Дукач Лідія Михайлівна
Лідія Дукач. Інша свобода

Визнані в Україні та світовою професійною спільнотою лікарі Дніпропетровщини. Незважаючи на статус, під час спілкування завжди вражає їхня природність, відкритість і доброзичливість, надихає щира вірність покликанню.

Директорка Обласного Центру спортивної медицини Лідія Михайлівна Дукач, окрім перелічених вражень має ще одну рису. В її присутності немов розпрямляєшся. Ще більше не лише за рахунок постави, якось внутрішньо. Можливо, справа в щасливому розумінні її високого фахового рівня. Рівня, що стовідсотково звіряє теорію зі щоденною практикою та споріднюється зі щирим захопленням від людей і життя.

У ній – уособлення переконливої політної свободи особистості. Свободи, що вільно перетворює мрії на реальність. Легко, вдало, вчасно.

Батько її, за фахом військовий, приніс на руках щойно народжену Ліду з пологового будинку прямісінько до військової казарми. Сталося це у Дніпропетровську на теперішній вулиці Павла Чубинського, де для родини Дукачів виокремили куточок. Саме тут Ліда з батьками й провела перші три місяці свого життя.

Мати народилася на далекому-далекому Сході, батько Михайло Никифорович з рідного українського Житомира. По закінченню військового училища за розподілом потрапив до Читинської області. Мати – випускниця фармацевтичного технікуму, таким же чином опинилась у місті Борзя Читинської області, де працювала в аптеці. Там і сталося доленосне знайомство: зайшов молодик раз, другий, потім став прохати продати йому велосипед або мотоцикл.

– Як для аптеки, доволі  цікавий запит. Дивував таким чином.

– Загравав, напевно. Коли мати була вагітною, переїхала моя родина до Дніпра. Потім, надали квартиру у підвальному приміщенні без вікон, а невдовзі оселилися у військовому містечку біля аеропорту. Двоповерхові та п'ятиповерхові будинки, де було розміщено літну частину полку разом із обслуговуючим персоналом.

– Яких інших барв, окрім тих, що мало військове містечко, батьки намагались привнести до вашого життя?

– Дитинство було чудовим, зростали ми в суцільній свободі думок, які дорослі поважали. Наше військове містечко являло собою своєрідну закриту інтелектуальну спільноту. Всі з вищою освітою, жінки від чоловіків не відставали.

Ми не мали показових хвилин виховання: «Ая, яй, яй, подивіться на нього, як не добре поводиться». Коли щось траплялось у школі, викликали батьків, радили поговорити з нами. Не було сорому на весь клас, ніхто й ніколи не принижував. У нас була унікальна школа – восьмирічна, кожного класу було по одному. Таким чином, всього вісім.

– Кожен учень і клас неповторні...

– Так. До того ж, неможливо було нічого приховати, все, що траплялося, матусі дізнавались ввечері в крамниці. Всі одне одного знали.

– Але, все ж таки простір доволі замкнений, як з часом виходити на широкий світ, він є іншим, із усіма запропонованими обставинами.

– По закінченні восьмого класу у дев'ятий-десятий їздили навчатися до міста. З наших учнів зробили клас окремий, ніяк ми не вписувались в існуючий там рівень знань. Якість нашої освіти була значно вищою, трієчники наші моментально ставали відмінниками, відмінникам пропонували деякі уроки не відвідувати, щоб не псувати загальної картини. Ось таким світ виявився на початку нашого життя. Ми й досі спілкуємось та дружимо, з ким навчалися та зростали поряд. 

– Як гадаєте, чому відрізнялись?

– У нас все було якось досконаліше. Можливо, завдяки батькам. У цей час проводилася воєнна операція в Єгипті, й вони доволі часто літали за кордон, англійську знали неперевершено. Ми теж не відставали, почали вивчати її у п'ятому, в шостому вже повністю вели на «english» новорічний святковий захід для батьків. Наші уроки з хімії проводились також і на території ремонтного заводу, де лагодили літаки. Там була й лабораторія для практичних занять. Ботаніка – на природі в усі пори року, коли займались біологією, з подружкою вивчали жуків і павуків, як кажуть у природньому середовищі. Наша викладачка Ганна Пилипівна демонструвала: «Ось дощовий черв'як». Ми викопували і все літо спиртували. Мама працювала провізором і спирт, на щастя, був. До речі, я багато часу проводила в матусі на роботі. Все, про що розпитувала, вона роз'яснювала, я захоплено дивилась, як готують ліки. Напевно, з цього починалася моя любов до хімії. А колекцію нашу біологічну ми з гордістю принесли до школи. Викладачка казала, що ще багато учнів, дякуючи їй, навчались.

