Дубовик Михайло Тадейович
Михайло Дубовик: забутий поет із когорти «ліквідованих»

Література «ліквідованих»

Я за вас умру, як треба, із ромашкою на грудях...

Михайло Дубовик

Життя та поетична творчість Михайла Тадейовича Дубовика і досі залишаються під завісою таємничості та замовчування. Він – із когорти «ліквідованих». Його поезія належить до найкращих творів української поезії усіх часів, його поетичні збірки останній раз видавалися в Україні у 60-х роках і стали бібліографічною рідкістю. Літературознавчі роботи про поета теж мізерні. Біографія і творчість М. Дубовика – великий пласт для дослідження, а ми лише спробуємо підняти завісу забуття.

Кілька напівзабутих сторінок його недовгого, усього сорок років, життя пов’язані з Дніпропетровщиною. Перші вірші побачили світ на сторінках дніпропетровських газет «Зірка», «Зоря» «Майбутня зміна».

Творчість Михайла Тадейовича Дубовика припадає на 20–30-ті роки минулого століття. Культурне життя на Дніпропетровщині у цей період, зокрема літератури та журналістики, оцінюється двояко. Курс на українізацію, становлення соціалістичного суспільства зі світлими ідеалами, з одного боку, і людські трагедії, переслідування за національні ідеї – з другого.

Індивідуальне нищення окремих українських письменників, – писав В. Петров (Домонтович), – оберталося на групове. Справа йшла про винищення не окремих письменників, а цілих груп, більше того: цілої української літератури, як такої. Тим то про українську літературу 20–30-х років можна сказати, що це була література л і к в і д о в а н и х !..

«Жертвами комуністичної держави стали більш п’ятисот українських письменників, серед них В. Підмогильний, В. Поліщук, Б. Тенета, В. Мисик, С. Божко, І. Багмут, Г. Епік, І. Кириленко, П. Кононенко, П. Харламов, М. Чибураєв, М. Минько, О. Шпота, В. Чигирин, С. Мусіяк, М. Олійник, М. Пронченко, М. Лебідь, В. Атаманюк, О. Журлива, Я. Кальницький, Г. Касьяненко, Г. Овчаров, Г. Яковенко, Й. Саповський, В. Роздольський …і Михайло Дубовик». Ірина Мазуренко

Він потрапив під репресії, як і люди, провина котрих часом полягала лише у тому, що розмовляли «не тою мовою», проти них фабрикувалися кримінальні справи про шпигунські та націоналістичні організації, ворогів шукали і знаходили всюди. 

Михайло Дубовик: пунктирні штрихи до біографії

Другорядні письменники, буває, далеко краще
одбивають життя своєї доби, ніж так звані корифеї.
Бо вони, як ліхтарі, освітлюють його навколо....

Михайло Драй-Хмара

Біографія Михайла Тадейовича Дубовика досить загадкова і протирічна, як і дати народження та смерті в різних джерелах. Народився 31 грудня 1900 року в селі Межиріч Лебединського повіту на Сумщині в сім’ї гончара. Є припущення, що місце народження поета – с. Межиріч Павлоградського району Дніпропетровської області. Навіть солідні джерела «Українська літературна енциклопедія» (1990, Т. 2), «Українська радянська енциклопедія» і «...З порогу смерті... Письменники України – жертви сталінських репресій», «Розіп'ята муза. Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю», Т.  2), Електронна сучасна енциклопедія повідомляють протилежні свідчення. Посилаємося на журнал «З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» 2003 р., № 1. Особиста справа Михайла Дубовика за номерам 43159-ФП зберігається в державних архівах СБ України.

Дубовик закінчив Маріупольську вчительську гімназію, у 1921 році – Запорізьку педадогічну школу. Два роки вчителював у селах Посуньки та Вільні Хутори Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.

Вступив до Дніпропетровського інституту народної освіти, але не зумів завершити його одразу. Був відрахований у 1924 році та потім відновлений. Є версія, що був примусово демобілізований до денікінської армії, згодом перейшов до Червоної Армії, і ці обставини якось вплинули на виключення. Та сам Дубовик це спростував.

