Долгіх Максим Владиславович
Максим Долгіх. Генетика розуму

Генетика — річ велика, визначає майже все. Долі дідів та прадідів нашого героя настільки значущі, об’ємні та цікаві, що кожна заслуговує на окремий роман. Назвали його на честь прадіда Максима, який отримав персональну відкріпну у відомі часи, а при обороні Шипці болгарської наприкінці XIX сторіччя, втратив обидві ноги. Коли хата горіла нагороди військові та грамоту відкріпну було знищено. Прадід Максим врятував себе та всіх онуків, що були в палаючій хаті, Макара, у тому числі. Дід по лінії материнській — Макар Якович Трегубенко, у подальшому став вченим-фізіологом рослин, одним із засновників Всесоюзного інституту кукурудзи (зараз Інститут сільського господарства НААН України), мав безліч наукових робіт та студентів і аспірантів. Є одним із засновників перших господарств «Дослідне» в регіоні. Прадід по лінії батька, Лука Корнійович Маляр, на початку XX сторіччя, за українську свідомість та патріотизм, був висланий царською владою з Київської області, де мешкав, на Далекий Схід. Саме там побрався з онукою, що належала до родини декабристів, висланих до цього краю вісімдесятьма роками раніше. У Громадянську війну очолив партизанський загін у Примор’ї, воював із японськими інтервентами. На його честь пам’ятник встановлено в тих містах. Дід по батьковій лінії, Олександр Георгійович Долгіх, знався на журналістському терені був військовим журналістом, потім просто журналістом, письменником. Нариси та книги про героїв Союзу — жителів Дніпропетровської області, про події Афганської війни — його пера справа. Мати Людмила Макарівна Долгіх — вчений фізико-хімік, займалась аналітичною хімією у відділі геологічної мікробіології НДІ геології ДНУ. Батько Максима, Владислав Олександрович Долгіх, провідний інженер-конструктор у КБ «Південне».
Такі вихідники.

«Все моє життя — це тато…»

«Тато… Усе моє життя — це тато», — каже Максим і називає його людиною незвичайною. З молодості Владислав Олександрович захоплювався водними видами спорту і старші товариші вмовили його організувати клуб для дітей. Великий відрізок життя Максима та його молодшої сестри Олени пов’язаний саме з цим батьківським захопленням і зумовив багато чого в житті нашого героя.

«Організовувалися ми на базі обласної станції юних туристів, згодом Дніпропетровського дитячо-юнацького центру міжнародного співробітництва, надавали нам старенькі прибудови, які ми облаштовували, тренувалися, шили куртки, спальники.

Походи були на байдарках, катамаранах, спеціальних спортивних човнах саморобних і придбаних в інших містах. Крім Орелі й Самари, об’їздили ми весь колишній Союз — Кольський півострів, Карелію багато разів, бували на Північному Уралі, Східних Саянах, Західному Алтаї. Ходили в тайгу, у такі місця по абриси, що й досі на карті немає. Ми навіть водоспад відкрили восьмиметровий у Саянах і доти широкому загалу невідомий. До речі, найвищий пік Саян уперше був сфотографований лише в 1959 році, там простори нереальні, вісім годин на літаку й кінця краю цій казці нема.

Ми були ввімкнені в цікаве поєднання: спорт, незвичайний спосіб життя, відкриття незвіданого. Вирушаємо на Алтай, наприклад, і в кожного завдання вивчити свою частинку геології, історії. Я тоді прочитав книг п’ять, починаючи від Миколи Реріха до місцевих істориків. Ми бачили язичницькі могильники в горах Північного Уралу, були присутні на святі справжніх шаманів у Горно-Алтайську з бубнами і факелами. Це ж скільки вражень для жителів мегаполісу індустріального і краю степового потрапити в тайгу справжню, де дерева обхватом у п’ять-шість чоловік або в тундру, або в Карелію, з нереальними озерами й болотами, де мох по груди!

Бували ми і в старовірів, намагаючись вникнути в зміст питання: «А кто там нонче царь?» А пірнути в справжню гірську річку, де вода просвічується на кілька метрів вглиб і побачити, як там харіус «ходить» справжній. Це ж неможливо описати та з чимось порівняти! Або розрахунок і продумування конструкцій плавзасобів, що ти використовуєш і, від яких залежить твоя безпека та безпека друзів.

В усіх діях — великий педагогічний сенс, зараз позначений, як «проектна освіта», те, чого бракує сьогоднішнім дітям і входить до сфери моїх переживань людських і професійних. Хіба може бути нецікаво, чому дме вітер, квакають жаби, чому миші сірі та зірки світять, чому водоспад та олені?..».

