Нездійминога Михайло Савич
Михайло Нездійминога: охоронець історичної пам’яті Бабайківки

Село, село… Моє рідне козацьке село –
В долині лежить, де срібна Оріль біжить.
Голодомори й війну пережило,
З руїн відродилось і вільно зажило

М. Нездійминога
уривок з вірша «Бабайківка»

Мальовниче село Бабайківка (нині належить до Царичанської селищної громади), яке розкинулось на лівому березі Орелі, має давню і славну історію ще з козацьких часів (перша згадка 1740 р.). Протягом років тут народилося багато відомих людей, серед яких вчені та письменники, педагоги, художники, герої ратних і трудових фронтів і… просто хороших, чесних трудолюбивих людей. Мабуть щось є в цьому краї неповторне, потужне «родюче», магічне, яке дає міцну підтримку і віру тим, хто назавжди пов’язав долю з селом, яке зачаровує і закарбовується в серці і манить тих, хто виїхав, повертатись сюди знову і знову, пам’ятати «малу батьківщину» усе життя.

Доля пов’язала Михайла Савича Нездійминогу з Бабайківкою назавжди. Родина його походить із давнього козацького роду, представники якого, отримавши землю за службу від «милості» Війська Запорозького, осіли у цих краях. Саме з дослідження свого родинного коріння і розпочалась зацікавленість історією рідного краю. «Предки ніколи не були кріпаками, були вільними, з козаків. А прізвище, скоріш за все, походить від «вуличного» прізвиська, що давалися в середовищі запорозьких козаків, які були майстрами вигадливих назв та імен».

Він народився пізньої осені, 4 листопада 1920 року в родині землероба Сави Івановича Нездійминоги. Батько – інвалід з дитинства, виховувався у дідуся-опікуна, був трудолюбивим і вмілим до господарства. Мама опікувалася дітьми (окрім Сави у родині були дві доньки) і вела домогосподарство. Жити їм випало, як і усім селянам країни, в буремні та трагічні часи «експериментів» радянської влади. Родина жила бідно, усі тяжко працювали. Маленький Савко теж підроблявся – пас череду людських корів. Згадуючи ті часи, Михайло Савич сумно зауважував: «Найбільше, що запам’яталось з босоногого (в буквальному розумінні цього слова) дитинства, це відчуття постійного голоду, холоду та жахливої бідності». Але батьки намагались компенсувати нестачу матеріальних благ уважним і доброзичливим ставленням до дітей і все робили, щоб вони отримали освіту. Закінчивши Бабайківську середню школу 1939 року, юнак вирішив піти шляхом «педагогічної ниви» – вступив на дев’ятимісячні педагогічні курси.

Війна застала його, коли він саме вчителював у Березівській початковій школі (Березівка – віддалений район с. Бабайківки). За станом здоров’я Михайло не підлягав мобілізації, і залишився у рідному селі, окупованому фашистами. В Бабайківці було організовано винищувальний батальйон спротиву, до якого Михайло Савич прийшов добровільно. Коли фашисти вийшли на слід підпільників – командира Ф. Левенця і кількох активістів розстріляли, а решту відправили до концтаборів. Михайлові Савичу довелось відчути на собі пекельні жахи Маутхаузена, Бухенвальда, Ревенсбрука. Йому пощастило вижити. Про всі ці події він розповів для нащадків у документальній оповіді «Нескорені фашизмом».

Після звільнення трохи служив в армії, а потім повернувся до рідного села. Тут Михайло Савич знову розпочинає активну педагогічну діяльність. Працював і навчався: спочатку закінчив Запорізький інститут природознавства і географії, а згодом – Мелітопольський педагогічний інститут, факультет біології і хімії.

Як учитель біології Бабайківської середньої школи він долучився до активної дослідницької роботи і зацікавив нею своїх вихованців. Саме тоді вперше в історії школи були закладені навчально-дослідні земельні ділянки, які доглядали учні та займались сортовивченням кукурудзи, цукрового буряку. Був створений навіть колекційний відділ, на якому вирощувались рідкісні для нашої місцевості рослини. Багато сил було покладено на заснування шкільного саду. А дубовий гай, закладений у 1950-тих роках учнями школи за допомоги Михайла Савича, став прикрасою села. «Завдяки прищепленій вчителем любові до сільськогосподарської праці, 79 випускників школи закінчили вищі навчальні заклади у різних куточках країни за сільськогосподарським напрямком».

Під керівництвом Михайла Савича юннати села зробили перші кроки з дослідження гідрологічного заказника – озера «Довге» (більше читати за посиланням: https://www.dnipro.libr.dp.ua/ozero_vodoyom_flora).

