Володимир Малахов – суперзірка з Кривого Рогу

Міжнародна рада з танцю визнала Володимира Малахова кращим танцівником століття завдяки феноменальній пластиці, відточеній техніці, шляхетності сценічних манер. Понад 30 років його ім’я вважають одним із вагомих і знакових у балеті.

Передбачення

У родині Малахових існує переказ, що коли 7 січня, саме на Різдво, народився Володимир, то його прабабуся прорекла йому незвичайну долю і особливий життєвий шлях. Батьки Володі за фахом не були пов’язані зі світом мистецтва. Але мама, Олена Володимирівна, змолоду захоплювалась художньою гімнастикою (виконала норми майстра спорту), грою на фортепіано, танцювала у народному ансамблі «Кривбас». Балет – то була її нездійсненна мрія. Тоді вона і вирішила для себе: «Перша дитина, яка в неї народиться, обов’язково стане танцівником». Цю думку вона поступово вселила в сина, і всіляко потім допомагала, надихала, вірила.

Початок

Перші кроки до балетної кар’єри у хлопчика розпочалися в криворізькому Будинку культури металургів ім. Артема у педагога-хореографа Таісії Паршиної. Він був єдиним хлопчиком у дівочому колективі, та ніяких комплексів із того не мав. Йому все подобалось: музика, рухи, перші ролі казкових персонажів – зайчиків, білочок, ведмедиків. За деякий час педагог розгледіла особливі здібності юного танцівника і порадила батькам показати його фахівцям хореографічного училища. Надіслали запити до навчальних закладів Києва, Москви та Санкт-Петербургу (тоді Ленінград). Запрошення прийшли з усіх трьох міст. Після довгих родинних дебатів, мама відвезла 10-річного Володю до Москви (все ж таки на той час це була столиця держави), в академічне хореографічне училище «Большого театру».

Авторитетна приймальна комісія на чолі з директором Софією Головкіною розгледіла в худенькому білявому хлопчикові з України непересічне обдарування і зарахувала до першого класу. Так почалося нове, наповнене тяжкою щоденною працею життя.

Навчання

В училищі Володимир потрапив до класу відомого педагога Петра Пестова, який був надмірно суворим і вимогливим педагогом: працювати змушував реально до «сьомого поту», «відточувати» кожний рух, часу для відпочинку зоставляв обмаль, був скупим на похвалу. Безумовно, спочатку підлітку було дуже важко: чуже місто, гуртожиток інтернату, без родини, непомірні навантаження. Відвідувати домівку дозволялось двічі на рік: два тижні взимку, два місяці влітку на канікулах. Сумуючи, він писав до Кривого Рогу зворушливі листи, в яких розповідав про свою печаль-тугу, втому, страшні сни вночі. Йому так хотілось побачити рідних…

Потім звик, «втягнувся», з’явилися нові друзі, а ще він дуже хотів танцювати, оволодіти таїнами хореографії, стати артистом балету. У випускному класі Володимир уже був визнаним лідером, для якого, здавалося, не існувало перешкод до вступу в трупу «Большого театру». Це підтвердив тріумф на випускному концерті. Проте Малахова до першого столичного колективу не запросили, мотивуючи відмову відсутністю московської прописки. (Забігаючи наперед, належить зазначити, що через три роки, коли ім’я танцівника вже засвітилося на перших шпальтах програм міжнародних конкурсів і преси, пропозиція таки надійшла від Юрія Григоровича. Але цього разу відмовився Володимир). А тоді, у 1986 році, художні керівники Московського класичного балету Наталія Касаткіна та Володимир Васильєв запропонували талановитому юнакові бути солістом в їхній трупі, активно вводячи його в діючий репертуар. Колектив був невеликий, Володимир виконував усі провідні партії класичних творів, працювати доводилось багато і наполегливо. Це був важкий, але потрібний досвід, який невдовзі дав свої плоди. Після численних зарубіжних гастролей, особливо вдалими були його виступи у Парижі, про нього заговорили відомі критики. Журналісти і публіка були у захваті. Додались перемоги на балетних конкурсах: у Варні (1986), Москві (1988 всесоюзний, 1989 – міжнародний), Джексоні (США, 1990). У 1989 році паризька еліта вітала Володимира Малахова з високою і престижною нагородою – Міжнародною премією ім. Сержа Лифаря. Його виступ на сцені Гранд-Опера в лифарівському балеті «Сюїта в білому» Е. Лало, викликав фурор. Стало зрозумілим, що «на світовому балетному небосхилі спалахнула нова яскрава зірка».