Стенька Разін, Пугачова та Колтрейн

«Мама виховувала нас у руслі мистецтва, архітектури, літератури та поезії. Був у тодішньому Дніпропетровську поетичний клуб, що яскраво визначав культурний контекст міста, до речі, учасниками його згодом був народжений молодіжний театр-студія «Верим». Звучали там авторські пісні та музика, можна було побачити авторські зйомки, демонстрацію слайдів, фотографій. КБП славилося не лише інтелектуальними кадрами, присутній був і серйозний творчий прошарок людей, які приїхали до Дніпропетровська тодішнього з різних міст Союзу. Спільно з місцевою молоддю являли вони світові, у цьому клубі, свої необмежені таланти. Хтось захоплювався романсами, мама розповідала історію йенських і гейдельбергських романтиків, хтось чудово читав вірші, особливою любов’ю користувалися поети Срібного століття. І я відкривав для себе особливість рим великих не тільки з книжкою в руках, а й, завдяки виконанню, Жені Бєлікової цвєтаєвського «Стеньки Разіна».
Зацікавленість спортом теж не полишала мене. У 80-ті гребного слалому в нашому місті не було, а опановувати хотілось. Батько домовився з київським тренером-патріархом Валерієм Петровичем Осадчим і влітку ми тренувались у спортивному таборі на Південному Бузі. Після трьох років важкої роботи увійшов я до збірної Києва як перший дніпропетровець. Пишаюся й досі. Це як європеєць, що став своїм серед японців в айкідо — рідкість велика.

Досі не можу пояснити особливості того часу, позначеної щедрою активністю й бажанням залучати до найцікавіших процесів. На пам’ять приходить і подружжя археологів Славінських. Багато років у Верхньодніпровську вони розкопували курган і потихеньку втягнули в цей процес дітей, батьків, педагогів, місцеву владу. Вони займалися також викладанням історії, географії, занурюючи учнів у цікаву культуру дзвоноподібних кубків. Пам’ятаю я й тамтешній приголомшливий історико-краєзнавчий музей, де ми бували неодноразово.

Згадую і Всеволода Олексійовича Мішонова — славнозвісну та улюблену в місті людину, яка навчила нас спортивному орієнтуванню. Ми застосовували ці знання під час подорожей, навчилися досконало працювати з картою й компасом, брали участь у змаганнях. Напевно, і зараз є фанатики своєї справи, які живуть на віддачу. Тоді ж усе це розвивалося широко та різноманітно та було найжорстокішою альтернативою шкільній освіті.

«Присутня була в моєму житті й музика. Музичну школу, я закінчив по класу класичної гітари, тому згодом грав на саксофоні і флейті», — посміхається Максим. Коли моєму маленькому сину Данилку треба допомогти розучити музичну п’єсу на флейті, акомпаную йому на гітарі. Батько був великим фанатом джазової музики, «присадив» на це й мене, проводив музичні вечори в Будинку Вчених. Я ж, «зіпсований» музикою якісною, жорстко пресував друзів. На два програвача ставилися вінілові диски Джона Колтрейна та Алли Пугачової і, завдяки селектору виходів, через дві хвилини я змінював виконавця. Що називається, відчуйте різницю…
 
Ось така об’ємна хвиля просвітництва та щільність життя в усіх напрямках «накрила» Максима і його друзів у ті часи. Але це був, лише початок.

Трісочки, 12 варіантів, «покажіть формули!»

— А на вибір спеціальності батьки впливали?

— Ніколи не тиснули, а зацікавлювали, використовуючи природний хід речей. Сидів я на березі гірської річки, кидав трісочки у воду, спостерігаючи за їхнім рухом, і хотілося мені збільшити швидкість човна, не втративши при цьому його маневреність. А батько мені й каже, що є така наука шалено цікава гідродинаміка.
Я пробував усе й методом досліджень приходив до головного. Одного разу побачив книжечку, сторінок на вісімсот, «Гідродинаміка» авторства Льва Ландау і Євгена Ліфшиця. Відкривши її, з’ясував, що для розуміння багатьох речей мені ще й із математикою потрібно подружитися ближче, хоча вчився я в знаменитій математичній школі № 67 (зараз КЗО «Спеціалізована школа № 67 еколого-економічного профілю»), успішно брав участь в олімпіадах. Це приклад того, як конкретна мета починає рухати «проектне навчання».

