Млини Придніпров’я. Частина І. Вітряки та водяні млини

Млин – це пам'ятка архітектури, історії та інженерного мистецтва водночас. Так само це частина історичного ландшафту – колись годі було уявити потічок без водяного млина або пагорб за селом без кількох вітряків.

Олена Крушинська

У давні часи млини створювали особливий колорит наших сіл біля польових доріг і водяного плеса. Біля них подорожні відпочивали, за ними, ніби за сторожовими вежами, орієнтувалися. Рухаючи крильми, вітряки ніби злітали в небо, а в нерухомому стані були втіленням величного спокою. «Сизі від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба», – писав Михайло Стельмах.

Ще 100 років тому водяні млини та вітряки у всіх куточках Придніпров’я (Наддніпрянщини), де вирощувалися зернові, були звичним явищем. Старожили по селах ще пам’ятають роботу вітряка, неповторний запах свіжого борошна, припорошеного борошном мельника, вправного фахівця своєї справи. Ніхто ніколи не сварився з ним, а його дочка вважалася завидною нареченою. «На мельника вода робить; мельник не краде, люди самі дають», – про мукомела і його почесне ремесло в народі складено багато прислів’їв. Найчастіше в млині або неподалік було приміщення для житла його господаря, якому доводилося працювати не покладаючи рук, іноді вдень і вночі. Вітряк був досить складним механізмом, який вимагав умілого керування. Якщо вітер був сильний, з крил знімали планки і таким чином регулювали швидкість обертів. До млинів люди сходилися і з’їжджалися, як на ярмарок, хто з одним клунком, а хто на возі з мішками. Чекаючи своєї черги, розмовляли на життєві теми, обговорювали поточні справи, домовлялися про купівлю-продаж землі та сватання. Поки мірошник ретельно перевіряв зерно, молов його і борошно віддавав господареві, біля вітряків приймали доленосні рішення.

Дослідники поділяють млини за типами, з яких на території Катеринославщини-Дніпропетровщини були розповсюджені вітряки, водяні, наплавні, пізніше парові, електричні, дизельні та моторні млини. Більшість з них давно зруйновано безжальним часом і людьми, але трапляються й такі, що неодноразово перебудовувалися та працюють і досі.

Млинарство в Україні тісно пов’язане з розвитком землеробства. Початковий етап  обробки зерна включав у себе зернотерки (від доби неоліту) та жорна ручного приводу. Використання перших фіксується у всіх поселеннях, де населення було осілим і займалося землеробством.

Як молотили зерно

На Придніпров’ї найдавнішими способами молотьби зерна були ціп і молотьба кіньми, які ходили розстеленими снопами по колу. Використання молотильного котка – гармана, який приводився в рух одним або двома кіньми, набагато полегшувало цю роботу. Молотильний камінь-коток вправляли у дерев'яну раму з чотирьох брусків, два з яких своєю серединою кріпилися на осі. На раму навішували поперечну тягу з барками для упряжки коней. Такий масивний і важкий камінь, котячись по настелених снопах, набагато краще і швидше вимолочував зерно і перебивав солому, значно прискорював роботу.

Вапнякові, гранітні та бетонні гармани (кам’яні котки з 6-шістьма і більше зубцями) вагою понад 300 кг і жорна від старовинного млина виявлені на місці старовинних сіл Городище, Миколаївка, Добра Надія на території сучасного Марганця. Вони зберігаються просто неба в експозиції Музею українських старожитностей у м. Марганець. Практично кожному експонату понад ста років. Найдорожчими деталями млина були жорна. Їх виготовляли переважно з вапняку, оскільки він легше піддавався обробці.

Набагато досконалішими та продуктивнішими за перші жорна були водяні млини й вітряки, які набули поширення по всій території сучасної України ще в середньовіччі. Млини перейшли до нас із Європи. До ХVI ст. про них немає достовірних даних. Перші згадки припадають на добу Гетьманщини – ХVII століття. Масово почали будувати через 100–150 років – почався розквіт млинарства. Поширені були два типи конструкцій, спочатку – голландська, пізніше – німецька. У голландського типу вітряка весь каркас стоїть нерухомо, а повертається лише башта з крилами згори – щоб підлаштовуватись під вітер. У німецького вітряка вся будівля рухома.