Він вмів захоплено і поетично розповідати про рослинний і тваринний світ краю, як утворився його сучасний рельєф, що було тут в далекі часи. Багатьом його вихованцям пам’ятні екскурсії, які влаштовував Михайло Савич на заповідну Турівську гору, до приорільських мальовничих берегів. Через цікавість і любов до природи вчитель намагався виховувати у школярів патріотичні почуття, розуміння цілісності та взаємозв’язку у світі.

Сорок один рік свого життя Михайло Савич присвятив вихованню юних мешканців села. Не кожен учитель може таким похвалитися. Двадцять років очолював роботу районного методичного об’єднання вчителів біології та хімії, де щиро ділився своїм досвідом із молодими колегами. За сумлінну працю отримав нагороди та звання, серед яких, зокрема, «Заслужений учитель УРСР», «Відмінник народної освіти» та інші.

У нього навчалось і дізнавалось про дивовижні світи біології та хімії не одне покоління жителів громади. Його знали та глибоко поважали, а він уважно і доброзичливо ставився до всіх. Випускники різних років завжди запрошували його на свої зустрічі, радо розповідали старому вчителю про успіхи і плани, ділились наболілим. Невисокий на зріст, худорлявий, зі шляхетною сивиною, тихим голосом, із молодими світлими очима – він запам’ятався своєю добротою, небайдужістю, привітністю до людей.

Та було у Михайла Савича ще одне захоплення – історія рідного села. Він прожив довге життя, майже 99 років! З малих літ уважно спостерігав за подіями, що відбувалися навколо, у багатьох безпосередньо брав участь сам, любив слухати спогади й оповіді односельців. Від природи мав хорошу пам’ять, все цікаве занотовував, розшукував і зберігав документи. Дехто з оточення вважав його диваком і ставився скептично до його пошуків і знахідок. Але Михайло Савич був переконаний, що кожен обов’язково має знати своє коріння, історію свого селища, своєї держави. Щоб ніколи не розривався ланцюжок спадковості поколінь, народних звичаїв і культурних традицій.

Його цікавило все: від давніх курганів на території села, археологічних знахідок козацької доби, легенд, до сучасних подій. За своєї ініціативи, з цікавістю спостерігав за роботою археологічних експедицій, які працювали біля Бабайківки у 1970-1980-тих роках, спілкувався з вченими. Потім цікаво розповідав учням про знахідки.

Підлітком йому довелось пережити голодомор 1932–1933 років, бачити на власні очі спухлих від голоду односельців, загибель дітей і стареньких. Його спогади – то свідчення про страшну трагедію і злочин проти українського народу.

Розповіді Михайла Савича про часи окупації села фашистськими загарбниками, про спротив мешканців, про випробування післявоєнних років – неоціненні. На його долю випало багато випробувань, але ніякі труднощі його не зламали, серце не очерствіло. З великою повагою і любов’ю він писав про своїх односельців і присвятив цілу книгу «Бабайківка. Люди, їх будні», яка вийшла до 90-річчя автора. Особливо вражають щемливі історії родин Пікулів, Левенців та інших.

Михайло Савич вітав ініціативу створити у 1974 році при школі краєзнавчий музей, куди передав накопичені документи. Музей став джерелом історичної пам’яті селища. На початку організаційних робіт, зібрання експонатів, колекцій стояли його колеги-вчителі І.Г. Палюх, Г.П. Кузема, С.М. Чорна.

З поважним старожилом охоче спілкувались відомий уродженець села, письменник Василь Сологуб, журналіст і дослідник історії села Руслан Карпенко, краєзнавці й історики. Слухали його спогади, цікаві історії, розпитували, дізнавались про невідомі факти.

Кореспонденти обласного радіо і періодичних видань неодноразово готували про нього передачі, публікації. Багато статей Михайла Нездійминоги друкувала місцева газета «Приорільська правда». В одному з інтерв’ю він якось зізнався: «Я багата людина. У мене все є – дружина, діти, онуки і правнуки, є велика родина – рідне село і мати Україна».

А ще Михайло Савич писав вірші й оповідання, які увійшли до третьої книги «Різне». До слова, його вірш «Бабайківка» було покладено на музику Наталією Мельник. Згодом пісня стала ніби гімн селища, що і дотепер традиційно виконується на щорічному Святі села.

За життя Михайло Савич був завжди шанованим учасником і гостем на усіх зібраннях і святах громади, рідної школи. Він був почесним мешканцем не тільки Бабайківки, але й Царичанського району.

Михайло Савич Нездійминога прожив довге життя і гідно виконав свою місію на землі: навчав дітей, посадив не дерево, а цілий сад, кохав і прожив з дружиною понад 60 років, виховав сина, діждався онуків і правнуків, любив свою країну, вірив у її світле майбутнє, був патріотом і охоронцем історичної пам’яті рідного села. Дякуємо і пам’ятаємо!