Лебідь Лідія Олександрівна
Лідія Лебідь. Неповторність таланту

Доволі часто життя дітей – довтілення батьків в тому, про що мріяли, що не склалося, чого прагнули. В випадку нашої героїні – все навпаки. Матуся Надія Федорівна – викладач з фізкультури, кандидат в майстри спорту з волейболу, член відомої команди «Вихор». В Україні «Вихор» в 1970–1980-ті був першим, в тодішньому Союзі посідав друге та трете місця. Тобто, із родинними прагненнями та втіленнями все гаразд. Тому Надія Федорівна доньку завжди підтримувала й дозволяла робити те, чого бажалось і цікавило.

Ліда полюбляла малювати, й мама відвела її до художньої студії. Набір було закінчено, але викладач подивився, що дитина вміє, та в можливості її повірив.

Щодо подальшого – його завжди впевнено рухала щира віра у власні прагнення та, звичайно, доля.

Саме під час занять проявилися  характер та інтуїція, які, з того часу нашу героїню не підводили. В студії вона займалась до дев`яти років, поки не змінився викладач. Петро Петрович приїздив до учнів з Новомосковська, а невдовзі отримав більш вигідну пропозицію. Для неї ж було важливим, що собою наставник являє, що за людина, як відгукаються його творчі вібрації.

– Брати знання в будь-кого – історія не про неї.

– В художній студії у Петра Петровича було нас двадцять юних обдарувань. Я займалася років з п`яти й враження лишилися найяскравіші. Дисципліна, чіткі завдання, всіляке розкриття та розвиток здібностей. Він легко захоплював процесом, на спільних заняттях хтось починав малювати – інші продовжували, й виникали чудові творіння про всіх та кожного. Ми ще й ліпили щось.

Коли з'явився новий викладач, змінився склад учнів – всі сторонні, взаємної зацікавленості та дисципліни нуль. Незважаючи на невеликий вік, я впевнено заявила, що відвідувати такі заняття припиняю.

– Тобто в дев`ять вже чітко розуміли, яким повинен бути викладач?

– Скоріше відчувала та оцінювала.

– Чим ще займались?

– Був досвід занять баскетболом, потім легкою атлетикою. Книжки читала про все на світі.

– Спорт виник заради перемог або фізичної форми й що він дав в плані усвідомлення себе?

– Спорт організовує. З легкою атлетикою в класі дев`ятому виходила на якісь показники. До того ж, після півтори години тренувань, ми могли пограти в волейбол, баскетбол тощо. І заради цього я могла тренування терпіти. Хоча, коли ти виходиш на пік форми й вистрибуєш зі свого рекорду на новий рівень – це приємно. Але сам процес, задоволення не приносив.

– Виникало бажання по життю на когось рівнятися?

– Окремого взірця ніколи не мала. Гадаю, формують в цілому література, музика, люди. Те що вражає тебе в дванадцять, дуже відрізняється від того, що прискорює ритм серця у тридцять.

Дуже впливають подорожі, з яких, як справедливо зазначено, ми повертаємося іншими.

Були якісь творчі орієнтири: фінська виконавиця Тар'я Турунен, група «Пікнік». Рік тому вперше почула дрім-фолк, інді-рок групу з Запоріжжя «Трохи нервово» («Немного нервно»), автор та вокаліст Катерина Гопенко.

Мені подобається нестандартна музика.

– Музика – свобода.

– Стан душі, інший вимір. Зараз я жалкую, що не вмію ні на чому грати. Опановувати вже складніше, в дитинстві це дається набагато легше. Музика впливає дуже сильно, особливо якщо ти задіяний в процесі.

– Коли ви закінчували школу, розуміли, в якому напрямку професійно рухатися?

– А хто ж це знає?... Я зовсім трохи не добрала в університет та втратила шанс попасти на геологічний. Але все сталося, як сталося.

– Переживали?

