Капустіна Надія Іванівна
Надія Капустіна: жінка, закохана в історію

Директорка Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького (з 1998 по 2018-й), з 1987 р. по 2006 р. за сумісництвом викладала спеціальні дисципліни в Дніпропетровському національному університеті. У 2010-му була запрошена до Музейної ради (дорадчий орган) при Міністерстві культури України. До 2015-го входила до складу художньої ради Дніпропетровська. За роки роботи в музеї підготувала понад 70 публікацій. Має почесне звання «Заслужений працівник культури України» (2004), нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2007), нагороджена пам’ятною медаллю «За вірну службу рідному місту» (1999), Почесними грамотами Кабінету Міністрів України та пам’ятним знаком (2012), має різні відзнаки від Дніпропетровської обласної ради та обласної державної адміністрації. З листопада 2019-го — директорка КП «Музей історії Дніпра» Дніпровської міської ради.

Надія Іванівна народилася в місті Запоріжжі — славетному козацькому краї. У родині була ще старша сестра Люба. Матусі — Наталі Олексіївні Градобік працювалося тяжко, тому й віддала Надію до цілодобових ясел і дитячого садочка. Саме тоді почав викарбовуватися характер дівчинки, з одного боку — стриманість, з іншого – відкритість емоцій, які сублімуватися в палітру творчих реалізацій.

Потім навчання в школі-інтернаті, де обов’язковою умовою були заняття спортом. Йшлося про художню гімнастику зі змаганнями, перемогами та медалями, й це був рівень професійного спорту, що призводило до травмування та проблем зі здоров’ям. Тому доволі рано довелося його покинути. Щоб уникнути юнацького розпачу, Надію відправили до місцевого клубу «Енергетик» із самодіяльним театром. Вона вважала, що художня гімнастика теж своєрідний театр, тому просто відбувся перехід від фізичного втілення до театру мови та руху, бо сценічний рух на сцені — дуже важливий момент. Грати доводилося різний репертуар — від Бастінди до Снігуроньки, грала навіть директорку школи, але це вже, коли почала працювати.

Сьогодні Надія Іванівна каже, що спокуси піти навчатися на акторську спеціальність не було, але, можливо, тоді вона не надавала цьому значення. У подальшому житті образність, творче мислення й акторські здібності неодноразово допомагали їй у здійсненні знакових проєктів, які увійшли до скарбниці історії міста, краю, України.

— Як обирали майбутню спеціальність: було відчуття чи життєва необхідність?

— У мене було два улюблених предмети — література й історія. Захоплювалася Михайлом Лермонтовим, ще до початку його вивчення прочитала «Лермонтов. История и находки» Іраклія Андроннікова.

— Чим зачепив Михайло Юрійович?

— Долею, смутком у поезії. Коли моя класна керівничка дізналася, що я прочитала Андроннікова, сказала: «Будешь вести уроки по Лермонтову».

Вибір майбутнього фаху зупинила на історії. Викладачка в нас буда неймовірна — Тамара Миколаївна, вона могла зайти до класу із вокальною партією: «О, дайте, дайте мне свободу!» і продовжувала: «Сьогодні в нас князь Ігор…». Така яскрава презентація історії вабила й, обираючи між літературою та історією, я зупинилася на «науці про людей у часі». Хоча мій викладач російської мови образився, й мені довелося ще трішки попрацювати в інтернаті, де я навчалась. Вступити на стаціонар фінансової можливості не було, тому наступного року, закінчивши інтернат, склала іспити та була зарахована на історичний факультет ДНУ, по закінченні отримала кваліфікацію — «історик, викладач історії та суспільствознавства».

— Як звучала тема диплому?

— Була пов’язана з декабристами.

— Романтика постатей вабила?

— Питання російської історії у висвітленні декабристів. Крім того, що, висловлюючись сучасною мовою, вони займалися політикою, водночас глибоко вивчали різні аспекти історії, мали свої погляди на нормандську теорію походження, критикували кріпацтво, їх вабила історія імперії. Для мене декабристи були цікаві тим, що їхній рух брав початок із Вітчизняної війни 1812 р. і після перебування в Європі вони переоцінили хід російської історії.

— Історія, це суб’єктивно чи об’єктивно?

— Суб’єктивно.

— А як же тоді спиратися на свідчення та дослідження?