Млинарство за часів козацтва

В «Історії Нової Січі або останнього Коша Запорозького» А. Скальковський визначає головним недоліком господарств запорозьких паланок у першій пол. ХVІІІ ст. те, що лише дрібна частка земель була придатна для хліборобства, а «нестача хліба для козацтва була настільки важлива, що Кіш вважав вельми милостивим жалуванням від царських щедрот… борошно і крупу, які військо отримувало від казни». Ченці, які жили на Січі, просили дозволу отримувати хліб і крупи зі своїх монастирських обителей. Можливо такому недоліку в хліборобстві сприяла й сама влада, «щоб мати можливість доставкою або відмовою у провіанті тримати буйну вольницю в своїй повній залежності», адже навіть сама їжа, яку споживали запорожці, складалася переважно з каш і кулешу. (https://www.dnipro.libr.dp.ua/ukrainska_kuhnya_recepti_tradicii).

А. Скальковський наводить чимало даних про надання права власності на млини, їхню локалізацію, оскільки «справжні акти цікавіші за всяку думку». Так, за розпорядженням Коша, 3 грудня 1774 року млин із землею надано козакові Війська Запорозького Каневського куреня Клементу Різнику вище слободи Волоської на річці Путивці, яка впадає у Дніпро, «млин і довкола нього, поки можна докинути палицею, а також ще й коло ступне з кліткою [для пшона]». За проханням Різника цією угодою він користувався, доки «ласка військова», при цьому полковник Самарський зі старшиною і полковий старшина Данило Малиновський, «щоб не робили перешкод для вирубки потрібного села, використання лише для побудови ступного кола з кліткою, зважаючи, щоб надмірно спустошувано не було жодного дерева».

Поступово розвиток сільського господарства на Придніпров’ї створював передумови для формування переробної промисловості. Особливого поширення набуло млинарство. Досліджуючи господарські заняття мешканців Старої Самарі (1688), О. Репан відзначає, що для обслуговування хліборобства мешканці Богородичного будували млини на Самарі, що викликало невдоволення січовиків. Крім значної кількості водяних млинів по Дніпру, де старосамарці могли молоти збіжжя, згадуються і млини на Кільчені, які належали безпосередньо мешканцям цього поселення.

Більш ґрунтовно млинарство за архівними джерелами дослідив В.О. Пірко. На річках будувалися млини, в тому числі й човнові. У місцях, де не можна було влаштувати водяні млини, будували вітряки, а в деяких селах згадуються і земляні млини, що приводилися в рух кіньми або волами. За даними, наведеними В.О. Пірком, наприкінці існування Січі від Нового Кодака до Хортиці по обох берегах Дніпра діяв 41 млин.

Наприкінці XVIII ст. в окремих селах нараховувалося навіть до двох десятків млинів. Так, у слободі Старій Охочій на Українській лінії в 1774 р. було 15 вітряків. У млинах не лише переробляли зерно на борошно, виготовляли крупу, але й у деяких знаходилися ступи для биття сукна, пилорами для розпилювання дерева та виготовлення брусів, дощок тощо.

Досить динамічно у 1730–1780-х рр. розвивалося млинарство на територіях монастирів. Після зруйнування Січі та переходу запорожців під протекторат Туреччини територія у межиріччі Орелі й Самари відійшла до Миргородського полку, старшина якого стала поступово влаштовувати тут свої хутори, пасіки, млини та інші господарські об'єкти. Як дослідив В.О. Пірко, самарський полковник К. Красовський подарував Самарському монастиреві на Дніпрі чудовий острів напроти слободи Половиці, млин, Завдяки цьому Самарський монастир у середині XVIII ст. став важливим центром всієї північної окраїни запорозьких земель, тримав 4 млини на р. Самарі, в Хащевому урочищі, 2 на р. Самарчику, напроти містечка Новоселиці, та трохи нижче від неї.

Нехворощанський монастир на р. Орелі вперше згадується в 1676 р. Його земельні угіддя розташовувались на лівому березі Орелі, неподалік самого містечка. В 1722 р. йому належав млин на два камені та на одну ступу для биття сукна.

