Левченко Людмила Григорівна
Людмила Левченко: її книги народжені з любові…

Біографічна довідка

Левченко Людмила Григорівна народилася 2 січня 1950 р. у с. Гавришівка Магдалинівського району на Дніпропетровщині. Закінчила Дніпропетровське педагогічне училище. Працювала вихователем в дитячому комбінаті. Була керівником молодіжної літературної студії «Лілея» та «Школи молодого генія». Вона завжди допомагала юні не лише розкрити, вдосконалити свої обдарування, а і пробитися у літературному житті. Її вихованці брали участь в обласних, Всеукраїнських і Міжнародних літературних конкурсах – і перемагали. Кожна їхня перемога – це й перемога Людмили.

Часто виступала на радіо, телебаченні, брала участь у спілчанських заходах, була делегатом з’їздів НСПУ. Активна, небайдужа, мала свою громадську позицію,  неодмінно у вишиванці, безкомпромісна і правдива. 

Член НСПУ з 1998 р., з 2002 р. член правління ДОО НСПУ. Неодноразовий дипломант обласних і міських конкурсів, лауреат премії ім. В. Підмогильного. Поетеси не стало 12 жовтня 2018 року.

Віршувати почала ще з шкільних років, публікувалася у місцевій пресі, згодом з’являються добірки в альманасі «Вітрила-76–77», журналі «Прапор» («Березіль»). Авторка книжок для дорослих і дітей: «Півень-сурмач», «Стоїть над ружами душа», «Дзвони степу», «Райське яблуко», «Пташечка-перепілочка», «Навіщо птахові гніздо», «Золотий бриль», «Хто яким вдався», «Кольорова грядка», «Скільки в жабки жабенят», «Лічба» та інших.
Друкувалась у спілчанських альманахах, колективних збірниках, брала участь у літературних конкурсах.

Колеги по перу відгукуються про Людмилу Левченко так:

«Весела, життєрадісна, доброзичлива і сповнена, здавалося б, невичерпної енергії, Людмила була не лише талановитою поетесою, чудовою письменницею для дітей, а мала активну громадянську позицію, брала участь у житті Дніпропетровського відділення НСПУ. Неодноразово обиралася членом правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ, ніколи не була байдужою до чужої долі».

О. Омельченко

Поезія сама обирає собі душі, які спроможні її повністю збагнути. Адже не всім це дано. Лише людям із ніжною, чутливою душею – душею поета, яка все бачить і помічає. Людмила Левченко одна з обраних, її поезія прониклива, вразлива, справді народжена з любові…

«Тут все народжене з любові…Тут все ховається у слові»

Людмила Левченко писала і для дорослої аудиторії, і для дітей. Її вірші завжди емоційні, образні, сповнені теплоти та душевності, як кажуть «хапають за душу» своєю щирістю. Поезія – то серця мова.

Вірші Людмили народжені з любові до України, до рідної домівки, до матері, людей, природи і йдуть з її душі як спомин, як біль, як прозріння, як віддзеркалення навколишньої природньої краси: степу, квітів, людини: 

Вони – найкращі в світі вірші, 
Що тільки випливли з душі. 
Вони птахами в груди б’ються, 
Набрякли думами й дощем. 
Вони у руки не даються. 
Вони – і спомин, і печалі щем. 
У мене все із ними спільне – 
І степ, і крила, і віки… 

У своїх віршах авторка прагне гармонії почуттів і слова, Людини і природи:

М'яка безмежнiсть мрiй i неба
Та ще – немiрянi степи.
Чого iще для щастя треба.
Як вдосталь тишi, висоти ...
Тут все народжене з любовi,
Напівосіле, мандрiвне.
Тут все ховається у слові,
Яке ніколи не мине.
Те слово – рiдне i далеке,
У ньому дiйснiсть є i мiф.
Воно крилате, мов лелека,
Воно не падає до ніг.
Воно – прапрадідів створіння.
Воно – найбільше диво з див.
В його покрученім корінні –
Всесильний дух, що нас створив.