— Давайте запитаємо в різних людей про одне й те саме. Кожен дасть власну трактовку. Тому й у істориків дуже часто особисте сприйняття накладає відбиток. Я не хочу сказати, що історія апріорі не об’єктивна. У неї — об’єктивні факти з елементами особистої інтерпретації кожного дослідника. Коли я навчалась у ДНУ, багато часу після роботи проводила в бібліотеці. Я брала масу підручників із теми тієї ж війни 1812 року, вивчала для того, щоби зрозуміти, яку позицію котрий дослідник має. Після чого за їхніми позиціями створювала картину, беручи до уваги, хто та як підходить до цього питання. Історику потрібно багато читати, у мене з однієї теми була гора літератури, її в декілька заходів носили від бібліотечної кафедри до столу, де я працювала.

Після закінчення університету одружилась, переїхала до Дніпропетровська. Під час навчання працювала в Запорізькій школі, суміщувала діяльність піонервожатої та викладача, коли переїхала, теж працювала в школі.

— Дніпропетровський історичний музей відвідували до того, як прийшли сюди працювати?

— Так склалося, що якось мені повідомили: необхідно пройти стажування та очолити школу. Перспектива директорства мені не усміхалася, історики — це спільнота тісна,  й мені запропонували влаштуватися до музею. Керівником тоді була Горпина Федосіївна Ватченко, яка в 1979 р. взяла мене екскурсоводом до Діорами.

— Перші враження?

— Чудові. Було цікаво, поступово мене почали залучати до проведення масових заходів, потім дістала завдання підготувати програму про форсування Дніпра. Прийшла на обласне телебачення в дитячу редакцію, написала сценарій, так народилася програма «Шляхами історії». Теми були різні, наприклад, про Павла Дибенка, складну знакову особистість, його син тоді мешкав у нашому місті.

— Свого часу в Санкт-Петербурзі я бачила документально підтверджену інформацію про авторство «Васілія Тьоркіна». Скажіть, є в історії теми, при дотику до яких може виникнути питання, потрібно чи ні це оприлюднювати?

— Вважаю, що потрібно, але без зайвого натуралізму.

— Екскурсовод, що далі?

— Далі дуже швидко спеціальні групи. Це, коли приїздять високопосадовці, для яких потрібно провести екскурсію високого рівня. Через деякий час об’єднали Діораму та науково-просвітницький відділ, кілька місяців я працювала завідувачкою сектору цього відділу, дуже швидко мене призначили завідувачкою відділу.

Це була середина 80-х — криза туристичної системи СРСР та України, ми зрозуміли, що музей порожній, немає турпоїздів або турів вихідного дня, тобто є тільки населення міста та області. Треба було думати, що можемо запропонувати людям, вони, можливо, й бували в музеї в шкільному віці, але ж зараз тут багато нового.

Почали розробляти програму «Музей і діти», розраховану на спілкування з дитиною про музейні цінності. Ідея програми була моя, а працював авторський колектив. Молодші класи одразу не запрошували, маючи педагогічну освіту, я розуміла, що дитина розгубиться та нічого не запам’ятає. Тому спочатку треба поспілкуватися в школі, пояснити, що таке музей і експонати. Причому, для молодшої школи ми розробляли такі заняття як «Чудовий букет» про Петриківський розпис, «Як сорочка в полі виросла», «Бабусина скриня» – про національний одяг України. Тобто, це такі детальки, що дають дитині можливість спитати: «Ой, так це було давно, коли ще жив мій дідусь?».

— Тобто, через образні речі.

— Так. Програма «Музей і діти» була розрахована до десятого класу. Мені стало цікаво, як впливає музей на відвідувача. Наповнювали програму всі співробітники усіх відділів. Для старшокласників – з питань археології, історії літератури 44 заняття на рік, одна людина ніколи цього не зробить. Ми домовились про постійні відвідування з 23-ою школою та з 46-ою, розташованою на вулиці Робочій. Були й ті, хто відмовлялися від співпраці, але дозволяли проводити дослідження на їхній базі. Різні райони, різний вплив батьків, поїздки, можливість відвідувати музей частіше чи рідше.

У перших класах ми провели бесіди, що знає дитина про це, про те і про інше, записали відповіді. Вже через рік дізналися, що на світогляд дитини вплив музею колосальний. Програма діяла протягом восьми років.

Коли мої колеги поїхали до Москви в Науково-дослідний інститут культури, фахівці закладу були вражені глобальністю дослідження, яке ми провели. Ми ж теоретично планували лише науково-просвітницьку місію, проте змогли «втерти носа» й Москві.

