Малишко Микола Олексійович
Микола Малишко: філософія митця

Серед українських митців Микола Малишко є постаттю унікальною своєю дивовижною чутливістю до плину буття і тонких змін у ньому, до живих сучасних форм реальності. Він вважає своєю місією пошук не стільки яскравих виражальних засобів, скільки форми, яка має зміст. Творча особистість, за його відчуттям, є містком через ті запаморочливі прірви, які діджиталізація утворила між життям і мистецтвом, між людиною та природою. 

Хто має душу – хай відчує

Живопис – це як природа, котру ти оберігаєш.

Ніна Денисова

Народився майбутній художник у багатодітній родині в мальовничому селі Знам’янка на Дніпропетровщині. Він виріс серед чудової сільської природи, змалку відчував її красу, яка й заполонила його серце, повела у світ творчості. З дитинства хлопчик захоплювався мистецькими скарбами минулого. Половецькі та скіфські скульптури привертали його увагу своєю потойбічною екзотикою, у них відчувалась якась космічна енергетика. Ці сторожі українського степу зачаровували своєю величчю та простотою, єдністю світобудови та символічними елементами. Маленький Микола уважно роздивлявся половецьких баб, які стояли біля музею ім. Д. Яворницького та уявляв, що в окремих малюнках і цілих композиціях, цілком ймовірно, зображені сцени з міфів, які були присвячені часам створення й освоєння світу. Ці історичні пам’ятки вражали цілісністю й унікальністю. 

Дитинство Миколи припало на важкі воєнні та повоєнні роки. Малесенький шматочок хліба з сірникову коробку, важка праця та цілющий степ були для хлопця життєствердними моментами життя. Саме на теренах природної колиски українського етносу – Степу, Микола Малишко почав малювати. З під пензля хлопця вийшли роботи, з яких звучав голос рідної сторони, отчого краю, закосиченого неповторними барвами поля з його добірним колоссям, волошками та ромашками, озвученого співом жайвора та перепілки… Образ природи художник ототожнює з образом духовного храму. Адже в ньому б’ють животворні джерела людських почуттів, звучить чарівна симфонія звуків і кольорів, що спонукають митця до творчості, до роздумів над сенсом людського буття та його взаємин із природою. Живе дихання картин, їхня емоційність і самобутність, настрій і буйство почуттів наповнювали, здавалося б, кожен мазок юного Миколи.

Після закінчення школи хлопець вирушає до Калінінграда, де у драматичному театрі працює художником його брат Антон. Допомагаючи братові, Микола здобуває перший мистецький досвід. Згодом вступає вчитися до Дніпропетровського державного художнього училища. Бувши студентом, він багато уваги приділяв практичним заняттям і за будь-якої нагоди малював із натури і людей, і пейзажі. Це давало можливість думкам і висновкам про предмет ставати більш конкретними і ясними, бо натура перед очима доступна зору, дотику, вимірюванню та порівнянню. Писати на пленері – це справа, яка вимагає шаленої концентрації й уваги. Картини, створені на природі, передають її барвисте багатство, світло та повітря, що панують в ній. Блискучих успіхів у пленерному живописі домоглися французькі імпресіоністи. За альбомними репродукціями французьких художників Микола завзято вивчав палітру майстрів, які використовували чисті кольори сонячного спектру замість суміші кольорів. Юний художник теж прагнув передати мінливість кольору у відблисках сонця, танець повітряного серпанку, проникнути в середину всього цього мерехтіння і трепету. Він вважав, що вивчення природи і зростання професійного рівня в опануванні технікою акварельного живопису мають бути взаємопов’язані, бо це сприяє вихованню культури сприйняття кольору, художнього смаку, забезпечує опанування простором і формою. Схильність студента до формальних пошуків нерідко призводила до нерозуміння між учнем і викладачами, а головне – визначила ключову «дійову особу» його дипломної роботи – колір.

Саме в училищі Микола вперше ознайомився з унікальною творчістю Володимира Мельниченка та Ади Рибачук. Ці люди з дуже футуристичним космополітичним мисленням вразили хлопця. Їхня творчість фокусувалася на інтелектуальних сенсах, виходила за межі побутового життя. Він побачив у цьому творчому тандемі своїх однодумців, які теж були просякнуті любов’ю до людини, до Всесвіту, до природи. Як і відомі митці, юний студент також часто кидав виклик самому собі, часом творив не завдяки, а всупереч. Любив експериментувати, знаходити свої формули образотворчості, впроваджувати неординарні технологічні рішення художніх завдань.