– Юнацький максималізм зачепило: «Що ж це таке, добре вчилася, прагнула й ось…». Вирішила піти працювати. Відвідала підприємство, де випускали «Знаменівську», центр зайнятості. Матуся зупинила та цього разу скорегувала: «Давай, щось технічне». В результаті, я закінчила вечірнє відділення Національної металургійної академії України (зараз Український державний університет науки і технологій) за спеціальністю «промислова теплоенергетика». Тільки не просіть мене зараз намалювати котел ТП-230. :)

Одночасно вступила й до МВПУПІІТ, тоді ще ПТУ № 53, навчалася на секретаря. П’ять днів в училищі, в суботу – в академії, в неділю уроки – такий режим. Згодом мені запропонували  в училищі працювати, в 2006-му стала майстром, дали години та групу.

– Педагогіка – це більше для учнів чи для вчителів?

– Я ніколи не прагнула бути педагогом, незважаючи на те, що мала приклад матусі. Абсолютно не прагнула. Зараз дивлюсь на своє життя… Яке ти рішення не прийняв би десь або колись, коли б ти якусь річ собі не придбав, не знаючи для чого, через певну кількість років вона тобі якимось чудовим образом знадобиться. Всі випадковості, в цьому сенсі, не випадкові. Для чогось мене доля поставила в такі межі, тобто відповідні плюси та мінуси на той момент були.

– Яка першість навчання в ланцюжку педагог-учень? Хто за ким йде? Хто кого більш стимулює?

– В кожного часу свої вимоги та можливості. Льюїс Керолл у XIX сторіччі багато чого передбачив з того, за чим споглядаємо зараз.

Кожного дня з'являється такий потік інформації, що невідомо в чому діти можуть бути більш обізнаними ніж я. Процес цей взаємний: я маю деякий досвід, який можу передати й, в свою чергу, можу підхопити в них якісь новації.

– Що головне хотілося б передати учням на кшталт маячків?

– Головне кожен повинен знайти в своєму житі самотужки.

Якщо людині цікаво отримати знання, я завжди готова поділитися власним досвідом, якщо навпаки – для чого наполягати, витрачати час та, як кажуть, знаннями силувати. Твою інформацію можуть почути, якщо відкриті для неї. Зараз привід навчатись в кожного свій, хтось і не планує в подальшому займатись спеціальністю, яку опановує. Якщо людина на заняттях не з`являється, навряд чи вона сприйматиме те, що я готова передати. До речі, люди можуть займатись самостійно, а потім на заліку або іспиті показати себе набагато краще за активних відвідувачів.

З 2000-их життя сильно змінилося: геополітичні погляди, поява безлічі можливостей для молоді. Хоча доволі часто вони цього не цінують та не розуміють.

У Фінляндії зараз навчають кожного дня в різних викладачів та на інших локаціях, інший клас, інші меблі. Й професія, якій я зараз навчаю учнів, така, – сьогодні опановуємо внутрішнє влаштування комп’ютера, завтра – дизайн та інфографіку, потім – як працює сервер. З точки зору підлаштування до мінливого навколишнього світу, напевно, класно. Але тут змішали творче з технічним – а це окремі напрямки. Тобто, як для універсального спеціаліста – це супер, проте, у реальному житті я таких універсалів не бачила.

Лідія перфекціоніст. Не класичний – творчий. В тому розумінні, що вона не намагається вирівнювати нерівність та доводити до стандарту кольори піску, неба, квітки. Але, чим би не займалась, робить все захоплено, досконало, авторськи неповторно. В перші секунди погляду на результат – перехоплює подих. Таке собі безмовне захоплення й розуміння, що саме таким є справжнє. Можливо тому, що вона сама завжди прагне не сурогату, а емоцій аутентичних, від читання в тому числі.

– Чому Толкін саме англійською, чому переклади не влаштовують?

– Спочатку я подивилася фільм «Володар перстнів», а коли вирішила почитати – зрозуміла, що не відчуваю казково-чарівної авторської атмосфери фентезі.