Тобто, ми постійно вмикались в природню практичну дійсність світу навколишнього, досліджували його.

А ще в нас була цікава вчителька в початкових класах Ася Семенівна, яка зробила з нас досконалих ораторів. У другому та третьому класі наприкінці останнього уроку вона залишала півгодини для того, щоб ми по черзі розповідали казки. Кожен повинен був встати перед аудиторією та розповідати свою. Хто полюбляв ділитися враженнями, обирав довшу «Маленький Мук», наприклад, щоб на декілька днів, або «Тисяча й одна ніч». Так тривало два роки кожного навчального дня. Мудра навчальна практика слова, розвиток уяви, пам'яті, завдяки чому в подальшому ніколи не боялись аудиторії, володіли емоціями. Коли стала дорослішою, зрозуміла, що це нагадує концерт для італійської публіки, коли з залі вигукували, коли щось не подобається… В нашому випадку, могли сказати: «Не цікава казка!».

– Сідай двійка :)

– Оцінок за це не ставили, але могли прибрати, так би мовити, зі «сцени» або наполягти: «Давай іншу!». Якщо не знав, черга наступного, тому ми відшукували історії маловідомі. До того ж, майже всі у восьмому класі отримали водійські права, містечко мало великий автопарк. Отже, коли ми потрапили до міської школи, зрозуміли, що насправді відрізняємось. Майже в усьому.

– А спорт?

– По закінченні школи я вже була майстром спорту зі стрибків на батуті, директорка школи в військовому містечку, щоб нас фізично розвивати, запрошувала тренерів, мали ми й власну баскетбольну команду. Пам'ятаю заняття з акробатики, які мені дуже сподобались. Десь п'ятнадцять учнів записалися до секції. Місяці через три-чотири ми приїжджали на тренування вже до міста. Всі займались якимось видом спорту доволі серйозно. Їздили й на всілякі змагання за всіх вболівати. Тренувались, у тому числі, й у залі Будівельного інституту. Ректор особисто запрошував вступити на будь-який факультет. Мати раділа, що донька визначилась.

– Дійсно?

– Майже :) В мене рідна тітонька з Жовтих Вод – вчителька хімії, коли я до неї приїздила на канікули, полюбляла читати журнал «Хімія і життя», в кухні ми ставили досліди – піна або зміна кольору рідини – це ж неймовірно. Я дуже хотіла стати хіміком і бачила себе студенткою Хіміко-технологічного інституту. Але… В моєї подружки старший брат щойно повернувся з армії, якось приходжу до неї, а він біологію читає, питаю: «Куди зібрався вступати?» – «До медичного». Я й собі думаю, чому медичний досі не розглядала.

Школу закінчила із золотою медаллю, розуміла, що якісь переваги мала й хімія до того ж. Поїхали подавати документи. Мені було цікаво подивитись, який вигляд має інститут. Вразила кафедра анатомії з виставковими речами, мозок людський у якихось «баночках».

А до цього я дуже хотіла вступити до Київського державного інституту фізичної культури.

– Свобода бажань.

– Саме так. Ми були там на зібраннях, і ректор, коли дізнався про те, наскільки я спортивно обізнана, каже: «Ти ж майстер спорту, тобі просто відстрибати на батуті й все – зарахована». Ще раз порадувала матусю, про те, що обрала майбутнє.

– Вже не будувати, а фізкультура та спорт?

– Так. «Мама питання зі вступом вирішила, житиму в Києві, друзі кажуть, як там цікаво, після першого курсу зібрання у Карпатах… супер». Мати заплакала: «Дівчинко моя, навіщо, там навчаються лише футболісти нерозумні».

