Нечай Михайло Потапович
Михайло Нечай: любов і пам'ять – критерії оцінок поміж епох

Кожна епоха висуває свої критерії оцінок тих людей, про яких ми пишемо, зазначав  Володимир Буряк (Селіванов) у «Скіфських профілях». Один  з тих критеріїв поміж епох, на континуумі – духовний, це – пам'ять і любов, вони вічні.

Михайло Нечай – письменник, народжений сто років тому, цікавий нам сьогодні, незважаючи на те, що нас мучить питання: чи вписується його творчість у новий соціальний контекст. В. Буряк писав: «Я відчуваю оцю фактурність його буття, степову яворовість, оцю фізичну й духовну присутність його як посланця свого покоління, серед нас».

Так,  М. Нечай – представник минулої епохи, покоління, яке вистояло у війні і ненавиділо її. Покоління, яке самовиражалося в прозі в період соціалістичної міфологізованої дійсності. Було в його життя все: і воєнне лихоліття, і соціалістичні ідеали, і спротив системі, і доноси колег до КДБ… Та понад усе Михайло Потапович любив рідне село, Україну, її історію, батьків, простих хліборобів, свою родину – дружину, дітей і онуків. Безперечно, був українцем, який любив свою мову та культуру, і писав українською.

«Людина живе любов’ю» – таке було життєве кредо Михайла Нечая, так називалася його книга, така фраза вибита на могильній плиті письменника.  Сентенція винесена і в заголовок книги про М. Нечая, упорядкована Лесею Степовичкою, що вийшла в 2019 році. Книга містить творчу спадщину Михайла Нечая, яку склали ненадруковані за життя твори, новели, інтерв’ю з письменником, спогади про життя і творчість сучасників, членів родини.

Збереглася бесіда Наталки Нікуліної з Михайлом Потаповичем Нечаєм а радіопередачі з циклу «На полі слова». Матеріал радіопередачі до друку підготувала Світлана Мартинова.

Перед нами людина, яка пройшла шлях через війну від сільського хлопчика до відповідального секретаря обласної письменницької організації. В його романах оспівана українська доля й українська душа, драматична і прекрасна. Він гарний новеліст, нарисовець, журналіст, якому притаманна фактурність, точність і достовірність. Його творчий доробок відомий не лише на Придніпров’ї, а й в усій Україні та поза її межами.

***
Якщо ти любив жінку – ти був щасливий,
але якщо любив країну – був щасливий удвічі.

Цитата Ернеста Гемінгвея
в романі М. Нечая «Білі лебеді».

8 листопада 1919 року у с. Володимирівці Межівського району Катеринославщини народився Михайло Потапович Нечай в сім’ї хліборобів.

«Але чим далі, мені все частіше сниться убога батьківська хата і я в ній – малий, і мовби я й не залишав її, а з її підсліпуватого вікна заглянув у всі кінці світу, побував на всіх шести континентах. З допомогою книг і наук поводили мене Гомер і Гесіод, Евріпід і Есхіл, Платон і Аристотель усіма куточками стародавньої Греції, побував я і в стародавньому Римі Ціцерона, Сенеки та Овідія, по всіх країнах Європи. І в снах моїх іноді замість Афін п’ятого віку до нашої ери бачу босоногого в благенькій свиті Сократа на вулицях чи на майдані моєї Володимирівки в оточенні своїх учнів-співбесідників, схожого на моїх односельців-хліборобів, філософів і мудреців» (М. Нечай).

Батько, Потап Степанович Нечай, був чоловіком неординарним, мав схильність до літератури, якій не судилося розвинутися. Очевидним є  козацьке походження Нечаїв. Від самої колиски великого хліборобського роду формувалися естетичні ідеали, воля, досвід письменника: «Що не день – все сильніше манили мене рідні степи. То несподівано спливає в пам’яті далекий літній ранок, безкрайність зелених полів за селом, огорнутих золотисто-синьою димкою, яка здригається і прозорою, і я завмираю на мить, вражений тією красою, і мовби відчуваю, як хмелію від степового вітру, настояному на полину, на квітах… Мати. Хліб. Рідний край. Що є дорожче на світі? Поспішаю в мої степи… ».