Також розробили і втілили в життя програму «Музейний сімейний абонемент». Крім цього, в 1989-му розробили свято «Чисті джерела», що протрималося понад 30 років і представило українські традиції в усій своїй красі. Створили й музейні вітальні, куди запрошували представників середнього бізнесу, згуртували коло друзів музею, які нам допомагали та були нашими гостями. Почали більше розробляти екскурсій і тематичних експозицій з елементами театралізації. Придумали програму для дітлахів «Листи 1943-го», де затемнювали клас, ставили гасову лампу, патефон, брали копії листів. Просили, щоби діти зробили сухарики, натерли та висушили моркву, а після прочитання листів, які завжди були святом, пили чай. Заняття проводили в школі та в музеї.

Ще в нас була аудиторія у військових частинах, виїзні заняття в полях. Здавалося б, про що можна розповісти солдатові? Так, про рушник, але ж це – не «чоловіча» тема. «А в матусі був такий і такий. А я з Білорусі, у нас інші…». Отже, безліч цікавих моментів. У такий спосіб нам вдавалося залучити різні аудиторії.

— Прагнули посади директора?

— Якщо втікала від директорства в школі, навряд чи. Це був комплекс адміністративних питань, а до цього я мала роботу творчу, в тому числі проводила не одне психологічне дослідження. Сталося все вкрай неочікувано, у лютому 1998-го мене викликали до облдержадміністрації, начальником управління культури була тоді Валентина Василівна Тальян. Доти мене запрошували в тому випадку, коли необхідно було їхати до Києва та представляти область на різноманітних промислово-торговельних і науково-культурних виставках. Тематика ця мені не дуже близька, але за ніч її вивчала та наступного дня розповідала в столиці вищому керівництву країни — Президентові, Прем’єр-міністрові, Голові Верховної Ради. Проте цього разу мене покликали для того, щоби запропонувати зовсім інше: «Прийнято рішення, пишіть заяву». Я просила час подумати, не дали.

— А відмовитись?

— Неможливо. До того ж я розуміла, що авторитет музею необхідно підвищувати. Одразу хотілося нового, тому що 1999-й був роком 150-річчя музею, треба було домовлятися з колективом ще «на березі» і швиденько включати «мотор». Говорити, чого нам потрібно досягти, що музей із його історією, колекцією, експозиціями вартий того, щоби звучати не лише в місті, а й в Україні.
Я розгубилася, звісно, на якийсь момент, але вигляду не показувала, театральне минуле давалося взнаки. Колектив спочатку напружився, знали, що характер у мене «твердий нордичний», багато хто почувався незручно, але місяці за два стало зростати порозуміння, й результати не забарилися.

На новій посаді працювати було не складно. Я знала особливості багатьох співробітників зсередини. Хтось ретельніше описуватиме експонати, хтось більше орієнтований на комунікацію. З огляду на ці моменти я й намагалася розподіляти завдання так, щоби це й людині було близько за силами та інтересами і працювало на кінцевий результат.

На 150-річчя ми провели низку заходів, доволі серйозну конференцію. Коли мене призначали перед колективом, колеги запросили телебачення. Я подивилася через десять років той сюжет, де мова велася про програму дій: зокрема, необхідність відкрити Музей «Літературне Придніпров’я», налагодити випуск музейних видань, у тому числі альбому «Скарби Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького». Усе вдалося здійснити.

Хотілося до ладу привести й зовнішній вигляд Білої зали музею, що потребувала ремонту. Потрапила на прийом до тодішнього голови облдержадміністрації Івана Деркача, погодили всі питання, знайшла людину, яка дала якісну фарбу, й так, крок за кроком. Люди бачили, що відбуваються зміни, приєднувалися. Коли все оживає навколо тебе, й сам починаєш оживати.

— Але ж необхідно було бажання все це рухати, Ваше горіння.

— Так, мій «вогонь», який підхопили. Якщо взявся за гуж, не кажи, що недуж. Мені дуже пощастило, що моєю заступницею з наукової роботи була Валентина Михайлівна Бекетова. Заслужений працівник культури, розумниця та надійна партнерка, добра подруга, безумовна професіоналка, у нас був справжній тандем.

— В історію культури міста та всієї України увійшли перші «ночі музею» в Історичному…

— Все починалось у Європі – Франції та Німеччині. Ми отримали листа з Франції, у якому нам запропонували долучитися до акції — Європейської ночі музеїв. Гадаю, що не лише ми отримали запрошення, але відгукнулися першими (разом із нами  —Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. А.В. Блещунова). У 2004 році я сказала колегам, що відступати нікуди, готуємося. Вони мені принесли сценарій, після чого я запросила авторів і спитала, чим нічний музей відрізняється від денного: може тут привид Дмитра Івановича, річка гримить, свічки горять там, де половецькі баби — одним словом, вмикаймо фантазію.

— Але ж на цьому Ви не зупинилися?