— Тобто всі татові та матусіни методики і творчі зусилля знайомих сприяли утвердженню у власних принципах?

— Принцип життя мій та друзів відображено у фільмі «Лідер» тих часів. Герой школяр займався розшифровкою ієрогліфів майя й щоби його не відволікали від захопливого процесу всі предмети в школі, здавав на «відмінно». Це найпростіший шлях, який я пройшов і настійно рекомендую своїм дітям та учням.

У нас був великий математичний клас 9 та 10 «м». Збори проводилися з дітьми, батьками та вчителями-предметниками. Донька другого президента України Леоніда Кучми — Олена, зі мною за однією партою на фізиці сиділа й інші діти відомих батьків.

На уроках я читав «Диференціальні рівняння в додатках», тобто на математиці — математику. І, тим не менш, вчитель Наталія Олександрівна боролася зі мною: «Вирішуй другий варіант!» або, образно кажучи, не хочеш стрибати на скакалці — біжи 30 кілометрів. За п’ятнадцять хвилин я вирішував обидва, але треба ж було й на задню парту дати списати. Справа дійшла до дванадцяти варіантів і «задні парти» стали протестувати, бо не встигали, а винен був я, за що й били неодноразово. Але ж результати освоєння предмета ставали очевидними, і стосувалося це не тільки мене.

Мій друг Шура Волков сперечався з підручником із геометрії для 10–11 класів авторства Олексія Погорєлова. Він по-своєму доводив теорему вісімнадцятьма способами на навколишніх стінах і дверях. А Олег Будник — онук академіка Василя Будника, сперечався на уроці фізики з досвідом про тиск світла Петра Лебедєва, який, на його думку, помилився. Викладач Людмила Яківна обурювалася і скаржилася на батьківських зборах. Папа Олега — один із генеральних конструкторів КБП Михайло Будник, «золота» людина, що вчив мене на саксофоні грати, парирував: «Так поясніть, Лебедєв був правий чи ні, Лебедєв довів або не довів? Покажіть формули!». Тобто вона йому про дисципліну, а він про справжню науку, аргументуючи, що й Коперник із Галілеєм теж довели, але був же потім і Ейнштейн.

Ось так я вчився виробляти власні принципи.

У будь-якому випадку, розвиток пристрасті до навчання, пов’язаний із тим, що в тебе є конкретна мета й це неймовірно цікаво та є стимулом. Тодішня система освіти, коли було «не дозволено» й «куди по копаному?!» вступала в протиріччя з подібними пристрастями, відкриттями та намірами. А, як інакше та краще вивчити географію, не піднімаючись старими горами Північного Уралу, адже в тебе під ногами й на збитих колінах — географія, геологія, мінералогія. Ось вона освіта! І ти потрапляєш до місцевих музеїв із зібраними камінчиками і пристаєш до служителів, з’ясовуючи, що це польовий шпат, а це — слюда. А ми думали — золото, і мало не побилися.

Блюз, «а, якщо немає таланту?», очевидне неймовірне

— Як майбутню спеціальність обирали, не було дилеми?

— Мені подобалося грати на діатонічних гармошках блюзи і знаменитий джазовий піаніст із Дніпра Андрій Кондаков був здивований, бо на таких гармошках немає хроматичних гам і знижених ступенів, необхідних для виконання блюзового стилю. Захоплений моїми здібностями, кликав він мене навчатись у класі саксофону до Петрозаводського училища, а потім і до консерваторії, де тоді викладав. І після восьмого класу в мене дійсно була дилема. Сам Кондаков кличе і, звичайно, він мене не кине й Музика… А інший варіант — мехмат або фізтех і потім ракети. Батьки не дуже хотіли, щоби після 8 класу я їхав у якісь далі, вважали, що музикою не прогодуєшся, і, звичайно, мали рацію. Але головне питання, що ставили: «А, якщо ти не маєш таланту рівня Джона Колтрейна, що потім — у шинках дудіти?».

Вступив я до ДНУ на спеціальність «аеродинаміка». Кафедра в нас була чудова, моя вузька спеціалізація звучала, як «математичне моделювання процесів у рідинах та газах». Педагоги вважали, що фахівець повинен займатися всім від створення фізичної, а потім, і математичної моделі, класно розбиратися в прикладній математиці, у кодуванні, і повинен розуміти, наприклад, чому двері ляскають, коли протяг. Зіткнувся я і з програмістами, до речі, справжні девелопери не люблять цього слова, тому що воно дослівно означає «перекладач», а не «розробник». На кафедрі прикладної математики вони проводили експеримент, завдяки якому розроблену тобою математичну модель перекладали в код. І, коли озвучили, що, згідно з моїм завданням, температура газу із сопла Лаваля дорівнює мінус 40 тисяч градусів (реально ж це становить «абсолютний нуль» у Всесвіті або мінус 273,15 ° C), прийшло мені осяяння дзенське про те, що все неможливе — можливе й очевидне — неймовірне і вчити таким «фахівцям» фізику довго та старанно.

