Дяченко Михайло Григорович
Михайло Дяченко: «Столиця там, де я живу й люблю…»

З’явився на світ Михайло 15 серпня 1947-го року в селі Михайлівка, що межує з Полтавщиною. Михайлівка є частинкою благословенного Приорільського краю. Ріс майбутній поет розумною та допитливою дитиною. Найяскравіше враження дитинства Михайла Григоровича – гори золотої пшениці на колгоспному, залитому сонцем, току – відчуття величезності світу. Небо без жодної хмаринки було величезне, сліпуче сонце – величезне, люди та їхні тіні на токовищі – величезні, шумкі зелені дерева довкола – величезні. В той день трирічний Михайло вперше відчув, що живе в цьому великому та сонячному світі, це було літо 1950-го року. Розділяв він також і любов до свого рідного краю. Чарівниця Оріль, шум очеретів над її замріяними плесами, незмовкний таємничий гул водоспадів біля витоків крихітної річки Джурин, її прозорі води, лугове розмаїття трав, музика весняних, літніх і осінніх дощів, чудові барви сходу та заходу сонця надихали поета в майбутньому. Назвали хлопчика на честь діда Михайлом.

Любов до поезії нашому герою прищепила мати Федора Тимофіївна – вчителька української мови та літератури, саме з її вуст він уперше почув то палаючі, то позначені ніжністю поетичні рядки Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Андрія Малишка. При світлі каганця на печі мати вголос читала Михайликові «Кобзаря», пізніше «Лісову пісню», а він слухав, і крізь напічне віконце зазирала сивоброва зима. До невичерпних скарбів українського фольклору його прилучила бабуся Ганна Андріївна Проскурня – людина рідкісної доброти, невсипуща трудівниця. Вона знала безліч казок, чудово їх розповідала, загадувала онукові загадки та співала йому пісні. Не могло не позначитися на Дяченкові, його формуванні й батькове вроджене почуття гумору. Він напрочуд невимушено і майстерно міг скопіювати будь-кого з односельців, його манеру говорити, ходити, жестикулювати, а батьків вислів «Дорога, як орел» запам’яталася поетові на все життя. Григорій Михайлович, фронтовик, рано відійшов у вічність, але пам’ять про нього живе в серці письменника все життя. 

З раннього дитинства Михайло полюбив книгу, читав запоєм, зрозуміла річ, безсистемно. Доволі ясно М. Дяченко пам’ятає, що першим самостійним твором було оповідання «Гікор» вірменського класика Ованеса Туманяна, який Михайло читав по складах, а однією з найулюбленіших книг у шкільні роки стала історична повість «Арсен із Марабди» грузинського письменника Міхи Джавахішвілі. Він декілька разів перечитував «Робінзона Крузо» Д. Дефо, «Мандри Гулівера» Свіфта, «Острів скарбів» Стівенсона та інші. Поет пригадував, як він дванадцятирічним хлопцем вимагав у бібліотекарки видати йому не дві чи п’ять книг, а цілих десять новеньких, щойно завезених до бібліотеки книжок. Дійшло аж до сліз, після цього бібліотекарка була змушена видати юному читачеві книги.

«Всі ми родом із дитинства, але поет залишається у ньому назавжди. Багато в чому наївний, допитливий, часто-густо самітник, невдаха, дивак, а для когось і простак, якого тричі в день можна обдурити», – говорить про себе Михайло Григорович.

Сонцеокий вересень 1965-го року, саме в цьому році, по закінченню середньої школи, Михайло вступив до Дніпропетровського держуніверситету на історико-філологічний факультет і запам’ятав цей період на все своє життя. Сам поет з усмішкою згадує зосереджену тишу аудиторії на першій лекції з античної літератури, яку читав професор Іванов, його артистичне читання уривку з Гомерової «Іліади», шерхіт студентських пер – не забулося. За три роки, що Михайло Григорович провчився на філфаці він набув мудрих співрозмовників на все життя, серед них – Гомер, Данте, Шекспір, Гете, Бальзак і практично всі західні, російські та українські класики. Через три з половиною роки навчання у вищому навчальному закладі Михайло залишив його за станом здоров’я. Працював різноробом, листоношею та інспектором по кадрах колгоспу «Авангард» у рідному селі, згодом через недуги довелося полишити і цю працю.