Потім, хіміко-технологічний, уже відвідала та подивилась, які документи, а ввечері захожу до подруги…

– А в неї  Геннадій зі своєю біологію та медичним інститутом. І життя пішло доленосним шляхом.

– Чесно кажучи, медичний сподобався одразу більше, до того ж біологія, яка мені до душі. Починаючи з черв'яків у п'ятому класі. Але зі вступом виявилася маса нюансів. Спочатку приймальна комісія побачила різницю у записі мого прізвища в атестаті та паспорті. Липень, через три дні чемпіонат СРСР зі стрибків на батуті в Мурманську. Попросила однокласника допомогти, виправити та печатку поставити, що все вірно… Повернулась за тиждень до закінчення вступу зі зборів. Вася все зробив.

Але питання не закінчилися, прийомна комісія дізналася, що я майстер спорту, затребувала документ-підтвердження. Я здивувалась: «До чого, я ж вступаю не до фізкультурного, дістатися дому – автобус ходить лише декілька разів на день. До голови комітету комсомолу дійшла, вмовляла вирішити питання без зайвих паперів.

Оскільки мала золоту медаль, потрібно було здати лише один іспит – фізику. Кажуть, дурним щастить, але не лише їм (посміхається – авт.). Мені трапився неймовірно легкий білет, я й досі пам'ятаю, з яких питань він складався: поняття електричного поля та види електричних зарядів, Закон Бойля-Маріотта, найпростіша задача. Я зайшла остання, через десять хвилин, коли викладач спитав: «Хто готовий?», – тягнула руку. Він був здивований: «Ви ж тільки но взяли білет», – а я спеціально прийшла на іспит о восьмій, щоб на тренування встигнути, і кажу: «Я на тренування спізнююсь». Комісія почала сміятися з моєї безпосередності. Матуся на одежу мені ще причепила значок майстра спорту. Отже, вийшла до викладача та почала відповідати: «Вам поталанило з білетом, припиніть торохтіти». А ми ж звикли спілкуватись із викладачами. Не боятися їх, бути у постійному діалозі.

До речі, коли роки потому вже викладала в медичному інституті, й зі мною студенти не розмовляли, я думала, або незрозуміло пояснюю, або не слухають.

– Який факультет обрали?

– Лікувальний. Жодної хвилини не шкодую, що стала медиком. У майбутньому обрала спеціальність спортивного лікаря.

Спорт увійшов до мого життя з дванадцяти років: плавання, стрибки на батуті, поки вчилась в медичному, була капітаном команди України. Всі шість років продовжувала відвідувати тренування, але підручники завжди мала із собою і чудово все здавала. Пам'ятаю, як летіли з Тбілісі й готувалася до іспиту з судової медицини. Процес захопив настільки, що на весь літак читала ознаки авіакатастроф. Про те, що залежно від того, як розпадається тіло людини можна визначити швидкість падіння літака. Вийшла стюардеса і підручника забрала.

– Захоплення медициною та почуття гумору понад усе.

– У нас це родинне.

– Були якісь фахові зразки в спортивній медицині?

– Пам'ятаю чудового фахівця – лікаря  нашої спортивної команди Ларису Рахматівну, яка проводила різні експерименти, тести. Бувало, що відсторонювала від тренувань або навпаки давала більше навантажень. Спочатку було незрозуміло чому, але потім вірність її порад і зауважень підтверджувались.

По закінченню інституту рік працювати дільничним лікарем, оскільки відповідної вакансії в спортивному диспансері не було. Потім перейшла до диспансеру, де вже виконувала обов'язки спортивного лікаря. Через три роки вступила до інтернатури кафедри спортивної медицини Дніпровської медичної академії. Почала писати дисертацію з керівником, але він тяжко захворів, і роботу довелося припинити. Вийшла заміж, напрацьований матеріал віддала учениці. Декілька разів за цей час змінювався завідуючий кафедрою. Отримала запрошення зайнятися там роботою спортивного лікаря, брала участь у написанні докторської дисертації, запропонували вступити до аспірантури. Відмовилась. Дитина ще мала, за три роки написати дисертацію – неможливо. А моя приятелька працювала на іншій кафедрі, куди набирали асистентів. Отже, рік працювала на кафедрі пропедевтики.

