Маловідома книжка Лесі Українки

А може, й пожиток який з того буде,
І з праці моєї скористають люде…

Л. Українка

Прикрасою бібліотек мільйонів книголюбів є поетичні твори Лесі Українки. Але тільки невелике коло фахівців знає, що перу геніальної поетеси належать і прозові твори. Серед них чільне місце посідає один маловідомий твір, написаний нею в молоді роки, який так і не потрапив у жодне зібрання її творів.

Йдеться про «Стародавню історію східних народів», яку Леся хотіла назвати: «Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Українка по Менару, Масперо і інших». Проте за її життя книга так і не була надрукована.

Підручник вийшов друком у Катеринославі, у приватній друкарні І. Вісмана та І. Морділевича, тільки у 1918 році власним коштом Ольги Петрівни Косач-Кривинюк, рідної сестри Лесі Українки, яка не один рік мешкала в Лоцманській Кам’янці, працювала патронажним лікарем, брала участь у діяльності «Просвіти».  

Незадовго до своєї смерті Леся Українка хотіла переглянути і виправити книгу перед друком, але тяжка недуга не дала їй цього зробити. Перше видання «Історії» було надруковане без малюнків і без жодних змін.

У передмові до першого видання Ольга писала: «Леся Українка хотіла, щоб «Стародавня історія» була надрукована з малюнками і сама повибирала малюнки для неї, але раніше не було змоги надрукувати «Історію», тепер же так страшенно удорожили б видання, що не можливо друкувати з ними, і через те се перше видання «Стародавньої історії» друкується, на жаль, без малюнків».

Писати свій підручник Леся Українка почала на дев’ятнадцятому році свого життя, коли мешкала в Колодяжному на Волині. Тоді Леся навчала молодшу сестру Ольгу, про освіту й належне виховання якої письменниця дуже турбувалася.

…для усвідомлення суспільного життя необхідно добре знати історію

Чому Леся Українка, поетеса, серцю якої очевидно були ближчі інтереси художньої літератури й літературознавства, ніж історична наука, майже два роки наполегливої праці (1890–1891 рр.) віддала створенню підручника з історії?

Вибір цей показує, насамперед, широту інтересів молодої письменниці. По-друге, він свідчить про розуміння нею ролі історичних знань у формуванні світогляду молодої людини.

Історія народного життя завжди цікавила Лесю Українку. І, прагнучи виховати молодшу сестру як людину широких громадських інтересів і міцних революційних переконань, Леся Українка звернулася до історичної освіти.

Вона розуміла, що для усвідомлення суспільного життя необхідно добре знати історію; про це виразно сказано в підручнику: «Щоб показати весь розвиток панування одних людей над другими, всю боротьбу станів, боротьбу праці і грошей, то на те треба дуже багато мови, і це становить цілу окрему науку, котру тоді можна буде зрозуміти краще, коли буде відоме життя різних народів давніх і нових часів, себто їх історія».

На той час не було підручника давньої історії, тому Леся звернулася за порадою до свого дядька, відомого історика Михайла Драгоманова, і попросила його порадити, як краще та за  якими джерелами складати курс стародавньої історії. Уважно поставившись до прохання своєї улюбленої племінниці, Михайло Петрович не лише добирає і висилає необхідні твори німецьких і французьких авторів, а й дає докладні поради щодо складання курсу історії.

Леся Українка була справжнім ученим-дослідником

Дослухавшись до порад, перш ніж розпочати роботу над підручником, майбутня письменниця студіює праці двох істориків. Це – дослідник Єгипту Гастон Масперо і Луї Менар, відомий як поет, знавець античності й Стародавнього Сходу.

У роботі над підручником Л. Українці багато допомогло знання іноземних мов, що дало їй змогу користуватися численними зарубіжними джерелами. Перебуваючи у Колодяжному, поетеса наполегливо вивчала англійську, італійську, французьку, німецьку та інші мови народів світу. Прагнучи широкої освіти, вона надавала вивченню іноземних мов великого значення. «Я б хотіла, – писала вона 18 серпня 1892 р., – знати всі головні європейські мови, хоч би для самих літератур, але се моє бажання дуже помалу справджується, бо в Колодяжному трудно знайти спосіб до того». І все ж вона знайшла той спосіб – то був її велетенський, подвижницький труд.

…підручник, що правдиво розкриває перед українським
читачем стародавнє життя народів Сходу

Підручник відкривається фотокарткою Лесі Українки періоду 1890–1891 рр. і знімком «Лесин білий будиночок» – в ньому вона жила, коли писала підручник. Далі починається вступ, де авторка описує первісних людей і їхнє уявлення про всесвіт, потім подається історія окремих стародавніх народів, історія ж кожного окремого народу, в свою чергу, поділяється на розділи. У книзі шість розділів, шість стародавніх держав, поділених на 36 глав.

Леся Українка розповідає історію індусів, мідійців і персів, єгиптян, ассірійців і вавилонян, фінікійців та ізраелітів, їхній державний устрій, видатних діячів, закони, звичаї, віру, а також виникнення і розвиток торгівлі, ремесла, науки та культури. Особливу увагу приділяє  вона розвиткові письменництва і літератури.