Перші вірші поет публікував у дніпропетровських газетах і журналах «Зоря», «Зірка», «Майбутня зміна» у 1924 році. Катеринославські плужани на чолі з поетом М. Лебедем, гуртувалися навколо селянської газети «Зірка» та часопису «Зоря».

Нас було в організації небагато, — згадував В. Сокіл. — Головував Максим Лебідь, навколо нього збиралися на бесіди та читання творів Василь Чапля, Михайло Дубовик, Борис Тенета, Микола Мінько, Олександр Саєнко, журналісти Василь Орел, Трохим Романченко, Павло Козар. З Павлограду навідувався Василь Мисик, який потім короткий час жив у Катеринославі… Майже всі катеринославські плужани стали професійними письменниками.

У 1927 році завершив навчання в інституті і переїхав з Дніпропетровська до Києва, де працював у журналі «Життя і революція», «Селянській газеті», «Кіногазеті», «Літературній газеті», був літконсультантом Кабінету молодого автора при редакції газети «Пролетарська правда». Вчителював. Належав до літературної організації «Плуг».

Від 1931 року працює у Донецьку в газетах «Диктатура труда», «Пионер Донбасса», «Социалистический Донбасс».

Автор чотирьох поетичних збірок «Вежі», «Змагання» (1930), «Тепловій» (1940), «Багряний листопад» (1941).

З 1937 року Дубовик працював учителем у Броварах, згодом в Дарниці. У броварській газеті «Стахановець» наприкінці 30-х років часто з’являлися його вірші, пронизані щирою любов’ю до соціалістичної вітчизни, Леніна, дружби народів і, звичайно, Йосифа Сталіна. Та цього виявилося не досить. Письменника вже давно переслідував НКВС.

Син Дубовика Олександр згадував, що батько був суворою людиною, потім хворів: туберкульоз. Михайло Дубовик був одним із засновників «Літературної газети», літконсультант кілької українських газет. Син згадує:

«Пам’ятаю, йому приносили листи пачками – на рецензію. Деякі він зачитував уголос, ми сміялися: люди повністю переписують Пушкіна і надсилають у редакцію як свої власні вірші… От цікаво, що стосується «національного питання». Я сам народився в Києві. Вдома в нас розмовляли тільки українською, у дитячому садку теж, потім мене віддали в українську школу. Коли під час евакуації опинився в Челябінську, мав проблему: я не розумів російської, і мене не розуміли! Чомусь вивчити після рідної цю мову було дуже складно… Розповідаю просто як факт: до «мовних» проблем я ставлюся дуже спокійно».

25 червня 1941 року Михайла Дубовика зазарештували. Почалися фабрикуватися кримінальні справи про шпигунську діяльність і участь в контрреволюційних організаціях.

«М. Дубовик «упродовж 1939–41 років був учасником контрреволюційної організації «САД–СУЛА», за завданням якої складав і надсилав анонімні документи різко контрреволюційного фашистсько-терористичного характеру на адресу письменників України, всіляко зводячи наклепи на радянську літературу» – зазначалося у документі, затвердженому наркомом внутрішніх справ УРСР Мешиком.

Дубовику також інкримінувалося, що в 1917 році він «був активним учасником націоналістичної організації «Просвіта», за завданням якої займався розповсюдженням контрреволюційної націоналістичної літератури». Свої звинувачення М. Дубовик заперечив: «Ніколи я не писав ніяких антирадянських листів і нікому не посилав. Ніколи ні до яких контрреволюційних партій і організацій не належав». Єдиним доказом вини Миколи Дубовика був акт Київського інституту науково-судової експертизи від 23 червня 1941 року. Саме він і вирішив долю письменника.