Наступна таблиця, створена В.О. Пірком, наводить загальну картину стану млинарства наприкінці XVIII ст. у Катеринославському намісництві. Відомості про кількість млинів, які він наводить, дозволяють стверджувати, що млинарство набуло більшого поширення в північних повітах Катеринославського намісництва.  Це підкреслює домінуюче місце у цих повітах хліборобства наприкінці XVIII ст. Притому млини знаходилися в різних типах господарств, а в козацької старшини їх нараховувалося й по декілька.

Наприклад, у маєтках П. Калнишевського, згідно з переписом 1775 р., числилося три млини: один із них «в один борошняний камінь і чотири просяних ступи», другий – «в три кола і два борошняних камені», а третій – «у шість ступ». Полковникові А. Гараджі в Барвінківській стінці належав млин із двома борошняними каменями та ступою для сукна, а на Дінці – млин з трьома каменями. У маєтках військового писаря Глоби числилося три млини: вітряк «з одним колом і п'ятьма ступами» та два водяні млини (на р. Самарі в «три кола», а на р. Вовчій – «в два камені і шість ступ»).

Згідно з реєстром 1774 р., у Новому Кодаку було 7 млинів, у Карнаухівці – 4, Кам'янському – 3, Романковому – 2, у Старому Кодаку – 7, на Дніпрі, між останнім порогом і Хортицею, – 5, стільки ж у межах Самарської паланки, а в с. Половиці лише козакові Лазарю Глобі належало 3 млини й один фолюш (сукновальня, що діє за водяним приводом від колеса млина). Загалом на обох берегах Дніпра, від Нового Кодака до Хортиці, у реєстрі значиться 41 млин і один фолюш.

На основі архівних джерел історики О.Д. Сухомлин та І.О. Кочергін дослідили, кому належали вітряки та «лодейні» млини (водяні борошномельні млини, розміщені на човнах прибережного плавання), що стояли на Дніпрі у запорозьких слободах часів Нової Січі. У 1774 р. у Новому Кодаку було 7 млинів, з яких 2 належало кошовому Петру Калнишевському, 1 – новокодацькому священникові о. Федору та 4 – кодацькому жителю Григорію Коркодилу. У слободі Половиці всі 4 млини належали козакові Лазарю Глобі, причому один з них – «валюшник» (сукновальню) – мали обслуговувати 15 робітників, що може свідчити про наявність потужного виробництва. У Карнаухівці, Кам’янському, Романковому, Старому Кодаку (1774 р.) нараховувалося 16 млинів, з яких 2 належали духовним особам, 1 – козакові, 13 – посполитим. Для спорудження млина треба було отримати ордер Коша, за млин платили щорічний податок (ще одна ознака підприємництва), який у випадку неврожаю міг бути зменшений.

Будівництво млинів на території Наддніпрянщини, як вказував Л. Кірпікін,  було складною справою. Водостоки регулювались греблею: для їх зведення потрібно було чимало рук. У 1675 р. полковник Іван Черняк найняв «20 чоловік здалека». Поряд із водяними млинами будували вітряні. У XIX ст. у селах Наддніпрянщини їх будували значно більше ніж водяних. Їх ставили біля доріг, на пагорбі або у полі за селом: «одинаками чи купою – по кілька десятків, а то й до сотні доходило».

Млинарство як традиційний запорозький промисел продовжує активно розвиватися протягом останньої чверті ХVIII–ХІХ століття. На думку Л.М. Маленка, це відбувалося не тільки з ініціативи самого козацького населення, але й за підтримки уряду. Розвиток млинарства регулювався спеціальними нормативними актами. Будувати млини та вітряки дозволялося всім бажаючим козакам у разі погодження двох третин станичної громади. Кількість землі, яку громада могла виділити під млин, обмежувалася 1 десятиною на 2 постави. Власники млинів платили на користь війська або станиці грошовий податок. Власники мали право продавати млини та вітряки, за умови продажу їх козакам чи громаді станиці. Якщо млин заводив військовий чиновник, він мав право наймати 2-х робітників для нагляду за роботою млина чи вітряка. Млини та вітряки приносили значні прибутки їхнім власникам. Суми, затрачені на їх будівництво, покривалися протягом 2–3 років. На будівництво вітряка чи млина витрачалося в середньому 800 карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200–300 карбованців сріблом щорічно. Розвиток млинарства був пов`язаний зі збільшенням питомої ваги хліборобства на землях козацьких військ, тому й підтримувався урядом.

