Кабір Максим Ахмадович
Максим Кабір: майстер хоррора та фантастики

Полюбити цей світ, як Кабір, важко. Сказати про любов і ненависть краще Кабіра – неможливо. Максим Кабір крокує у вічність через сад. Сад розтасканих на цитати поцілунків, закоханих диктаторів і ангелів із Люфтваффе. Культ-похід Кабіра несе загрозу для читача, тому що його голос солений на смак, однак на пам’ять солодкий. 

Ольга Хвостова 

Максим Кабір народився в м. Кривий Ріг у сім'ї педагогів. Закінчив історичний факультет педагогічного університету. Працює журналістом на ТРК «Рудана», також він телеведучий і творець проєктів КнижКіно, Арт-об'єкт, MUZPROSVET. Тривалий час був співведучим всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Руді тексти».

Автор опублікованих романів «Скелеты», «Пиковая дама» і «Клювы», авторської збірки «Призраки», поетичних книг «Письма из бутылки», «Татуировщик», «Культ», «Осечка», «Книжка», «Нунчаки». Один із постійних авторів вебзина DARKER, великий фанат жанру містики і жахів, яскравий представник так званої темної хвилі східноєвропейської прози. Жанрові оповідання Максима видавалися в таких антологіях і збірках як «Пазл», «Неадекват», «Альфа-самка», «Темная сторона дороги», «Темная сторона сети», «Самая страшная книга», «За гранью безумия» та інших.

Його твори популярні серед молоді. Талановитий молодий харизматичний письменник має нестандартне бачення світу, яке втілює у сюжети своїх віршів і оповідань. Містика, трилер і хоррор – улюблені жанри митця художнього слова.

Літературні мандри Максима Кабіра

Товарищи, ваш вампиризм неуместен,
Засуньте поглубже клыки.
Вы – жертвы прогресса, я – жертва протеста,
Мои росинанты легки.

Максим Кабір

З дитинства Максим захоплювався кінематографом, історією та літературою, а в студентські роки сам удався до письменницької діяльності. Почав складати вірші. Чесні та гострі тексти, як відбиток сучасності, могли як поранити душу, так і оживити. Але байдужими нікого не залишали. Зла, але «смачна» іронія, приправлена соковитими образами та провокаційними текстами з елементами хоррору, – такою була його рання поезія.

Майн капитулирен

Мой поезд уходит на северный-северный полюс,
А я все мечтал про придуманный кем-то Париж,
Троянские лошади скачут по русскому полю,
Елену Прекрасную бьет лучезарный Парис.
Толпа неделимая давит дурацкую личность,
Срывается с губ неуслышанный шепот: «Не тронь!»
И жизнь не выходит за рамки котлет и яичниц.
И поезд несется. И ноет последний патрон.

Поезія кричущих деталей, що вириваються з цільного образу. Після романтичного серпанку поетичної маргінальності поет повертає собі право говорити правду, обпікати серце поетичними реакціями на різні суспільні виклики.

Возвратился Улис в свой родной переполненный улей.
Он вступил в ручейки им не выпитых в юности улиц.
Сколько лет, сколько зим, – а на улицах та же весна.
В дом отцовский, пропахший перцовкой и маминым супом,
Словно азбуку Брайля, читать чьи-то руки и губы,
И заплаканный голос: «Сыночек, тебя не узнать».
Но раздвинули стол и по сто накатили, узнали.
И расспросы пошли: Расскажи нам, ну как там Израиль?
А в ответ: Хорошо там, где нас больше нет, больше нет.
Всё по прежнему, только морщины, седеющий волос,
И у младшего брата прыщи, и ломается голос
О колено рассеянных лет.

Романтичним віршам Максима притаманні і соковитість, і схована ніжність, і сміливість...

Я адепт твоих снов...

Я адепт твоих снов, тёмно-синих, с вишнёвым оттенком.
Ставишь к стенке меня. По феншую подобрана стенка.
Где казнить, а где – нет, орфография нам не помощник.
Я придуман тобой, это значит, что я твой художник.
Искупай в янтаре, в теплоте да в варенье айвовом.
Я за всё заплачу оперившимся первенцем-словом.
Стой напротив окна, с тишиной января резонируй.
МЧС красоты приступает к спасению мира.

«Поезію я сприймаю як музику, як драйв, як сцену для своїх рок-виступів. Але зараз написання прози – головна справа мого життя, я пишу щодня і багато. А віршів пишу по десять на рік – вони від того, як мені вважається, тільки виграють. Утім, в прозі я використовую ті ж прийоми, що і в поезії. Й внутрішні рими, й алітерації, й мелодизм.

До тридцяти я мислив, як поет, тобто шукав образи, метафори, рими. Тепер я шукаю персонажів, сюжети, діалоги. Я пишу прозу щодня по п'ять-шість годин на день.