Ось як вона розмірковує в першому і другому розділах підручника – про давніх арійців в Індії – над схожістю індо-європейських мов, «всі народи індо-європейські жили колись спільно, бо видно це з їхніх мов, звичаїв та віри, але жоден з тих народів не пам’ятає ні про те спільне життя, ні про те, як вони розійшлися з свого первісного рідного краю».

Стосовно життя первісних людей, авторка навіть наводить яскраві зразки з ранньої поезії східних народів, зокрема з індійської збірки 12 гімнів «Ріг-Веди» у власному перекладі з санскриту українською мовою. Вона переклала гімни Ріґведи, які належать до найпопулярніших, хоча б один із них обов’язково внесений пізніше до антологій давньоіндійської літератури. Серед переведених Лесею гімнів – перший і другий присвячені Ушас – найпоетичнішому  образу  ведичної міфології.  Наступні два гімни звернені до Агні одного з найпопулярніших богів Ріґведи. Лише один із перекладених гімнів присвячений Індрі, але найбільш відомий і найзначніший. Переклад обрядових гімнів Лесею Українкою є свідченням про її високу освіту та ерудицію.

В «Історії», в якій розглянуто шість стародавніх держав,  країні фараонів присвячено більше місця, ніж усім іншим. І зумовлено це особливою думкою самої авторки, яка вважала давньоєгипетську цивілізацію не лише найдавнішою, а й такою, що справила суттєвий вплив на розвиток усього людства.

У «єгипетському» розділі чотири із восьми підрозділів віддано послідовному розгляду «Пам’ятників» (архітектура, скульптура, малярство), «Віри», «Звичаїв» та «Письма» цього народу.

«А се, може, власне, і єсть найцінніше в
людській історії – історія культури»

Леся Українка особливу увагу приділяє історії розвитку мистецтва й літератури народів Сходу, починаючи з первісного суспільства. Зародження мистецтва вона зв’язувала з трудовими процесами, з працею первісних людей і появою та розвитком у процесі цієї праці їхньої мови.

Першочерговим джерелом історичних знань письменниця вважає народне мистецтво: «Правдиву, певну історію цивілізації бачимо з останків давнього мистецтва».

У підручнику багато біблійних легенд, але тут же попередження про їхню історичну недостовірність і використані вони тільки для посилення емоційності, яскравості написання.

Про піраміди, єгипетські ієрогліфи й ассірійський клинопис, про вавилонські скульптурні зображення крилатих биків говорили  також й інші автори тогочасних підручників. Та ніхто з них не розповідав про уцілілі пам’ятки матеріальної культури так докладно, як Леся Українка. «А се, може, власне, і єсть найцінніше в людській історії – історія культури», – пише вона, намагаючись найяскравіше і найдетальніше розповісти про залишки стародавніх споруд.

Саме мистецькі здобутки Леся Українка цінувала найбільше, наголошуючи про це у підрозділі «Пам’ятники», що «Хист єгипетський вище від хисту всіх інших народів східних, якщо не красою своєю, то розмаїтістю тем, простотою і надто грандіозністю… Вони все будували на вічність».

Твір Лесі Українки «Стародавня історія східних народів», написаний на рубежі XIX і XX ст., має важливе явище в культурному розвитку не тільки України, але й усієї колишньої Російської імперії. Ця праця є свідченням живої діяльності прогресивної педагогічної думки в Україні в найтяжчі для української національної культури часи. Цінність і значення праці Л. Українки стають особливими у порівнянні з тогочасним  шкільним викладенням історії.

Се талант сильний...

Леся Українка – єдина жінка в українській культурі, яка талановито переклала одну з найвидатніших пам’яток людства – Ріґведи та перекази Джатак, Бгаґавад-Ґіту, Закони Ману, Авесту. Своїми перекладами Леся Українка зробила перший і дуже важливий крок до вивчення міфологічної спадщини давньої Індії – до багатої й самобутньої культури далекої східної країни. Літературу і мистецтво сучасної Індії не можна зрозуміти без знання її міфології.

Завдяки таланту Лесі Українки після видання підручника «Стародавня історія східних наро­дів» українські читачі, насамперед учні, отримали можливість уперше українською мовою ознайомитися чи не з найцікавішою літературною пам’яткою в історії людства. 

«Історичні записки» стали першим українським підручником про життя, культуру народів Давнього Сходу. Вивчення Лесею Українкою сходознавчих досліджень, осмислення історії, вірувань, звичаїв східних народів поглибили орієнталістську тематику в її поетичній і драматичній творчості, спонукали її до перекладацької діяльності.

Підручник Лесі Українки, як і вся її творчість, – це подвижницька боротьба за справді народну культуру й освіту.

У 2008 р., до 90-річчя виходу першого видання «Стародавньої історії східних народів»,  за програмою «Українська книга», було видано друге видання, репринт у ВАТ «Волинська обласна друкарня» вже з ілюстраціями. Тоді ж підручник перевидали у Кам’янці-Подільському. Видання адресоване науковцям, викладачам, студентам і школярам – усім, хто цікавиться творчістю Лесі Українки.

Нині ці обидва видання є великим раритетом.