Степ, хліборобська праця, народна пісня, поезія стали першовитоками творчості Михайла Нечая. «Мені здається, що я і народився з любов’ю до степу. Наша вулиця була крайньою од степу, город наш виходив прямо до самого степу. На кряжі стояли вітряки, а далі широко розкидались лани пшениць, або там жита, чи ячменю. І часто ще малим, бувало виходиш тільки на поріг, і вже я бачу степ, я бачу, чи половіє, чи зеленіє там пшениця чи жито» (М. Нечай).

Духовні сили, міцний характер, мужня воїнська вдача, літературний талант Михайла Нечая про все це йдеться в його автобіографічній повісті «Ранні роси». Це сповідальна оповідь-гімн «раннім росам» юності.

У 1937 року закінчив середню школу. В школі юна четвірка поетів: В. Волчков (Вільний), М. Дацун, В. Дудка, О. Зоц (Кирик Травенко), потім приєднався і Михайло Нечай, писали вірші та друкували їх у районній газеті. Був шкільний літгурток, про який навіть написав письменник Володимир Роздольський і надрукував допис у журналі «Дружна ватага». Пізніше, вже студентом Дніпропетровського університету, ходив Михайло Нечай, майбутній письменник, на літературні вечори, що відкривались в редакції газети «Зоря».

У 1936–1937 роках працював відповідальним секретарем Межівської районної газети «Зірка». Згодом журналістський досвід допоможе йому відшліфовувати кожну фразу, бути достовірним і надасть професійного гарту. У 1938 році вступив на філологічний факультет Дніпропетровського державного університету, який закінчив у 1941 році. В університеті заприятелював з Володимиром Булаєнком, образ якого увічнив у тетралогії «Любов і пам’ять» під ім’ям поета Радича. У 1939 році одружився з Ольгою Аввакумівною П’ятницею. У 1946 році народився син Олександр. У 1941–1947 роках служив у Військово-морському флоті – спершу на Балтійському, потім на Тихоокеанському, де в березні-грудні 1944-го виконував обов’язки відповідального секретаря газет «На рубеже» та «Боевая вахта» ПВО Тихоокеанського флоту. З грудня 1944-го по грудень 1947-го викладав соціально-економічний цикл на Військово-політичних курсах (м. Владивосток).

У 1948 році повертається до рідного міста в Україну, з 1948 до 1960 року працював у дніпропетровській обласній газеті «Зоря» заввідділом сільського господарства, а з 1959 року – відповідальним секретарем.

Михайло Нечай прийшов у Спілку письменників України наприкінці 1950-их, опинившись у когорті поетів і прозаїків-фронтовиків, таких як Федір Залата, Федір Ісаєв, Микола Карплюк, Микола Миколаєнко, Степан Чорнобривець, Семен Данилейко, Фросина Карпенко, Олексій Крилов, Тамара Леонова, Петро Біба, Ганна Камінна, Василь Сологуб.

Протягом 1960–1966 років був відповідальним секретарем Дніпропетровського обласного відділення Спілки письменників України (у складі СП СРСР), вона налічувала дев’ятнадцять осіб. За роки його правління до лав Спілки письменників приходять поети й прозаїки Дмитро Демерджі, Борислав Карапиш, Ганна Світлична, Ігор Пуппо, Валентин Чемерис, Леонід Залата, Віктор Корж, Михайло Чхан, Петро Шаповал, Іван Шаповал та інші. Що це був за час? Постсталінська, трохи зігріта короткою хрущовською «відлигою», пора. Та незабаром почнеться нове закручування гайок: переслідування й арешти української інтелігенції. Були доноси і на М. Нечая. Він закривався в собі, пірнав в літературну роботу і, головне, – залишався людиною. Яким би не був час, якою б не була влада тоталітарного радянського режиму, якими б не були посади, нагороди, залишався українцем. Від 1966 року перебував на творчій роботі.

Помер 19 січня 1995 року в Дніпропетровську. Його син Олександр Михайлович Нечай теж став письменником. Батько переклав автобіографічну повість «Коли повернулися лелеки…» та повість «Гончарный круг», які вийшли однією книгою «Дві повісті».

Онука Михайла Потаповича – Оксана Олександрівна Нечай – дипломований філолог, журналіст, видавець, директорка відомого в Україні видавництва «Ліра». Продовженням Нечая стали талановиті правнучки.