– Цікава назва.

– У медицині все цікаво. Внутрішні хвороби вивчають з другого курсу, і, коли студенти приходять, і гадки не мають, як повинно звучатиме серце та легені, що таке хрипи, шум, який ритм, тон серця є нормою, який патологією. Саме цей розділ тут на допомогу.

– Ритм серця змінюється, коли ти вірно читаєш молитву. Так мене священник навчив.

– Але мова йде і про фізіологію людини, якщо сприймати не лише на рівні відчуттів. Ритм серця напряму залежить від стану нервової системи. Симпатичної та парасимпатичної. Симпатична все прискорює, підвищує тонус всього. Ми робимо все швидше – говоримо, рухаємось і серце прискорюється. Як я розумію, щира молитва – це розмова із самим собою, що потребує абсолютного спокою, і ритм стає рідшим. Це природньо.

– Як далі рухалася професійна кар'єра?

– Невдовзі мене запросив асистентом завідуючий об'єднаної кафедри фізичного виховання, спортивної медицини та лікувальної фізичної культури професор Віктор Васильович Абрамов. Я захистилася, стала доцентом, пропрацювала там десять років. Ми вивчали реабілітацію, я вела напрямок спортивної медицини, була завучем на кафедрі, де викладало близько тридцяти фахівців.

Невдовзі важко захворів лікар обласного фізкультурного диспансеру Геннадій Вікторович Суслін. Про це я дізналася згодом, лише після його смерті. Геннадій Вікторович зайшов до мене та запропонував змінити його на посаді, мовляв час іти на пенсію. Три роки не погоджувалась, посилаючись на  цікаву роботу. Якось він накричав на мене, що, не дай Боже, прийде замість нього людина, яка не розуміється на фахових питаннях диспансеру, й справу буде знищено. 

– Відмінності  з медициною, звичайно, суттєві, як на мене.

– Зрозуміти зсередини навіщо потрібна спортивна медицина не всім дано. Я вже двадцять років є головним лікарем та й досі доводиться пояснювати, що до чого та чим займаємось. «Про вас всі спортсмени гарно відгукується, але є тренер, спортивна база, навіщо спортивні лікарі?», – інколи питаються. Але ж космонавтам потрібні лікарі, чим вони відрізняються від спортсменів? Космонавт щодня тренується, його завдання бути фізично готовим до польоту, в нашому випадку необхідно бути готовим до завоювання Олімпійської медалі, це престиж регіону та України в цілому.

Коли читала лекції студентам четвертого курсу, яким уже відомі хірургія, травматологія, анестезіологія, реаніматологія, полюбляла питати, що ви будете робити з людиною, у якої пульс 200–220 уд/хв, тиск – двісті на нуль, дихання – за 50, рясне потовиділення, слиновиділення, вона погано контактує із зовнішнім світом та їй холодно навіть у спеку. Що це за стан? Всі сходяться на тому, що потрібно дуже швидко до реанімації та перевіряти на отруєння. Насправді ж мова про спортсмена на фініші важкої дистанції, коли він віддав усі сили для перемоги. Наприклад, біатлоніст.  

Жоден лікар або лаборант у звичайній лікарні не зрозуміє, чому сьогодні у дівчинки або хлопчика тринадцяти років є підвищенні еритроцити в аналізі сечі, а завтра – немає, а потім – знов є. Їх почнуть терзати й обстежувати, а вони просто тяжко тренувалися напередодні, й еритроцити з’явилися. Це – норма спортивної фізіології.

– Знання фізіології потрібні досконалі...

– Звичайно, щоб розуміти низку речей. Наприклад, що швидкість та сила не завжди супроводжують  витривалість. 

Дивіться, два бігуни – спринтер і стаєр. Вони й зовні різні. Той, хто біжить на короткі дистанції, має м'язову масу, яка дає сили та швидкості. А той, хто долає довгу дистанцію, – підтягнутий, м’язової маси не потребує, тому що бігти може із середньою швидкістю, але довго.

