Засіменко-Бонацька Марія Созонівна
Марія Засіменко-Бонацька: Мої літа — моє багатство

У нашій країні є люди, життя яких стає добрим прикладом для інших. Але, на жаль, такі люди — справжні герої — відомі ще не всім… Саме про таку особистість хотілося би розповісти. Марія Созонівна Засіменко-Бонацька, остання із жінок-політв’язнів у нашому місті, член жіночої організації ім. Олени Теліги, «Просвіти», Братства ОУН-УПА, Січеславського відділення фундації ім. Івана Багряного, поетеса, письменниця, публіцист, автор 9-ти книжок спогадів і поезій. Незважаючи на тяжкі випробування, пані Марія залишається вірним патріотом своєї країни, борцем за її незалежність.

«Я була, є й буду донькою України»

«Я полюбила цю землю не за її багатства, не за її красу, полюбила цю землю і її людей за велінням долі за покликом серця. І щоби там не творила історія, і, як би не було важко мені на цій Землі, я ніколи добровільно її не залишала й не залишу. Ніколи не шукала легкого хліба й заасфальтованих доріг. Я йшла і йду крізь терни. Часто в голоді й холоді; працювала й будувала, родила, ростила й хоронила. Знаходила й губила, падала й піднімалась, але все це було і є на цій Землі й задля неї…», — говорить пані Марія.

Життєвий шлях пані Марії розпочався ранньою весною — 17 березня 1932 року в селі Трубиці Костопільського району на Рівненщині. За словами Марії Созонівни, читати вона почала дуже рано, завдячуючи старшому братику Михайлику. Книги брали в дяді Прохора, який мав гарну бібліотеку і вів просвітницьку роботу серед молоді. Пізніше стало відомо, що це був підпільник і член ОУН. Великий вплив на свідомість маленької дівчинки мали твори Тараса Шевченка, Миколи Куліша, Лесі Українки, Івана Франка, В’ячеслава Липинського, Олени Пчілки та інших.

Марічка дуже гарно вчилась у школі. Вчителі відзначали її здібності. Учні поважали. Вона брала активну участь у громадській роботі школи, була членом учкому, учасницею художньої самодіяльності. Саме в той час Марія розпочала п

исати власні вірші та оповідання. Життя було настільки наповнене, що з раннього ранку до пізнього вечора вона займалася шкільними справами. А ввечері «відбувались інші зустрічі»…

Уже в 10 років вона ходила в розвідку, писала листівки, виконувала завдання у якості зв’язкової та провідниці. У Трубицях стояли «боївки», сотні й курінь повстанців. Таких, як Марічка, готували, як зміну на боротьбу із поневолювачами. Це було її життя, її боротьба. Хлопцям з УПА Марія писала вірші, переписувала твори Шевченка, Грабовського та Франка. Саме ці хлопці, розгледівши талант, величали її «поетесою» й наказували вчитись, щоб у самостійній Україні стати поетом чи журналістом.

Хоч Марійка і мріяла стати письменницею, але найбільш — артисткою чи режисером. Та не так сталося, як гадалося…

«Всі мрії залишились
Під партою шкільною
Тепер ти будеш вчитись
Під вартою міцною…»

27 лютого 1948 року, у неповні 16 років, прямо з уроку української мови дівчинку-підлітка затримали й супроводили до дому. У якому під час обшуку вилучили книги «Княжа слава», «Історичні оповідання», «Кобзар» (це було старе видання, у якому знаходилися твори, вилучені радянською цензурою). Також виявилось, що в захопленого енкаведитстами повстанця Дзвоника знайшли її вірші та переписані твори Шевченка і Франка. Дзвоник розповів хто то писав. Потім — допит і арешт. Отже, Марія потрапила до в’язниці. Упродовж двох місяців тривали допити, побої, знущання, карцер. Й от 26 квітня Військовий трибунал засудив дівчину на 10 років виправних робіт у таборі.

«Мордовські ліси —
Не сади українські.
У них не співають
Веселих пісень…»

Покарання відбувала юна дівчина в мордовському «Дубравлагу». Довелося пережити й біль, і приниження, знущання, та найбільше завдала фізичного й морального болю травма хребта. Майже рік провела Марійка в Центральній табірній лікарні. За час ув’язнення їй довелося спілкуватись із різними людьми. Але, на диво, у пам’яті Марії Созонівни залишилися спогади про добрі вчинки людей. Вона так і каже: «Мені завжди щастило на добрих людей».

Після повернення із табору пані Марія продовжує йти вперед: здобуває освіту, закінчивши Дубінський культосвітній технікум за фахом бібліотекаря. Не одразу, але знаходить роботу: спочатку в сільській бібліотеці, а потім — у місті Верба. Працюючи з великим натхненням, проводить літературні вечори. Зустрічається з друзями-однодумцями, які повернулися з таборів. З ними пані Марія згадує не лише про часи боротьби, а й вірші, які вона сама писала у своїх листах під час ув’язнення.

З Верби потрапляє на курси до Києва, після чого Марію Созонівну направляють до районної бібліотеки в Миколаївську область. Там вона зустрічає свою долю, виходить заміж за місцевого хлопця Віктора Засіменка, з яким вони народили трьох дітей, і прожили разом майже 56 років (на жаль, її чоловіка вже немає серед живих). Через хворобу доньки Олесі та у зв’язку із Чорнобильською трагедією, Марія із чоловіком переїхали до Миколаївщини, а згодом — і до Дніпра. Але доля знову випробовує на міцність пані Марію: від тяжкої хвороби помирає донька, залишаючи батькам маленького сина Тарасика, а через два роки гине їхній середній син.

Зазнавши стільки болю і випробувань, Марія Созонівна не здається. Вона продовжує активно виступати на мітингах, висловлюючи свою громадянську позицію, проводить творчі зустрічі, презентації книг та вечори-спогади. Крізь призму її літературної творчості розкривається правдива історія рідного краю та життя друзів-побратимів із Визвольних змагань. Поезії і книги-спогади пані Марії — це особливе явище, у яких не стихає тривога за сучасне та майбутнє України. Ось так і несе невтомно пані Марія Слово правди.

Діяльність Марії Созонівни спрямована на те, щоби нагадати сучасникам, особливо молоді, що забулось, або було перекручено до невпізнанності: «Я вірю, що виростуть в Україні такі сини, а між ними буде й лідер, який виведе Україну на шлях Свободи й Незалежності, буде процвітати культура, духовність, національна ідея, мова, добробут і наполеглива праця на благо всіх, хто буде жити в цій країні. Світ пізнає, що є Україна, а українці будуть мати повагу й честь».

Учитеся, борітеся, брати мої, діти
Бо вам, таки, судилося на цій Землі жити!!!»