Хоррор цілком сумісний з величезною кількістю жанрів: від космічної фантастики до вестерну й комедії, тобто можна експериментувати, не полишаючи його меж.

Свій перший хоррор-твір я написав, напевно, у класі десятому. Це був невеликий роман, звичайно, натхненний Кінгом. Для мене це максимально комфортний і багатий жанр, в якому не буває тісно. Мені подобаються жахи за відчуття затишку. На сторінках завиває вітер, нишпорять голодні тварини, скриплять мостини старого будинку, а читач ховається під ковдрою у своїй теплій квартирі.

Мої найулюбленіші автори, мої вчителі – ті, хто залишав крихітне місце для затишку всередині похмурого оповідання: Метісон, Блох, Бредбері. У них я навчався стислості і ємності».

Ретроспективно оцінюючи сьогодні вже чималий творчий здобуток Максима Кабіра, можна уявити його як своєрідну подорож – від поезії до прози. Від збірок переважно авангардних віршів першої половини двотисячних («Татуировщик», Письма из бутылки», «Культ», «Осечка») до оповідей «чорної» прози, літератури надприродного жаху 2020-х – оповідань журналу «Darker», альманахів «Redrum» і «Пазл», а у фіналі – до трилогії історико-фантастичних романів: «Скелеты», «Мухи» і «Голод». Перші принесли Кабіру популярність у колах серйозних літературознавців, другі зробили цю популярність по-справжньому масовою. Разом із тим у творчому русі сучасного поета-анархіста від поезії протесту до містичної прози проявляються певні культурні закономірності, в яких бунтарське «червоне» і містичне «чорне» один одного доповнюють.

Проза Максима Кабіра продовжує рух вислизання із символічних просторів, які втратили свою буквальність. Тому, на перший погляд, дивно, що письменник звертається саме до літератури страшного й загадкового. На відміну від традиційного для прози фантастичного реалізму, що відтворював на фантастичному тлі соціальні установки реальності, «чорна» проза пропонує розпад реальності через зіткнення буденного з неможливим.

Його перше оповідання, що набуло широкої популярності, «Чорна церква», є якраз таким відгомоном міфу минулого, який притягує і занапащає сучасників, залишаючи на незавидну долю оповідача Бориса бути хранителем (і поховальником) жертв. Ці жертви – сучасні романтики, захоплені танцем фантомів і зловісним сміхом за багряними вікнами замку, що ніби вийшов з фантазії Едгара По.

«И мерещится ему болото, где под ряской, под трёхметровым слоем утрамбованных трупов лосей, росомах, волков, лисиц, белок, бурундуков, стоит Чёрная Церковь. И горят в её оконцах бледно-голубые огни. И ждёт она, что однажды опоздает старый Борис, не успеет до окончания Пасхи из леса уйти. И мощь её никогда не иссякнет».

Кабір відображає спрагу невідомого, щоб виділити одну ключову проблему. Часто спроби вислизання від фальшивого символічного набувають руйнівних властивостей – це третя пастка, що стала викликом для анархістів XX століття. Кабір уникає її, розмикаючи ланцюжок тих, хто позначає, виключаючи метафору і мотивацію зла, необхідну для позначення і визначення ворога. Макабричні метаморфози персонажів виявляються поодинокими частками в безлічі їхніх станів.

Наприклад, перевтілення героя оповідання «Призраки», привабленого мрією про далеку Японію, для останнього також стають цілком привабливими. Небезпека Іншого замінюється на естетичну можливість його існування відсторонено від етичної сфери: «Я подумал, что это не так и плохо – стать частью сумерек над пагодами и рисовыми полями и стоять в могилах, обратив друг к другу наши странные лица. Совсем не плохо».

«Скелеты», «Мухи» и «Голод» – своєрідна трилогія про бажання. З локаціями і героями, що перетинаються. Але кожна книга самостійна. У «Скелетах» герої повертаються в рідну провінцію. Де, звичайно, нічого не змінилося. Але книга про зміни. Про те, що нам потрібно забрати з собою з дому, а що – викинути. І про речі, які ми ніколи не заберемо, як би не хотіли. Людина, що покинула глибинку – вона дійсно змінилася, чи її каркас, скелет принципово незмінний? Мені не дуже сподобалися відповіді, які я отримав, пройшовши з героями довгий шлях. Ні, вони мені зовсім не сподобалися. В цьому році я закінчив роботу над четвертим романом, похмурим і тривожним, який називається «Nevermore». Це така данина музиці андеґраунду й одночасно Едгарові По», – розповідає Максим про свої останні знакові роботи.

Збірник «Призраки» дуже збурив читацькі кола. Тут і африканські пригоди, і японська міфологія, і блокадний Ленінград, і повір'я російської півночі. Плюс повість «Морок» про таємниці минулого, про загадкову гру з примарами.