Тобто, в кожного розвинуті різні якості організму в залежності від виду спорту. Хто на що здатний, визначають певні дослідження. Біопсія м'язів, волокон, наприклад, доводить, які саме завдяки генетиці переважають – білі або червоні. В залежності від цього можна встановити, чи людина схильна до швидкісних і силових навантажень, або ж навантажень на витривалість. Не знаючи цього, можна тренувати й лишатися на місці або тренувати і те й інше і отримати щось середнє. 

У легкій атлетиці дистанція у вісімсот метрів найважча, сто-двісті – вдихнув і видихнув, чотириста метрів – туди-сюди, а вісімсот – необхідно розкласти себе на всі чотири кола. Цю дистанцію виключили з Олімпійських ігор як найпідступнішу.

– Гадаю, лікарі які займалися спортом, знають всі ці питання зсередини… Олександр Євгенович Лоскутов, наприклад, завідувач кафедри ортопедії та травматології Дніпропетровського державного медичного університету, директор клініки в обласній лікарні імені Мечнікова, професор, доктор медичних наук у минулому фахово займався баскетболом; а лікар-ортопед-травматолог вищої категорії, кандидат медичних наук, заслужений лікар України Іван Іванович Жердев – відомий фехтувальник.

– Іван Іванович вчився на курс старше від мене. Ці лікарі завжди в діалозі з пацієнтами. Олександр Євгенович викладав у нас травматологію. Він приходив до перев'язочної або маніпуляційної та звертався до медичної сестри: «Заводь усіх!». Приходили пацієнти з усього відділення, і він виголошував: «Сьогодні будемо вивчати колінний суглоб!». Кого потрібно, пунктував або робив ін'єкції, показував, як це досконало робити. Він живе роботою, не теорією. Пам'ятаю, як навчав мене пункціям з колінним суглобом, блокадам при різних травмах. Дивився, зауважував. Він завжди пильно ставиться до пацієнта, якщо приводиш на лікування спортсмена, завжди цікавиться, яким видом спорту займається, для того щоб лікування допомогло, не нашкодило.

– Спортивна медицина вивчає стани на грані норми.

– Так. Тим й цікава. На грані норми, передхвороби, передтравми. Розуміючи механіку біоруху, бачиш слабкі місця, які тренер повинен укріплювати, вправи, які спортсмен виконує, щоб зробити максимум саме у цьому виді. І в кожному випадку – відмінності – у гімнаста, лижника, штангіста, яхтсмена. В медицині є поняття «locus minoris resistentiae», або «місце найменшого спротиву», що є в організмі кожної людини. Якщо спортсмен уже досягнув звання майстра спорту та хоче надалі ставати чемпіоном України, Європи, світу, а в нього травма за травмою – це означає або він щось невірно робить, або має locus minoris в травмованому місті, й це потрібно виправляти. В цих питаннях працюємо разом із тренером,  творимо з алмазу діамант.

Пам'ятаю, готувалися наші гребці до Олімпійських ігор у Лондоні в 2012 році. Екіпаж мав чотири людини, претендентів більше двадцяти. Підбирали за антропометричними показниками: вагою, розмахом рук. Останнім серйозним випробуванням був фактор швидкісної якості витривалості, а це вже відповідні властивості фізіології. Запросили тренера з Британії, який зробив такий собі приборчик лазерний. Спортсмени робили гребок та піднімали весла на однакову висоту, якщо різниця у три чотири сантиметри, це вже збій ритму, гальмування. Тренер розсадив їх у човні, поміняв місцями й вони виграли «золото».

– Що повинно превалювати в лікаря – професійне чи людське?

– Мова про те, чи любиш ти свою професію, чи ні. Якщо друге, тоді, як кажуть, відбарабанив із восьмої до шістнадцятої та й забув. Якщо ж навпаки – ти знаходишся у цій улюбленій стихії двадцять чотири години на добу. Ви згадували Олександра Лоскутова та Івана Жєрдєва – вони саме такі.

Коли в нас з'явились величезні томи з фармакології, я з ним спала. Мені було так цікаво! Чоловік дивувався, як я можу засинати з такою величезною книгою з хімії.

