Личкове: тут коріння нашого народу

Рядки з минулого найстарішого села

Личкове – село, центр сільради. За словами історика Дмитра Яворницького, – це «найстаріше з сіл, які знаходяться на лівому березі річки Орілі Новомосковського повіту». Місцевість  ця була відома в прадавні часи. На території села археологи виявили залишки поселення і могильник IV тисячоліття до н. е. Личковому понад 300 років! Сучасне село засноване в другій половині XVII століття. За переказами, назва його походить від імені першого поселенця козака Личка. Село входило до Орільської паланки Вольностей Запорозького козацтва. 

У 1706 році Личкове було відносно великим населеним пунктом  і мало свою дерев’яну церкву. З 1709 по 1734 роки тут знайшли собі прихисток ті з запорозьких козаків, які не пішли за Іваном Мазепою і кошовим отаманом Костем Гордієнком і не рушили за своїми братами до Туреччини на нові Січі – Кам’янську й Олешківську. В 1737 і 1738 роках Личкове зазнало страшних лих – моровиці і наскоку татар, які розорили в ньому хати, церкву та знищили чимало жителів – чоловіків, жінок і дітей. Але це не стало  фатальним для села. За три роки після навали татар і два роки після моровиці в Личковому збудували каплицю. В неї призначили з найближчого запорозького монастиря на Самарі ієроченця для відправ Божих. А 1772 року споруджено й дерев’яну церкву в ім’я Покрови  Пресвятої Богородиці.

Церкву перенесли в Личкове з села Бригадирівки, заснованої 1767 року поміж лівим берегом Орелі та Дніпра, але залитої дніпровими водами і засипаної річковим мулом і береговим піском. Дмитро Яворницький описав у 1889 році два дзвони і шість богослужбових книг з місцевого храму з характерними  написами, зробленими на них.

Після ліквідації Запорозької Січі 1775 року село Личкове внаслідок розподілу козацьких земель було пожалуване майору Михайлу Семеновичу Кочубею, потім ним володіли статський радник Іванов, пани Катериничі й до своєї смерті 1895 року – княгиня Наталя Іванівна Черкаська (з роду Катериничів). У селі любив бувати Михайло Володимирович Родзянко, який у місцевій Покровській церкві 1890 року охрестив сина Георгія, вбитого більшовиками в Києві в 1919 році.
1859-го село мало 204 двори і 1354 жителі, в 1906-му – вже 2821, в 1977 році – 3108 жителів. Нині проживає дві тисячі. На жаль, картина типова для  нашої області – людей помирає більше, ніж народжується.

Відгомоном козачих часів є тутешні топоніми. Краєчок села при виїзді на Перещепине досі зветься Першою сотнею, а ближче до центру район села звався Матнею. До речі, при нинішньому перейменуванні вулиць Першу сотню можна було б і узаконити. То ж не просто назви, а частки Історії.

До і після Другої світової війни в селі існував невеличкий ремісничий цех з виготовлення плетених кошиків. У «кошолочній» жінки плели з очерету, який косили біля річок, у болотах, і після спеціальної обробки і очищення виготовляли з нього не лише кошики, а й килимки. З інших промислів згадають старих ковалів, які колись оздоблювали будинки, кували гловарі (коньки), прикраси на димарі тощо. А покійний Чикулаєв оздоблював приклади для рушниць. Та це покоління майстрів уже відійшло.

Силуети людської пам’яті

Директор Личківської школи Тетяна Геннадіївна Зоріна гостинно знайомила нас зі своїм навчальним закладом. Сама вона народилася в Личковому, закінчила місцеву школу і Полтавський педінститут за спеціальністю «історія і суспільствознавство». Школі віддала сорок років – спершу працювала учителькою, потім – заступницею директора з виховної роботи і, нарешті, директоркою. Частина старої школи збудована ще до Другої світової, частина – після.

А у дворі сучасного садка – курган. Старі люди розповідали, що він ще козачої доби. За розповідями старожилів, тут ховали людей, розстрілюваних нацистами під час окупації. Потім відбулося перепоховання останків.