«Военно-статистическое обозреніе Россійской Имперіи» повідомляє, що у 1850 році у Катеринославській губернії кількість млинів становила «до 4100 – число вельми достатнє для забезпечення губернії борошном».

«Половиця – зерно, з якого виросло місто Катеринослав»

Найбільш відомим джерелом до історії Половиці, яку академік Д.І. Багалій назвав «зерном, з якого виросло місто Катеринослав», є «Усна оповідь колишнього запорожця, жителя Катеринославської губернії та повіту, села Михайлівки Микити Леонтійовича Коржа» (1842). М.Л. Корж згадував, що «абшитований» або відставний козак Лазар Глоба «мешкав на тому самому місці, де нині дім ясновельможного й казенний сад, внизу над Дніпром, під скелею, де і млин його був, один на каменях влаштований, другий байдашний для фолюш, в яких валяли сукно».

Етнограф Яків Новицький у 1873 році записав спогади 95-річної жінки родом із Підгороднього, яка добре пам’ятала Половицю початку 80-х рр. ХVIII ст. Зокрема, бабуся згадувала: «Слобода була чималенькою, і люди жили все заможні, багато мали скотини, коней, хліба, сіна, бджіл… Горою стояли козацькі вітряки, і не такі, як тепер, німецькі, а менші, криті очеретом. На Дніпрі теж водяні млини на байдаках і, було, стукотять день і ніч».

Д.І. Яворницький в «Історії міста Катеринослава» вказує, що на 1783 р. у Половиці вже було 130 дворів, 5 водяних млинів і 3 кузні. Згідно з описом Катеринослава 1796 р. містечко Нові Кайдаки ставало передмістям Катеринослава і перед остаточним переходом у сільський статус мало, що нас цікавить, млинів водяних – 11, вітряків – 13.

Перші згадки про млини Катеринославщини

Не згадати млинарство не могли й мандрівники ХVІІІ ст. у своїх регіональних етнографічних дослідженнях – В.Ф. Зуєв, О.С. Афанасьєв-Чужбинський, В.О. Бабенко. У 1781–1782 рр. російський академік В.Ф. Зуєв подорожував від Петербурга до Херсона, через Бородаївку, Кодак, Нікополь. У 1788 р. у Петербурзі вийшов з друку його звіт про цю подорож. Про Бородаївку (нині – Кам’янського району) мандрівник пише:

«Це було першим на моєму шляху поселенням, в якому жителі працею своєю і достатком приваблюють до себе увагу проїжджаючих… Двори біля хат просторі і всі заповнені скирдами хліба… Біля слободи багато вітряків, які за спроможністю своєю та затишністю гідні згадки».

Бородаївський вітряк являв будиночок, «поставлений на стовп, якого нижній кінець вставляється глухим гніздом у коло або колоду, в землю вриту і укріплену, …повертається весь будиночок. По сторонах нижнього кола або колоди покладені бруси, по яких ходить клітка, що служить будиночку основою, від якої під кути будиночка підставлені стовпчики, щоб вітром його в якусь сторону зі стовпа не ламало… Крізь будиночок проходить колода, на якій з одного кінця назовні прироблені крила, а всередині ним повертається шестерня, що обертає … жорна. З іншого боку зроблено двері… До клітини внизу прикріплено горизонтальну жердину, у якої на кінці надіто для вільного та рівного ходу колесо. Коли треба поставити на вітряний бік, то одна людина, прийшовши до цієї жердині, повертає нею всю будову, скільки їй треба, щоб зміною вітру млин туди й сюди не шатався…»

У такому млині господарі мололи жито, товкли просо і за потребою такий легкий вітряк можна було перевозити з місця на місце. Вся будівля на стовпі поверталася, у цьому була головна відмінність українських вітряків від голландських, у яких поверталася одна «кришка». До цього опису Зуєв додає схематичний малюнок зовнішнього вигляду вітряка. Це і є найдавніше відоме нам зафіксоване зображення вітряка, який у XIX та на початку XX ст. був поширений на значній частині України.

