Мина Семенович Копилов
Підприємець, видавець і власник театру Мина Копилов

Як повідомляє Вікіпедія, Мина Семенович Копилов (роки життя невідомі) – купець першої гільдії, комерції радник, почесний громадянин Катеринослава, власник вугільних шахт і будівельних компаній, підрядник у спорудженні залізниць, добродійник.

Після більшовицького жовтневого перевороту мільйонерові Мині Копилову, як і кожному багатієві в цьому місті, не щастило. Поводилися з ним не просто довільно, а кумедно довільно. Судіть самі.

«Биліннікі рєчістиє» в особі дніпропетровського письменника Олександра Билінова (Бейлінова) 1959 року у книжці, виданій в столичному московсьому видавництві, твердили, буцімто, «Мина Семенович Копылов – худощавый, подвижной человек с пытливыми, живыми, всевидящими глазками. Он пришел, пришлепывая лаптями, из деревни Капуловки на Никопольщине, как говорится, с пятаком в кармане, поступил «мальчиком на побегушках» в бакалейный магазин Кострыкина, что на бывшей Караимской улице, а повзрослев и поднаторев, надев ловкую визитку от Торнтона, прибрал к рукам рудные копи Кривого Рога, железные дороги, мельницы и даже «ежедневную внепартийную прогрессивную» газету «Приднепровский край».

Копылов был именитым гражданином города, раскинувшегося на трех холмах. Несомненно способный, если не талантливый коммерсант, он встретил революцию на декабрьских улицах Екатеринослава недоброй усмешкой, полагая, что «заварушка» – то всего на два-три месяца…».[1] І т. д.

«Конца той «заварушки» не видно, большевики и красногвардейцы реквизировали все, что можно было реквизировать у богачей и екатеринославской знати, сам Мина Копылов с дочерьми ютится в нетопленных комнатах одного из домов аристократической «горы», и ни австрийцы, ни деникинцы, ни шкуровцы, ни григорьевцы, ни Махно, ни сам Петлюра не способны навести порядок в ошалелом городе…»

У цитованому тексті все викликає посмішку: в лаптях у Капулівці, де похований Іван Сірко, з роду-віку не ходили. Звідки взяв Билінов, що Копилов з Капулівки? – невідомо. Правда, в офіційних паперах до 1917-го нашу Капулівку імперці-москалі прозивали «Капыловка». Але, крім співзвучності слів, інших аргументів у Билінова не знайшлося.

Ходімо далі, розглядаючи цей плід письменницької фантазії. Мина Копилов не «прибрал к рукам» газету «Приднепровский край», а сам заснував її! Фраза «Копылов был именитым гражданином города» кострубата, бо Копилов був почесним (!) громадянином міста. А, може, просто мав звання потомственного чи спадкового почесного громадянина… У Копилова було не доньки, а одна дочка! Отже, чи не забагато помилок у кількох реченнях?... Але саме так, з іронією, зображала радянська влада талановитих комерсантів (спасибі, що автор визнав Копилова таким).

Тим часом що ж було в «активі» у цього фабриканта?

З 1894 року разом із А.Д. Шершевером Копилов мав на Лісопильній вулиці тартак – лісопильний завод (виготовляв дошки, балки, бруски на 500 тисяч карбованців) – тут працювало 64 робітники.[2] 1899 року комерсант відкрив вапняний завод біля станції Кайдаки Катерининської залізниці (нині територія м. Дніпро). На заводику було зайнято вісім чоловік. Випускалося паленого вапна на 10 тисяч карбованців. Володів комерсант також Андріївським рудником у Луганському гірничому окрузі. Тут вироблялося 103 тисячі пудів вугілля. Працювало 24 робітники.