Нинішня простора школа зведена в 1972-му. Тоді було багато учнів. Поки існував Магдалинівський район, місцева школа вважалася другою за чисельністю учнів у районі після Магдалинівської. Колись при школі був історичний музей. Згодом – лише куточок при історичному кабінеті, багато експонатів пропало. «Коли тут працювали археологи, і нам дещо перепадало після розкопок», – розповіла директорка. Під стелею в класі – вішаки. На них – зразки народного одягу, переданого місцевими жителями. Діти поприносили з дому від бабусь і речі хатнього вжитку своїх предків – рубель, глечики, горщики…

У 1924–1957 роках у місцевій амбулаторії працювала Фіна Мойсеївна Мисик, за свою працю удостоєна звання заслуженого лікаря України. На жаль, земський період історії медицини не віддзеркалений.

На стіні – похвальний лист сторічної давнини випускникові ще земської школи. На ньому текст: «Гавриилу Петровичу Голубову от Новомосковского уездного училищного совета в награду за примерное поведение и отличные успехи в науках. 1915». Похвальний лист свого часу передав син Г.П. Голубова. Зберігаються в куточку історії і спогади старожилів про пережите, записані учнями. Серед цікавих експонатів – льотна книжка Миколи Михайловича Кравця, 1919 року народження, льотчика 4-ї ескадрильї.

Сама школа розписана з елементами петриківського розпису Світланою Володимирівною Ледзь. А місцевий художник Григорій Іванович Нагай розписав хол і початкові класи мальовничими краєвидами села. Після його смерті рідні передали до школи його роботи – зокрема, портрет Тараса Шевченка.

Музей історії села планували відкрити в Будинку культури. Виділено й кімнату. Але там узимку не опалюється, і чим усе закінчиться – невідомо.

Поряд зі школою – дитячий садок «Пролісок». У ньому три групи діток.

Курйози: загадка місцевої станції Бузівка

На території Личкового пролягає залізнична колія Новомосковськ – Костянтиноград. Вулиця вздовж залізниці зветься Вокзальною. Симпатичний вигляд має відремонтована будівля  вокзалу. Але на ній вивіска… «Бузівка».

До села Бузівки звідси – сім кілометрів! З якої речі станція посеред Личкового називається Бузівкою? Достеменно з’ясувати це не вдалося. Є версія ніби ще до 1917 року були готові документи на станцію Бузівка, а бузівський поміщик (Миргородський?) відмовився від того, щоб залізнична колія пролягла через його землі (тоді на це дуже зважали). Ось, мовляв, тому скористалися готовими документами і назвали Бузівкою станцію в Личковому! Можна б прийняти цю версію, якби не той факт, що місцева станція відкрилася в 1927 році, тобто вже десять років як панів тут не було… Покійний автор книжки «Станція називається» (1993) краєзнавець Михайло Богомаз, на жаль, теж не відповів на це питання.

Від Тютюнниці зосталась тільки назва

Протікала колись у Личковому невеличка річка Тютюнниця. Коло неї й був зимівник козака Личка. На місцевих луках і нині можна бачити насипи, які нагадують про колишніх першопоселенців-запорожців. Як і скрізь на Приоріллі, після будівництва каналу «Дніпро-Донбас» річка стала жертвою  втручання в природу – вона просто зникла. Канал згубно вплинув і на екологію: купатися жителі села змушені їхати аж до Йосипівки: там Оріль красива і чиста. А Личковому не пощастило: нове русло Орелі десь на харківській території – сусідній лісок уже в Зачепилівському районі Харківської області. До Зачепилівки звідси – якихось 15 кілометрів. А старе русло Орелі, яка текла в городах, занепало, поряд з’явилися плавуни, місцевість коло вулиці Шевченківської з побудовами на ній помалу осідає…

Не тільки маленька річка стала жертвою людського втручання в природу. Порозорювали степові піраміди – кургани, яких рясно було колись в околицях села. 

Історичний центр села, де стояла дерев’яна церква, досі зветься Слободою. До речі, слобода – це якраз поселення з церквою. Неподалік протікала красуня Оріль. На місці церковища ми застали пустир з високими бур’янами.