Миколу Малишка вразили глибоко національні оригінальні композиції Івана-Валентина Задорожного, самобутні полотна Віктора Зарецького, знакові картини визнаного майстра акварелі Олексія Шовкуненка. Їхня мистецька сміливість, громадська політична відвага мали безпосередній вплив на формування світогляду юнака. Саме у 60-ті роки відбулося відродження вітчизняного авангарду, коли молоді митці звернулися до спадщини талановитих експериментаторів першої третини ХХ століття. Вони щиро прагнули створити у сучасному національному мистецтві різноманітність, взаємне розуміння, єдиний напрямок та високу європейську культуру. Щоб отримати нові знання, Микола вступає навчатися  до Київського державного художнього інституту на монументальне відділення.

Після закінчення інституту остаточно формується громадянська та творча позиція художника, значною мірою зумовлена діяльністю Клубу творчої молоді «Сучасник» і пов’язаного з ним кола української інтелігенції. Згадуючи тих, хто справив на нього найбільший вплив, Малишко серед перших називає Леся Танюка, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Валентина Задорожного, Івана Світличного, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Василя Стуса. З друзями-однодумцями, серед яких Петро Кот, Федір Тетянич, Віктор Григоров, Борис Плаксій, він організовує групу самоосвіти, влаштовує виставки-обговорення у квартирах, які винаймав неподалік від інституту, самого ж Миколу обирають головою новоствореного Науково-творчого студентського товариства.

Мистецтво – це життя

Щастя не у пізнанні, 
А у вічному його здобуванні.

Едгар По

Як молодий фахівець Микола Малишко отримує квартиру у Дніпропетровську, влаштовується на роботу в архітектурно-художню майстерню при міськвиконкомі та починає працювати над цікавими проєктами. Зокрема, займається проєктуванням у міському парку імені Чкалова, виробляє монументальні твори у містах Павлограді та Орджонікідзе (нині Покров) на замовлення художньо-виробничого комбінату, підпорядкованого Художньому фонду УРСР. Паралельно удосконалює свої навички: різьбить по дереву, працює з металом, вирішуючи все нові творчі завдання. Важливою подією того часу в житті митця стало знайомство з художницею Марією Котляревською, спілкування з якою значною мірою компенсувало йому гостру нестачу мистецького середовища. Вони обоє оспівували у творчості природу рідного краю та красу мирної землі.

У 1975 році художник отримує земельну ділянку у селі Малютянка поблизу Броварів, де починає зводити будинок за власним проєктом. Через рік стає членом монументально-декоративної секції Спілки художників УРСР. Згодом у Миколи Олексійовича з’являється шанс  реалізувати масштабний монументальний задум – оформлення фасаду механіко-математичного корпусу Київського державного університету. Автор обирає дуже трудомістку техніку різьблення по каменю, але попри складність поставленого завдання, а також суперечливу, подекуди навіть ворожу реакцію спілчанських чиновників і деяких художників, 1982 року роботу було завершено. Потім були дерев’яні рельєфи та розписи для швейної фабрики у Броварах та інші соцреалістичні замовлення, а для душі він завжди рухався в духовому просторі.

На Всеукраїнському конкурсі на створення пам’ятного знаку на місці масових розстрілів сталінських в’язнів у Сандармосі проєкти Миколи Малишка і Миколи Білика отримали найбільше голосів. Відібравши найсуттєвіше з обох, вони створили дивовижної сили звучання скорботний символ нашої національної трагедії. Хрест, витесаний з білого граніту, на пропозицію Малишка, підняли на штучно насипаний пагорб. Це здавна було в традиції української культури. Такий курган і досі здіймається недалеко від його рідного села на Дніпропетровщині. Колись в Україні на місці загиблих воїнів насипали високі кургани-могили – скіфські, козацькі, упівські. Коло шістдесятників знає Миколу Малишка як автора проєктів хрестів на могилах в'язнів сумління – Василя Стуса, Івана Світличного, Олексія Тихого, Юрія Литвина. Його хрести, кожний окремо, – витвір монументально-духового мистецтва. Кожен має індивідуальне «обличчя», унікальні риси, а всі разом є пам'ятками української культури. 

Культовий живопис, сама духовна культура в художникові віднайшла вдячного майстра. Ще у дитинстві, а потім і в зрілі роки Микола неодноразово бував у Новомосковську в старовинному, ХVІІІ століття, Троїцькому соборі. Маленького хлопчика вразило це архітектурне диво, вибудуване з дерева, та особливо зачарував іконостас. Тоді він навіть у найсміливішій уяві не міг припустити, що з часом його творчість буде пов’язана з сакральним мистецтвом. До розписів інтер’єрів відбудованого Михайлівського Золотоверхого собору у Києві серед інших художників-монументалістів запросили і Миколу Малишка. Художник також взяв участь у виставці «Причастя», де представив ікону Богородиці з дитям. Його творчий доробок уже потім повнитиметься іконописними роботами в храмі Богородиці Пирогощі на Подолі, весь іконостас церкви у селі Крупець на Рівненщині. Але найбільше творчої енергії митець вкладе під час розписів Михайлівського собору. У центральному нефі, під хорами, ми бачимо Малишкові розписи: Розп’яття Христа, ще один сюжет – Ісус Христос благословляє апостолів на проповідь. Нагорі він написав образи дванадцяти апостолів. Над ними він, як і решта художників, залучених до цієї грандіозної за обсягом і складністю роботи, працював чотири роки. 

