Млини Придніпров’я. Частина ІІІ. На теренах губернії

Давні млини – це не просто будівлі, які ні на що не годяться, крім як на дрова чи на камінь для підмурівку, Це надзвичайно цікава історія, це можливість перетворити їх на туристичні об’єкти... Це, власне, ціла філософія людського буття.

Олександр Данілов

Істотні зміни у борошномельній галузі на теренах колишньої Катеринославщини розпочалися у зв’язку з промисловим переворотом, зокрема запровадженням на підприємствах парової техніки. Парові млини почали активно споруджувати у першій третині XIX ст. Цьому сприяло те, що в порівняні з вітровими та водяними млинами вони могли працювати цілий рік, бо не залежали від наявності вітру та рівня води. Могли будуватися у будь-якому місці, їхня потужність визначалася паровою машиною, а не природною енергією. На кінець XIX ст. по всій Україні парові млини завдяки прогресу в борошномельній промисловості виробляли значну кількість борошна, хоча їхня частка серед усіх млинів була незначна. Коли почали впроваджувати електричні млини, то на парових замінювали тільки двигун, а сам млин залишався.

Економіст Олександр Мурашкінцев за статистичними оглядами і звітами кінця ХІХ ст. у Катеринославській губернії нарахував 71 паровий млин (на 3 333 тис. руб.) і 2 988 водяних і вітряних млинів (з виробництвом на 1 328 тис. руб.).

Усі повітові міста Південної України з часу заснування до середини XIX ст. були аграрними поселеннями. Поступово бурхливі зміни відбулися з такими повітовими центрами як Бахмут, Верхньодніпровськ, Маріуполь, Новомосковськ, Олександрівськ, Павлоград, Слов’яносербськ. Значну роль у цьому перетворенні відіграв розвиток залізничної мережі протягом другої половини XIX ст. Бурхливі зміни відбулись із багатьма південноукраїнськими повітовими містами. Стрімко розвивалася борошномельна галузь. Значний вплив на ці процеси мали представники громад колоністів на території губернії, які використовували власні капітали та передові технології і знаряддя праці. (https://www.dnipro.libr.dp.ua/dnipromlin_virobnictvo).

«Продуктивність млинів далеко перевищувала потреби його населення, так що борошно, особливо, вищі його сорти служили предметом вивезення до центральної та північної Росії і навіть на Близький Схід. Точних даних про кількість вивезення немає, але, якщо оцінити потребу губернії в 35–40 мільйонів пудів, то експорт мав становити приблизно також 35–40 мільйонів пудів на рік, причому млини в губернії були зайняті переробкою також ввізного зерна, оскільки їхня пропускна здатність перевищує внутрішньогубернський збір хліба. Технічне обладнання млинів, особливо, у Катеринославі та інших повітових містах губернії стояло на досить високому рівні. Значну частину установок складають газогенераторні двигуни кращих німецьких фірм «Отто Дейц» або «бр. Кертінг»… (пер. з рос., «Матеріалы для военной географіи и военной статистики Россіи, собранные офицерами генеральнаго штаба: Военное обозрьніе Екатеринославской губерніи. – СПб.: Военная тип., 1863»).

Так, починаючи з 70-х р. XIX ст., у розташованому неподалік Мелітополі (нині Запорізької області) починають розвиватися виробництво сільськогосподарських машин, борошномельна та харчова промисловість. На початку 1880-х р. брати Классени відкрили невеликий завод, який випускав жниварки, віялки, букери. Пізніше тут випускали обладнання для млинів і елеваторів. Став до ладу паровий млин братів Классенів і Нейфельда.

Заснований тоді ж завод Голубчина у Мелітополі виробляв обладнання для млинів, ремонтував парові двигуни тощо.

Протягом 60–80-х р. XIX ст. у Новомосковську працювали 3 парових млини, за «Обзором Екатеринославской губернии» 1885 року. У Верхньодніпровську на 13 000 жителів було 3 парових млини, з них 1 – вальцьовий. На значний центр хлібної та борошномельної промисловості наприкінці XIX ст. перетворився і Павлоград.