Роман Максима Кабіра «Клювы» – шостий з написаних. Зав'язка проста і геніальна – сплячі люди потрапляють під вплив якоїсь сутності й починають убивати тих, хто не спить. Так що тим, хто вижив, потрібно не тільки рятуватися від зовнішньої небезпеки, а й берегтися від внутрішньої – не засинати, адже, як тільки заснув, тут же став убивцею. Дія роману (точніше його основної частини – невеликими замальовками з усього світу автор дає масштабне полотно апокаліпсису) відбувається в Празі, де головний герой Корній зустрічає Оксану, таку ж мігрантку з України, як і він сам. Разом з компанією випадкових попутників їм належить спробувати вижити у світі, охопленому безумством, і не тільки. Читається дуже легко, втім, як і попередні романи Кабіра.

Оглядачі називають його тексти в авторському збірнику «Психопомпы» (одному з найновіших) абсолютно європейськими – за стилем, звуком, тактильністю. Тут яскраво проявлена ще одна особливість прози Максима Кабіра – він дуже вміло маніпулює читачем, занурюючи його в свідомість персонажа. 

Максим зізнається: «Я чувствую себя не просто творческой единицей, но прихожанином храма, имя которому – хоррор. Если моему приходу нужны романы (а они сейчас нужны), я адепт простой – беру и пишу».

Характерною ознакою часу є вихід більшості творів М. Кабіра в аудіоформаті, що, як правило, додає ефекту занурення у світ жаху. І хто сказав, що й люди з вадами зору не захоплюються хорором?

Максим Кабір: обличчя телеканалу «Рудана»

Телебачення – це особлива ніша в культурі. Це вікно у світ, океан емоцій, що наповнює душу, вивищує або шокує. І цей світ потребує вміння управляти. А для цього в ньому треба жити, бути його частинкою, його іскрою, що розгоряється від єдиного слова: «Мотор!». Такою частинкою телеканалу «Рудана» і є Максим Кабір. Він натхненник, автор і ведучий трьох творчих проєктів.

Популярна літературна програма «КнижКино», виходить на екрани з 2017 року. Кількість її виходів рекордна – 100. Цікаві, а часом шокуючі факти про екранізації відомих книг, і спроби визначити, що краще – фільм чи книга?

Атмосферна пізнавальна передача «Арт-объект» існує з 2020 року. Відрізняти Рафаеля від Мікеланджело. Відрізняти імпресіонізм від постімпресіонізму. Відрізняти живопис від мазанини. Про все це телеглядачі дізнаються разом із Максимом, зазирнувши у скарбницю людства.

MUZPROSVET – музична машина часу почала свій відлік з 2017 року. Максим розповідає про історію музики. Як лікарі ХVІІІ століття убивали великих композиторів, і за що улюбленець жінок із сімдесятих увійшов сьогодні до п'ятірки найбільш небезпечних злочинців за версією ФБР? Які альбоми ставали найкращими в різні десятиліття і які пісні злітали на вершини світових чартів.

Максим Кабір на рідкість багатогранний плодовитий письменник і журналіст. Його твори видаються в різних країнах – Ізраїлі, Чехії, Грузії, США, РФ та інших. Восени 2021 року в Ірландії виходить нова книга «Век кошмаров», написана у співавторстві з відомим білоруським письменником Дмитрієм Костюкевичем.

Але він залишається патріотом свого міста. «Мой город дикий, тяжелый, индустриальный. У меня никогда не было мыслей переехать в другое место. Мой город – не то, чтобы источник вдохновения. Это место, где мне комфортно в его дискомфорте. Мне не нравится расслабленное состояние. Как все люди, выросшие в Кривбассе, я в духовной степени гопник. От этого никуда не деться, сколько бы книжек я не прочитал. И этот гопник внутри меня, пребывая в Москве, Харькове, Киеве, Львове, протестует против мягкости, против расслабленности. Мне комфортно внутри угрюмого места, моя сила от него подпитывается. При этом, безусловно, это такой товарищ, который иногда мне может дать по роже. Но за это я его уважаю. Он не дает мне ожиреть», – зізнається письменник.

Мой сильный могучий город!
Для будущего страны
к пылающим звездам гордо
летит Кривбасс сквозь Терны.
Здесь верят в себя, не в чудо.
И, строя себе уют, простые
хорошие люди, мои побратимы живут.
Он крепок, как сталь дамасская.
Он знает, что мы – семья.
Горняцкие и Даманские, 
Веселых Тернов сыновья.
И улиц названия сочные
иду, повторяя я, –
Высоковольтная, Сочинская,
Обыкновенная...
Грузинская, Дальневосточная,
Матросская, Спартака,
Доваторов и Цветочная,
Жемчужная и Сирка...
Отсюда шли победители.
Отсюда шагали легко –
то в робе шахтерской,
то в кителе Арсения Головко...
Нам радость дана быть полезными.
Нам долгие годы даны.
Я чувствую пульс железный.
Трескучее слово – Терны.