«На початку липня 1941 р. Нарком держбезпеки УРСР П. Мешик затвердив перші списки закінчених слідчих справ на громадян, які перебували в київській в’язниці і підлягали розстрілу згідно з телеграмою В. Меркулова. Уже 6 липня 1941 р. вищу міру покарання застосовано до 68 осіб, яких було ув’язнено на території Києва за політичними статтями. 8 липня 1941 р. вибули «за першою категорією» ще 13 осіб. Усього у столиці УРСР напередодні окупації німецькими військами розстріляно 473 особи».

Кулаковський П. «Розстріляні на початку війни»

У судово-слідчій справі зберігається довідка про те, що за постановою наркома внутрішніх справ УРСР і прокурора УРСР М. Дубовик розстріляний 7 липня 1941 року під час відступу Червоної Армії в Биківні. Зараз на території поховання діє Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». Останній прихисток у тиші високих сосен, де покоїться цвіт нації – творча еліта українського народу, можливо, знайшов і Михайло Дубовик. Дата смерті поета в деяких джерелах значиться 12 листопада 1942 року. Місце поховання поета теж під великим питанням. І тут є поле для дослідження, як і самої трагедії Биківні. Багато архіву втрачено, підмінено, фотографії відсутні.

У 50-х роках на клопотання правління Спілки письменників України справу М. Дубовика було переглянуто, постановою судової колегії в кримінальних справах Верховного суду СРСР від 28 вересня 1955 року він реабілітований посмертно. Повторна графічна експертиза, виконана в науково-дослідній криміналістичній лабораторії Всесоюзного інституту юридичних наук (акт від 27 травня 1954 року), не підтвердила авторства М. Дубовика як виконавця документів, що розповсюджувалися анонімно в Києві напередодні війни.0

Степовий менестрель

Падає листя пожовкле осіннє,
Небо туманами мріє.
Сій мені в душу утіхи насіння!
Ave, Маріє!

Михайло Дубовик

Поетична творчість Михайла Дубовика почалася у 20-х роках. Романтично-реалістичні мотиви, окриленість і оптимізм «двадцятників» відбилися в тематиці і в художніх прийомах. Смак перемоги, відчуття власної причетності і необхідності до розбудови суспільства надавали написаному зворушливості та гордості за досягнення батьківщини. Теми, яких торкались у творчості «двадцятники», це, в першу чергу, події революції, а потім вже – особисті спогади, реальні історії з життя сільських людей та робітничого класу, ліричні роздуми.

Михайло Дубовик входив до літературної організації «Плуг», яка стала першою літературною організацією в Україні. Вона дала можливість реалізувати свої творчі здібності селянам, робітникам, просвітянам. Активні учасники Катеринославської філії «Плугу» ставали авторами кожного числа часопису «Зоря». «Плужани» влаштовували вечірки щосуботи в залі губсільбудинку (Озерний базар), на яких читали свої твори молоді поети і прозаїки, зокрема і Михайло Дубовик у 1924 році продемонстрував перші паростки неабиякого таланту. Газета «Зірка» повідомляла:

«У суботу 21 травня, відбулась перша вечірка Катеринославського «Плугу». Після доповіді голови «Плугу» т. Лебідя: «Про «Плуг» і його завдання» зачитали свої твори тов. Сокіл, Чапля, Дубовик і Гурій Б. Т. Сокіл – дав низку віршів достойних (особливо НЕП'у); бракує техніки віршу. Т. Чапля зачитав оповідання, де прекрасно змальовано настрої й переживания хорошої людини. Оповідання легко слухаєтья, слухачі зауважили лише де-які переобтяження «образами». Т. Дубовик зачитав два вірші легких, щирих і продуманих. 3 т. Дубовика з рештою може вийти пристойний майстер слова-треба багацько працювати над собою». Зірка. 1924.– № 42.– 30 травня – С. 3.