Друкуватися пан Михайло почав ще в студентські роки, особлива сторінка в його біографії – університетська літстудія ім. Володимира Булаєнка «Гарт», заняття в якій він почав відвідувати на другому курсі. Сам поет згадує: «Чубаті, шалені, категоричні, ми писали геніальні, як нам тоді здавалося, вірші, і світ сяяв різнобарвною веселкою, коли ті писання друкувалися у вузівській багатотиражці, нерідко й в обласній молодіжній газеті «Прапор юності». У січні ж 1968-го року добірка «гартів’ян», у якій був мій вірш «Матері» з’явилася на шпальтах «Літературної України». Це був істинний Великдень для літстудії…».

Вірші, афоризми, статті, пісні та переклади Михайла Григоровича з’явилися друком в обласних і республіканських газетах і журналах «Вітчизна», «Україна», «Дніпро», «Київ», «Січеслав», у колективних збірниках «Провесінь», «Україно, ти моя молитва…», альманах «Вітрила», «Роксоланія», «Свічадо», «Степова Еллада». Михайло Дяченко є одним із авторів «Антології поезії Придніпров’я», збірника «Слово про літературу та письменників Придніпров’я», «Шевченкіана Придніпров’я». Автор восьми книг: «Іще зозулі голос не погас» (1991), «Свято білої Лілеї» (1997), а також різножанрових книг (поезії, переклади, есе, епістолярії, уривки зі щоденника, афоризми): «Музика і мати» (2008), «Фієста серця» (2012), «Відрядження у Відродження» (2015). Уклав і видав поетичну антологію «Підручник з поезії» у 2-х томах (2013) і «Підручник поезії» (2016). Пан Дяченко поклав на музику двадцять віршів, як своїх, так й інших поетів. Він – член НСПУ з 1999 року, лауреат обласної комсомольської премії (1967), обласної літературної премії ім. Миколи Шутя.

Його вірші ідуть від землі, наснагу їм дає хліборобський орільський край. Витончене поетичне письмо автора має якусь особливу, заворожуючу силу. У слові поета чується музика, це музика його душі, її натхненна мелодія.

Майже протягом усього творчого шляху першою порадницею рецензентом творів поета була і залишається вже колишня бібліотекарка Михайлівської сільської бібліотеки Тамара Григорівна Сиса. Саме їй Михайло читав щойно написані вірші й епіграми. Саме Тамара Григорівна була тим самим стрижнем, тією музою, яка давала натхнення для творчої праці.

Відомий український поет і критик Петро Сорока в одній зі своїх критичних статей високо оцінив творчість Михайла Дяченка. Він пише: «Доля поета буває драматичною або дуже драматичною. Щасливих доль у поетів не буває. Їхнє щастя тільки у творчості. Мабуть, Господь, як творець, вважає, що цього цілком достатньо. Михайло Дяченко – винятково іронічний поет, але та іронічність ніби оповита сумом. Він майстер епіграми та епіграфії, пародії і сатиричної мініатюри, особливе уподобання поета – афоризма. У його виконанні це артистичні й водночас вибухові фрази, що зачаровують своєю крилатістю і красою. Михайло Дяченко пише доступно й легко, без будь-яких туманних алегорій хитромудрих кодів, намагаючись виповісти душу, переповнену любов’ю до світу людей».

Нині Михайлу Григоровичу 74 роки він й надалі проживає в селі Михайлівка та продовжує творити. Все такий же закоханий у життя та слово поет.