Час змін, «чужий», єдність відповідальності

«У 1994 році я отримав диплом, але час був непростий: Союз сказав «прощавай», усе змінювалося та перебудовувалося. За фахом роботи не було, хоча, деякий час я працював на декількох заводах міста, створюючи технічні керівництва для інженерів. До цього часу я вже був одружений, у мене народився син, необхідно було годувати сім’ю й батьків, яким перестали виплачувати зарплатню. Чудес було чекати нізвідки, розраховувати можна було, тільки на себе й поїхав я до Москви.

Підробляв сторожем, чистив сміттєпроводи, пиляв дерева, продавав компакт-диски, до речі, джазові, щоби хоч якось «гріло» це підприємство, був у бізнесі малому й середньому. Боротьба за життя була неабияка, життєві уроки приголомшливі. Зустрів я й чимало людей змістовних, начебто й заробляти став непогано, але серце не лежало і відчуття того, що я там чужий не покидало. На той час до мене вже переїхали дружина й син, але коли Олегу прийшла пора йти до школи, вирішено було однозначно: школа може бути лише українською й ми повернулися до Дніпра.

Я пішов працювати дитячим тренером із веслувального слалому (Максим Долгіх заслужений тренер України з веслувального слалому на байдарках та каное). У родинному архіві є дорога для мене фотолистівка. Зробив її мій нині покійний учень Микола Смолянкін, на ній я та вихованці того періоду.

На базі спортивного табору в Кочережках творив я свої педагогічні забобони без усіляких заборон. Новомосковські чудові ліси, Самара, глухомань, дуби. Дістатися до місця, куди буквально не ступала нога людини, було можливо, якщо пішки вниз річкою та через переправу. Я й зараз думаю, як мені, тоді двадцятишестирічному, батьки на місяць довіряли своїх дітей від одинадцяти до шістнадцяти, без наявності мобільних телефонів.

Зі старшими ми будували прообраз мотузкового табору, що зараз у парку ім. Т. Шевченка. Будили молодших на світанку, приводили до цього дивовижного містечка і створювали ситуації: тут треба пройти болото, а тут — допомогти людині, за допомогою страховки, щоби не впала. Споруджували плоти, тренувалися на воді. Самі їжу варили, за дровами й за водою на «ключі», котли чистили, будували стіну, щоби від вітру загороджуватись. Займався я з ними й математикою, і механікою на тих самих трісочках. Таке собі середньовічне поселення, звідки їхати не хотілося. Літо проводили на Південному Бузі, а взимку — спорт у залі, лижі, біг. І пісні їм співав, і вірші складав. Я ж краще, ніж школа, йолки-палки!

У нас кожен старший відповідав за молодших, ті — за наступних молодших і т.д. Дивовижна єдність відповідальності, зруйнувати яку було неможливо. Один із моїх учнів — Юрій Караваєв згодом став тренером, пишаюся цим

Формула Долгіх, «ким бути?», не гріє

У якийсь момент постало питання насущне про заробіток і майже на чотирнадцять років Максим знову пішов у бізнес: аналітика, зовнішньоекономічна діяльність, друкована продукція, меблева та будівельна галузь. Об’єкти, якими пишається Долгіх, розкидано всією Україною й мають пізнавані і статусні архітектурно-дизайнерські «обличчя».

Паралельно, займався він і музикою, зокрема, у групі «Будда 44» і сесійним музикантом був: флейта, саксофон, гармошки.
У якийсь момент, зрозумів, що бізнесу досить. Як не банально це прозвучить, але одного разу дивлячись на зоряне небо, під час здачі чергового об’єкту, прийшло йому осяяння: «Що я тут роблю, навіщо?». Персональні листи-подяки від сильних світу цього, за виконану роботу й навіть зарплатня гідна, не гріли. Те, що учень його — Юрик, став успішним тренером, так, а все інше — ні.