— Разом із Валентиною Бекетовою я була ініціаторкою участі музею в міжнародній акції «Інтермузей-1999» (Москва), там познайомилися з представниками Красноярського музею, до якого нас запросили на бієнале, на якому, до речі, телевізійна реклама наших музейних предметів здобула Ґран-прі. По поверненні розповіла колегам, що бачила і запропонувала: «Давайте й ми створимо наш Дніпропетровський музейний фестиваль». Для обговорення такого масштабного проєкту збирали весь колектив. Ідея сподобалась, і ми чекали, коли «вистрілити». Потрібно було прив’язатися до якоїсь події.

Невдовзі я потрапила на виставку «Богданові клейноди» (Київ), де був присутній директор Інституту історії України НАНУ Віктор Андрійович Смолій (1999, Віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань). Звернулася до нього з пропозицією провести заходи до ювілею Дмитра Івановича Яворницького: «Постанову б Кабміну або Верховної Ради». Він дивиться на мене й каже «Зарано» — «Час плине швидко» — «Можете завтра до мене із конкретними пропозиціями?» — «Так». Торбинки з випусками «Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького» з собою. Перегорнув сторінки: «Це ж академічне видання! Клас! Що пропонуєте?». Показую проєкт постанови з усіма заходами. Він був уражений.

Я, звісно, знала, що на цьому заході буде Смолій і готувалася. Через декілька місяців з’явився Указ Президента, де мова йшла і про Всеукраїнський Фестиваль 2005-го. Приблизно тоді ж з’явилася ініціатива провести Фестиваль Козацьких музеїв, я дуже переживала. Але заявити та зробити — речі різні. Отже ми стали першими, було це за часів «губернаторства» Надії Дєєвої. Конкурси експозицій, музейних видань, музейних відео, музейних сайтів. Журі було створено з фахівців відповідно до конкурсної програми. На урочистому завершенні я наголосила: «Львів, Одеса, Київ — міста, де безліч музеїв, приймайте естафету!». Минуло півтора роки, й до нас звернулися з інших міст, щоби ми повторили.

Багато хто каже: «В нас би не вийшло, ми не маємо такого колективу». Уже за півроку до заходу ми зробили розподіл фестивальних обов’язків, створили групи, підготували оціночні аркуші. Тобто, це мова про бажання та якість організації роботи.

— Які експонати складають основу колекції Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького?..

— У 1849 році з ініціативи катеринославського губернатора Андрія Яковича Фабра в одній із кімнат Потьомкінського палацу був створений громадський «музеум» Катеринославської губернії. Перші експонати були з колекцій губернатора, директора класичної гімназії Якова Дмитровича Грахова, який і упорядковував музей, інших колекціонерів. Уже після смерті Олександра Поля вдалося переконати його вдову передати колекцію музею, яка згодом доповнилася й колекцією Дмитра Яворницького.

Під час Другої світової багато експонатів було знищено, якщо до початку війни колекція складала 90 тисяч одиниць, то в 1948, уже із новими надходженнями, лише 33. Наступні покоління музейників, звісно, внесли свою лепту в її поповнення по крихтах, зараз колекція нараховує 270 тисяч експонатів. Багато предметів знаходили та дарували археологи, інші колеги. Кожна археологічна експедиція — це «із Богом», а потім — повернення, немиті, запорошені несуть знахідки, розкладають на столі, збираємо колектив та розглядаємо.

Наприкінці моєї діяльності в Історичному музеї з’ясувалось, що два предмети складали єдине ціле, одразу реставрувати все неможливо, тому були такі цікаві знахідки.

— Історичний музей — це, як серце краю.

— Так.

— Звісно, за часи Вашої роботи було багато пам’ятних історій, які згадуються особливо?

— Приємно, коли історична справедливість відновлюється. Якось до нашого музею зателефонували з міської бібліотеки та повідомили, що з Німеччини надійшли наші книги. Виявилося, що це два томи «Басни Жана де Лафонтена» дорожнього формату, тобто невеликі, з печаткою «Библиотека Бориса Поля», а нижче — печатка «Дніпропетровський історичний музей». Разом із книгами — лист: «Мій батько у якості цивільної особи в 1943 році був у Дніпропетровську, звідти привіз два томи, я вважаю, що їх потрібно повернути».

— Якщо говорити про музей у сучасному житті, яким є його місія?

— Якось я брала участь в українсько-нідерландському музейному проєкті «Матра», де отримала сертифікат тренера з менеджменту. На заходах йшлося і про місію музеїв. Мені, здається, якщо дуже коротко, це — знайти, зберегти та передати. Мається на увазі, нашу історію, розуміння національної ідеї, яку ми намагаємося відновити майже навпомацки.

