сцена провалювалася. Заходився все ладнати. Невдовзі, на превеликий жаль, Грішкін помер. Провідні актори, тоді ще Дніпропетровського театру російської драми імені Горького, заслужена артистка України Людмила Шкуркіна, народні артисти України Віктор Баєнко та Жан Мельников повідомили мені загальне бажання не лише трупи, а й всього колективу бачити мене наступником.

Тоді начальником управління культури облдержадміністрації був Володимир Заремба. Він не погодився, мав свого кандидата, прохав мене відмовитися самому. На зборах театру, де він мав представити свого директора, Віктор Баєнко категорично повідомив, якщо не призначать Фурсенка, трупа покидає театр. Потім Заремба пропонував мені посаду директора-розпорядника. Так тривало деякий час, поки він не звільнив керівне крісло в управлінні.

Офіційно я став директором, коли начальником стала Валентина Василівна Тальян, та почалися конкурси. До речі, я й сам «виконував обов'язки» начальника управління культури, коли грав цього персонажа в кінострічці за романом Віктора Веретенникова «Втрачений рай».  

Двадцять шість років мого життя присвячено театру імені Горького. Шукав інвесторів та спонсорів, знаходив можливості для надання іменних стипендій акторам у важкі фінансові часи, щорічно організовував гастролі до Криму. Ми були єдиним театром у місті, який міг собі це дозволити. Причому я намагався зробити так, щоб актори на гастролі їхали разом із близькими. Умови казкові, море, харчування. Пам'ятаю, як діставав кольорові телевізори  для пансіонату «Чорноморка», щоб директор дозволив такий родинний відпочинок. Намагався вирішувати всі без винятку питання. Будь-хто з колективу міг прийти до мене. Завжди вітали всіх із днем народження. У театрі мене називали «татом». 

На жаль, після того як пішов з посади, дехто від мене відвернувся, але є й досі віддані. 

– Зрада болюча для вас?

– Якщо мене, не дай Боже, поставити до стінки, навести автомат і запропонувати згадати хоча б декілька ворогів, повірте, не назвав би. Хоча, напевно, їх багато.

За час мого директорства для театру зроблено стільки, що не перелічити. Звання академічний у 2007-му, обладнання та ремонти приміщення та прилеглої території, вищезгадані гастролі, стипендії. Мова й про фестивалі, народжені в стінах театру, що існують й досі та відомі й визнані творчою спільнотою не лише України. Фестиваль духовних піснеспівів «Від Різдва до Різдва», Міжнародний фестиваль молодіжних театрів «Рампа», традиційні, очікувані та улюблені глядачами щорічні концерти оркестру Гаррі Логвина «Времена года». Саме тут за часи мого керівництва отримав творчий прихисток дитячий музичний театр «Золотой ключик». Проводились єврейські свята. Журналісти  тоді називали театр інтернаціональним духовним центром міста. 

– Праві.

Про особисте та молитва оптинських старців

– У 1977 році я закохався по-справжньому й одружився.

– По-справжньому це як?

– Як у класичних романах писали. Дружина моя неймовірно гарна, мені довелося її добиватися, прихильників було забагато. Я й зараз, незважаючи на те, що мені 48 років, (Леонід Йосипович жартує, цього року виповнюється йому 84 – прим. Авт.), можу читати поеми (демонструє), що знаю напам'ять. Приходили ми з моєю Юлією Іванівною на Комсомольський острів (зараз Монастирський), сідали годин у вісім вечора та о першій годині ночі поверталися. Гадаю, вона була «загіпнотизована» моїми поетичними витівками, надихала мене на всі звершення в театрі Шевченка. У 1982-му з'явився наш молодший син Денис, брат старшого Віталія. З кожним роком усвідомлюю  та проймаюся глибиною наших почуттів. Дружина молодша за мене на дванадцять років. Зараз, на жаль, хворіє. Коли їй боляче – й мені боляче, передбачаю все, що вона відчуває, знаю всі ліки, якими користується, заздалегідь все купую. 

– Щастя це?..

– Коли прокидаюсь і все спокійно, ніхто не хворіє, коли у моїх рідних все добре – в мене ще краще. Я дуже вразливий, переймаюся та намагаюся всіляко допомогти, якщо не дай Бог щось трапляється з близькими. Я не часто буваю в храмі та не б'ю поклони, в моїй кімнаті іконостас, і ранок мій починається з молитви оптинських старців. Дуже хвилює епідемія коронавірусу. Дуже це болить мені. Моя радість та щастя – онуки Микита, Поліна, Кароліна, Ілля. 

З п'ятирічною Кароліною пов`язана зворушлива музична історія. З театральних часів маю багато приятелів та друзів. Коли для Кароліни знадобилося піаніно, я звернувся до одного з них – реставратора-настроювача. Він запропоновував на вибір декілька варіантів. Я придбав лише деталі для реставрації. Написав вірша, зробив гравірування на бронзі. Зараз Кароліна вчиться музиці  та надихається моїми напутніми римами саме на цьому інструменті. 

Свого часу я подарував цьому реставратору раритетне піаніно. Він запам'ятав і таким чином віддячив. 

– Сьогодні  не переповнює жаль про те, що ваші відкритість та емоційність додали розчарувань? Можливо, простіше жити із замкненим серцем?

– Ні. Із замкненим, це вже буде історія не про мене. 

Кажуть, що людина завжди має вибір. Якщо живе з відкритим серцем, – ні. Тому що саме  ці чуйні рухи диктують єдино співзвучні цьому ритму дії. Дякуємо за це, Леоніде Йосиповичу. 

Фото з родинного архіву Леоніда Фурсенка 

Довідка:

Леонід Йосипович Фурсенко – заслужений працівник культури України (1997). Нагороджений почесною грамотою та медаллю Верховної Ради України; Ювілейною медаллю «20 років Незалежності України» (2011-й), медалями «Світоч Придніпров'я», «За заслуги перед містом», відзнаками Міністерства культури і туризму України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв», «За багаторічну плідну працю в галузі культури», відзнакою голови Дніпропетровської облдержадміністрації «За розвиток регіону». 

Лауреат премії імені М. Садовського як кращий директор театру України; лауреат премії «Січеславна» як кращий директор театрів регіону; дипломант суспільно-рейтингового конкурсу «Людина року Придніпров'я» – «Найкращий театральний діяч 2011-го року».