Маючи свою громадську позицію, завжди прагнула свободи слова, хоча й переслідувалася КДБ, твори довгий час її не друкувалися, та й до слави авторка була байдужа. Пишалася людьми чесними, які мали свої погляди, і ніби про Людмилу слова:

А слава ця, важка, мов брила, –
Він не любив, як всі митці…
Але найбільш любив свободу,
Її одну любити звик…
Вірш «Митець»

З Україною в серці

Віртуозно болить у мене душа –
За землею рідною, за словами теплими.
Але я мандрую і мандрую
Від добра – у зло, від зла – у добро.

Л. Кравченко

Людмила Левченко говорила так: «За народженням я українка і завжди мала Україну в серці…». В її віршах вимальовується образ поетки-патріотки, відданої ідеям національного відродження України, апологета загальнолюдських цінностей. Вона бачила Україну серцем і душею:

***

Синтетична епохо з отрути і бруду,
Я тебе пережду, я тебе перебуду.
Відболіє душа, відсахнеться пралють,
Синім світлом струмки всі чуття переллють.
Одпручається гнів, присмирніє Парнас,
Наша доля востаннє підійде до нас,
І останній притулок розхристаних днів
Подарує тріумф позолочених снів.
Весь у краплях роси, ти торкнешся плеча,
І, як мить золота, стрепенеться свіча.

***

Мiй народе, пробач, забарилось цвітіння.
Коло тебе вже кат, а ти все без прозріння.
Коло тебе вiки, що не вік – то страшніший.
Біль у серцi землі вже вiдчутно гостріший.
3берегти не змогли те, що предки надбали.
Йдуть по їхніх слідах молоді канібали.
Скнiють долі людські височiють руїни,

І все менше i менше на Вкраїні – Вкраїни...
Дух людський знемага, аж здригаються скроні,
Все життя наше – в книзi, але в Книзi Червоній.
Мiй народе – мудрець, i у справі, i в слові, –
Вік з любов'ю прожив i помреш у любові.
Опадає, на жаль, твоя – велетня – крона,
Може, ще проростеш? Може, зiйдеш у слові?
«Мій народе, пробач».

Ось із біллю в серці пише авторка про В. Чорновола, С. Нігояна – героя Майдану:

– Ця мить буває, мамо, раз в ніколи ...
І я чекав її уперто,
Бо я по духу, мамо, воїн.
За Україну – міг би вмерти ...
Чи знаєш, вбивце, ти кого згубив?
Чи чуєш, нелюде, як зойкнула планета?
Ти вбив людину гарну і поета.
Його весь вільний світ вже полюбив ...

Так щемливо про долю України:

Яка чорнюща в тебе доля –
3авжди кайдани золоті,
А той, хто йшов за твою волю, –
І знов не той, i знов не ті...
Уci давно тебе забули
І вже не дивляться услiд.
Лукава доля обминула,
А дiти всі пішли врозбрiд.
Все розчахнулось, обломилось,
Живеш одна мiж ворогами,
А Україноньки лишилось
Лише оте, що пiд ногами.
А той народ, що за спиною,
Давно вже зламаний i кволий.
Живе забувши присмак волі,
Продасть, не поведе бровою...
З вірша «Україні»

і з вірою поета в неї:

Розбита Сiч – майбутнього нема...
Стояв поет, схилившись низько,
3 ним поряд – icтина свята.

«Стоїть над ружами душа»

«Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі….»

Л. Костенко

«Я – шалена гірська течія,
Котра дуже не любить неволі»

Л. Левченко

Кожна книга Людмили Левченко – це естетична насолода, це пізнання реального світу, художнього оволодіння ним. Її вірші вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини.

Збірка «Дзвони степу» – це своєрідне спілкування з читачами, філософські роздуми про світ, про духовні коштовності:

«А степ – притулок для митця,
В нім можна жить і мить, і вічність».