Млини Павлоградщини

Про достатньо потужний розвиток хліборобства свідчить те, що за даними «Пам’ятної книжки Катеринославської губернії на 1864 рік» тільки у Павлограді стояло 22 вітряки з одним поставом та 4 кіннопривідні млини, які змололи муки на 26 779 рублів. На той час у Павлоградському повіті нараховувалося 148 вітрових млинів і водяний млин на Вовчій, який належав генерал-поручниці Голеніщевій-Кутузовій.

За даними 1896 р., у місті вже працювало 7 парових млинів і відділення великих одеських, ростовських і севастопольських хліботоргових фірм. За «Енциклопедією Брокгауза і Ефрона», у 1898 році працювало вже 9 млинів зі 133 робітниками, які виробили продукції на 915 тис. рублів або 96% загальної кількості виробництва.

На початок ХХ ст. головною галуззю у Павлограді продовжувала залишатися борошномельна, в якій залучалася велика кількість сезонних робітників (переважно вантажників). У 1902 році, за даними видання «Фабрики и заводы. Справочная книга Екатеринославской губернии» в Павлограді працювали млин власника Балабанова Сруля Нухимовича – випускав різних сортів борошна на 250 тис. рублів і мав 1 паровий котел 764 кв. ф., млин Григорія Веніаміновича Венгеровського був потужнішим – випускав різних сортів борошна на 300 тис. рублів і мав 2 парових котли 1 368 кв. ф. Млин його брата Якова Веніаміновича Венгерського випускав різних сортів борошна на 410 тис. рублів і мав 1 паровий котел 752 кв. ф. Працювали млин Давида Абрамовича Подольського і Е.Е. Кумса на 320 тис. тон із 1 паровим котлом на 1 010 кв.ф. та млин Південно-Російського товариства борошномельного і крупорушного виробництва на 450 тис. тон борошна з 1 паровим котлом 873 кв. ф., орендатором якого був І.Є. Шифрін. У с. Лозова працював млин Вільгельма Августовича Башлера, який випускав різних сортів борошна на 168 тис. рублів і мав 2 парових котла 1076 кв. ф.

Значно меншої потужності працювали парові млини з 1 котлом Звенигородського Азріеля-Лейби (м. Павлоград), Рухля Турубінера (м. Павлоград), Ільштейна Лейби Абрамовича (Славгород), Х.Ф. Кірша (с. Василівка), Ц.Я. Макарової (м. Петропавлівка), В.С. Миргородського (біля Славгорода), І.І. Нейфельда (хутір Фільзенбург біля с. Олексіївки), Петра Генріховича Фаста (с. Письменна). Також млин Модієвського і Глинова у с. Новопавлівка випускав простого борошна на 30 тис. рублів і мав 1 паровий котел 245 кв. ф. Млин Дем’яна Соболя теж випускав простого борошна на 25 тис. рублів і мав 1 паровий котел 132 кв. ф. Як можна помітити, власниками підприємств борошномельної промисловості на Павлоградщині були переважно представники єврейської громади, які складали вагому частку тогочасного підприємницького загалу регіону.

Серед найбільших підприємців-борошномелів історик В. Бушин, дослідивши етнічні та релігійні громади Павлограда кінця ХVІІ – початку ХХ ст., називає Єроміцького (паровий млин), Венгеровського (паровий млин), власників парових млинів Звенигородського, Вільнянського і Турубінера, Балабана, Шифрина, Подольського, братів Ізраїловичів (акціонерне товариство борошномельного і круп’яного виробництва).

За даними 1908 р., при загальній сумі обігу виробництва у 5,8 млн. рублів частка обороту від парових млинів становила 2,5 млн., або 43%. Половину вантажообігу залізничної станції Павлоград складало відправлення саме збіжжя та борошна.

