Місто Павлоград і район із незвичною назвою «Горвєтка»

Уже близько ста років у Павлограді є район із незвичною назвою «Горвєтка». Практично кожен городянин знає, що горвєтка – це міська гілка (рос. – городская ветка). Але чи замислювався хто-небудь, чому саме таку назву отримав цей район? І для чого туди колись була прокладена залізниця?

У Павлоградському історико-краєзнавчому музеї є картина «Горвєтка», написана Василем Журавльовим в 1970-ті роки минулого століття. На ній зображені радісні обличчя молодих людей, які з завзяттям і блиском в очах працюють для благоустрою міста. Але є один нюанс – картина писалася в 70-ті роки, а залізницю по Центральній вулиці прокладали в 1920-му році.

Тоді в Україні, на Кавказі, на Волзі, на Півночі Казахстану був голод, неврожай, і, відповідно, – продовольча криза. Продовжувалася продрозкладка, розпочата в 1918 році. Система примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів зобов’язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки хліба та інших продуктів. Хлібна розкладка накладалася на селянські господарства площею землі понад п’яти десятин, причому на господарства площею понад 10 десятин розкладка була за завищеними нормами. Незабаром починається мор – люди почали масово вмирати від голоду. Як цю проблему можна було вирішити? Уряд шукав шляхів усунення голоду, і одним із них було рішення купувати борошно у великих млинів і вивозити її в райони, де люди найбільше голодували.

У 1920-му році у нас в Павлограді був один із найпотужніших млинів у країні – млин Балабана. Млин служив павлоградцям аж до 90-х років XX століття. Борошномельна промисловість перетворилася на провідну галузь промисловості Павлограда і залишалася нею до Другої світової війни. Далеко за межами міста був відомий млин купців Балабанів. Брати Балабани: Ісидор, Моісей і Веремій у 80-і роки XIX століття приїхали до Павлограда з Рівненщини. Незабаром найстарший з них – Ісідор – став відомим у Павлограді фабрикантом, а Моісей і Веремій працювали у нього прикажчиками. Балабанівське борошно славилося своєю якістю і тонким помелом, випускали його кілька сортів. У пошуках кращого життя Ісидор і Веремій переїхали до Харкова, а в Павлограді залишився Моісей, який мешкав на Дворянській вулиці.

А сам млин містився по вул. Олександрівській (Центральній), там, де зараз зведено міський культурно-дозвільний центр. Моісей намагався організувати свою справу в Маріуполі, але через єврейські погроми відмовився від свого задуму. Прибутки дозволили йому купити особняк у Москві, куди він збирався переїхати. Однак через події 1917 року цьому не судилося збутися. Нова влада націоналізувала млин Балабана. Уже через кілька місяців до Моісея Мойсейовича прийшла ціла делегація робітників із відібранного у нього млина з пропозицією стати директором, бо виробництво у них не налагоджувалося. Проте не витримало кривди серце колишнього власника, і він незабаром помер.

Після радянської націоналізації млин перейменували на 2-й державий млин Павлограда.

У збережених листах працівників підприємства того часу, сказано, цей млин був кращим не тільки на всю Катеринославську губернію, а й на всю Україну. Млин Балабана був найбільшим, добре обладнаним, із найбільшим обсягом виробничого виготовлення борошна. Але це був не єдиний млин у місті, у 1920-х роках їх у Павлограді налічувалося близько десятка, і більшість із них розташовувалися на одній вулиці – нинішній Центральній. Під час голоду 1920-го року з’явилася потреба борошно з цих млинів продавати, щоб нагодувати країну. У терміновому порядку було прийнято рішення про будівництво залізниці від станції Павлоград-1 до «Горвєтки». І в грудні 1920 року для будівництва вузькоколійки були примусово мобілізовані так звані буржуї. Ніякого радісного настрою на обличчях людей, як на картині Журавльова, бути не могло. Лінію побудували швидко, пустили вагони, стали вивозити борошно.

Чому «Горвєтка»? Тому що міська гілка, там мав був бути розворот паровоза, адже він не міг їздити вперед і назад. На місці, де зараз стоїть танк, планувалося влаштувати диск для розвороту паровоза.

Але не тільки для вивезення борошна використовувалася вузькоколійка. Також у Павлограді в той час був обозно-механічний завод, один майданчик якого містився в районі нинішнього автопарку, а другий – на Хіммаші. Щоб була можливість вивозити і його товар, залізницю вирішили продовжити до місця, де зараз розташований автопарк.

Згодом гостра необхідність у борошні відпала, місто з сільськогосподарського перепрофілювалося на індустріальне – відкрився Павлоградський хімічний завод, шахти. Потреба в млинах зникла, їх закрили, а будівлі зруйнували. Для міського транспорту використовувати вузькоколійну залізницю було невигідно, і в 1960-х роках її демонтували. Але дещо від тієї залізниці залишилося. Років десять тому павлоградці могли спостерігати, як з нині покинутого мельнзавода, що на вул. Степового фронту, виганяли вагон по тих старих рейках. Отже, «Горвєтка»  діяла до недавніх пір.

Сьогодні у дворі історико-краєзнавчого музею лежить жорно діаметром 1 метр. Його знайшли випадково – не так давно біля будинків на «Горвєтці», де ймовірно був млин, прокладали дорогу, і ремонтники випадково натрапили на ціле кам’яне коло з отвором по центру. Вони відклали його вбік і продовжили роботу. Повз проходили працівники музею побачили старе жорно і забрали до музею.