На Захід

Запрошення на гастролі за кордон починали надходити все частіше. У стосунках із колективом і керівництвом трупи виникло напруження, бо їм потрібно було вносити корективи до планів, готувати введення та заміщення акторів. Почалися заборони, утиски, невдоволення незалежним норовом танцівника. Не додавав настрою і необлаштований побут: Володимир досі жив у неохайному гуртожитку. 1991 року після гастролей у США артист вирішив залишитись за кордоном. Зателефонував додому до Кривого Рогу. Мама зрозуміла і підтримала сина.

Після завершень виступів у Америці артист переїздить до Європи. Справжньою удачею для Володимира стала зустріч у Штутгарті з відомим балетмейстером і педагогом, на той час директором Академії балету Алексом Урсуляком (канадієць, має українське коріння, родина походить з Буковини). Турбота вдумливого педагога, вихователя кількох поколінь відомих артистів і хореографів (серед них Р. Нурієв, Н. Макарова у перші роки їхньої роботи на Заході), «відіграло вирішальну роль у формуванні молодого майстра, в утвердженні його нового іміджу і особливого виконавського стилю». Володимир вважає Урсуляка своїм творчим батьком. У його мистецькому доробку багато спільних проєктів. Огорнула турботою молодого чоловіка і родина Урсуляків: плекали, як рідного сина, дбали і вчили, як жити й працювати в незвичних досі умовах напруженого режиму західних балетних компаній. Дружина Алекса допомагала Володі оволодіти англійською і німецькою мовами. (Сьогодні він володіє французькою, німецькою, іспанською, італійською і навіть японською).

Терпіння, працелюбність і наполегливість допомогли Володимирові вистояти. Провідні театри почали все частіше його запрошувати, а згодом конкурувати за те, щоб залучити до роботи за постійним контрактом.

Етуаль

З Малаховим, як із провідним зірковим солістом, підписали угоди різні балетні компанії світу: працював у Штутгарському театрі, з 1995 року – в Американському театрі балету (Нью-Йорк), у Берлінській і Віденській державних операх. У репертуарі танцівника того часу – як класичні балети, так і постановки провідних хореографів ХХ століття. Його виконання вважали «еталоном академічного стилю та сучасного авангарду і постмодернізму».

А сам артист перевагу завжди віддавав драматичним балетам, і серед улюблених партій: Альберт у «Жізелі», Ленський в «Онегіні» та Солор у «Баядерці». Його намагались порівнювали з Нурієвим, Баришніковим, а він прагнув бути ні на кого не схожим: «Я хочу бути першим Малаховим!» Саме для нього сучасні хореографи Саша Вальц, Мауро Бігонцетті, Патріс Барт, Джорджіо Мадіа, Борис Эйфман та інші створювали нові постановки. 1997 року Володимир Малахов здобув призи «Перший танцівник Європи» і «Кращий танцівник світу». У 2002-му артиста визнано кращим танцівником року, а японський журнал «Dance Magazine» понад 20 років поспіль називав його найкращим у світі.