До одного з найпотужніших млинів Павлограда – млина Балабана – у місті навіть була прокладена вузькоколійка для підвозу борошна від млина до залізничної станції. Цей район міста з тих часів став називатися «Горвєтка». (https://www.dnipro.libr.dp.ua/Misto_Pavlograd_Gorvetka)

Після встановлення радянської влади, націоналізації та колективізації млини стали власністю виробничих об’єднань селян і продовжували працювати до розпаду колгоспів. Зі зміною форм власності не всім підприємствам пощастило з новими господарями. Велика частина млинів зруйнована або перебуває в аварійному стані.

Споруджений на поч. XX ст. у с. Юр’ївка Павлоградського району паровий млин був відновлений з добудованим третім поверхом у повоєнні роки, про що свідчить напис на фронтоні «1956». Він переробляв пшеницю місцевих колгоспів, і борошно було екстра-класу. Млин виконував функції олійниці, ця продукція також користувалася попитом. З ліквідацією колгоспів не знайшлося покровителя для годувальника всього району, ніхто не захистив і не подбав про будівлю зі статусом пам’ятки архітектури. Обладнання демонтоване, дах провалився, а шестикутні вікна в обрамленні цегляної лиштви сумно дивляться на дорогу.

Парові млини Синельниківщини

Одним із найстаріших парових млинів сучасної Дніпропетровщини є млин в селі Дмитрівка Синельниківського (в минулому Петропавлівського) району. За переказами, він побудований німцем-колоністом, за фахом інженером наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Частина Самари в районі сучасної олійниці має назву Парова, можливо, від назви парового млина, куди звозили збіжжя для отримання борошна з багатьох сіл. За радянської влади млин було націоналізовано, а його власник, рятуючись від свавілля ГубЧК, емігрував до Німеччини. Відомо, що під час окупації села у 1941–1943 рр. власник млина або його нащадок повертався до села та користувався млином. У повоєнний час млин було перероблено на маслопрес, і він став Дмитрівською олійницею, яка теж славиться за межами села. Як дослідив краєзнавець Олег Кулішенко, першого господаря млина звали Хайнріх Дік. Він був заможним німцем з менонітів, колонії-поселення яких були розкидані по всьому Півдню України. Багатій родині Діків належали маєтки з млинами та пилорамами також у Бахмутському, Маріупольському повітах Катеринославської губернії. У 2015 році під стіною залишків парового млина було знайдено цеглину з літерою «Н». Як виявилося, у колекції дніпровського краєзнавця Павла Маменка є повний зразок цієї цеглини, і це дві літери латинського шрифту «HD» HEINRICH DICK. Х. Дік збудував цей паровий млин приблизно у 1901 році.

Млин Фаста у Письменному

Селище Письменне Синельниківського (в минулому Васильківського) району Дніпропетровської області засноване з відкриттям залізничної станції в 1884 році, названої за прізвищем власників – нащадків петербурзького поручника Письменського, який одержав землі від Катерини II після ліквідації Запорозької Січі. 1886 року колоніст Кільман поставив біля станції десять будинків, котрі започаткували селище Кільмансталь.

Підприємець Петро Генріхович Фаст у 1880-ті роки на родючих українських землях заснував хліборобне виробництво, спорудивши млин з 1 паровим котлом на 500 кв. ф., де отримували різних сортів борошна на 100 тис. руб. Пізніше сімейну справу вів його син Андрій Петрович Фаст. Відомо, що меноніти були добрими господарями. Для будівництва заводів, млинів, лікарень використовували цеглу власного виробництва.

«У 1904 році збудована хата А. Фаста, в якій ми нині живемо з сусідами... Колись до млина стояли великі черги селян, які їхали сюди з околиць на підводах. Люди й з ночівлею їхали сюди. У дворі навіть вирішили збудувати готель для приїжджих. Та революція завадила», – згадує старожил Письменного Леонід Матвійович Авін, спогади якого записав письменник-краєзнавець М.П. Чабан.