Для Людмили Свобода – це безмежний степ – «мій степ, мій добрий покровитель», який  вона вміла слухати:

О, дзвони рiднi, степовi,
краси озвученої повiнь.
Iду в цю мить до вас на сповiдь,
бо дуже боляче мені.
Iду в найглибшу глухомань,
про бiль пекучий розказати
i дух травинки розiм'ятий
вдихнуть з гiрчинкою світань…

з вірша «Дзвони степу»

«Моя книга про безмежність музики степових обширів, якою диригує всесильна любов усіх віків і поколінь. Щоб осягнути світ, я уважно прислухаюся до того, що відбувається у моїй душі, хочеться, щоб думки були цілющими, як трави моїх степів, і лягали на серце читачів світлом прозріння» – так говорила поетка про себе.

А й справді лягають на серце її слова і як прозріння:

Он в’ється стежка в спориші…
Повз верболіз, повз дику грушу.
Блакитна даль і ні душі –
Лиш тільки степ і дикі ружі.

Тут все чарує і вража
Прозорим обширом мовчання.
Стоїть над ружами душа:
Пресвітла, горда і печальна.

На квітах крапельки роси
І трохи полум’я і втоми.
Стою над свічками краси
Їх не задути вже нікому.

Вірші поетки говорять про те, що душа у неї щира, ніжна, вдумлива і мудра.  У кожному вірші авторки згадується Душа. Вона питає: «Але чому болить душа, Як довгий час її не бачу?», як осягнути «її душі високу сутність», «душа втомилась від образ», «печаль… черкне об душу боляче крилом», «з душі вискоблюю, як вмію, орлиний профіль ваш з душі», «я можу душу всю віддати», «душа чогось пручалась», «облиш душевні колотнечі», «це доля в душу вам набгана», «яка страшна душі покута», «відболіє душа», «в моїй душі немає прози – є лиш поезія одна», «душа – квітуча незабудка», «перевернули мою душу», «востаннє думає душа», «душі не вирватись з полону», «від душі душа не відсахнеться», «лишила пахощі в душі»:

Душа, я знаю, ти не спиш,
ти пам’ятаєш мимоволі
село, метелика, спориш
і дворик, де уже ніколи
Нам не бувати з ним удвох…

Авторка здатна емоційно поєднувати фантастичне з реальним, і заглядати в потаємні глибини людської душі. Ось наприклад така мініатюра:

Звiрятко моє бiлоснiжне,
Лякливе, грайливе i нiжне,
Убили тебе коло нiрки...
о як мені тяжко, о як мені гірко.
Вхопило зернину, не встигло втекти ...
Душа моя мрiйна, це ти!

«Душа моя»

«Поезії ж її нагадують золотистих бджілок, які зібрали нектар із запашних степових квітів Приорілля, де Люда мала щастя (водночас, і великий драматичний клопіт...) народитися. Це лише вона могла написати книгу поезій під назвою «Стоїть над ружами душа» і тільки вона змогла торкнутися ударами серця до степового мелосу книгою «Дзвони степу». 

В. Старченко

Багато віршів Людмили Левченко присвячено селу, його людям, козацькій минувшині. Село – це та стихія, що надихала поетесу, це те місце, де переспівують молоді півні, п’янить аромат степу, де, як писала Людмила: «калин яскраві кетяхи мені світились милістю», «торкався степ любисточком», «усе світилось і цвіло – жоржини, мальви і нагідки», це рідні місця – де « на вікні цвіте герань, але й вона вже догора», це рідна хатина і ось зізнання:

Люблю долини і ліси,
Люблю узимку їх і влітку,
Але найкраща для душі –
З мого подвір’я ніжна квітка.
В ній все з дитинства дороге,
Все, що трима мене на світі,
І вже ніколи не помре
Її коріння і суцвіття.