Цього ж року Володимира запрошують на посаду директора балетної трупи Берлінської державної опери, де він одночасно був і провідним солістом. З 2004 по 2014 рік він – інтендант об’єднаної трупи Державного балету Берліна, до якого увійшли два провідних колективи. Для артиста розпочався новий етап у творчій кар’єрі – як художнього керівника.
Артист згадуючи ті часи, зауважує, що було дуже багато роботи, постійно доводилось оновлювати репертуар. Щоб бути цікавими поціновувачам і залучати нових прихильників, готували чотири прем’єри на рік, вивозили трупу на гастролі. Щоб утримати танцівників у колективі намагався урізноманітнити репертуар, де були б і класика, і модерн, і Contemporary Dance та інші напрямки сучасної хореографії. Він створив потужну професійну команду, до складу якої входили представники різних балетних шкіл, у тому числі й з України. Це був цікавий і корисний досвід. 

Хореограф

Володимир Малахов відомий також як хореограф. Свій перший балет – «Баядерку» Л. Мінкуса за мотивами спектаклю М. Петіпа – Малахов поставив у Віденській опері (1999), яку пізніше відтворив на сцені Берлинської державної опери (2002). Для Віденського державного балету здійснив постановку «Верді-балет: Бал-маскарад» на музику Дж. Верді (2001). У Берліні Малахов став хореографом-постановником вистав «Попелюшка» С. Прокофьєва (2004), «Спляча красуня» П. Чайковського (2006), «Пері» Ф. Бургмюллера (2010). Постановка дуету «Дух», створено саме для балетного гала-концерту «Малахов і друзі», яка була вперше виконана у 2010 році.

В Україні

Уперше після свого від’їзду за кордон він приїхав до України у 1994 році як почесний гість Першого міжнародного конкурсу балету ім. Сержа Лифаря, який відбувся у Києві. Разом із ним приїхали вдова Лифаря графиня Лілліан Аллефельд-Лоурвінг і славетні балерини Гранд-Опера Жіслен Фолю і Клод Бессі. Тоді він «зачарував киян виконанням па-де-де з «Сюїти в білому» і прем’єрою моно-балету «Вояж» на музику Моцарта, постановку якої здійснив вихованець Урсуляка балетмейстер Ренато Занелла.

Потім приїздив до Києва 1998-го на міжнародний фестиваль «Діти і зірки світового балету» разом із Урсуляком і своїм імпресаріо Юрієм Відером. Його виступ у гала-концерті, що став «мистецькою вершиною фестивалю, перетворився на грандіозне свято танцю». Кияни влаштували Малахову овацію, а серед глядачів переповненого залу сиділи батьки, молодший брат, улюблений дідусь, інші родичі з Кривого Рогу, перша вчителька танців, які не приховували свого щастя.

Багатьом запам’ятався його візит тяжкого для України 2014 року, він відвідав рідний Кривий Ріг і Київ. У київському хореографічному училищі провів майстер-клас. За словами артиста, йому хотілося підтримати рідних, співвітчизників, вихованців балетного училища у складні часи, вселити надію на краще майбутнє.

У нього склалися добрі творчі стосунки з керівництвом і вихованцями Київського хореографічного училища. Як балетмейстер у своїй інтерпретації він здійснив для навчального закладу постановки відомих балетів: «Бал-маскарад» (2015), «Гран-па» з балету «Пахіта» (2016), «La Peri» (2017), «Коппелія» (2018). Остання постановка була презентована на сцені Національної опери України.

До свого ювілею у 2018 році танцівник підготував гастрольний тур Україною: Одеса, Київ, Львів, Харків. Пощастило і Дніпру побачити славетного земляка. На сцені разом із Володимиром були зірки балету з усього світу: трупа з Японії під керівництвом відомого хореографа Тору Шимазакі. Пара з Паризькой опери – Алессіо Карбоне і Летиція Пужоль, пара із Загреба (Хорватія) – Гілемо Гамейро Алвес та Іва Вітіч Гамейро, пара з Берліну – Яна Саленко і Діну Тамазлакару, артисти з Національної опери України – Олена Філіп’єва та Микита Сухоруков, японська балерина Эмі Харіяма. Глядачам запам’яталась нова незвична інтерпретація мініатюри «Вмираючий лебідь» на музику Сен-Санса. Тур країною відбувся з величезним успіхом, з аншлагами й оваціями, з квітами від вдячних шанувальників.