З-під пера Дубовика народжуються щирі, зігріті патріотичною любов’ю до ріднокраю, ліричні поезії, наповнені глибоким змістом. Полонить у них простота й невимушеність, природність співу романтичного степового менестреля. В газеті «Зірка» за 1924 рік  публікуються вірші «Степ хворий», «Спасибі зелене», «Зимового вечора», селянські сонети М. Дубовика, які вражають ліричністю, спостережливістю автора до природи, ніби природа відчуває і передає правду життя. Рядки сповнені болю до села. Поет переймається його проблемами: посуха, тиф, бідність, голод…

Ходе ой ходе –
Ланами пшеницями
Примара голоду
Ходе-ходе.

«Степ хворий»

Сохне з голоду поле –
В'яне,
А сонце – промінем поле –
Ране.

«Спасибі зелене»

Згодом окремі вірші Дубовика публікуються у виданнях «Майбутня зміна» (Дніпропетровськ), «Селянська газета», «Літературна газета» (Київ), «Пролетарська правда».

Михайло Дубовик був сількором у кількох газетах, крім віршів публікував статті на тему села, літератури.

Дізнавшись про смерть С. Єсеніна, М. Дубовик опублікував в журналі «Зоря» статтю «Сергій Єсенін» (1926, № 13, С. 19–20), в якій писав: «Я не хочу писати некролог – вже за тиждень їх написали досить, та й не некролог мені хочеться писати. Хочеться висловитися ... Суть цього висловлювання в тому, що справжньою «тугою» загиблого поета не зрозуміли ні читачі лекції професори, ні автори некрологів. «Русь! Русь – ось туга поета ... Її він писав кров'ю».

Поезія С. Єсеніна вплинула на ранню поетичну творчість М.Дубовика, на його становлення, як поета лірика, особливо в ідеалізації села і несприйнятті міської цивілізації. Відчувається тонка, ніжна вразлива душа поета:

Я про сонце… Про ріку й долину…
Я про те, яка в ставу вода,
Ще буває на одну хвилину
Думаю про синю –синю даль.

Тиші літ нудьги, скорбот, темряви,
Тиші літ закурених віконць…
Годі! Здраствуй, вечір золотавий!
Здрастуй , присмерк, батько зорь і сонць!

 «Присмерк»

***
Земле-мамо! Земле дивна й мила!
Вічна слава радощам твоїм!
Дай мені палку співецьку силу –
хай про тебе людям розповім.

  «Дні»

У 1930 році вийшли дві поетичні збірки М. Дубовика «Вежі» та «Змагання», в яких головна тема – індустріалізація країни, головним героєм є робітник, народ – рушійна сила історії. Обидві написані в риторико-агітаційній спрямованості.

Наступні збірки «Тепловій» у 1940 р. і «Багряний листопад» у 1941 р. вже більш зрілі, філософськи заглиблені, непідробно щирі. Тематика – призначення поета і поезії, епичні твори, оспівування минувшини, пейзажна та любовна лірика і, звісто, краса природи з мотивами туги, передчуття неминучого, сум ы приреченість. У поемах «Шевченко в казематі» і «Смерть Бєлінського» автор  розкрив конфлікт митця та держави.

«Вибрані поезії» видаються в Києві у 1957 році. А далі… зона мовчання. Збірки поетичних творів Дубовика сьогодні є бібліографічною рідкістю.

Тепловій творчості

Похвалили – повірив.
Повірив – став пророком.
Став пророком – розіп’яли.

«І хочеться дійти нових вершин і в річку часу уступити двічі», – так мріяв Дубовик у своєму вірші «Роздум». Кажуть, двічі в одну й ту саму річку не ввійти, та це не для поета, бо час над ним і його віршами не владний. Він приходить в цей світ двічі – коли народжується і коли написане знаходить друге життя:

Безсмертя!.. Мить прекрасна, зупини
утілься, як у мармурі, у слові
і клич любить дерева смарагдові,
і сонце, і вітер. Непідкупно, скрізь.

Дубовик пише про призначення поета:

серця великі слав, відважні й чисті,
що світять людству, мов дороговказ,
прослав життя, зови в майбутнє
і відкривай нам далі променисті.

Прослав діла людей, в яких висока сила,
а мисль багата, як народна нива…
Вітає їх земля моя щаслива
і славить у піснях кобзар,..

