Шпота Олена Василівна
«Мрійна степовичка має чисту, ще й гарячу кров…» (Про Ольгу Ярославну – Олену Шпоту)

Під час Другої світової війни змогла заявити про себе на повен голос наша землячка українська поетеса Ольга Ярославна. Під цим псевдо виступила Олена Шпота (1899–1943), яку можна певною мірою зарахувати до генерації Розстріляного відродження і, яка уникнувши розстрілу 1937–38 року, трагічно загинула року 1943-го.

Народилася Олена Василівна Шпота 25 травня 1899 року в селищі Мануйлівка на лівому березі р. Дніпра (нині у складі м. Дніпра). Взагалі рід її походить із Сумщини, де було село Шпотівка. Звідти й приїхали свого часу до Катеринослава три брати Шпоти, влаштувалися працювати на Катерининській залізниці. Її батько залізничник Василь Микитович Шпота (помер 1919 року), скалічений 1896-го на роботі, був змушений зайнятися дрібною торгівлею. Оскільки він був георгіївський кавалер (за родинними переказами, нібито учасник російсько-японської війни 1904 р.), дочка мала можливість безоплатно навчатися в жіночій гімназії. Нам здається, що це була гімназія Тіблен (нині СШ № 21) на вулиці Козачій. Діставши середню педагогічну освіту, дівчина стала вчителювати.

Треба відзначити значний виховний вплив на Олену Шпоту місцевої «Просвіти». Мануйлівська «Просвіта» на лівобережжі Дніпра була відома всій Україні. 1910-го газета «Рада» неодноразово докладно писала про будівництво й освячення оселі місцевих просвітян. До цієї філії катеринославської «Просвіти» неодноразово привозили гостей – братів-українців із Західної України. Так було влітку 1911 року, коли на Придніпров’я завітали екскурсанти-буковинці на чолі з Василем Сімовичем. За радянського часу «Просвіту» тут ліквідовано. «Я пригадую як до с. Мануйлівки (біля Січеслава), відомого на всю Україну своєю національною свідомістю, – згадував померлий у США письменник і науковець, ровесник Олени Шпоти Василь Чапленко (1900–1990), – приїхав був ліквідувати „Просвіту”, як „цитадель українського націоналізму” „боротьбіст” Мелешко. Я був тоді завідувачем мануйлівської школи ім. Б. Грінченка. (...). А коли скликали збори „Просвіти”, то вони рішуче висловилися проти ліквідації їхньої організації. Так той Мелешко й поїхав ні з чим. А був з нього здоровий чолов’яга, недавній повстанський отаман (в протигетьманському повстанні)».

Ось у такій «Просвіті» діставала національний гарт Олена Шпота. Під іменем активістки «Просвіти» Ярини Шорник її виведе згодом у своїй повісті «Манівцями» майбутній чоловік – письменник Микола Мінько (повість опублікована 1927 року у часописі «Червоний шлях»). Пізніше Олена Шпота присвятить колишній просвітянській молоді вірш «Чи пам’ятаєте?» (1942), навіяний спогадами про юнацькі часи.

До речі, її рідна сестра Єлизавета Шпота була приятелькою згодом славетної української оперної співачки Марії Сокіл-Рудницької. Зовсім юною гімназисткою вона в часі визвольних змагань була заарештована чекістами. Один із них потім розповідав її братові Дмитрові Шпоті: «Вона така запекла була, непоступлива! Ось і стратили». Замордували її разом із такою ж юною Мариною Кривошиєю. Заарештовано дівчат у справі Іллі Черненка, секретаря Мануйлівського волосного виконкому. Черненко мав тісний зв’язок із Українським повстанським комітетом, котрий призначив його отаманом Новомосковського повіту і видав йому відповідні посвідчення. Його найближчою помічницею була Марина Кривошия, зв'язкова з повстанським комітетом. «В этом деле участвует еще некая Елизавета Шпот (sic!), – читаємо в чекістському звіті, – которая так же, как и Марина Кривошея, держала связь между Черненко, Матвиенко и другими повстанцами... По этому делу между прочим установлено, что Черненко должен был взорвать мост через реку Днепр у Екатеринослава. Черненко, Кривошея и Шпот расстреляны».