Перу талановитого прозаїка М.П. Нечая належить чимало романів і повістей, які видавалися й перевидавалися в Україні та поза її межами. Серед них «Біля річки Степової» (1957), «Вірність» (1958), «Діти землі» (1960), «Людина живе любов’ю» (1961, 1963), «Небо душі твоєї» (1963, 1969), «Пора чарівних снів» (1965), «Кров на камені» (1968), «Білі лебеді» (1970), «Пора весенних снов» (1971), «Східний бастіон» (1972, 1979), «Слово про майстра» (1974), «Шумів суворо океан» (1982), «Любовь и память» (1987), «Тривожні наші дні» (1987), «Перша скрипка нашої літератури. Із невиданої книги мемуарів» (2008).

«Любов і пам’ять»

   Яке це багатство для людської душі:
світлі спомини… Скільки вони народжують
удрості і як допомагають людині бути Людиною!

Михайло Нечай

Шлях письменника до творчого успіху започатковано на журналістських дорогах як військового кореспондента Другої світової війни.

Головний доробок письменника-прозаїка М. Нечая – романи, нариси, новели. Герої його творів – прості люди, чесні, сміливі, мужні, працелюбні, які відстоюють справедливість і правду, мир і доброчесність. Базові архетипи зображення у творах письменника – степ, село, краса хліборобської праці, мати, жінка, криниця, поезія Шевченка, народна пісня тощо. Все, що написав Михайло Потапович зв’язане з селом, з його людьми і проблемами («Біля річки степової, «Вірність», «Діти землі», «Людина живе любовю», «Небо душі твоєї», «Пора чарівних снів»). Його герої шукають своє місце в житті, шукають себе як людину, хочуть розібратися в своїх друзях, почуттях, симпатіях і антипатіях – все це складні питання співіснування людей. Добро і зло, душевність і черствість, егоїзм, радість творення і споживацька філософія – ось ці антагоністичні поняття, які виключають одне одне.

В емоційній палітрі письменника домінує любов − до людини, до життя, до природи, до батьківщини та віра у світлу прийдешність. Творчій манері Михайла Нечая притаманна увага до факту, майстерність образності, фольклорність, сповідальність, що виявляється через присутність автора в головних героях його творів, таких як «Невигадана повість. Ранкові роси», у новелах.

Художньо-історична белетристика (роман «Східний бастіон»), історико-романна хроніка – це тетралогія «Любов і пам’ять», яку автор писав протягом всього свого творчого процесу, це художній літопис з початку 20-х до 70-х років XX ст. Майже історична достовірність, життєві матеріали і засоби зображення, точний підбір людських характерів, наскрізна тема любові і пам’яті – риси, притаманні художньому стилю автора, ліричного співця села (твори «Небо душі твоєї», «Діти землі»).

Вічна тема батьків і дітей виписана в романі «Людина живе любов’ю», в якому порушуються духовні проблеми.

З радіобесіди Наталки Нікуліної та Михайла Нечая:

«Це твір про любов. Любов – це життя. Без любові нема життя справжнього. Як ви помітили, я часто звертаюсь до цієї теми і, скажімо, один з перших романів «Людина живе любов’ю», і «Небо душі твоєї» – це теж, власне, про людську душу, про любов до людини і про сутність людини справжньої. Повість «Прекрасна і жорстока»: це історія мого сучасника, його кохання, його любові, і любові до жінки і любові до людей, до життя взагалі, до всього піднебесного, чим живе людина. Отак я можу сказати, бо конкретніше – то вже хай читач буде читати і оцінить».

До творчої спадщини з ненадрукованого Михайла Нечая належить повість «Ранкові роси» автобіографічного характеру та 10 новел про кохання, про стосунки, про жіночі сімейні історії. Вони ввійшли до згаданої книги «Михайло Нечай: Людина живе любов’ю», тож варті прочитання сьогодні.

Пам’яті Михайла Нечая

Любов’ю жити – це не просто жити,
це вище вміння сущим дорожити,
себе в собі знайти й не відпускати
на службу злим і ницістю заклятим.
На службу тим, хто матір забуває,
хто має все, лиш совісті не має,
хто найсвятіших заповітів зрікся
і на чужій біді усмак нагрівся.
Любов’ю жити – добре серце мати
і не пускать лихих думок до хати.
                              Сергій Бурлаков