Про поетку можна сказати:

Таємнича як весна, квітами рясна,
блакитнокрила і пречиста.
«Усе забарвлюю в зелене –
і сновидіння, і дощі,
і ту любов, що лиш для мене
лишила пахощі в душі».

А як поетично змальована ніч  в смарагдових, бузкових кольорах, у жовтім капелюшку, «ніч, заколисана красою», «…три коротких синіх ночі, немов пелюсточки легкі, спокійно спатимуть  рядочком в саду, що знявсь і полетів»:

***

А ніч, мов ясочка, тонка,
дихає свіжо луками,
і знову душа моя
світиться наскрізь муками.
Так до грудей припала мить,
що одірвать її несила,
і ніч тонюсінько болить
у величезних моїх крилах.

Людмила тонкий лірик в змалюванні природи:

Притихне день до онiмiння,
Велично ввiйде у мiй двiр
В ряснiм парчевому одiннi
Весна лискуча, мов факiр.
Осипле цвiтом i вогнями,
Здiйме в душi дев' ятий вал ...
І нiжна тиша над степами,
І срiбний мicяця овал.
З вірша «Весна».

Зрілу людину судять по тому, у яких фарбах вона згадує своє дитинство, своїх батьків. Зворушливі вірші Людмила присвячує батькові, матері, навіть своїй біленькій хатинці і це – найніжніший спомин:

Дихнула свiжiстю рiлля,
І сонце глянуло у вікна.
І лиш тебе нiде нема,
До цього, мамо, трудно звикнуть.
А наша хата ще стоїть,
І квiтнуть мальви бiля двору.
І дикий хмiль бiля воріт
На схудлий клен подерся вгору.
І добре родить наш город,
І абрикоси поприймались.
Для мене вища з нагород -
Все те, до чого ти торкалась.
Лиш тiльки в хаті ні душi,
Все зажурилось, стихло, смеркло,
А люди все навкруг чужi,
Та я чекаю тебе вперто.
А уночi гукаю "ма"
І довго поглядом шукаю ...
Невже тебе нiде нема?
А може, є, та я не знаю?

Вірш «Матуся»

***

Мені мама передала із села подушку.
Я вдосвіда прикладаю до неї вухо
І слухаю, як молоді півні
Переспівуються по всьому селі.
І так вони виспівують бадьоро,
Що аж пір’їнки, мов мої фантазії,
Літають плавно по кімнаті.
Ця подушка дарована так щедро,
Що я кажу сама собі:
«Ні, це не півні переспівують,
Це світи перегукуються між собою».

Вірш «Подарунок»

***

«Тату, напиши, як наша корова,
у мене так ниє душа».

З вірша «Лист»

***

Бiленька хатко в три вікна,
Прости мент мою провину ...
Така однiciнька, одна,
Моя зажурена перлина.
Як я могла вночi втекти?.
Тут все святе i милосерде,
Такої рідної, як ти,
Не буде бiльше вже до смерті.
З вірша «Хатинка».

А ось про рідне село, як визнання:

На голубому рушникові неба
часниковим шовком
цвіте моє селом Гавришівка…

***

Цей край – степи i крутосхили
Та ще – прапрадiдiвський слід,
Вiрнiше, тут лише могили,
В яких зiйшовся весь мiй рід ...

З вірша «Мій край»

З любов’ю і повагою змальовує авторка людей села чи то сільська жінка, чи сторож-випивоха, чи то вчитель або хлібороби:

«Йде жінка з коромислом,
Мов зірка вечорова.
Гіркий разочок мислів.
На шиї мармуровім»

***

…Учитель лiктем в пiдвiконня
Уперся й дивиться розумно,
Йому незатишно i сумно
Сьогоднi в перший день зими,
І прочитать зумiли ми
Його печальний силуєт,
Що він прекрасний, він поет.
З вірша «Перший день зими»

***

Я ваших рук, що завжди в полі,
Ношу в душі вишневий цвіт –
В однім ласкавім ореолі,
Як найдорожчий заповіт.