У південних районах України дослідник української архітектури С.А. Таранушенко виділяє тип вітряка, який можна розглядати як «переклад» в камінь форм дерев’яного рубленого вітряка на прикладі кам'яного вітряка села Михайлівки Катеринославської губернії. Від інших його відрізняє те, що михайлівський вітряк має форму не зрізаної піраміди, як у його дерев’яного прототипа, а зрізаного конуса. Число крил у таких вітряків теж буває різне: чотири, шість, вісім, а іноді і десять.

Зазвичай недалеко від млина або поруч жив і мельник. Коли попутники В.Ф. Зуєва біля Звонецького порогу вночі збилися зі шляху і заблукали, їх врятував мельник, запорозький козак, який жив біля водяного млина на крутому березі, куди неможливо було під’їхати. Проте, мельник надав подорожнім «і вогню, і дров» і вказав правильний шлях.

Етнограф, історик і мандрівник О.С. Афанасьєв-Чужбинський у 1856 р. здійснив подорож для вивчення побуту і звичаїв прирічкових і приморських регіонів Російської імперії, «цього племені, яке змінивши піку й шаблю на плуг і косу, мирно займається тими промислами, на тих самих місцях, де в минулому столітті розігрувалися страшні криваві драми». За результатами поїздки було опубліковано двотомне етнографічне видання «Поїздка до Південної Росії» (1861). У першому томі «Нариси Дніпра», присвяченому опису придніпровських районів, автор зазначає, що «для помелів власне у селян існує два види млинів: вітряк (вітряний млин) і водяний млин, але це ознака лише заможного господаря». Селяни сіяли яре й озиме жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Близькість німецьких колоній та їхнє квітуче становище впливали на місцевих жителів: деякі в господарстві мали німецькі візки, клопоталися, як домовитися з німцем, щоб збудувати млин. Так, в розмові з О.С. Афанасьєвим-Чужбинським селянин Катеринославської губернії поділився: «Ось я й небагата людина, а думаю побудувати німецьку машину (вітряк). Треба правду сказати – німець здере й дорого, та вже якщо побудує, так і онуки будуть дякувати».

Археолог і етнограф Василь Бабенко на поч. 1900-х рр. зібрав чималий етнографічний матеріал з народного побуту Катеринославщини. Автор описує так звані наплавні млини, або сукновальні, які існували в придніпровських поселеннях тих часів. Такі млини були виключно з дошок і ставилися на ріці на барках. На зиму й весну ці млини причалювали до берега, щоб уникнути їх зносу. На невеликих річках зазвичай ставилися рубані млини, наприклад, у Слов’яносербському повіті. Водяний млин рухався завдяки особливому водяному колесу, на яке впливала сила води. Таке колесо крутило вал із зубчастим внутрішнім колесом, яке своїми «кулаками» (зубцями) рухало шестерню з веретеном, на якому рухався вже камінь. Зерно насипалося зверху каменя в особливий «ківш», звідки потрапляло під камінь.

Дуже простим і економічним механізмом, який використовував енергію вітру, був вітряний млин – вітряк. За описом В.О. Бабенка, внутрішнє влаштування вітряків на Катеринославщині було подібним до водяних млинів, «з тією різницею, що снасть рухається завдяки зовнішнім вітряним крилам силою вітру». Дах в українських або більш досконалих німецьких вітряків був солом’яним, дощатим або залізним. Млини в Катеринославській губернії зустрічалися чотири- або рідше шестикрилі.

Млини на дніпрових порогах

Царський уряд звернув увагу на важливість водного сполучення Дніпром, і тоді ж були спроби покращення шляху через дніпрові пороги: «Інженеру де-Волану [орфографію збережено] доручено було облаштувати канали, що й було виконано Фалєєвим на Кодацькому, Сурському, Лоханському порогах та Ненаситці», – пише О.С. Афанасьєв-Чужбинський. У 1803–1805 роках за проєктом нідерландського інженера Франса де Воллана у цьому каналі спорудили двокамерний шлюз. Два мільйони рублів і зусилля, втім, були витрачені даремно, адже канал розташовувався незручно відносно природного фарватеру ріки, яким споконвіку проводили судна дніпровські лоцмани, називаючи цей шлях «Старим», або «Козацьким ходом».