Історія народу, культурне коріння – це творча основа будь-якого починання Миколи Малишка. Шар за шаром проступають у його творчих роботах риси українського «праархетипу». Він завжди намагається у творчості минуле поділите на два періоди – християнський і дохристиянський. На його думку, саме зараз людині ближчі, співзвучніші первісні скельні розписи, трипільська мальована кераміка, а вже найгостріше бачення і зацікавленість іконописом будуть у віддаленому майбутньому. Тому художник усе більше наближається до тієї частини українських митців, які у створені художньої системи нового малярства поглядали на народне мистецтво. Стародавня магія твору, потужна енергетика художника сприймається на рівні інтуїції. Він моделює на полотні власні переживання, потім їх перевтілює в ритмічну динаміку кольорів і ліній. Його твори налаштовують на оптимістичну хвилю, мобілізують силу людського духу. 

Філософія на полотні

Зблизька, впритул, наодинці або  й в уявній безмежній відстані,  відчути промовистість кольору, кольоровияв пам'яті, де сказано усе…

Микола Малишко

В образотворчому мистецтві завжди існував умовний поділ на два аспекти – форму і колір. Пошуки Миколи Малишка в обох напрямах є унікальними за своїм духовним притяганням, за еквівалентом життєвої енергії, вкладеної у кожен твір, зв'язком із українською традицією, завжди прискіпливою до формотворчості та смислового й емоційного навантаження колірної гами твору. Його композиції переконують і надихають, оскільки спираються на колористичний досвід європейського мистецтва, пройняті духом української образотворчої традиції. Полотна Миколи Малишка не треба описувати словами, кожен глядач їх відчуває душею. Автор з головою занурюється в чисту стихію кольору – яскравих, експресивно-динамічних тонів – сягає глибин підсвідомості, народжуючи нетривіальний асоціативно-образний ряд. Цікаво, що у роботах Миколи Малишка навіть найтемніші кольори випромінюють світло. 

Як справжній неомодерніст за духом і формальною мовою, митець орієнтований на сучасність, яку прагне опанувати за допомогою суто індивідуальних образно-пластичних формул. Художня концепція часу у творчості митця сконцентрована на миті – тій, яку проживаємо зараз. Вона стає межею, в якій через причинно-наслідкові зв’язки стикаються минуле та прийдешнє. Саме про такі миттєвості життя розповідала його авторська виставка «Мить».

Справжній діалог із кольором митець веде протягом життя. Читає праці про колір та його історію, вивчає теорію про фізичні властивості світла, досліджує зміни кольору при різному освітленні. Микола Олексійович вважає, що все пережите та відчуте людиною, весь її досвід та всі її знання можна висловити через колір. Програмна виставка художника «Колір» демонструвала роботи, звернені до самої душі людини, до її внутрішнього світу. Побачивши роботи майстра, глядач відчує його емоційне посилання, щоб пізнати світ, іноді необхідно забути його форму й контур, розмити до плями й зануритись у глибину його кольору. Саме тоді світ стане ближчим, бо світ – це колір, що розчиняє й розчиняється. Вловивши його, людина може вловити емоцію світу, його чуття ночі й дихання ранку, його сонячний день і синь вечірнього саду. 

Виставка робіт Миколи Малишка «Іманентні можливості малярства» – це простір, що притягує глибиною кольору як світу. Скерований шляхом Ньютона, Гете, Сезанна, художник утверджує новий спосіб мислення, сприймання і бачення – кольором. Джерелами знань про нього слугували праці українського мистецтвознавця Стефана Таранушенка про Слобожанщину, книга «Глаз и солнце» ліричного фізика Сергія Вавілова, «Malarstwo» Владислава Лама, а також «Historia koloru» Марії Ржепінської. Миколі Олексійовичу вдалося виокремити колір із засилля інформаційного шуму, почути та пізнати його. 

Реконструкція майбутнього

Мистецтво не має відповідати на питання, а лише їх ставити.