Багато речей, що насичують сюжет, у перекладі не співпадало, починаючи з назв місцевості, і закінчуючи дуже вільним трактуванням автора. Наприклад: в оригіналі було шість поні, які у перекладі перетворились на п'ять конячок; в одну місці Фродо переплутали з Феті і так далі. Прочитавши дві глави, де фактично нічого спільного з першоджерелом не було, зрозуміла: в обох випадках Фродо дійде та донесе перстень, але яким шляхом – питаннячко. :) В плюс до того, в оригіналі в Толкіна мова казково-дитяча, вона ллється, що теж не було збережено. До речі, на відміну від Джоан Роулінг, в романах якої більше сучасних слів і фразеологізмів.

Отже, це був черговий привід опанувати англійську якомога краще. Мова – навичка, займатись потрібно постійно або мати практику спілкування. Хоча, якщо поїхати за кордон, в екстремальних ситуаціях згадаєш й те, чого, здається, не знав взагалі. :)

– З чого почалося захоплення фотографією?

– Десь до двадцяти років я малювала, акварель полюбляла, портрети олівцем. Зупинилась, коли почала працювати. Іноді, в якісь емоційні моменти, поверталася до цього, щоб заспокоїтись, але епізодично.

Раніше в нас продавалися журнали «Photographer», «Digital Camera», й мені було цікаво їх проглядати. В бібліотеці домашній завжди були енциклопедії з мистецтва, до того ж матуся купувала книги з репродукціями видатних художників, та й сама малювала добре.

Спочатку мені подобалось просто дивитись. До речі, я зберегла купу журналів і якусь частину використовую під час занять зі студентами, коли ми, наприклад, вивчаємо журнально-газетну верстку.

Взагалі, мене не можна пускати до книжкового магазину з грошима або з карткою. А, коли це ще книги, де відомі фотографи розповідають багато чого цікавого про зйомку – тим більше. :)

– Тобто,  теорія була настільки чудовою, що народила натхненну практику…

– Все так. І процес фотографування в мене нерозривно пов’язаний з подорожами та походами. Коли ти бачиш цю красу…

Спочатку в мене була цифрова «мильниця», й за допомогою цієї техніки я намагалась передати побачене, але не виходило. Прийшло розуміння, що мені не достатньо просто натискати на кнопку, я хотіла керувати процесом. Тому копалась в налаштуваннях недосконалого пристрою, змінювала їх, щоб отримати художній результат, але виходило гірше, ніж в авторежимі…

На щастя, в день народження я отримала від матусі Сanon EOS 1100 – дзеркальну камеру початкового рівня. Вона в мене й досі.

– Але ж фото народжується не в камері.

– Так. В голові. З найкращою технікою ти не зробиш шедевр, якщо не маєш візуального досвіду та базових знань.

Крім того, кожен фотограф один і той самий кадр бачить по різному. Більш того, вони можуть стояти в одній точці, і одночасно тиснути на кнопку, а отримають різні фото.

Через пару днів після подарунку Сanon, матуся покликала мене до телевізора. Показували фотографа Олексія Шпака, художнього керівника фотоклубу «Автор», який розповів про діяльність об'єднання, і про те, що вони збираються у кінотеатрі «Червоногвардієць» (зараз Дніпровський Будинок мистецтв). Тоді я ще не знала, як ця людина вплине на моє бачення, просто дивилась на його фото та захоплено слухала.

Мама наполягла, щоб я відвідала зустріч, тим більше, що працюю поруч. Сталося це десь у 2012-му. Я побачила там багато творчих людей, познайомилася Олександром Кучером, який тоді був головою фотоклубу, та з Василем Куліченком. Згодом у Василя Аркадійовича взяла декілька уроків, він мав на той час власну студію.