З офіційного повідомлення в газеті стало відомо, що в Нижньодніпровську (лівобережжя міста) органами ЧК викрито націоналістичну організацію молоді, яка прагнула «повернути владу капіталістів та поміщиків». За спогадами письменника Василя Сокола, «Загибель їх набрала трагічного характеру саме тому, що їхній розстріл відбувся буквально перед визволенням міста військами Директорії. І похорон цих відважних патріоток набрав урочистого характеру». (Єдине: мемуарист з віддалі часу переплутав імена сестер, назвавши Єлизавету Шпоту Оленою). Дивовижно, але також урочисто ховатимуть у 1943-му і Олену…

Як свідчить довідник Лейтеся і Яшека, літературний дебют О. Шпоти відбувся у третьому числі дніпропетровського журналу «Зоря» за 1925 рік віршем «Давно й тепер». Вона активно виступала у 1920–30-ті роки в літературній періодиці як потеса і прозаїкиня. Окремим виданням у Дніпропетровську вийшла збірка її оповідань «Проліски» (1937).

1927 року у дніпропетровському часописі «Зоря» з’явилося друком її оповідання «Сестра». Згодом його також вміщено у літературному альманасі «Зоряно» (Дніпропетровськ, 1929). Невдовзі після появи цієї публікації альманах піддано нищівній критиці як буржуазно-націоналістичний, його вилучено з ужитку, а автори зазнали переслідувань (у серпні-вересні 1929 р. перед процесом СВУ у Січеславі проведено масові арешти серед української інтелігенції).

Настав трагічний для України 1933 рік. Партія пильно стежила за настроями письменників. Про це свідчать архівні матеріали. Заступник начальника Дніпропетровського обласного відділу НКВД Юхим Кривець (в єжовські часи дослужиться до начальника) 16 травня 1933 року писав у «Спецзведенні про політичні настрої письменників»: «Нашими агентурными материалами устанавливается, что политические настроения писателей идут по линии недовольства политикой партии и власти на селе, неудовлетворение материально-бытовым положением и тенденция к созданию подпольных литературных кружков упаднического характера и прямые призывы к контрреволюционной работе». (Стиль оригіналу збережено – М.Ч.) Доповідаючи про склад письменницької організації, Ю. Кривець згадував чоловіка Олени Шпоти: «есть лица, принимавшие активное участие в борьбе против советской власти (Минько в политбанде Гладченко)». Цитуємо архівні матеріали ДАДО.

А потім у спецзведенні наводилися, зокрема, слова письменницького подружжя, які свідчили про їхню опозиційність. Олена Шпота говорила таке: «На селі мруть та пухнуть голодні, влада вважає, що на селах у нас всі петлюрівці». А за її чоловіком Миколою Міньком встигли записати такий вислів: «У руководства сидят одни сволочи, довели село, что оно пухнет с голоду».

У другій половині 1930-х Олена Шпота, як і її чоловік, до пори до часу входила до Дніпропетровської письменницької організації, друкувала прозові й поетичні твори в місцевому часописі «Зоря» (перейменованому на «Штурм»), працювала в журналі художньої самодіяльності учнів «Дружная ватага», брала участь у колективних збірниках. За спогадами ветерана журналістики Якова Новака, перед арештом Олена Шпота працювала літредактором в обласній молодіжній газеті «Більшовицька зміна». 26 вересня 1937 року заарештовано її чоловіка українського письменника Миколу Мінька (1902–1937), який працював відповідальним секретарем журналу «Штурм». Його стратили 15 грудня того ж року за звинуваченням у приналежності до націоналістичної терористичної організації (Микола Мінько не приховував того, що замолоду служив у повстанському загоні отамана Трифона Гладченка, страченого радянською владою 1920 року).

Черга Олени Шпоти настала за місяць – її заарештовано 15 січня 1938 року. Як свідчать архівні матеріали IV відділу НКВС у Дніпропетровській області, слідство звинувачувало її в приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації та проведенні антирадянської націоналістичної пропаганди.