Микола Малишко

Не менш вагомий доробок майстра є і в українській скульптурі. Послуговуючись естетикою різних художніх стилів і течій, народного мистецтва та сакральної дерев’яної архітектури, Микола Малишко винаходить власні пластичні метафори. Маючи плідний досвід роботи з різними матеріалами, він з 1993 року бере активну участь у створенні засад нової української дерев'яної скульптури. Дерево в скульптурі, так само як і колір у живописі, має свою логіку, свої закони, які лежать в основі всього мистецтва наших пращурів-язичників. Він береться створювати скульптури, які перегукуються з шедеврами Олександра Архипенка та Ернста Барлаха, але вперше додає національний ґрунт у цю мистецьку спільноту. Його творчість, це більше ніж скульптура, це конструкції, мобілі, каркаси, постмодерні інсталяції, артоб'єкти.

Його роботи експонуються на виставках в Україні, Німеччині, Угорщині, Австрії та Франції, демонструючи новий підхід до використання традиційного матеріалу. Скульптор вдається до техніки конструювання, надихають майстра українські дерев’яні храми. Як і в живописі, автор цілих циклів скульптурних «дереволюдей» будує свою художню символіку, не звертаючись напряму до реальності, а мобілізуючи внутрішньо-художні ресурси. Психологізм його персонажів відокремлений від зовнішньої тілесності: вони – не стільки люди, скільки – ідеї, певні модальності, які відбивають ставлення автора до людини й змісту сучасного життя та його сприйняття суспільних катаклізмів. Наприклад, скульптура «Промені», це не просто постать людини, яка радіє вранішньому  сонцю, це, перш за все, – символ життя. Художник звертається до теми замилування рідною природою. Ця мінімалістична скульптура випромінює оптимізм, дарує любов і тепло. Здавалося б, така проста і звична річ – вранішнє сяйво сонця. Таке ніжне, рідне, просте й наївне, проте надзвичайно важливе і необхідне кожній живій істоті. Світло як символ життя, коло постаменту скульптури як символ сонця. Вранішнє світло – світло всередині людини, світло як частина творення.

Представляючи на Львівському книжковому форумі нову українську дерев'яну скульптуру «Читач», Микола Олексійович зосередився на відтворенні глибинних емоцій сучасної людини. Важливою складовою цієї роботи є орієнтація на глядача, пошук взаєморозуміння, в якому скульптура – це «книга, у якій можна багато сказати», якої можна «торкатися, сприймати через дотик... бачити... вирізати... вирубувати... витесувати» і, зрештою, «прочитувати» не тільки «зором розуму», а й всіма чуттями тіла.

Фіксуючи мить людського буття у скульптурі, художник дослухається до дерева – найближчого людині матеріалу. Як жива істота, дереволюдина Миколи Малишка проходить усі етапи життя та, йдучи за рукою майстра, втілюється у символах-обелісках. То велична й богоподібна, вона занурює погляд у небо, в пошуках відповіді на всі питання. То маленька й недосконала, схиляє голову в молитві чи задумі, розмірковуючи над днем прийдешнім. Кожна з нових скульптур митця підбиває підсумки кількарічних розмислів художника над шляхами розвитку людини, в тому числі в умовах суспільних протистоянь. 

Витесуючи сокирою деталі «рук», «ніг», «голови» й складаючи їх в об’ємну конструкцію «людини», скульптор наче проєктує її майбутнє, причому – найкращу його версію. Ідеаліст і практик, він береться за неймовірну мету: зупинити всі біди й катастрофи, які накликала людина на свою голову, звертаючись до її суті митця – проголошуючи художником будь-яку людину, яка «створює себе сама». Скромний неомодерніст Микола Олексійович стає взірцем новітнього українського мистецтва – актуального, передусім, своєю національною складовою. Оригінальна сучасна інтерпретація, до якої вдається художник, вписує Україну в загальноєвропейський культурний контекст. Як результат премія Першої Київської бієнале сучасного мистецтва у номінації «Відкриття Arsenale 2012», Національна премія України імені Тараса Шевченка 2017 та слова вдячності від шанувальників.

Мисливець і ловець живої та тремтливої реальності, Микола Малишко після численних переїздів, оселився з родиною у селі Малютянка неподалік Боярки Київської області у домівці, яку збудував власними руками. Це затишний двоповерховий будинок, обкладений жовтою цеглою з нерівними краями. Навколо хати на траві завжди лежать колоди, бруси, дошки, чекають свого часу. Кожен день митець намагається вставати до схід сонця й проживати день з надією та любов’ю, планувати проєкти та створювати нові скульптури. Микола Олексійович – український скульптор і художник, який розпочав свою творчість ще у 60-і роки XX століття і чий творчий розвиток триває понині. Він є унікальним прикладом митця, шлях якого охоплює тривалий часовий проміжок і вбирає особливості різних поколінь.