Під час Другої світової війни борошномельне підприємство постраждало, будівля стояла без даху, і люди дивувалися міцності споруди. У 1946 році селищу повернено назву Письменне. За часів радянської влади тут розташовувався колгосп «Рóдина», який відновив і запустив колишній млин Фаста. Закрився млин під час перебудови з розвалом колгоспу. Потім його взяли в оренду фермери. Але млин не витримав конкуренції… Нині його руїни знаходяться біля станції Письменне. В забутті і заростях зникає історична та культурна пам’ятка, яка могли би бути привабливим об’єктом для мандрівників і дослідників менонітської спадщини краю.

Млини с. Межова Синельниківського району

На початку XX ст. на території сучасної Дніпропетровської області будували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, парові млини, олійниці. У 1910 р. у селі Межова працювало 5 вітрових і 2 парові млини. Біля залізниці у 1904 р., Товариство «Антон Ерлангер і Ко» звело паровий млин.

«Такі млини будувалися німцями в Україні вздовж залізниць ще за царя. Млини були добротні, на п'ять-шість поверхів. Добре обладнані. На території розміщувалися великі склади, елеватор та житло для керуючого і робітників…» (В.Є. Семичасний)

Млин приймав на перемелювання як пшеницю місцевого виробництва, так і привізну. Середньодобовий помел складав до 2 тисяч пудів (1 пуд = 16 кг). Виробляв 7 сортів борошна, яке збували в сусідніх губерніях. Після пожежі у 2017 р. млин демонтував новий власник хлібоприймального підприємства, на території якого розташовувалася ця будівля. Так зникла ще одна пам’ятка промислової історії краю.

Млинарство було вигідною справою на Синельниківщині, тому на початку ХІХ століття в Покровському існувала велика кількість споруд для розмелювання зерна на борошно. За Планом генерального планування 1846 року, можна нарахувати півтора десятки вітряків, розташованих за межами житлової частини слободи. Пізніше з’явилися механічні (парові) млини у Покровському та на станції Мечетна.

Млини Нікополя

В описі до Атласу Новоросійської губернії за 1798 рік зазначено, що у казенному містечку Нікополі було три водяні млини та 21 вітряк.

У середині ХІХ ст. Нікополь уже вважався основним перевалочним пунктом експортного зерна із регіону через Чорне море на світові ринки.

«В західній частині губернії містечко Нікополь на Дніпрі та частково Олександрівськ є важливими пунктами, куди звозять хліб для відправки по Дніпру в Одесу і звідти за кордон… Пшениця, як продукт, який добре збувається за кордон, постійно тримається в хорошій ціні…». (пер. з рос. «Матеріалы для военной географіи и военной статистики Россіи, собранные офицерами генеральнаго штаба: Военное обозрьніе Екатеринославской губерніи. – СПб.: Военная тип., 1863»).

Відносно недалеко від Нікополя була перша на Катеринославщині менонітська колонія Хортиця. Нікополь став важливим торгівельним центром для колоністів. У Нікополі оселилося кілька менонітських родин, як стверджує канадський історик архітектури і дослідник менонітських і німецьких громад Руді Фрізен, які започаткували там свій бізнес: млини (Й. Зіменса, Ф. Фрізена, П. Фрізена – чи не його це предки?), цегельню (Вібе і Дік). В 1908 р. Яків Й. Дік і його тесть Давид Классен викупили млин і оселились у Нікополі разом із родинами. Йоганн Віллер заснував у місті приватну школу.

На замовлення Й.Й. Зіменса (за іншими даними Й.Й. Сіменса) в 1908 р. німецька фірма збудувала для нього у Нікополі великий паровий млин. Нижній поверх і кути будівлі були облицьовані каменем, а на п’ятому поверсі містився єдиний маленький балкончик. Млин Зіменса був споряджений найкращим на ті часи обладнанням, а вироблене на підприємстві борошно неодноразово отримувало нагороди за високу якість на міжнародних виставках, як дослідив Руді Фрізен. У 1914 р. прибутки млина досягли 800 тис. рублів на рік.