Зараз Володимир Анатолійович Малахов – вільний художник, але, як і раніше, шанований і затребуваний. Він бере участь у творчих проєктах, допомагає здійснювати постановки вистав, проводить численні майстер-класи, його запрошують у журі престижних балетних конкурсів і фестивалей. Графік, як завжди, щільно розписано. Його завжди оточують шанувальники, меценати, друзі, любить молодь. У нього відсутні почуття гордовитості та «зірковості». Навпаки, у спілкуванні він скромний і привітний, вміє чітко формулювати думки, має почуття гумору. Він людина світу, але пам’ятає своє родинне коріння і своїм землякам не раз повторював: «Я все той же Володимир Малахов – родом з Кривого Рогу».

Відзнаки В.А. Малахова:

•  1986 – Гран-прі Міжнародного конкурсу артистів балету у Варні (Болгарія);
•  1988 – I премія Всесоюзного конкурсу артистів балету і балетмейстерів у Москві (РФ);
•  1989 – I премія Міжнародного конкурсу артистів балету в Москві (партнерка –Тетяна Палій) (РФ);
•  1989 – Гран-прі ім. Сержа Лифаря Міжнародного конкурсу артистів балету в Парижі (Франція);
•  1990 – I премія Міжнародного конкурсу артистів балету в Джексоні (США);
•  1991 – Приз критики фестивалю у Венеції (Італія);
•  1995 – Приз Gino Tani (Італія);
•  1996 – Приз «Позитано танцю» (Італія);
•  1997 – Премія «Перший танцівник світу» («Божествений») агентства Сергія Даниляна «Ардані Артист Менеджмент» (США);
•  1997 – Премія імені Сергія Дягилєва (РФ);
•  1998 – Приз «Бенуа танцю» (за виконання соло у балеті «Нотації I–IV»);
•  2002 – Премія імені Вацлава Нижинського (Танцювальний форум, Монако);
•  2012 – Медаль Пушкіна (РФ).

Володимир Малахов є почесним громадянином м. Києва, почесним професором Української академії балету та Пекінської академії танцю.

Фільмографія:

•  1989 – «Новорічний детектив» (1989, телебалет, балетмейстер С. Воскресенська) – Кармен;
•  1990 – «Поцілунок феї» (телеекранізація балету, балетмейстери Н. Касаткіна, В. Васильєв) – Руді;
•  1991 – «Роздуми за темою. Гамлет» (телебалет, балетмейстер С. Воскресенська) – Гамлет;
•  1991 – «Дон Кіхот» (телеекранізація балету, балетмейстери Н. Касаткіна, В. Васильєв) – Базіль;
•  1991 – «Браво, Малахов!» (телефільм-концерт) – документальний фільм, присвячений творчості В. Малахова;
•  1997 – «Справжній принц: Володимир Малахов / True Prince: Vladimir Malakhov» (телефільм-концерт) – документальний фільм, присвячений творчості В. Малахова;
•  1998 – «Американский Театр Балету нині: Різноманітність і Віртуозність / American Ballet Theatre Now: Variety and Virtuosity» (телефільм-концерт) – Ремансо;
•  1999 – «Корсар / Le corsaire» (телеекранізація балету, редакція К. Сєргєєва) – Ланкедем;
•  2001 – «Лускунчик» / Caisse-Noisette» (телеекранізація балету, балетмейстер Патріс Бар) – Лускунчик-принц;
•  2002 – «Народжені вільними: Провідні чоловіки Американського Театру Балету / Born to Be Wild: The Leading Men of American Ballet Theatre» (відеофільм-концерт);
•  2003 – «Найбільші танцівники нашого часу – Володимир Малахов, Люсія Лакарра, Кійоко Кімура / Great Dancers of Our Time – Vladimir Malakhov, Lucia Lacarra, Kiyoko  Kimura» (відеофільм-концерт);
•  2008 – «Караваджо / Caravaggio» (екранізація балету, балетмейстер Мауро Бігонзетті) – Караваджо.