Поки на пекучому літньому сонці розглядали залишки фундаменту – цегляну брилу-моноліт, єдине, що нагадує про церковні побудови, у сонячному мареві з’явився тракторець. Поки ми гомоніли, він досить жваво викосив половину зарослої бур’янами історичної території. Це один із рідкісних випадків на моїй пам’яті, коли поява краєзнавців хоч на щось позитивно вплинула. Краєзнавці не залишилися в боргу і висловили рекомендації – встановити на місці колишньої церкви один чи два пам’ятні знаки. Перший – що тут з 1772 року стояв  історичний козачий Покровський храм, знищений в часи войовничого безвірництва. Другий – що в огорожі церкви похована велика благодійниця княгиня Наталя Черкаська.

За своє 37-річне життя вона встигла відкрити в Личковому лікарню, з 1888-го була опікункою приймального покою в сусідньому Перещепиному, опікункою церковно-парафіяльної школи в Личковому та Катеринославського єпархіального жіночого училища. А ще влаштовувала в селі благодійні концерти, прибуток із яких теж спрямовували на доброчинність. При цьому згадалися рядки Ліни Костенко: «І все, до чого я торкаюсь, хоч трохи відтає…».

Поезія на Кобзаревій вулиці

Нам ще показали алею, на якій уздовж дороги виструнчився цілий ряд пам’ятників і пам’ятних знаків – погруддя Тараса Шевченка, перший трактор на стовпі, приземкуваті камені на честь чорнобильців і афганців. Їх відкриття – заслуга місцевого фермера Ткача. А над дорогою коло кладовища – оригінальний святець на честь сільчан, замучених Голодомором 1932–33. Це скорботна Діва Марія. Оригінально і не схоже ні на що бачене в інших місцях.

Зникла не лише річка Тютюнниця. Зникла й промисловість, яку мало Личкове. Колись тут діяло 24 організації – колгосп, звірогосподарство, сільське споживче товариство, ощадкаса, школа, лікарня, елеватор, перевалочний пункт… Легко можна було знайти роботу. Нині діють лише фермерське господарство, елеватор, залізниця, склад. З роботою не розженешся. Зате виросли вишки МТС і Київстару – прикмети мінливої сучасної цивілізації.

А ось споконвічні прикмети. Як і по інших приорільських селах у Личковому не дивина побачити лелечі гнізда – на стовпах, на хатах. Типова приорільська «шевченківська» хата – глиняна, крита рогозом. У ній тепло взимку і прохолодно влітку, тож під її вікна час від часу навідується Пегас. Мешканка вулиці Шевченківської місцева поетеса Зоя Іванівна Жалткевич сорок років віддала школі, вийшла на пенсію й ніби самі собою написалися вірші про сусідську хату, село, де довелося народитися.

З любові до ріднокраю проросли й ці поетичні рядки Зої Жалткевич:

МОЄ СЕЛО

Поблизу грайливої Орілі,
На родючих землях степових
Личкове – село моєї мрії – 
Тут колись тебе козак воздвиг.
Личком прозивали його друзі,
З ними він прийшов із-за Дніпра.
І поширилась відтоді по окрузі 
Дивна назва нашого села.
Три століття вже йому від роду.
А воно для мене молоде.
Тут коріння нашого народу,
Наша доля, що вперед веде.
Наша кревність, сповідь і турбота, 
Пісня мами, серцю дорога,
Хлібороба тут свята робота, 
Бо зерно він в землю засіва.
Так люблю, тебе, мій отчий краю, 
Де духмяні пахощі навкруг,
Кращої на світі я землі не знаю, 
Тут моя родина, тут мій вірний друг.
Личкове – чудове і кохане,
Серця мого частка, рідна сторона,
Ти таке відоме і таке незнане,
Наша ти опора і свята земля.

Титульне фото // https://maps.vlasenko.net/?lat=49.1&lon=35.22&addmap2=smtm1000&s=&addmap1=smtm100
https://www.wikiwand.com/uk/%D0%9B%D0%B8%D1%87%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5
Фото автора