Винною вона себе не визнавала, компромату на неї ніяк зібрати не могли, тому слідство у її справі тимчасово припинили (вона перебувала у в’язниці рік і чотири місяці). Після того, як пройшла хвиля єжовських репресій, звільнено декого з в’язнів. Пощастило й Олені Шпоті. 25 травня 1939 р. прокурор Дніпропетровської області В. Вовк розглянув карну справу зі звинуваченням О. Шпоти. Судом її виправдано й визнано, що уповноважені НКВС допустили незаконні дії при проведенні слідства у її справі.

Так вона несподівано вийшла на волю. Але доля всієї родини вражає своїм драматизмом. Не були б вони українськими письменниками, доля була б лагідніша до них. Знищено чоловіка і сестру Олени Шпоти, під час війни, вже після її загибелі, беслідно зник і син Роман, який воював у стрілецькій дивізії «Галичина».

Доньку від першого шлюбу Ларису Пігулевську заарештувало НКВС. Після багатьох років радянських заслань і тяжкої фізичної праці в Казахстані вона повернулася немічною морально і фізично. Нині в Дніпрі живе правнучка Олени Шпоти – Лариса.

Після звільнення з радянської тюрми Олена Шпота повернулася до педагогічної роботи, вірила, що чоловік її Микола Мінько не страчений, а десь перебуває в таборах (від родини приховано, що його розсріляно того ж таки 1937 року, лише повідомлено, що він дістав десять років ув’язнення).

Під час німецької окупації у Дніпропетровську почала видаватися газета під промовистою назвою «Вільна Україна» (поза сумнівом, це сталося під впливом членів ОУН). Та вже через дві дюжини номерів нацисти звеліли українцям змінити назву на невиразну – «Дніпропетровська газета». Під такою назвою вона й виходила у 1941–1943 роках. Олена Шпота була в газеті літературним працівником. Під псевдонімом Ольга Ярославна друкує тут свої поетичні твори. На жаль, їх не так багато, як хотілося б. Нами виявлено такі твори: «Волошки», «Звільненому в’язневі», «Чи ще пам’ятаєте?», «Монумент» (з циклу «Зустрічі ув’язненої»). У них оспівано любов до України, показано мужність жінок, які в часи сталінських репресій втратили чоловіків і самі незломленими пройшли крізь катівні.

«Струни поетичної душі Олени Василівни, – писав сучасник, – відгукувалися на всі прояви життя. Її поетичні обсяги широкі і різноманітні. Все, на що натрапляло допитливе око, все це відбивало чуйне серце, це оформлялось, жило в натхненній ліриці поетки».

Нам серця, звичайно, свої личить
Тримать так, як хоругов.
Тільки ж знай, що мрійна степовичка
Має чисту, ще й гарячу кров, –

пише вона у вірші «Вогні», прозоро й недвозначно закликаючи до правди й любові до життя. Любов до рідного краю посідала не останнє місце в її творчості. Як справжня дочка свого народу, «степовичка», за її власним визначенням, вона не просто любила свій край, але й пов’язувала своє особисте життя з долею свого народу, рідної України.

Ти мені, друже, малював
Колись волошки сині.
Малюнок той комусь віддав...
Тепер би я просила:
Ти мені, друже намалюй
Ще раз волошки сині.
Я квітку дуже цю люблю
За колір неба України, –

пише вона в поезії «Волошки», зверненій до знайомого художника (нам здається, що художником міг бути син просвітянина Петро Гаврилович Корж (1901–1943/44), і продовжує:

Твій друг – мій муж на засланні.
У нього очі сині-сині...
Ах, скільки гине там синів
Моєї матері Вкраїни!

Олена Шпота так і не дізналася, що її чоловік не на засланні, а закатований енкаведистами. Вона жила вірою в його повернення:

Мою нудьгу, мою солодку муку
Складу в пісні і спопелю в огні,
Міцніш, як можна, стисни руку,
Щоб болем біль перемогти мені.

(«Народження пісні»).