Бурхливі події революції 1905–1907 років не могли обійти боком «імперію» Мини Копилова. Це видно на прикладі анархістської активності. Літо 1906 року в Катеринославі вирізнялося небувалим сплеском терористичної активності анархістів у різних напрямках – проти поліцейських; акти економічного терору, які здійснювалися проти директорів, інженерів та майстрів. Експропріацій за літо було проведено всього чотири, проте всі великі – на товарній станції Амур захоплено 1 171 руб., у конторі лісопильні (тартаку) Копилова – 2 800 руб.; у казенній палаті – 850 руб. і при виїзді до Мелітополя – 3 500 руб.

1911-го Мина Копилов отримав найвище купецьке звання – комерції радника. Але того ж року його спіткало й лихо – не стало його дружини Євдокії Петрівни. Вона померла у віці 52 років від раку шлунку. Смерть дружини, напевне, змусила чоловіка ще ревніше жертвувати на благодійні потреби.

Мину Семеновича обирали гласним Катеринославської міської Думи майже тридцять років – у 1890–1918. Власник торговельно-промислових підприємств – будівельних, лісових, млинарних, вугільних копалень. Будував залізницю і Брянський завод. Член Біржового комітету і заступник голови цього комітету, член арбітражної комісії Біржового комітету (1913).

Газета, друкарня і видавництво

А ще підприємливий Мина Семенович був власником друкарні «М. С. Копылов», засновником і видавцем найреспектабельнішої катеринославської газети «Приднепровский край» (1898–1918). Газета стала рупором промисловців і фабрикантів великого краю. Друкарня його містилася за адресою: Проспект, 104. Тут готувалися дуже симпатичні видання. Тож можемо говорити про видавництво й друкарню М. Копилова.

Згадаймо деякі з його видань. Так, 1904 року побачила світ «Справочно-иллюстрированная альбом-книга «Фабрики, заводы и рудники южной России. Издание И.И. Гаврилова. Екатеринослав, типография М. Копылова», 374 с. + 78 с. Книгу видано в 500 примірниках! Або ось ще одне презентабельне видання. Автор, доктор медицини Володимир Володимирович Святловський (1851–1901) був перший редактор «Приднепровского края» (1898–1901) і близький співробітник М. Копилова.

Два слова про доктора Володимира Святловського, залученого Миною Копиловим до редагування газети. Володимир Володимирович (1851–1901) – лікар, доктор медицини. Син військового педагога Володимира Вікентійовича Святловського; брат Євгена Святловського й Олександри Святловської. У 1867 році закінчив Другу Московську гімназію. Вступив до Московського університету, пізніше навчався в Медично-хірургічній академії; 30 квітня 1869 року заарештований у зв'язку зі студентськими заворушеннями, 3 травня звільнений і зобов'язаний підпискою про невиїзд. Жив у Рибінську під негласним наглядом. Продовжив навчання у медико-хірургічній академії. У 1872 році разом із дружиною Раїсою Самуїлівною Святловською-Френкель поїхав до Цюріха, де продовжував медичну освіту. У Швейцарії став близький із З. Ралі та іншими бакуністами. За агентурними даними, був членом Інтернаціоналу. У грудні 1873-го повернувся до Росії і вже 12 грудня був заарештований і доставлений до Петербурга; звільнений з-під варти у січні 1874 року. Отримавши в медико-хірургічній академії звання лікаря і 29 грудня 1874-го вступивши на службу, поїхав до Сибіру. Служив військовим лікарем, брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр.; був нагороджений орденом Св. Анни 3-го ступеня. Після війни служив ординатором Обухівської лікарні.

Наприкінці 1870-х років розпочалася його бурхлива видавнича діяльність. Він редагував статті у журналі «Військово-санітарна справа», видавав та редагував у Петербурзі журнал «Медичний вісник». У 1884 році був запрошений до числа фабричних інспекторів; керував спочатку Харківським, потім Варшавським фабричним округом; у 1890-х роках. завідував санітарною частиною на Кавказьких мінеральних водах у П'ятигорську, де обіймав посаду старшого санітарного лікаря; 13 квітня 1897 року отримав високий чин дійсного статського радника. Від 1898 року на запрошенння Мини Копилова впродовж трьох років редагував у Катеринославі газету «Приднепровский край»; займався дослідженням кустарних промислів у Полтавській губернії. Мав сина Володимира Володимировича Святловського (1871–1927). Дивно, але постать Володимира Святловського українська Вікіпедія ігнорує.