«Коли я гордо пішов, то думав, що черга до мене буде стояти із запрошуючими на роботу, — продовжує Максим, — я ж такий великий, корпорації «SAMSUNG» відмовив у співпраці. Для всіх статусних людей, яких показували по телевізору наша фірма, щось робила і я, був особисто до цього причетний. Звичайно, піти з такої справи, що гарантувала стовідсотковий дохід, сміливо. Кілька місяців я радів сонцю, зіркам листочкам зеленим, а роботи немає.

Стан для мене абсолютно незвичний, трудився я із шістнадцяти років і перерв не мав. Написав резюме, розіслав, відгуки почув такі: «Ви занадто розумний, у нас вам буде нудно, ви через місяць звільнитесь». І потім хотілося внутрішнього куражу, такого собі «е-ге-гей» від того, чим займаєшся. В один прекрасний день працівники по персоналу поставили мені ключове питання: «А, ви самі, що хочете робити?». Коли я почув це в сьомий раз, задумався. Знайшов коуча Ольгу, яка і витягнула з мене, після всього пережитого, утрамбованого й забетонованого моє головне бажання — «абізян»».

«Абізянами» Максим називає своїх учнів і ще ласкаво — дітки. До речі, ще під час навчання в ДНУ, він мав викладацький досвід роботи в школі, пізніше екстерном закінчив університетський педфак, отримав спеціальність «викладач математики та інформатики». Є і «формула Долгіх» для пароповітряних сумішей, моделі, що працюють, код.

По суті, усе його життя, особливо в останні роки — втілення тієї самої, мотивованої батьками, «проектної педагогіки». І він так «смачно» розповідає про ці методики, що виникає гостре бажання стати його учнем негайно, не втрачаючи ні секунди. Хоча, саме спілкування з ним є досвідом смислів і практики.

Code Club UA, немає мінусів, радість відкриття

Незабаром університетські друзі допомогли йому працевлаштуватися в КЗО «Навчально-виховне об’єднання № 28». Він став інженером-електронщиком, вчителем інформатики та програмування, викладав математику. Пропрацював майже два роки, триста учнів, тридцять вісім годин навантаження на тиждень. «Це був прокатний стан і не зовсім те, що хотілося», — говорить сьогодні Максим. Але до справи своєї ставився відповідально, дітвора юрбилася навколо, слухаючи й переймаючи. А він, шукав інші можливості навчання, здатні вдихнути в систему освіти вітер змін.

Незабаром доля звела його із засновником Code Club UA Іваном Шихат-Саркісовим. Долгіх отримав цікаві методики, якийсь час використовував їх у школі, у тому числі в позакласній роботі, коли вже був волонтером Code Club. Зараз є координатором цієї всеукраїнської факультативної мережі в Дніпрі та області. На той момент було 19 учнів, зараз 837. Для того, щоби процес набирав прискорення, довелося застосовувати всі свої комунікативні здібності, спілкуючись із керівниками навчальних та просвітницьких закладів. «Спочатку було нерозуміння того, що ми безкоштовно хочемо навчати дітей 6–15 років новим сучасним технологіям, але поступово нас стали чути. Уже третій рік заняття успішно проводяться й у ДОУНБ. Як сказав мій друг: «У цьому проекті немає мінусів». І це правда, такого в моєму житті ще не було.

— Що для Вас є найцікавішим у проекті?

— Дітки, яким усе дуже подобається і, які себе пробують. Адже, це ж так здорово — створити щось із нічого, коли не потрібні глина, дошки або гайки. «Родзинка» в тому, що використовуєш ти лише свої знання та мозок. Club відповідає на питання «як?»: розфарбувати в комп’ютері букву навпіл, створити сайт або програму, яка допоможе бабусі пенсію отримати, або комп’ютерну гру. Ключове слово СТВОРЮВАТИ. Це свого роду введення в професію. Надалі, хтось захоче стати піаністом або менеджером, але батьки вже точно знатимуть можливості й запити дитини й розумітимуть, у якому напрямку рухати програмне навчання.

— Чим дивують учні?

— Радістю відкриття та відчуттям прориву від результату. Я знаю, що відповідь завдання «78», але я хочу, щоби він сам до цього дійшов, це має бути його перемогою. «Я зрозумів, чому жаба надуває бульбашки» або «я зрозумів, чому тиснеш на ручку — і двері відкриваються». Моє головне завдання подарувати дитині таку радість. Іноді чуєш: «Пощастило з вчителем». Але ж справа не в тому, що тобі пощастило з викладачем біології, і ти став біологом. Справа в тому, що людина веде тебе крізь відкриття, а покликанням твоїм може бути й не біологія зовсім, а фізична хімія.