«Тут ТАК написано про те, як діють ліки, що стає все зрозумілим, не хочеться з рук випускати, – відповідала. – На якому етапі біохімії організму все вбудовується, розумієш, які побочні ефекти, що можливо, що – ні».

Коли лікарю лікувальний процес не до серця, він не залишиться в медицині або менше контактує із пацієнтами, більше займається технічними розділами, наприклад, функціональною діагностикою.

Вона розповідає про те, чим займається настільки захоплююче, що починаєш заздрити спортсменам, які з нею стикаються. Знаходитись під опікою фахівця такого рівня – це можливість прожити життя не дарма, зробити в спорті максимум. 

Є лікарі, котрі пояснюють, для чого призначають ті чи інші ліки або вправи, ніби казку або захоплюючу подорож до себе. Мені відомі таки. Визнані фахівцями та пацієнтами. У випадку Лідії Михайлівни, напевно, далися взнаки й заняття Асі Семенівни. Вмикається уява й ти допомагаєш допомагати собі.

– Найчастіше як спортивний лікар, маю справу із травмами, – продовжує Лідія Михайлівна. – Буває, що у спортсмена трапляється перевтома або перетренування, що є різними поняттями. Як пояснити йому, що строком на тиждень потрібно прибрати або знизити навантаження, коли він почувається добре, а тренер б'є тривогу. Але ж, якщо нарощувати, в один момент він зупиниться на місяць, фізично не зможе нічого робити.

Зараз є Інтернет, чудові картинки, й ти показуєш фільми. Для кожного виду спорту є своєрідна візуальна методичка, які м'язи задіяні, як вони працюють, в чому беруть участь. Пропоную щодня проводити тести, щоб бачити – сила м'язів зростає від відпочинку. Таким чином, переконую.

Мені дуже подобається китайське прислів’я, коли лікар каже хворому: «Нас троє – я, ви та ваша хвороба. Якщо ви з хворобою – вас двоє, я один нічого зробити не зможу. Якщо ми разом з вами проти хвороби – нас двоє, вона одна». Коли пацієнт освічений та йому не все одно, що трапляється в його житті, потрібно пояснювати тим більше. Кожна розсудлива людина сприймає все природньо, спираючись більше на свої знання ніж на сторонні. Тим цікавіший процес.

– На відчуття спирається значно більше, гадаю.

– На  відчуття, які сам собі певним чином пояснюєш. Буває, що хворі люди будують в своєму уявленні «саморобний» потужний логічний ланцюжок, зруйнувати який дуже важко, і лікар може зі своєю методикою або вписатися в нього, або перебудувати. Найчастіше у 70%, перебудовую розмовою. Сказати: «Ви нерозумний» – цілком невірно, пацієнт образиться й усе. А коли починаєш потихеньку доводити: «Дивіться це десь так… ви це відчуваєте, тому що є ось це… як ви це пояснюєте?... так… дивиться…». І, коли дорогоцінний лікувальний ланцюжок за декілька днів збудовано, ефект виникає добрий.

– До того ж, першим, хто надає допомогу на змаганнях, є саме спортивний лікар.

– У його невеличкій валізці є все та про всяк випадок. Я була лікарем разом зі збірною України з парусного спорту на двох Олімпіадах у Пекіні в 2008-му та у Лондоні в 2012-му. Так, у клініках, розташованих в їхніх Олімпійських містечках все на найсучаснішому рівні. Але все одно, кожного спортсмена потрібно знати індивідуально та досконало для того, щоб у необхідну хвилину надати миттєву допомогу.

– Коли ви знаходитесь на змаганнях на своєму посту, вам ніколи не хочеться змінити цю локацію на спортивну арену?

– Справа в тому, що я й досі виступаю. Я – призерка Європейської Синьоріади з плавання, що проводиться серед людей пенсійного віку. Долучаюсь до заходів Університету Третього віку. У Луцьку, наприклад, на міжнародних змаганнях серед Синьорів, де ми виступали вперше, одразу посіли друге місце, поступившись лише команді з Польщі. Потім уже у складі збірної України з усіх видів спорту в 2019-му на Європейській Синьоріади на дистанції п'ятдесят метрів на водній доріжці я зайняла третє місце.

– Ваші близькі поділяють ваші професійно-спортивні захоплення?