У вірші «Звільненому в’язневі» (1937), оприлюдненому під час війни, сплелися воєдино і образ «рідного орляти» – одного з учнів України, і материнські почуття, і віра в те, що все належить здолати, не впадаючи в зневіру:

Зигзицею знімусь. Найду
Я матір: «Радуйся, Маріє!»
І перед нею ниць паду,
І ноги їй слізьми омию.
І скаже мати: «Встань і йди,
На ранах сина панцир твердий.
Він мусить все перемогти –
Його любов сильніша смерти».

Творчість письменника – найкращий ілюстративний матеріал до його життя. Її твори цього періоду – про вічні українські болі і зневіри. У поезії «Чи ще пам’ятаєте?», присвяченому колишній просвітянській молоді, Олена Шпота звернулася до високих ілюзій цілого покоління, котре по-молодечому вірило в Україну, готове було жертовно для неї працювати і щоразу зазнавало болючих розчарувань:

Серцем чистим, душею одкритою
Всі ми вірили, всі, як один,
Що всміхається слізьми омитая
Воля-воленька ... нам молодим.
Увижались просторі. І справді ми
Вздовж і впоперек міряли край.
У своєму жили наче зайдами:
То в Сибір, то в Нарим повертай.

Поетичні рядки Олени Шпоти – звернення до болючих струн пам’яті її генерації – покоління Розстріляного Відродження:

Чи забули, чи ще пам’ятаєте
Сморід камер, знущання катів?
Під їх лайку брудну там вплітали ми
Клич-погрозу у рідний мотив.
І цієї весни розцвітатимуть,
Як тоді, повноцвітно квітки,
З них загинулим будем сплітати ми
Росяні, смарагдові вінки.

(«Дніпропетровська газета», 25 січня 1942).

Дві поезії Ольги Ярославни («Чи ще памятаєте?» і «Учителеві» з присвятою її учителеві – просвітянинові і поетові Миколі Кузьменку) з’явилися друком 1943 року в празькому часописі «Пробоєм». Причому поезія «Учителеві» відома лише з публікації в Празі.

Життя не шкодувало їй болючих ударів, її життєвий шлях не був усипаний трояндами. Та вона не падала духом, про що свідчать рядки:

Тепле серце тільки людям,
На недолюдків мечі.

Чимось творчість і особиста доля Ольги Ярославни (Олени Шпоти) перегукується з долею Олени Теліги. Обидві загинули майже одночасно: одна в лютому 1942-го, друга в лютому 1943-го. Обидві Олени не дочекалися за життя виходу поетичної збірки. Обох підтримували сильні духом чоловіки.

Її забили, бо вона поет.
Помазанники перші йдуть на жертву.
В тюрмі за стінкою голосить кулемет
За тих живих, що ждуть своєї черги, –

напише інша наша землячка, вихована на Січеславщині в родині просвітян, представниця того ж покоління Галя Мазуренко у поезії «Пам’яті Олени Теліги».

Олена Шпота, рокована на смерть, трагічно загине у ніч на 3 лютого 1943 р., коли відбувався наліт на місто радянської авіації (жила з дітьми побіля залізничного мосту через Дніпро, того самого, який мала нібито підірвати її сестра Єлизавета. І район залізничного мосту особливо часто бомбувався радянською авіацією).

Ось як згадувала про це в розмові з нами 11 лютого 1998 року її дочка Лариса Пігулевська (1919–2004):

«Бомбу було скинуто з радянського літака і вона потрапила в сусідній будинок – скалки полетіли у наш будинок. Мати підішла до плити підкурити цигарку, і осколок потрапив їй у шию – в сонну артерію. Це було увечері, близько 8-ї години. А я була у подруги. Прибігла моя подруга, стала допомагати мамі. А я побігла до лікарні. Приїхала карета швидкої допомоги, та було вже запізно. Я своїй мамі закривала очі... За моєю телеграмою з Мінська приїхав дядько Дмитро, котрий займався похороном сестри».

У «Дніпропетровській газеті» в некролозі на її смерть писалося: «...більше не співатиме Ярославна. А те, що проспівала, ми збережемо в наших вдячних, скорбних серцях». На її похороні виступав знаний згодом переслідуваний український поет-дисидент Микола Самійленко...