Моє педагогічне кредо — стати для когось причиною саме таких відкриттів або точкою зміни життя. Гадаю, що грамотний викладач ніколи не буде сподіватися, що учні вивчать весь його курс, системну основу. Мова про те, що щасливо знайдене їм, може стати поворотним моментом іншого життя. Важливо для мене бути людиною, яка звільняє студента-учня зі звичного контексту, показує його з іншого боку, кажучи математичною мовою Карлоса Кастанеди, «змінює точку збірки».

Казка про генератори асоціативних масивів і чому крутиться колесо

«Через півроку моєї роботи в Club моя розумна дружина Любов Миколаївна, мати дітей, заради яких я живу та другий координатор Code Club UA, сказала: «Тобі необхідно бути граючим тренером, а не адміністратором». І я повернувся до викладацької роботи, у декількох приватних школах, де розробляю і веду цікаві проекти. Зараз це затребувано батьками, вони хочуть навчати своїх дітей із використанням альтернативних програм.

Один із моїх керівників Маріанна визначила, що моя головна особливість — вміння переводити основи IT на дитячу мову. Для того, щоби було зрозуміло про генератори асоціативних масивів, наприклад, я складаю — малюю казку: старий дуб, дідусь пугач, зайка, їжачок, горішки, мишка — листоноша. Причому це працює і для шестирічних, і для шістнадцятирічних і це необхідно розвивати, тому що одна з головних проблем відсутність у дітей абстрактно-образного мислення.

До мене довго зверталися керівники шкіл, щоби я придумав назву для своїх уроків, я назвав їх «когнітивні науки». Батьки, звичайно, дивуються: «А чому там дитину вчать?». Ну, як інакше пояснити «де тонко, там і рветься», як працює важіль, чому крутиться колесо та вода ллється вниз — це ж працює з XVI-го століття й у Китаї, і в Австралії. Ми говоримо, про базове ядро знань, яких зараз не вистачає, а за допомогою затребуваних IT-наук, усе можливо пояснити. Не кажучи вже про те, що в подальшому, програмування — можливість хорошого заробітку.

«Одним словом, я втілив те, що хотів, використовуючи адмінресурс», — посміхається Максим. Програмування — логічне, діалектичне, парадигмальне, багато парадигм використовується в житті. Зауважу, що в навколишній реальності ніхто не звертає на це уваги, мої ж методики дають таку можливість. Здебільшого люди використовують лише навички, тому і «абизяни»: тебе три рази вдарило струмом, і ти туди більше не полізеш, замість того, щоби вивчити струми Фуко або четвертий закон Кірхгофа.

«Абізяни»

«Абізяни» — це моє життя та безмежна любов. Вони поводять себе прикольно, безпосередньо, відкрито проявляють свої емоції. Далекі від педагогіки батьки, неодмінно перепитують: «Ви що дітей «абізянами» називаєте?» Але, найцікавіше, що на інших вчителів, які собі таке дозволяють, діти скаржаться, тобто конотацію відчувають прекрасно.

«Вітя, не треба заглядати через плече, щоби розв’язвати задачу, потрібно подумати…» — «А тато каже, нехай кінь думає, у нього голова велика». Дитина віддзеркалює навколишній світ, світ сім’ї. «Абизяни» іноді жорстокі, безглузді, люті й непередбачувані, як вулкан, але в їхньому світові немає брехні.

Мишко файли коду підписав «Абидна» та «Абидна-абидна». Питаю чому, відповідь така: «Я подумав, хтось викличе мій модуль і система напише Еггог, він повторить запит, щоби зрозуміти в якому файлі помилка, й отримає подвійну відповідь, буде прикольно». Ключове слово, що мене радує — «подумав».

Вони можуть запозичити, м’яко кажучи, у шкільній їдальні піднос із булочками, прикрити все це проводами й пояснити, що їм необхідно трассіровать і пінгувати IP-адреси. Дивуюсь: «А як ви могли з’їсти 78 булочок?!». «Не повірите, Максиме Владиславовичу, було дуже погано».

Творці-витівники, острів, «мозок — класна штука»

«У п’ятому, шостому, сьомому класах — вони творці-витівники, у восьмому — перше кохання, у дев’ятому-одинадцятому їм уже нічого не хочеться. Трагедія дітей мого часу: «Я хочу грати на скрипці, а мати змушує бути художником; я мрію бути піаністом, а мене змушують бути тромбоністом». Сьогодні ж вони не хочуть нічого, хоча є маса можливостей: спортивних, інтерактивних, IT-шних, є дельтаплани, танці, не кажучи вже про робототехніку. Але діти втрачають інтерес до світу та життя в принципі. З’явилися нові технології, завдяки яким «плем’я молоде» пізнає світі та одночасно скачується в тотальні розваги, описані Карло Коллоді в «Піноккіо»: «Приходь на острів, не треба нічого робити, льодяники, каруселі…», тільки він другу частину не озвучив, про перетворення на віслюка.