– Звісно, коли захоплення перетинається з життям, необхідно, щоб поруч були ті, хто підтримує. Мені дуже пощастило. Хоча мій чоловік ніякого стосунку до спорту не має, він – інженер-радіофізик, за другою освітою – юрист. Познайомились ми, коли ще були великі електронні машини, які півкімнати займали.

– З точки зору фахових уподобань – за темпераментами ви протилежні цілковито.

– Маєте рацію. Пам'ятаю, як просила, щоб він навчив мене користуватися комп'ютером. Він у відповідь: «Дивись!». А на що ж дивитись – на монітор чи на клавіатуру, тоді чогось не побачиш. Прохала, щоб алгоритм якийсь написав, куди натискати, на що дивитись, що повинно з'явитися. Відпочинок обидва полюбляємо активний – походи, гори. Так було завжди. Ще до заміжжя я всі святкові дні та відпустки проводила в горах: Кавказ, Тянь-Шань, Памір, де знаменита станція льодовика Федченка.

– Гори, де долонею можна торкатись небес.

– Так. А гірські річкі які! Пам'ятаю переправу на Тянь-Шані, річку, яка була не дуже широкою, але після дощів розлилася. Коли підійшли, вода захльостувала, глибока, бурхлива. Поклали колоду над потоком, мотузка, тримаємось, переходимо. Останній, хто йшов, мав мотузку прибрати. Всі перейшли, розмістилися на галявині, я зайшла до води по коліно, течія дуже швидка, дивлюся – наш Шурик пливе, який ішов останнім…

– Як у відомій комедії.

– Врятувала. Встигла схопити за рюкзак.  

– Що таке щастя?

– Одразу згадую Ганса Сельє, якого називають творцем теорії стресу. Його фраза влаштовує мене як лікаря та людину: «Щастя – це стан, коли ти можеш щось зробити та отримати від цього глибоке задоволення». Це, якщо коротко. Добре зберігати у своєму серці, в душі та у голові надію на краще. А поруч віра та любов. Така собі оптимістична трійця. У різні пори життя на перший план виходить щось інше, але одного без іншого не буває.

У вільний час Лідія Михайлівна полюбляє читати детективи. Цікавить логічний ланцюжок, за яким цікаво спостерігати, а запам'ятовувати – необов'язково. Полюбляє Марка Твена. Чимало ображена на викладання літератури у школі в часи Радянського Союзу. Скільки імен повз! Емігрантська література, зокрема. До речі, читати вона любила завжди та навчилася самотужки у п'ять років. Летіли якось з батьком до родичів у Київ, і в аеропорту батько придбав доньці розрізну абетку. В дорозі, потім півтора місяці  відпочинку і, повернувшись додому, вже цілком самостійно складала слова та читала.

«Улюбленими письменниками лишаються не ті, хто писав про уряд та партію, – каже Лідія Михайлівна, – а ті, котрі про людину, її вчинки, внутрішній світ. За це люблять літературу в усьому світові. Це те, що стосується кожного. Чіпляє, коли знаходиш відгук у своїй душі».

Щодо літератури та ідеологічних праць вождів минулого часу, вона згадує чимало кумедних історій, тому що предмети, пов'язані з цим, ніколи не вчила.Мала подружку відмінницю, студентку університету, яка давала конспект і коротенько розповідала, про те, що може викладач спитати. Якось порадила напередодні іспиту покласти під подушку томик праць вождя пролетаріату. Вранці заплющила Ліда очі та й побачила назву статті, яку й вивчила поки їхала на іспит. Саме цей квиток дістала, коли стала «барабанити», за власною згадкою, напам'ять, комісія була приголомшена: «Це ж треба так змістовно знати…». А в неї сміх. «Що із вами?» – «Радію, що можу вас так вразити».

Вона дійсно завжди є вільною в усіх своїх проявах і вподобаннях. Вільною від того, що пригнічує та робить людину залежною. Вона залежна лише від любові до обраного професійного шляху. А ще від світлої трійці, де віра, надія та знову ж любов, які дарують іншу свободу. Цілковиту. Непереможну.

Фото з родинного архіву Лідії Дука