Потім Громадянська війна, картки на цукор, дефіцит інших товарів, нові податки. «У цій тривожній обстановці місто продовжувало жити. Млини мололи борошно, з якого у булочних випікався основний для населення продукт харчування – хліб, та завідувач Нікопольського відділення відомого одеського млина-будівельної фірми «Я. Рабінов» Лапер'є повідомляв, що з Одеси отримано «паси, залізо для шеретування, шовкові сита та інші предмети для млинів», – писала місцева газета.

Нині колишній млин Лапер’є (вул. Шевченка, 21) є пам’яткою історії та культури Нікополя і залишається зразком архітектури виробничих споруд поч. ХХ ст., який зберіг свою загальну композицію та планування території.

З приходом радянської влади перший у місті млин Шора, млин Зіменса та інші було націоналізовано. Усім млинам Нікополя й околиць було наказано розпочати роботу для забезпечення населення хлібом. За дослідженням Катерини Андрус, на початок квітня 1919 р. малий наплавний млин Шора обробляв за добу 2 000 пудів зерна, великий – 3 000 пудів, паровий млин Зіменса – 4 000 пудів. Хліб був, але водночас його і не було, адже радянським службовцям і робітникам хліб видавався за картками. Без карток хліб можна було купити в крамницях або на базарі, але «ціна на хліб була не однакова й поділялася на три розряди: для заможних – дорожче, для середняків – дешевше, для бідняків – ще дешевше. При цьому було встановлено квоту на купівлю: не більше двох пудів на місяць». У новому Раднаргоспі був мельничний відділ. У зв’язку з відсутністю в місті гасу ухвалили взяти електроенергію з млина Зіменса і провести лінію до виконкому та поштово-телеграфної контори.

Під час Другої світової війни споруду млина Зіменса як важливий стратегічний об’єкт, який не можна було демонтувати та вивезти з міста,  підірвали радянські сапери, залишаючи місто під натиском німецько-фашистської армії. Руїни млина залишалися до середини 1970-х років.

На землях Катеринославської губернії, до речі, було кілька млинів, збудованих Фрізеном і Зіменсом. Так, у «Списку промислових закладів Катеринославської губернії» (1900 рік) зазначено, що власниками млина в Михайлівці (нині Покровського району Донецької області) були Йоганн Фрізен і Яків Зіменс. Цей млин був побудований у 1897 році та пущений в роботу в 1898 році. Історію і технічні характеристики Михайлівського млина дослідив краєзнавець Сергій Луговенко:

«Млин являв собою комплекс невеликого за габаритами розмельного, просівного, зерноочисного, транспортного та електричного обладнання. Процес розмелювання відбувався в кілька стадій, в результаті чого досягалась необхідна відповідність борошна по сортності, якості і помелу. Головна перевага млина – при невеликих витратах електроенергії була можливість досягнути високої якості борошна. Первісна будівля млина була двоповерховою та мала прямокутну форму в плані. Але незабаром з південного боку до будівлі була зроблена прибудова для розташування технічного устаткування. Була також зроблена прибудова з північного боку млина. Михайлівський млин став найбільшим для всієї колишньої менонітської колонії Мемрик, куди входила Михайлівка (Міхаельсгейм) та ще 12 поселень. Для реалізації продукції від млина до станції Желанна Катерининської залізниці була прокладена вузькоколійна залізнична колія довжиною 11 верст. Для оснащення млина були використані передові на той час технології та обладнання. Млин був оснащений вальовими станками, 70-сильним двигуном та паровим котлом. Згідно вимог млин був освітлений, для чого використовувався керосин. Діяльність борошномельного виробництва була економічно успішною. В 1899–1901 роках було вироблено продукції різних сортів на 100–130 тисяч рублів. Продукція млина користувалася великим попитом. Чисельність робочих на млині змінювалась від 6 до 19 осіб в різні роки. В 1901 році Фрізена змінив Петро Гейнрихс. Деякий час завідувачем млина був А.К. Нейштетер. Саме тоді був заснований Торговий Дім Гейнрихс та Зіменс. В 1911 році було вироблено продукції різних сортів на 550 тисяч карбованців. В 1912 році співвласником Торговому Дому замість Зіменса став Корнелій Андрес».