«М.Л. Фалієв не зробив того, чого хотів: не дав вільного проходу для суден у порогах Дніпрових. Од Фалієвського каналу в Кодацькому порозі лишилась невелика протока коло самого правого берега Дніпра, де стоїть тепер водяний із цегли млин, який колись належав купцеві Звіреву», – повідомляє Д.І. Яворницький, описуючи дніпрові пороги у 1928 році.

Науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця» Олег Власов описує вражаючий документ – схему порожистого Дніпра 1929 року, накреслену від руки професійним лоцманом Олексієм Самійловичем Девладом, мешканцем с. Лоцманська Кам’янка (нині у межах міста Дніпро). Коли шлюз перетворився на мальовничі руїни, а канал, розташований нижче, був використаний мешканцями сусіднього села Миколаївка (Микільське) Катеринославської губернії (нині – Микільське-на-Дніпрі) у господарчих цілях: на початку ХХ ст. тут збудували чотири водяні млини. На так званій карті Девлада позначені ці чотири невеликі водяні млини (а також іще два – паровий на тому ж правому березі трохи нижче за течією і водяний на протилежному березі) біля Ненаситецького порогу.

У фондах Національного заповідника «Хортиця» збереглася світлина 1920-х років, на якій зображені чотири водяні млини на покинутому каналі, спорудженому наприкінці ХVІІІ ст. для обходу найгрізнішого дніпровського порогу – Ненаситця. У зв’язку з будівництвом ДніпроГЕС у 1932 році місце, зображене на фотографії, було затоплене Запорізьким водосховищем і нині на глибині близько 20 метрів під водою.

На початку ХХ ст. водяних млинів на Дніпрі було в такій кількості, що іноді вони заважали судноплавству. На світлині Марка Залізняка – фотографа Дніпробудівської археологічної експедиції, з фондів Національного заповідника «Хортиця» наплавний міст на двох байдарках біля села Вовніги. Такий млин, поширений на повноводних річках нашого краю, називали «плавак».

З часом функції водяних млинів уже не обмежувалися переробкою зерна на борошно чи крупу. Водяні млини поступово стають своєрідними гідроенергетичними установками і замінюють м’язову силу людей у численних технологічних операціях, виконання яких не можна було покласти на робочу худобу. Крім помелу зерна ними приводили в дію сукновальні, лісопильні, водокачки, рудодробарки, механічні молоти, ковальські міхи тощо. Тобто водяні млини ставали, по суті, невеликими підприємствами.

До наших часів дійшли нечисленні спогади про водяні млини Дніпропетровщини. Так, вчений-гірник, професор Національного гірничого університету М.Я. Біліченко залишив опис млина зі свого дитинства у с. Новоселівка Новомосковського району:

«Однією з визначних пам'яток с. Новоселівка був водяний млин на відвідному рукаві від Самари. Збудована з дерева, вона здавалася на тлі сільських хат якимось казковим творінням архітектора, який гарно вписався у пейзаж. Це був, окрім церкви, головний центр, який постійно відвідували навколишні селяни. Коли млин працював, біля нього було багато бричок із зерном. Дід-мірошник іноді дозволяв нам, пацанам, полазити всередині млина, залізти по дощатих сходах аж під самий верх. Зараз ці епізоди згадуються мною як незабутні екскурсії в роки безтурботного дитинства. Млин розібрали, коли почали будувати Запорізьку ГЕС. У воді залишилися дубові палі, які я зі своїми товаришами викопував із дна річки. Ми пірнали, розгрібали руками навколо вирви глибше, поки паля не починала гойдатися…»

Млин біля могили Івана Сірка у Капулівці

У XIX сторіччі в селах Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було набагато більше ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі або ж на пагорбах за селом, поодинці чи групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу роль у забудові сільських і міських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид. Ще у 1950-х роках у деяких селах Нікопольського району крутили свої крила останні вітряки.