А дочка Лариса Пігулевська згадувала:

«Перед тим як окупанти залишали Дніпропетровськ у жовтні 1943-го, один німець попередив мене: “Забирайся геть. Ми будемо міст підривати”. Не всі були нелюди. І я пішла. Коли повернулася – все горіло. Калмики палили будинки і виганяли мешканців з них. Після смерті мами я зберігала загальний зошит з її поезіями. Зошит я заховала за комод, коли мене прийшли заарештовувати енкаведисти. За мною з’явилися вже за три дні після визволення Дніпропетровська. Прийшли туди, де ми влаштували для поранених шпиталь. За мною послали солдата: “Збирайтеся!” А я вже знала це слово – на моїх очах арештовували і вітчима, і матір... От тільки в’язниці у звільненому від німців місті не було, поки її не відбудували. Ще йшла війна і нас відіслали через Москву у Казахстан, який весь був у таборах. Яка доля материних поезій – мені невідомо...»

За кілька років при звільненні «соціально опасний елемент» Олена Пігулевська отримала таку довідку:

«Справка гор. Джамбул, 16 октября 1948 г.
Пигулевская Лариса Михайловна, 1919 года рождения, уроженка г. Нижнеднепровска, Днепропетровской области, по национальности украинка.
Особым Совещанием при НКВД СССР 7 октября 1944 г. Как СОЭ по ст. 7-35 УК сослана на 5 (пять) лет в Джамбульскую область, считая срок с 16/X-43 г.
Из ссылки освобождена 16 октября 1948 г. по отбытии срока.
Справка выдана для получения паспорта.
Начальник 1 с/отд. УМВД по Джамбульской области капитан МАРТЫНОВ».

Не менш трагічною була й доля Романа Мінька – сина Олени Шпоти і Миколи Мінька.

У лютому 2002 року в дніпропетровській газеті «Літературне Придніпров’я» вийшла моя стаття до 100-річчя Миколи Мінька «Фальшивити він не вмів». На неї несподівано для автора відгукнувся з Києва народний художник України Олександр Губарєв, який до війни дружив з Романом Міньком. Він написав, що публікація перенесла його у далеке дитинство і шкільні роки:

«Справа в тому, що родину Миколи Мінька я знав, адже вчився з його сином Романом в одному класі... Ми були дітьми і підлітками і по-своєму сприймали події, що творилися навколо нас. На прикладі буднів одного невеликого робітничого седища Воронцовка можна написати велику повість, нічого не видумуючи...

Під час відступу німців у вересні 1943 року Воронцовка була повністю спалена, а мешканці селища вигнані на Правобережжя. Гнали як скотину, пристрілюючи тих, хто не хотів йти на захід...

Повернуся в шкільні роки. Ми, однокласники, що жили на Воронцовці, приятелювали один з одним. Ходили один до одного в гості. Я бував часто у Романа, він у мене. Поруч був Дніпро і часто літні дні ми проводили разом.

Настав 1937 рік. Почалися масові арешти. Спочатку це сприймалось як випадкові події, а потім це перетворилось в буденні трагедії. Арешт батька Романа, а згодом і матері, викликав неабиякий резонанс серед мешканців Воронцовки. Певен, що мало хто з них був знайомий з творами батьків Романа, але те, що це були люди відомі і особистості в літературному світі, знало багато людей, а не тільки сусіди. Кожний день приносив нові звістки про чергових репресованих. Пошепки ділилися новинами, до кого тієї чи іншої ночі завітав “чорний ворон” і приніс чергове горе в сім’ю. За короткий час і в нашому класі були заарештовані батьки кількох учнів.

Почалася війна... Під час окупації Олена Шпота працювала в паспортному відділі районної поліції. Восени, 1 вересня 1942 року, мені виповнилося 16 років і я отримав так званий паспорт з рук Олени Шпоти. Початок весни 1943 року ознаменувався бомбардуванням радянською авіацією житлових кварталів, як Дніпропетровська, так і інших міст України, що були під німецькою окупацією. Руйнувались будинки, гинули люди.

Окупаційна влада влаштовувала показові поховання жертв бомбардувань. Під час такого бомбардування і загинула Олена Шпота...