За що ми любимо Блаженного Августина? Він продовжив традиції неоплатонізму й дуже просто пояснює, що шлях вниз завжди легше, ніж вгору.

Я люблю мозок — це класна штука. І те, що накопичувалося в мені, і те, що я мріяв віддати дітям, використовуючи сучасні напрями IT та програмування, сьогодні реалізується. Я ніколи не вважав, що потрібно все це кинути й писати, наприклад, сайти або ж бухгалтерські програми.

Сьогоднішні батьки несправедливі в тому, що перекладають іноді проблеми на соціум. Моя покійна бабуся говорила: «Дитина потрібна матері й більше нікому, у рідкісних випадках — батькові». Батьки не помічають часом у дітях ЛЮДЕЙ, намагаючись втілити в них СВОЄ бачення, замість того, щоби з’ясувати, чого по-справжньому хоче їхній нащадок. Не в сенсі — грати в комп’ютер і дивитися мультики, а в сенсі справжньої схильності та мрій. Дітьми потрібно займатися і для цього недостатньо придбати дорогу іграшку або поїхати на відпочинок до престижного курорту, де й зайнятися нічим і часу йому ніхто не приділяє. А ось разом поспостерігати за котами сусідськими, побудувати вежу з піску, вирішити задачу, викопати ставок для сумної жаби — це інша справа.

Ми із сестрою часто задаємось питанням, звідки в батька після відряджень і робочого дня були сили, бажання, терпіння проводити тренування з чужими дітьми. Такі собі запливи навколо островів, це ж колосальна відповідальність і віддача. Можливо, вони були впевненіше в майбутньому й це їх розслаблювало, давало сили.

«Щастя немає», по совісті, айкідо

— Що таке щастя?

— Згоден із Максом Вебером у тому, що Мартін Лютер і К° ввели поняття щастя в протестантському вигляді, щоби відвернути людину від реальності. На думку Ісуса Христа, з яким я також не сперечаюся, щастя немає, і термінологія ця абсолютно капіталістична та придумана. Є — чеснота, просвіта, просвітлення, захоплення, радість. Радість, коли хтось із дітей геніально вирішив домашнє завдання, радість знати, які в мене діти класні, як вони розвиваються, рухаються вперед і я разом із ними. Пишаюся цим завжди, не педагогічно, напевно, але тим не менше. Радість у відкриттях великих і малих. Кожен день засинаю й радію, що прожив ще проміжок часу не як істота, а як людина, радію, що сьогодні побачив, до якого оригінального рішення Євген Хапілін додумався. Мені незрозуміло щастя — продати китайські капці або розмитнити фуру з керамічною плиткою. Це обставини, необхідність, але до щастя стосунку не має.

— А своїх дітей Ви виховуєте, з урахуванням Ваших методик?

— Вони різні й у кожного свій шлях, обраний самостійно. Єдиний і головний для всіх постулат, який я намагався вкласти в їхні душі й голови — жити так, щоби не було нестерпно боляче, жити по совісті. Заняття вони обирали самі, у чомусь затверджувалися, щось відкидали. Старшому Олегу — двадцять сім, він закінчив архітектурне відділення (французька група Придніпровської державної академії будівництва та архітектури), самостійно вивчив мову для вступу, кілька років стажувався у Франції. Він і його дружина Аліна є авторами парку ракет у сквері біля Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Олег вміло займався архітектурною анімацією, використовував її в рекламному бізнесі, за моїм наполяганням, почав робити це і при розробці ігор в GameDev. Деякий час займався проектами в Києві, зараз переїхав у Гельсінкі.

