Матус Марлен Якович
Марлен Матус – «лицар сумного образу»

Культова особистість, видатний фотомитець і фундатор дніпропетровської школи фотографії, голова фотоклубу «Дніпро», улюбленець дітей і городян, світла і талановита людина з відкритим серцем, він мріяв стати кінооператором, але віддав понад 50 років вихованню дітей. За багаторічну плідну працю на педагогічній ниві Марлен Матус був нагороджений Почесними грамотами МОН України, знаками «Відмінник освіти СРСР», «Відмінник освіти України», «Софія Русова» та іншими відзнаками. Вихованці Марлена Яковича отримали понад 100 тільки міжнародних нагород, серед яких 12 Гран-прі у Франції, Швейцарії та інших країнах.

Перша в Україні дитяча мультстудія створена 1973 року на обласній станції юних техніків на базі фото-кіностудії, якою керував Марлен Матус. Її колектив, керуючись принципом «кіно – це засіб, а основна мета – виховання дітей», винайшов власну експериментальну методику розвитку дитини. На базі найстарішої та однієї з найтитулованіших в Європі зразкової анімаційної студії в липні 1990 року розпочав роботу перший в Радянському Союзі і єдиний в Україні позашкільний навчальний заклад «Дніпропетровський обласний дитячо-юнацький кіноцентр «Веснянка».

За роки своєї діяльності «Веснянка» стала потужним центром розвитку аудіовізуального мистецтва в Україні, естетичного виховання дітей і юнацтва Дніпропетровщини. На її базі також діють обласна школа журналістів, філологічний факультет Малої академії наук, Спілка творчо обдарованих дітей. Кілька років тому в секції юних художників діти почали займатися народним живописом у традиціях українського наївного мистецтва. До речі, коли у музеї Івана Гончара в Києві, відбувалася виставка робіт «веснянківців» у цьому стилі «Райдуга на склі», вона збудила великий інтерес не тільки пересічних відвідувачів, але й знаних митців.

Ще за життя Марлена Матуса мені пощастило побувати на одному з його занять із дітьми. На той час єдиною болючою проблемою дитячого закладу була відсутність приміщення, три роки «Веснянка» поневірялася без нього. Гуртки кіноцентру були розкидані по всьому місту в різних школах. Причому керівництво єдиної – 58-ї середньої школи м. Дніпра – протягом 15 років надавало окремий клас для створення мультиків. Натомість в інших навчальних закладах дозволяли лише проводити заняття, після яких «веснянківці» мали звільнити класи від своєї присутності. Тому все потрібне для занять викладачі та діти носили з собою. Саме у 58-му школу і запросив мене Марлен Якович, де він разом зі своєю дружиною Ніною Довгялло займався із дітьми. До вашої уваги – запис нашої тодішньої розмови з митцем.

– Марлену Яковичу, цікаво, як народилася унікальна «Веснянка»?

– З дітьми я працюю з 1961 року – при обласній станції юних техніків була фото-кіностудія. А 1973 року на її базі  створилася дитяча анімаційна студія. Взагалі-то «Веснянка» народилася через мій громадянський обов’язок. Коли я повернувся з армії, мій вчитель – Юрій Олександрович  Скахін – пішов працювати на телебачення оператором і сказав мені: «візьмися, в тебе це вийде». І я взявся.

– А до того був фотоклуб «Дніпро»?

– Ні, «Дніпро» я вже у 1978-му організував. Це для дорослих. Збиралися раз на тиждень у Будинку вчених. І вже з 1978 року ми влаштовували виставки ведучих фотоклубів зі всього Радянського Союзу. Зокрема, 1979-го я запропонував разом із профспілками зробити всесоюзну виставку «Людина і метал» до Дня металурга. Це була та ще авантюра. Тим не менш, до Дніпропетровська (нині м. Дніпро – Авт.) надіслали 1560 робіт із всього Союзу. Дуже поважне журі працювало, автори - найкращі ведучі спеціалісти.

– Ваш улюблений жанр – портрети?