А тепер про мою останню зустріч з Романом. Десь наприкінці літа 1942 року несподівано на наше подвір’я завітали мої друзі Роман, Льоня Казаков, який проживав у тому ж будинку, де і Роман, і Льоня Риков, батьки яких також були репресовані. Ми зайшли в одну з кімнат нашого будинку. Поговорили про різне. А потім вони мені сказали, що прийшли попрощатись зі мною. Через багато років я не можу переказати всього того, про що йшла мова, але суть її була така. “Зараз формується спеціальна частина по боротьбі з радянськими партизанами на Заході України, і ми записуємось в цю частину. Ми помстимося за своїх батьків”.

Я був приголомшений усім тим, що сталося під час тої зустрічі. Це була остання моя зустріч з моїми друзями. Протягом багатьох років я намагався щось довідатись про долю Романа і двох Леонідів. Але всі, хто їх знав, хто був їхніми сусідами, так нічого й не могли розповісти», – підсумував свою розповідь Олександр Губарєв.

Отже, сліди Романа Мінька, 1926 року народження, губляться в мороці війни... 16–17-річні юнаки подалися в загони стрілецької дивізії «Галичина», щоб помститися за батьків.

Ось що нам вдалося знайти про подальшу долю Романа Мінька на шпальтах львівського тижневика «До перемоги» від 21 січня 1944 року:

«Трійка з Січеслава»

У військовій канцелярії мою увагу притягнули троє облич, таких свіжих і невинних, які тільки можна бачити на шкільних лавках. Над їхніми устами ще не засіявся навіть той вимріяний пушок, на який так нетерпляче чекають юнаки, щоб показати світові перший знак своєї зрілости.

Вони сиділи скромно, тримаючи в руках шапки, і помітно хвилювалися, не знаючи, з якою відповіддю вийдуть звідси.

Якби це був будинок школи, ви напевно думали б, що вони прийшли записатися в гімназію. Але це була військова канцелярія; сюди, звичайно, приходять люди, які рішили, що їхнє життя належить не тільки їм самим і їхнім рідним, але також, в першу чергу, Батьківщині. Звідси веде дорога до іншої школи, яка вчить і вимагає праці й мужности й посвяти, готовости віддати життя за Справу. Невже ці три хлопці скерували свої кроки до цієї школи?

Наче у відповідь на мої сумніви вони підійшли до столу й заявили:

– Ми хочемо вступити в Стрілецьку Дивізію Галичина, про яку ми стільки хорошого чули.

Урядовці за столом привітали їх вічливо, запросили сісти і почали розпитувати про їхнє життя.

Всі три вони походять з старовинного українського Січеслава, де, незважаючи на страшні роки московського терору і «викорчовування» українства, ще не погас дух Січового лицарства... Війна застала їх у шостій клясі семирічки, їм тоді було всього по 15 літ. Але вони вже багато дечого розуміли. Вони бачили, як НКВД щороку виривало з українських рядів все нові й нові жертви. Вони самі на своїй шкурі перенесли тягар совєтського лихоліття, пережили жах НКВД-івських ночей. В сім'ї кожного з них хтось із близьких, дорогих упав жертвою московської ненависти до українців. Ось розказує про себе Роман М.: він був ще малим хлопчиною, коли його батька, редактора літературного журналу «Штурм», заслали за «націоналізм» у Сибір. За те саме відсиділа в тюрмі два роки й мати. Від заслання в Сибір урятувала її, мабуть, тільки недуга та мала дитина. На життя мати заробляла пером, вона була письменницею. Видала дві збірки оповідань «Юрко» і «Проліски». З приходом німців вона працювала в січеславській газеті. Якщо ви читали в цій газеті вірші Ольги Ярославни, то це моя мати, говорить юнак.

Під час одного нальоту большевицьких літаків на мирне населення Січеслава вона загинула під звалищами будинку, закінчує мелянхолійно Роман», – читаємо в статті, підписаній Андрієм Козарлюгою.

Роман М., про якого йдеться у статті, – це і є Роман Мінько. Як склалася подальша доля сина Олени Шпоти – нам наразі невідомо.