прослав і труд, і піт чола гарячий,
утому й перелітний сум розваж,
оберігай безжурний сміх дитячий,
і серце дівчини, і спокій наш.

«Роздум», 1939

Поет не мирився з несправедливістю, з гнітом, йому болить, чому на фоні багатства люди жебрають,  він як отой мандрівець вічний, невгамовний іде в тумані веж:

Тремтить в устах співанка золота.
До всіх до тих, що з холоду заклякли,
До всіх до тих, чиї серця набрякли
І скуті, щоб не жебрати, уста.

Лірико-філософсько-патріотичні мотиви сонетів «Прометей», «Сократ», «Книга» близькі поетові, його світогляду:

А поруч – книги, мудрі вчителі,
Стоять рядами, поступу солдати.

Перебігаєш зором їх рядки
і ніби чуєш голоси знайомі:
«Мужній, товаришу! За нами йди!

Взнавай шляхи відомі й невідомі!»
І хоч би як за день важкий знеміг,
ти знову чуєш повінь сел нових.

«Книга»

***
«Карай, – казав. – Карай за ту жарину,
що викрав я у тебе для землі.
Не зраджу я й не проклену людину,

її печалі й радощі малі.
І знай: покіль хоч іскра в світі тліє,
в людей не згасне гнів до тиранії».

«Прометей»

***
Поете! Як мудрець, зумій і ти
До смерті в серці мужність пронести!

«Сократ»

Епічні мотиви, минувшина теж знайшли відгук у віршах:

…Ой ходила по степах колись орда,
Орда ще й вольні скіти.
Ой бряжчали зброєю колись
Козацькі діти…

***

Дарма! Не розгадати нам
Того, що прахом дише.
Земля таємні письмена
Для людства мудро пише.
Навчись, мов книгу на столі,
Читать таємну мову –
Й стебло, пригнуте до землі,
І скалку круглякові.

«Стремено»

Красу рідного краю, Дніпра, змагання трударів оспівує у вірші «На пристані»:

Як бронза, чорношкірі плотарі
гукають – гей! – у криком будять води,
і все позвуть на береги колоди
і  з гуркотом лягають на бугрі.

Все вище виростають штабелі!
Все вище виростає риштування!..
І впівдні аж до неба йде змагання
і гамір невгамовної землі.

Любовна лірика М. Дубовика з відтінками кохання без взаємності, та мотиви дружби:

Світало. Гасли в синьому тумані
Ясні, далекі зоряні світи.
І сяли промені передсвітанні.

Як зірка та ясна, погасла й ти,
маленька в безконечнім порошина.
моя любов – журби й пісень причина.

«Прощай…» Саксагань.

***

Відходячи в нові широти світу,
поглянь – сміється сонце до землі.
Отак і ти без смутків і жалів
Дай руку з тепим усміхом привіту.

Як линуть птахи в далеч невідому,
пролине спів мій над землею так –
легкої дружби нетривалий знак,
слів вітру на піску береговому.

«Вже на деревах листя золотіє», 1940 р.

А ще він помічав, як «мерзне на межі петрів батіг», чи он там «вечір викинув червоні прапори...», «стоять хатки такі понурі», а там «пада лист, і райдуга, як ліра». Вихоплював із різнобарв'я картин, що оточували його, як «пасуться на ланах сумні корови», а «ось тополі в ряд стоять...», «а на горбі, ген мовчки бовваніє дзвіниці опустошений кістяк». Йому хотілося «схилившись на долоню, на старий похилений паркан, милуватись, як над оболонню світить місяць, стелеться туман...».