– Так, портрети. І натюрморти, пейзажі. А найцікавіші – це мої роботи на міжнародних виставках. Вперше я виступив 1967 року на міжнародній виставці в Польщі, де отримав диплом. Представив кольорову роботу «Із ночі». Я спеціально взяв скло, вазелін, облив водою, а потім за цим склом у мене сиділа поетична людина. З одного боку, як поетичне видіння, з іншого – жива людина.  Більш серйозну першу нагороду я здобув 1970 року на виставці в НДР «Любов. Мир. Солідарність», на якій було представлено 44 тисячі робіт. З них відібрали 770, а мені дали срібну медаль.

– І скільки ж у Вас з тих пір нагород?

– Багато, я не рахував. Я чому роботи свої відправляв за кордон? Тому що СРСР був закритою державою. А мені завжди надсилали каталоги виставок. Таким чином я і сам розвивався, і дітей розвивав. Що цікаво: діти інтуїтивно відчувають мистецтво. Я показував учням фотографії, і у 90% випадків вони завжди відбирали кращі роботи. Це сама природа в них говорить. Знаєте, як я ще робив? Носив «контрольки» (такі маленькі роботи) різним людям – від робітника до професора. Нагородою мені завжди було сприйняття людьми моїх робіт. Це все пил – медалі… І я бачив, що більшість людей обирають краще. Ту роботу, що була у Польщі, відібрав простий робочий хлопець. «Надсилай», – каже. Людські почуття залежать не від професії і не від освіти.

– Коли Ви вперше поїхали за кордон, які були враження?

– За кордон я не виїжджав, тільки роботи надсилав. Чесно кажучи, і не прагну туди. Я їду туди, де міг би трошки пожити, відчути людей і передати це в своїх роботах. Мені б цікаво було поїхати, наприклад, на Байкал. Я був у Кижах, на Соловках. Тиждень там і там пожив. Проїхав пароплавом від Петрозаводська до Архангельська. Але я не турист, я повинен зупинитися. Відчути, познімати. Я людина цієї культури – слов’янської. А за кордоном не мій менталітет. Дітям я не тільки фотографію, і кіно викладав. Давав слухати і музику, показував фільми, читав казки. З журналу «Вогник» вирізав 500–600 живописних робіт і заставляв перегортати учнів. А через пару років діставав і запитував: «Як думаєте, чия ця робота?» Розробляв зйомки в студії, але сам на них не ходив, лише підводив дітей до того, як це робити. Я їм давав свободу.

– Яких людей Ви знімаєте? Хто для Вас цікавий?

– Фотографія для мене – філософія і психологія.. Головне – не просто передати зовнішній вигляд, а «залізти» всередину. Мені треба витягнути з людини те, що я в ній побачив. Найголовніше – ставитися до людини з повагою. Показати її внутрішній світ і своє до неї відношення. Інакше нема сенсу цим займатися. Я трохи внутрішньо такий, як мене називають – «лицар сумного образу». А ось у Ніни – дружини – живопис на склі, такий радісний! І ми разом зробили виставку «У світі Гріна» – живопис на склі і фотографії. Ця виставка представлялася в музеї Гріна. А я навіть був знайомий з дружиною письменника…

– Як Ви познайомилися?

– Було це в 1960-х роках. Ми часто їздили в Планерське, в Коктебель. Там жив поет і художник Волошин. А мене приваблювала творчість Гріна. І я дізнався, що в старому Криму живе його дружина Ніна. Я приїхав туди, прийшов у будинок її старий і просто сказав, що мені дуже цікавий Грін, що я знаю, як він важко жив і що створив. Кажу їй: «Ви знаєте, в мене таке відчуття, що якби кожна дитина, яка народжується в світі, мала б нормальне дитинство, не була б недолюблена, закомплексована, то світ був би зовсім іншим. Не було б ніяких війн і цих трагедій». І у нас склалася дуже цікава довга розмова.…

– Які ще люди вплинули на Вашу творчість?