З вірша «Хлібороби»

Любовна лірика поетеси – це і ліричність нерозділеного кохання і зрада і – невід’ємна частина її щемливої творчості:

Гудуть напружено дроти,
Вечірнє сонце гріє лози.
В такі хвилини самоти
Стою я, надто тонкосльоза.
Тополя вбралася в багрець,
А навкруги – все стерні, стерні.
Іду до тебе навпростець
Повз золотий цвітастий серпень.
І вже не так мені погано,
В душі поменшало тривог.
Мене чекає мін коханий,
І темна ніч – одна на двох.

***

Любов – то істина відносна,
Збагнуть її мені несила,
Лише трава по-материнськи тоскно
Всю ніч за мною голосила.

***

…Я знаю, пройде день і вічність,
Минеться все, що ми втрачаєм,
Лиш ваших уст магічна ніжність
Лишиться завжди незвичайна.

***

Любов – то квітка, одцвіла – і квит.
А зрада довші має дні.
Живе в багні на самім дні.
Живе для того, хто спотворить,
Вас приголубить, заговорить.
А після неї – ворожнеча.
Вона – це тлін, це порожнеча.
Вона найзліший в світі звір,
Який забіг до мене в двір.
З вірша «Зрада»

***

В цю мить так хочеться душі
Тебе побачити востаннє.
Торкнутись гордого чола,
Поглянуть в очі василькові.
Збагнуть, що все-таки була
Свавільна музика любові.
З вірша «Востаннє»

Л. Левченко володіла всіма сучасними засобами поетичного письма, нерідко її манера викладу – білі вірші – підпадали під критику. Але кожна тріщина проходить крізь серце поети:

Трактористи загнали вовка
у яму з брудною водою
і били настільки люто
аж лиця у них кам’яніли

а поряд маленький хлопчик
стояв лопухом і плакав
не плач заспокоював батько
а то моряком не будеш

вловивши усмішку ката
хлопчина від вітру аж синій
сказав трактористам сумно
коли виросту стану вовком.

Все таки не аби-які душевні поетичні крила мала Людмила Левченко, відлетіла її душа та поезія живе:

Я в царстві простору і птаства
Одна однісінька, як перст.
Оце і є найвище щастя
Без слів, без дат, і без адрес.

Вірші Людмили Левченко:

Левченко Л. Вірші // Прапор.– 1977.– № 4.– С. 6.
Левченко Л. Черешні: [Вірш] // Борисфен.– 1991.– № 2.– С. 13.
Левченко Л. Дідусь: [Вірші] // Борисфен.– 1992.– № 1.– С. 22.
Левченко Л. Гарбуз: [Вірш] // Борисфен.– 1997.– № 5.– С. 21.
Левченко Л. Чародійне слово. Джоломія: [Вірші] // Борисфен.– 1997.– № 8.– С. 21.
Левченко Л. Лебедята: [Вірш] // Борисфен.– 1997.– № 10.– С. 7.
Левченко Л. Калина: [Вірш] // Борисфен.– 1998.– № 2.– С. 18.
Левченко Л. Чемний рак: [Вірш] // Бористен.– 1998.–  № 6.– С. 18.
Левченко Л. Пелікан: [Вірш] // Бористен.– 1998.–  № 10.– С. 19.
Левченко Л. Запізнивсь у гості: [Вірш] // Бористен.– 1998.– № 12.– С. 17.
Левченко Л. Футбол: [Вірш] // Бористен.– 1999.– № 6.– С. 19.
Левченко Л. Не з тієї пішла ноги: [Вірш] // Бористен.– 1999.– № 11.– С. 17.
Левченко Л. Півень-сурмач: [Вірш] // Бористен.– 2002.– № 6.– С. 25.
Левченко Л. Високий вересень: Вірші // Січеслав.– 2004.– № 1.– С. 30-33.