На початку 1919 року млин був націоналізований радянською владою, далі працював як млин №28 тресту «Сталінокрмут».Продуктивність млина в цей час складала 1 800 пудів на добу. Млин міг один забезпечити 50% потреб населення району. В роки окупації (1941–1943 роки) борошномельне й олійне виробництво в селі Михайлівка працювало. На млині виготовляли борошно, олію, макуху. Обслуговування та ремонт млина здійснювався за рахунок власних цивільних робітників. Директором млина був Є.А. Фрізен. Існує версія, що, відступаючи, окупанти планували підірвати млин, але завдяки саме Фрізену вдалося цьому завадити. Після визволення села в 1943 році робота млина не припинялася. У 1960–1970 роки млин функціонував як млинокомбінат. Згідно з наказом Міністерства культури України від 18 квітня 2017 року № 322 Михайлівський млин у Покровському районі внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятку архітектури, науки і техніки місцевого значення за охоронним номером 3062-Дн.

Млин Нібура в Олександрівську – найбільший у Європі

У 1867 р. до міста Олександрівська Катеринославської губернії (нині – м. Запоріжжя) переїхали перші п’ять менонітських родин. Хоча їх було небагато, але вони зробили вагомий внесок у розвиток краю. Андреас Льовен, Пітер Ісаак, Андреас Янцен і Яків Янцен збудували перші млини, забезпечивши собі монополію у цій галузі виробництва. Пізніше, коли у 1873 р. була збудована нова лінія залізниці, Олександрівськ перетворився на потужний регіональний центр із продажу зерна.

Це стимулювало місто до зростання і притягувало до нього ще більше менонітських родин. У 1880-х р., за дослідженням Руді Фрізена, Герман Нібур збудував неподалік залізничної станції новий паровий млин. Уже в 1895 р. п’ять із восьми парових млинів належали менонітам (Герману Нібуру, Герхарду Крану, Вільгельму Янцену, Віктору Янцену, Бернарду Классену).

Серед представників борошняної промисловості в краї родина Нібурів володіла 20 млинами в Олександрівську і його околицях із добовою продуктивністю понад 11 тис. пудів борошняної продукції (один із парових млинів – флагман «імперії Нібура» – найпотужніший млин №5, зберігся по вул. Сергія Серікова, 32, колишня вул. Комсомольська).

За даними Матеріалів до «Зводу пам’яток історії та культури України. Запорізька область», Герман Нібур вивчав борошномельне виробництво в різних країнах. Після відвідин Америки він у 1893 р. починає споруджувати новий млин. Проєктуванням і будівництвом зайнявся його тесть Якоб Дік. П’ятий на рахунку родини Нібурів млин запрацював у 1895 році. Побудований фірмою «Феляуєр», він був повністю автоматизований. Парову машину поставила фірма «Компаунд», газогенератор закупили у Л. Заєста, три парові казани виготовили на заводі Белліно-Фендерік, верстати надав завод Вегмана з Цюріха і Даверно. Оброблювальні верстати виготовили на Шенвізському машинобудівному заводі Коппа. Електричну динамомашину для освітлення виробництва придбали на заводі «Гарбе, Ламайєр і Ко». На млині працювало 25 робітників. Середньодобовий намел складав 5 тис. пудів 4-х сортів борошна. Цей млин став найбільшим у Європі. Офіційно його власниками були зареєстровані Герман Нібур і Якоб Дік. У статистичному відділі м. Олександрівська було зареєстровано 11 млинів Нібура в Олександрівську, Шенвізе, Верхній Хортиці та Кичкасі.

Сукупно млини компанії «Г.А. Нібур і Ко» в середньому за добу виробляли від 7 до 17 тисяч пудів борошна – від 115 до 279 тон! I купували його по всьому світу. В довіднику «Мукомольное дело в России» за 1909 рік можна прочитати: «Борошно товариства «Г.А. Нібур і Ко» збувається по всій Росії, на Кавказі, у Фінляндії, Константинополі, Смирні, Салоніках, Піреї, Кандії, Олександрії, Порт-Саїді, Порт-Судані, Яффі, Трапезунді та інших ринках» (пер. з рос).