– Скажу про тих, хто на мене вплинув як на людину. Це Екзюпері – «зірке саме лише серце». І Януш Корчак. Ми колись робили діафільм про нього – «Той, хто залишився з дітьми». З цим діафільмом ми були в Москві, Пітері, Хабаровську і на Хокайдо – добре приймали всюди. Ще у 1979 році ми навіть започаткували медаль імені Януша Корчака і вручали її кращим педагогам в галузі кіно. Наприклад, подарували таку медаль Ролану Бикову. Він нам багато допомагав, дуже добре до нас ставився. Запросив нас зробити велику виставку влітку 1986-го на міжнародному фестивалі фільмів для дітей. Бував на нашій студії і Юрій Норштейн. Коли він прочитав дитячі історії, сказав: «Ви би подарували мені трошки, я б на Вищих режисерських курсах почитав». У 1982 році я був у нього вдома і подарував 15 дитячих історій. Бував у нас двічі і Хитрук, приїздив на свято «Крок».

– Ви знімали цих людей?

– Ні. Навскидку не можна працювати. Мені не потрібний просто зовнішній вигляд. У відносинах з людьми я дуже делікатний. Коли, припустимо, мене хтось зацікавив, я показую йому свою «корочку» і кажу: «Вибачте, будь ласка, я хотів би Вас познімати». Із цікавих людей я знімав першого альта Великого театру, знаменитого дириґента Карапетяна. Дуже цікаву актрису Ризького театру Ганну Уманську знімав. Вражаючий портрет. Але як жінці їй не сподобався: вона у мене старша вийшла – у неї дуже трагічне життя, і всю цю трагедію вдалося передати. Мене цікавить людина як особистість, а не як форма. Маю дуже багато робіт людей похилого віку, тому що на їхніх обличчях є життя. Ніколи не знімаю красивих жінок – лише у тому випадку, якщо у цій красивості є характер, образ. Нещодавно зробив виставку «Мої сучасники». Прийшла молодь і каже: «Нам це цікаво, але ми так не знімаємо». А чому так не знімають? Тому що зараз платять за соплі з цукром. Або як я, наприклад, знімав Ассоль? Нічого не виходило. І ось я побачив дівчинку у нас в під’їзді, років 5–6. Попросив дружину пошити їй з полотна сукню-хітон. Пішов з цією дівчинкою на берег Дніпра, здіймалися хмари піску. І в результаті вийшла Ассоль.

– Але ж Ассоль старша.

– Ну я ж маю право як художник… До речі, її музей Гріна прийняв.

– Ну як, скажіть, у п’ятирічній дівчинці можна було побачити Ассоль?

– Як? Це поштовх внутрішній. Як буває кохання з першого погляду. Коли ти знаєш, що хочеш зробити, ніколи це не вийде. Буде або гірше, або краще.

– Свої діти, онуки у Вас є?

– Є дорослий син, захоплюється фотографією, закінчив радіофізичний – як і  дружина. Але коли ми побралися, вона зайнялася живописом і стала дуже добрим живописцем. Ніна  вела радіостудію, яку потім закрили, вона кандидат в майстри з радіоспорту, займалася передачею через метеорити, у нас навіть своя радіостанція вдома була! Ніну Петрівну взяв на роботу до себе 1996-го, і вона виявилася дуже талановитою людиною. Це щастя – коли ти займаєшся мистецтвом, і твоя дружина є однодумцем… Я говорив Ніні, що окрім зубожіння нічого їй не обіцяю, але ми разом із 1968 року.

***

На жаль, це інтерв’ю з Марленом Матусом стало останнім. За кілька місяців після важкої хвороби він пішов із життя. Зателефонувала висловити співчуття Ніні Довгялло. Вдова Марлена Матуса тоді розповіла: «Марлен Якович був дуже скромною людиною, всім допомагав. Дуже гостро сприймав усе – людина без шкіри. Переживав і щодо подій в Україні. Коли помирав, переживав, що роботи не прилаштовані. У художньому музеї їх залишати небезпечно, бо будівля музею в поганому стані. – Найбільш значні, відомі на міжнародному рівні серії його робіт – «Сторінки старого альбому», «Портрети», які друкувалися у «Вогнику». Фотографією Марлен займався з 13 років, і для першого альбому він підняв свої дитячі негативи, відібрав світлини, які відображали час. Потім з’явилася ідея знайти цих людей – а це були його близькі, однокласники, сусіди – і через 30 років зробити серію «По сторінках старого альбому». Я була проти, адже з часом люди дуже міняються. Але він усе зробив тактовно, елегантно. Цікавий і альбом «Місто мого дитинства» – про старий Дніпропетровськ».

Фото автора і з архіву Марлена Матуса