Отже, книга д-ра Святловського звалася «Кавказские минеральные воды. Во врачебном, историческом, геологическом, этнографическом и других отношениях, с приложением очерка как надо пить минеральную воду и купаться в ней (К 100-летнему юбилею Кавказских минеральных вод) (41 фототипия видов и главных деятелей). Издание М. Копылова, Екатеринослав, 1898. Типография М. Копылова. 341 с. 1200 экземпляров. Цена 2 рубля 50 копеек».

Редактор «Приднепровского края» був дуже продуктивний автор. Того ж, 1898 року як видання Копилова, виходить ще одна грубенька книжка В. В. Святловського «По белу свету. За Атлантическим океаном (путевые впечатления). Со 100 рисунками в тексте». 477 с.

«Весь Екатеринослав. Справочная книга на 1898 год». Изд. Б. Бураваго. Ек-в, 1897. Тип. М. Копылова. 286 с. 2100 экз. До слова, той же В. Буравой видав, правда як видання Х. Фішкіна і В. Буравого «Всероссийский торгово-промышленный альбом. Торгово-промышленная справочная книга 1896 г.» Типография Х. Фишкина. 54 с. Тираж 2500 экз..

Ось які ще цікаві видання виходили в Катеринославі на зламі ХІХ і ХХ століть.

Отчет Новомосковской уездной Земской Управы за 1896 год. Ч. 2.– Екатеринослав : Типо- литография М. С. Копылова, 1897.– 225 с.

Пятидесятилетие Земства. 1864–1914: иллюстрированный очерк / составитель А.Г. Авчинников.– 2-е исправленное и дополненное издание.– Екатеринослав: Типография М. С. Копылова, 1914.– 32 сторінки.

Путеводитель и каталог Южно-Русской областной выставки, устроенной Екатеринославским Губернским Земством в городе Екатеринославе с 1 июля по 25 сентября 1910 г. / составитель А. Авчинников.– Екатеринослав: Типография М.С. Копылова, 1910.– 140 с.

Це лише деякі видання Мини Копилова. До речі, практично всі видання Олександра Авчинникова побачили світ у друкарні М. Копилова.

Серед виданого у друкарні Копилова була й популярна тоді «пінкертонівщина». Ось зразки.

«Гринфельд, или Гений зла. Иллюстрированный роман из современной русской действительности. Выпуски 1–17. Екатеринослав. Издание Южно-русского книжного издательства. Типография М. С. Копылова. 1907–1908. Від третього випуску заголовок був такий: «Гений зла, или Знаменитый русский сыщик Гектор Гринфельд». Видання не закінчено, вийшло лише… 17 випусків!

До хроніки революційного руху в Україні потрапив такий епізод: «Екатеринослав. Экономическая стачка 32 (из 62) рабочих типографии Копылова с требованиями восстановить на работе уволенных печатников и приобрести наборные машины. Продолжалась 8 дней. Закончилась компромиссом: уволенным уплачен 2 месячный заработок».[3]

Щедрий жертводавець, благодійник і… театрал

Мину Копилова обирали до «Губернского Комитета попечительнаго о тюрьмах Общества, губернского по фабричным и горнозаводским делам присутствия, Образованного по Высочайшему повелению Комитета по сбору пожертвований и устройству зданий для Екатеринославского высшего горного училища».