Дмитру — двадцять чотири і він великий вигадник. Закінчив Дніпропетровський обласний Ліцей-інтернат фізико-математичного профілю при ДНУ, навчався успішно, вступив на кілька спеціальностей у КПІ ім. Ігоря Сікорського. Мені мріялося, щоби він займався системним аналізом, але через рік, прекрасно здавши сесію, син залишив навчання й зайнявся онлайн-бізнесом. Едуарду — двадцять п’ять, дивлячись на старшого, захоплювався архітектурою, закінчив Дніпровський державний коледж будівельно-монтажних технологій, надійшов у ту ж ПГАСА, кинув. Дмитро забрав його до Києва, де зараз обидва працюють. Молодшому Дані — одинадцять, грає на флейті, займається айкідо. Мама мріяла, щоби він фортепіано освоював, але коли його прослуховували років у шість, сказали, що рухливий дуже, непосидючий. Починав заняття з блок-флейти, потім перейшов на флейту, знадобився мій інструмент.

Колись, для пояснення тренувань у слаломі, я придумав теорію імпульсів у механічному сенсі і в айкідо це застосовується. Я люблю бувати на тренуваннях із сином і спостерігати цей заміс фізики-механіки, відбитий у рухах. Це просто кайф, я дивлюся й у мене рівняння миготять: лінійно-поступальний… і далі імпульс переходить у крутний момент. Ну, це ж класно, повна ілюстрація!

Японія, «Жінка в пісках», падає сніг…

Максиму, все цікаво. З ним можна говорити на будь-які теми, використовувати будь-який контекст і це завжди буде вшир, вглиб, доказово та з гумором.
Ну, і, звичайно ж, Японія…

 — «Такой же аромат у вишен был…
И как тогда, у давно минувший год,
Они цветут теперь!
Но я вже другой…»
Прошло немало лет, и я вже не тот…»

Це Кі-Но Томонорі. Ну, як без Японії, без Китаю, це ж колиска культури, як жити без цього? Я фанат кельтської культури й одночасно все життя думаю над «Жінкою в пісках» Кобо Абе, не відпускає вона мене.
Одного разу я зрозумів, що при всій моїй любові до книг ніяка з них не може зрівнятися із музикою. Дев’яносто дев’ять відсотків книг звужують можливості уяви, щодо нотного стану. Ніхто ніколи не представить рожеві пелюстки, читаючи, «Злочин і кара», а слухаючи Токату та Фугу ре-мінор Йоганна Баха, цілком можливо уявити й пелюстки, і літургію в Храмі. Ми говоримо не про створення музики, а про її прослуховування. Те, що вона дає — вище третього рівня абстракції.

«Максим вміє говорити коротко, тільки його ніхто не розуміє», — жартував один із моїх директорів. Діти запитують: «Як це зробити?», Я відповідаю: «Проінтегруйте праву частину!». Вони ображаються. Виконувати музику має сенс лише в тому випадку, коли є що сказати й ти не можеш мовчати. Вийти на сцену і просто натиснути кнопочки — лише набір звуків. Музика, яку я грав, завжди передбачала обмін енергією: ти вкидаєш звуки в зал до слухачів і, до тебе повертається хвиля емоцій. Більше вкидаєш, більше повертається. Колись ми виступали на рок-фестивалях у чергу з панками й нас закидали пляшками, тільки голову встигай прибирати. Але самий тяжкий був концерт у Будинку архітектора, коли прийшла пристойна публіка, склала руки на коліна і слухала. Мовчки. Ніхто не вигукував, не свистів, не танцював у проходах. Найважче в моєму житті нічого не було, це, як викид енергії в стіну.

У мене досі зберігаються партитури, з автографами й нотатками мого музичного керівника «Будди 44» Саші Герасимова з вказівками: наприклад, «дощовий листопад», замість — «перейди з фа- дієз до сіль-мінор». До дня народження Бориса Гребенщикова ми зробили його композицію «Нікон», і для моєї флейти була вказівка — «над усією Ірландією падає сніг». Саме так я повинен був грати всю пісню, включаючи свої відчуття й асоціації.
Ну, як жити без музики? Я не розумію…

Він не розуміє речей, без яких його — Максима Долгих, неможливо уявити. І це, мабуть, єдине нерозуміння, яке мене по-справжньому радує. Ім’я його має латинське походження й «найвеличнішу» семантику, для мене ж особисто, Максим — від слова «максимум». За лаштунками нашої бесіди залишилося не менш ніж на мемуари: і про книги авторських віршів та текстів пісень, і про 18 записаних музикальних альбомів, як із рідною групою «Будда 44», так і з іншими і про…
А в суботу та неділю в ДОУНБ знов пройдуть заняття Code Club UA та ретрансляція генетики розуму й таланту невичерпного, що координує Максим Долгіх, триватиме.

Фото Сергій Шабловський, Максим Долгіх, Любов Долгіх, Данило Долгіх, Олена Ємельянова;
а також фото з родинного архіву Максима Долгіх