Біля села Капулівка на високому дніпровському березі в 1680 році був похований кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. У 1909 році земельну ділянку з могилою Сірка придбав Д.І. Яворницький для Обласного музею ім. О.М. Поля як одне із заповідних місць минулого. Як пам’ятник української старовини у 1960-х роках біля могили Івана Сірка на Капулівській дорозі було збудовано вітряк. На його тлі багато років фотографувалися молодята. Через два десятиліття його… спалили вандали-підлітки. Зараз про вітряк нагадує лише кам'яна основа.

Останні вітряки на Придніпров’ї

Інформації про те, хто і коли збудував вітряки, які існували на території нашого краю, дуже мало. Кожен вітряк – це історія конкретної родини власників або мірошника, які протягом десятиліть ремонтували та перебудовували споруду. Згасає або переїздить родина – з нею зникає сімейна справа. Останнім вітряком Верхньодніпровщини називають Пащенків млин (за прізвищем господаря) біля с. Калужине Кам’янського району. Це був один із 25 млинів сіл Калужине та Дніпровокам’янка. З 1975 р. млин залишився без господаря.

Краєзнавець В. Сідак дослідив, що колись поряд височіли ще чотири таких млини: Гордія Педана, Німого, Монахів і Брусів. Першим «на бугрі» біля кладовища був побудований млин Німого. З часом кладовище збільшувалося і млин опинився на самому його краю. «Якщо в селі якийсь чоловік заслаб і на одужання надії мало, то про нього казали: «Він такий, що скоро до млина Німого однесуть», або «його вже млин Німого очікує». Млин Німого був пристосований до виробництва круп. Чотири товкачі, які приводилися в дію обертанням крил, «вишуговували» з проса пшоно. У цьому краї з пшона варили «молошну», зливану, кабакову та звичайну, змащену маслом, олією або смальцем, каші. Їли борщ, затовчений пшоном, варили куліш і напій під назвою «буза», готували багато інших смачних пшоняних страв. Ячна, пшенична і гречана крупи теж завжди мали важливе значення в харчуванні селянина.

Пащенків вітряний млин побудовано на початку ХХ ст. на найвищій околиці села Калужине з південного боку. На відстані «великих гін» (120 м) на захід виднілися хрести кладовища. Будівничим млина був місцевий селянин Іван Павлович Потапенко за прозвищем Монах. Монахом його звали за перебування в монастирі, звідки він повернувся «в одєянії» ченця. Його вмінням і працею в Калужиному було побудовано два млини, які називалися Пащенків і Монахів. За переказами старожилів, у цих млинах була найкраща якість борошна, не було нарікань і на мірчуки (міра зерна, яку беруть за помел на млині, оплата мірошникові). Трохим Пащенко був останнім мірошником села, після його смерті (1975) вітряк уже не молов.

«Побудував Іван Потапенко ще один млин у селі Бородаївка і два в селі Заполички, де була в заміжжі його дочка. Ці млини називалися Монаховими. Побудовані були на пагорбі зі східної сторони села, на 50 м від Грекової могили. Крім них, були ще й водяні млини і млини-«топчани» – з кінним приводом. Було що молоть і було для кого молоть», – розповідає В. Сідак.

Крила вітряків давно не розсікають повітряний простір Дніпропетровщини, а ті, що залишилися, перебувають у стадії руйнації. Одні млини через свою недосконалість із часом безслідно зникли. Інших знищили війни та людська недбалість. Тільки у селі Бабайківка Царичанського (нині Дніпровського) району за часів колективізації були знищені 20 млинів-вітряків, збудованих так званими «куркулями»: Д. Новоселею, Чалим, О. Варяницею, Грищенком, Сагайдачним, Галієм, С. Качуром, Савенком... У квітні 2022 року ворожий снаряд влучив у старий млин у Синельниківському районі, як повідомила обласна військова адміністрація, на щастя, без людських жертв.

Величезна кількість вітряків зникла за останні пів століття у зв’язку з широким розповсюдженням млинів із паровими та дизельними двигунами, які не залежали від примх погоди і мололи, незважаючи на те є вітер чи немає. Та це вже зовсім інша історія.

(далі буде)