Під час першого відвідування виявилося, що це остання зустріч клуба по середах, й відтоді вони будуть проводитися по четвергах. Якщо б я прийшла наступної середи, незрозуміло, як би склалося. Отже, доля. А ця зустріч проводилася ще й за участі фотографів із регіональної спілки фотохудожників. Було дуже цікаво, але нічого не зрозуміло. Проте, я отримала інформацію  та  контакти.

– «Автор» легко прийняв до свого кола?

– Ми тоді клубом кілька разів зібрались, але людей було мало, і зустрічі припинились, та і я по четвергах на той час була зайнята. А десь через рік Сашко зателефонував і сказав, що зустрічі відновились, запросив на виставку, присвячену Сергію Параджанову. Я прийшла, і відтоді клуб став другою домівкою.

Ми зустрічались, пили чай, спілкувались, приносили свої надруковані роботи, переглядали їх, радились. Головою клубу тоді вже став Дмитро Воротинцев – його запал і жага творити дуже нас заряджали, ми були у постійному русі.

А от росту у творчому плані дуже сприяв Олексій Олексійович Шпак – наш незмінний художній керівник. У нього якийсь неймовірний дар донести до початківця невимушено необразливо напівнатяками, в якому напрямку потрібно рухатися. Він ніколи не витрачає часу, щоб пояснити, чому відверто невдала фотографія не має художньої цінності. Просто каже: «Це – ні». А от, якщо кадр вдалий, то буде і похвала, і підказка як це фото можна покращити, і байка якась зі свого життєвого досвіду. Неймовірно цікава людина!

Багато хто думає, що у клубі навчають техніці фотографування чи щось таке. Ні. Це місце зустрічі творчих людей, яким просто цікава фотографія як мистецтво. Дуже чудово, що у наш час, лишаються особистості, які безкорисно роблять якісь речі, просто для душі.

– Є улюблені жанри, коли рука сама тягнеться до камери?

– Можу сказати, що ніколи не розуміла в живописі натюрморти – ну ось висить якась таранька, і що? J Це точно не мій жанр. Проте процес створення натюрморту у фото – дуже захопливий: вимикається світло і ти промальовуєш фігури світловим пензлем – це магія! І насправді у фотографів трапляються цікаві роботи. Але мені все ж таки ближче пейзаж і стріт. Щодо портретів малювати полюбляла, знімати – не моє.

До речі, у Василя Куліченка є шикарні портрети, атмосферні, повітряні. Дуже мені подобаються.

– А як відео трапилося? Подарували якісний телефон із зайвими кнопками? :)

– Моє захоплення фото співпадає з поїздками та походами. Брала участь у багатьох виставках, конкурсах. Роботи надсила у Київ, Рівне, Кропивницький, Луцьк… Фотоклубом часто зустрічались, їздили кудись, щонайменше раз на рік проводили свою звітну виставку. І камера завжди була зі мною. Але ковід, потім війна… Перші тижні війни нічого взагалі не хотілося… Та і всі навколо стали підозрілі, налякані. З камерою просто так, як раніше, не походиш. Зараз зайнятість на роботі якось перемикає, відволікає від жахів війни, але із великою камерою все одно ходити не можу, внутрішньо не готова до цього. Але ж око все одно бачить класні сюжети і кадри. Я полюбляю пересуватися пішки та споглядати за станом природи, це виливається у певні історії. Є в мене на фейсбуці, наприклад, «Одуванчик или очень подозрительная история» (https://fb.watch/jK9yQ65d1B/).

Ліда має чудове почуття гумору. Легке. Казково-дитяче, з точки зору природності. Вона розповідає не менш цікаво ніж Толкін. Візуально розповідає. Ти бачиш кожен ракурс її думок та вражень. Його «смачність», як кажуть професіонали.

– Коли фотографуєш макро або щось ще й починається вітер – стан кадру змінюється. Якщо у великій камері я можу настроїти витримку, діафрагму, різкість – в телефоні все це не працює. До того ж, фото не завжди передає об'єм миті.