Мина Семенович – щедрий жертводавець на користь міста і його навчальних закладів, зокрема на будівництво Вищого Гірничого Училища (нині Дніпровська Політехніка), він обіцяв пожертвувати 50 000 рублів. Копилов був один із ініціаторів заснування у Катеринославі вищих жіночих курсів, перетворених у 1918 р. на Університет (нині ДНУ). Він належав до числа ініціаторів заснування в Катеринославі свого комерційного училища. Копилов пообіцяв і пожертвував 5 тисяч рублів на Катеринославське комерційне училище (для порівняння: 10 тисяч пожертвував Давид Пчолкін, а Мойсей Карпас теж офірував 5 тисяч. Це були три лідери пожертв на училище, яке готувало б комерсантів). Мина Копилов належав також до числа перших засновників опікунської ради цього навчального закладу, був скарбником опікунської ради, старостою училищної церкви… Нарешті,  з 26 березня 1905 року Копилов багато років очолював опікунську раду комерційного училища.

Разом із іншим катеринославським багатієм Германом Бергманом Мина Копилов був директором дитячого притулку. А ще він – опікун чоловічого нічліжного будинку (1892), член опікунської ради 2-ї жіночої гімназії (1913)…

Тепер про Копилова-театрала й засновника чи не першого в Катеринославі стаціонарного театру, який так і звався – театр Мини Копилова.

Катеринослав у 1890-х, на відміну від багатьох губернських і навіть повітових міст, не мав свого міського театру. Мина Копилов виступив з ініціативою і відкрив власний театр, за який платив місту непомірно високу орендну плату в 1 000 рублів на рік.

Як гласний міської думи, 14 грудня 1892 року він просив місто зняти з нього орендну плату через «величезні витрати, які доводиться мати йому з утримання трупи в нинішньому році». За словами місцевої преси, Копилов «помимо постройки театра, содержит и прекрасную труппу, доставляющую горожанам немалое удовольствие. Возьмите от нас эту труппу, что станется с нашим городом, – он совсем задремлет, – «плесенью и тиной покроются души горожан». На користь звільнення театру Копилова від орендної плати мала свідчити й велика кількість благодійних вистав, зокрема, для учнів. Театр Мини Копилова згорів на Різдво 1896-го, коли там виступала трупа корифея українського театру Панаса Саксаганського. Останній залишив про це цікаві спогади.

У наш час Мина Копилов фігурує ще в одному гостросюжетному романі – Олександра Ніколаєва «Клуб приватних розслідувань» (2018). Журналіст – фрілансер Ігор Зарубін – основна дійова особа цього гостросюжетного роману. Він має неабиякий письменницький талант, має гарну фізичну підготовку завдяки службі в спецназі та захопленню східними єдиноборствами. Все це, і деякі паранормальні здібності, дані від природи, допомагають йому розплутувати складні та незвичайні, пов'язані з містикою, ситуації, в яких виявляється він сам і люди, що його оточують. У цій повній небезпеці йому допомагає друг дитинства – нині майор поліції, який очолює міський відділ з розслідування вбивств – Олексій Успенцев. Жартома вони називають один одного Холмс і Ватсон. У процесі розслідування однієї зі справ («Смарагдова скрижаль») вони допомагають дівчині, що потрапила в біду, – Даші Атаназі. Вона стає третьою в їхній компанії як міс Хадсон. Після цього молоді люди утворюють неформальний Клуб приватних розслідувань. До їхньої уваги потрапляють зокрема події 1899–1900 років і загадкова постать Мини Копилова – видавця газети «Приднепровский край».

Доля Мини Копилова після більшовицького перевороту, нам, на жаль, невідома.

У будинку заснованої ним найтривалішої за часом видання дореволюційної катеринославської газети «Приднепровский край» на Проспекті містилася в 1930-ті роки цинкографія (де виготовляли кліше для газет), а в другій половині 1930-х – редакція обласної газети «Зоря». Будинок цей через Другу світову війну не зберігся. Але ми дістали його фото.

Пам’ять одного з найбільших жертводавців дорадянського Катеринослава в нинішньому місті Дніпро ніяк не пошанована.