Не все сказав грядущим поколінням, гіркий відчай від недомовленого, недолюбленого, недосягнутого непокоїть поета. Ще нерозгаданим залишився його естетичний код, який буяє на кольористиці його поезії. Хоч поет і прославляв ідеї революції, але червоного не так вже й багато у віршах. Улюблені кольори Дубовика – голубий, смарагдовий, блакитний: «очі голубі», «дерева смарагдові», «сніжок синюватий», «синя-синя даль», «синій шлях», «днями синіми», «ранню синьою», «небо синь лило», «у блакитнім небі», «блакить», «у синьому тумані», «з синьої імли», «день блакитний», «темна синь», «очі сині», «блакитні гони», «голубі дороги». Значення синього і блакитного кольорів у літературній традиції – барви відкритості, гармонії, вічності, віри, пошуків істини та ідеалу,  духовне вивищення людини, її чистота. Другий колір – жовтий із відтінком золотим: «русий чуб», золотавий, бронзовий загар, «співанка золота», «на крилах золотих», «світ золотий», «сонця квітка золота», «листя золотіє», «почорніла мідь», «жовтий лист», «узолотив печаллю» – жовтий – колір землі, нестримність, виклик, зухвалість. Багряний, асоціюючись із кольором пролитої, засохлої крові, песимістичні настрої, які звучать перед початком чи Другої світової війни. Є і інші кольори, які в гармонії і дозволяють зрозуміти поета та його поезію, від якої йде справжній тепловій. Отой «тепловій» – слово, яке придумав поет, уособлює інтелект, як елемент європейських ціннісних орієнтирів, як духовність, повагу, толерантність, порядність, єдність, якими був наділений Михайло Тадейович Дубовик,  передався і відобразився в творчості його сина.

«…згину я і всі мої пісні і відгуку в нащадках не почую?»

Люди схожі на свою епоху більше, ніж на своїх батьків.

Олександр Дубовик

Михайло Дубовик був представником справжньої української інтелігенції 30-х років, місія якої полягала у впровадженні гуманістичних ідей і культурних традицій народу. Його син Олександр Дубовик – видатний український митець, живий класик вже сучасного мистецтва. Він представляє свою епоху. Людина широких енциклопедичних знань і глибокої європейської освіти, автор численних міжнародних і українських виставок – кожна з яких значна подія в культурному житті України. Пан Олександр згадує:

«Батько назвав мене на честь друга Олександра Довженка. Він входив у літоб’єднання «Плуг». Напередодні війни видали його поезії з передмовою Максима Рильського. Батька, вже дуже хворого, репресували, коли мені було 10 років. Мама зверталася по допомогу, але відчула стіну. Вона була професором педагогічного інституту».

У своїх інтерв’ю Олександр Дубовик говорить, що якби не був художником, можливо, став би письменником. Окрім великої образотворчої спадщини, пан Олександр має книжку своєї прози та поезії «Слова». До неї увійшли всі написані ним за 40 років тексти: від уже хрестоматійного теоретичного трактату «Палимпсесты» і «Моего катехизиса» до баламутного «Полного Словаря Интеллигентного Художника (ПСИХ)» (плюс афоризми).

Та були часи, коли на авторові висіло тавро сина «ворога народу». Він був під пильним оком КДБ, десятиліттями були заборони на виставки, перестали приймати в офіційних установах. Його таврували як націоналіста, сіоніста, космополіта. «Після 1967-го мої роботи перестали брати на виставки. Професійно я міг працювати над будь-чим, хоч «Виступ Леніна» малювати. Але гроші не покриють насилля над душею», – говорить пан Олександр.

Відчувається отой генетичний стрижень спадкової інтелігентності, непідкупності, «українськості». «Національний модернізм», який репрезентує автор в своїх роботах, і привертає сьогодні чи не найбільшу увагу мистецтвознавців. Від творчості майстра віє не тільки сакральністю православного іконопису, але і квітковою веселковістю українських ланів, прикрашення одягу, внутрішнього устаткування хат, взагалі усією кольоровою палітрою України.

Сьогодні роботи сина Михайла Дубовика представляють сучасну Україну в престижних галереях на різних континентах. Віриться, що і кращі поетичні твори батька Михайла Дубовика не кануть в небуття, а побачать світ в сучасній Україні бо кращі його твори, безумовно, залишаться назавжди в історії українського красного письменства.