Пам`ятаю, спустилися ми на водоспад Шипіт, а коли вже підіймались – осінь на очах перетворювалась у зиму. Зберегти й передати цю мить переходу підвладно лише відео.

Плюс до того я вже у походах почала робити зйомку на телефон, технічні можливості дозволяли.

Кожне маленьке відео Лідії Лебідь, немов велике професійне кіно, з окремою сюжетною історією, де гармонійно поєднано особливе  бачення кадру, монтаж, музика.

Якщо про фото, для мне – це фентезі в стилістиці Льюїса Кєррола. Ти прочитав, подивився, перегорнув і тремтячий магніт лишається всередині. Й ти знов читаєш або дивишся, тому що це ж про тебе. Парадокс, жанр не мій, а відчуття – власні. Справжня загадка магічного відзеркалення таланту.

До речі, Чарльз Лютвидж До́джсон, окрім здібностей математика, філософа та письменника, знався на малюванні та фотографії.

Так, все невипадково. :)

– Особлива манера Вашої зйомки – це…?

– Я цьому навчалась.

– Є певні речі, яким не можна  навчитись. Ви берете навички, ремесло, але вихідники різні. Різні події та люди.

– У будь-якому випадку потрібно вчитись. Так, манера, гра зі світлом, побудова композиції – авторські, але спираються на фотопринципи, що є однаковими.

Я не відмовляюся від фото і повернуся до цього стовідсотково тільки но з'явиться така можливість.

Знаєте, яким би не було життя, іноді в ньому трапляються дива. Я віддаю перевагу саме такому життю.

Коли ти навчаєшся самотужки, напрацьовуєш, доходиш до певного моменту, відчуваєш, що знань замало. Якщо в мене є можливість дотягнутися та почерпнути ще, завжди намагаюся зробити це по максимуму. Я цілком довіряю своєму бажанню повчитися в професіоналів.

Доволі часто трапляється, що ти опиняєшся на якомусь майстер-класі (соціальні мережі, до речі, дають безліч можливостей), дивишся та кажеш: «Я теж так хочу знімати».

Людям подобається. Я подорожую в різних компаніях й ті, хто поруч, захоплюються моїми відео та зацікавлені в тому, щоб я мала ще більше професійних і технічних можливостей для якісної зйомки.

– Що таке щастя?

– Питання про сенс життя (посміхається).

Це якийсь щохвилинний стан, в якому перебуваєш сьогодні, зараз, в цей момент. Я стаю щасливою, коли вдалося передати емоцію у відео та фото. Якщо це знаходить відгук і подобається – все не дарма. Коли я щось публікую, люди дивляться та кажуть: «Спасибі! Я подивилася та забула про те, що війна».

Я не бачу сенсу розміщувати публікації, які викликають додаткові тривожність і сум. Ми весь час знаходимося в пригніченому стані, думати про це постійно не можливо.

Щодо захоплень, мене ще цікавить більярд, я навіть декілька років тренувалась. Коли вперше забиваєш шар – це неймовірні відчуття!

– Чому ще ви прагнете навчитись?

– Повернутись до вивчення мов, поглибити знання графічних програм. Хотілося б поглибити навички із відеомонтажу. Ці знання будуть корисні як мені, так і моїм учням. До речі, в мене ще є друга вища освіта – Харківський національний університет радіоелектроніки, спеціальність «технолог поліграфічного виробництва». Все життя чомусь вчусь…

Так, Ліда стовідсотково має рацію: «Яким би не було життя, в ньому іноді трапляються дива». І кожен, кого ми зустрічаємо та з ким стикаємось – учитель. Тому і стан учня одвічний для кожного, як мудра посмішка Всесвіту.

Питання в тому, чи спроможний, завдяки таким зустрічам, взяти мотивації, відзеркалити та перетворити себе та світ на краще.

Але це вже цілком залежить від присутності в тобі дива.

Дива авторського неповторного таланту.

Фото з архіву Лідії Лебідь