Життя Германа Нібура обірвали злочинці – 20 серпня 1906 року він був убитий грабіжниками, що вночі вдерлися до його будинку в Хортиці. Одна з вулиць Верхньої Хортиці з 2016 року має назву «Нібурівська».

Млини Гуляйполя

У 1880-х роках розвивалося млинарство і в інших населених пунктах Олександрівського повіту. Як згадують І.К. Кушніренко і В.І. Жилінський, у 1882 році капіталіст Крігер будує завод сільськогосподарських машин у Гуляйполі (нині – Запорізької обл.). Через 10 років такий же завод і паровий млин зводить капіталіст Кернер. В ці роки поміщик Шредер збудував ще один великий паровий млин.

Нещодавно пролунала звістка, що внаслідок російського обстрілу міста Гуляйполе руйнування зазнала одна з візитівок населеного пункту – будівля парового млина «Надія», зведеного купцем ІІ гільдії євреєм Самсоном Йосиповичем Саксаганським у 1894 р. а виконавцем робіт була відома фірма Антона Ерлангера, якого називали «борошномельним королем» Російської імперії. Млин, у який купець вклав величезні кошті та заліз у борги, так і не запрацював на повну потужність при першому власникові. Паровий двигун, який було замовлено в Англії, встановлено та випробувано в 1895 р., а вже в 1898 р. він був опечатаний і до 1908 р. не був запущений у роботу. Справа виявилась збитковою та не виправдала очікувань. У 1908 році С. Саксаганський продає млин меноніту Давиду Іогановичу Шредеру при якому почались золоті часи для цього підприємства.

Будівля, яка була унікальним зразком промислової архітектури і входила до історичного ареалу міста, збереглася до Великої війни з росією без істотних змін. Вона пережила часи Української революції 1917–1921 рр., Другу світову війну, проте постраждала нині від рук рашистів.

Млини Криворіжжя

В обсязі однієї статті неможливо навіть просто перерахувати імена та факти, пов’язані з історією окремих млинарських господарств на території сучасної Дніпропетровської області. Деякі млини, як і їхні власники, залишилися, на жаль, тільки в спогадах земляків або в скупих рядках статистичних збірок ХІХ–ХХ століть. Ще існують покинуті будівлі старих млинів без охоронних знаків, які чекають дослідників своєї історії. Та чи дочекаються?..

Відрадно, що деякі краєзнавці, які вивчають історію свого села або міста, згадують і старовинні млини в рідному краї, які були годувальниками кількох поколінь земляків. Сьогодні Веселі Терни – це назва одного з житлових масивів, історична місцевість в Тернівському районі міста Кривого Рогу, де ще в 1903 році було збудовано млин і олійницю. За свідченням старожилів, млин переробляв за добу 3 600 пудів зерна. (https://www.dnipro.libr.dp.ua/Veseli_Terny_serpankamy_y_legendamy_oviyane_selo). У парку Веселі Терни збереглися залишки цього водяного млина Харіна.

Стоїть млин-олійниця початку ХХ ст., фото якого надали працівники Тернівського філіалу КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» Кривого Рогу, де в роки Другої світової війни містився спостережний пункт 24-го стрілецького полку.

Вітряки, водяні, механічні (парові) млини – окремий материк української промислової історії… У кожному куточку сучасної Дніпропетровщини збереглися або будівлі, або хоча б згадки про млини та їхніх власників. Це потребує окремого дослідження й уваги істориків і краєзнавців. Поки що ми лише пригадали коротку історію окремих збережених або занедбаних будівель, які ще століття тому виділялися архітектурою і значимістю серед промислових об’єктів населених пунктів нашого краю і сусідніх територій. Все це – частина історії бурхливого, невпинного розвитку українських земель, які називають серцем України.

Титульне фото Паровий млин Федора Шишкіна, с. Якимівка // https://uk.wikipedia.org/wiki