Музеї в цьому плані мають переваги. У бібліотеці людина вивчає історію та поринає в сучасність завдяки джерелам, слову, а тут може побачити на власні очі: «Оце так пектораль, а ці літейні форми! Наш край був таким провідним в металургії!». У цієї візуалізації — переваги музею, а якщо й екскурсовод якісний, тим більш. Екскурсовод — не лектор, він — актор. Емоції, враження, різні аудиторії, не повинно бути однакових екскурсій.

— Чим зараз сповнене Ваше професійне життя?

— Зараз ми працюємо над створенням нового Музею історії міста. Ідея ця давня, ще з 50-х років минулого сторіччя. Декілька разів дискутувалась, затихала, зараз вже створено комунальне підприємство, зібрано творчо-науковий колектив, який відпрацьовує питання. Голова Дніпра Борис Альбертович Філатов цікавився моїм поглядом на Музей і прийняв рішення, що Музею — бути. Зараз перебуваємо у потужному русі, хочеться зробити цікавіше, яскравіше, з поєднанням сучасних технологій, шукаємо креативні команди, які можуть це втілити. Досвід Європи та Америки будемо враховувати, щось читали, чули, обговорювали.

Зібрали різні візуальні історії, зараз намагаємось зробити декілька залів, основа колекції – дарунки мешканців міста, майже 800 предметів, щиро їм вдячні. Дещо шукали на ОLХ, питаємося про ціну, кажуть, для музею — безкоштовно. Ми відчуваємо, що наші городяни хочуть такий музей. Безумовно, ми спілкувалися із колекціонерами, які теж готові надати свої колекції, щось на постійній, щось на тимчасовій основі. У нас буде ще час, щоби шукати та замінювати тимчасове на постійне. Є підтримка різних музеїв, вони розуміють, що ми щирі у своїх намірах, коли спілкувалася з колекціонерами, говорила, які документи можуть бути надані.

— За часи Вашого перебування на посаді директора Історичний отримав статус Національного, а музейний комплекс розширився та поповнився відділами — «Літературне Придніпров’я», Центром Олени Блаватської та її родини, Історії самоврядування, розташованому в Дніпропетровській обласній раді, музеєм «Громадянський подвиг жителів Дніпропетровщини в подіях АТО» (створений разом із учасниками АТО, громадськими організаціями, волонтерами тощо).

— Так. Ще музеї, які довелося створити не на нашій основі — єдиний в Україні музей історії Дніпропетровського телерадіопередавального центру (вул. Телевізійна, 3), Музей історії фінансової справи Дніпропетровщини. Мріяли про такий і в Міністерстві фінансів України, але й досі не сталося. Допомагала створювати разом із Валентиною Бекетовою. Музеї ці існують на громадських засадах.

— Є якісь речі, про які можна сказати: «Так, це було недарма!».

— Для мене головне те, що завдяки діяльності Історичного музею, кожного нашого співробітника, який приходить у будь-який музей України, зустрічають, як особливого гостя. Мої колеги якось завітали до Севастопольського художнього музею. Там був ремонт, вони пожалкували вголос і згадали, що колеги були на Фестивалі в Дніпрі та багато чого про цей музей розповідали. «На якому фестивалі, чого ж ви одразу не кажете?». Побігли до директорки, вона з радістю вийшла зустрічати. І так трапляється фактично в усіх музеях України.

Ще з того, що змогли оживити та підняти на високий рівень — наша музейна друкована продукція — видано понад 40 книг, наукових збірників, каталогів, буклетів.

Починаючи зі «Скарбів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького». Натхненно відбирали найяскравіші експонати з колекцій, Сергій Гуназа їх фотографував. Пропоную верстати книгу, а грошей немає, але ж – 150 років Яворницькому, і все буває. Підготували, відпрацювали, сесія обласної ради, й нам дали кошти на книгу. У мене недовірливо питають: «Капустіна, у тебе була якась інформація?».

— Всесвіт чує, відкривається...

— Облдержадміністрація допомогла мені з оформленням договорів по книзі, часу фактично не було, видавництво «Art-Press» друкувало вночі, не питалися, коли розрахуємося. 7 листопада, в день святкування 150-річчя Дмитра Івановича Яворницького, відкриваємо Фестиваль, і нам привозять декілька пакунків із книгами: «Не розгортайте декілька годин, вони ще не просохли».

— Це теж рівень ставлення.

— Коли була поставлена планка, треба відповідати їй.

— Що окрім роботи?

— Родина, спілкування з колегами, море, дуже люблю збірку есеїв Петра Вайля «Геній і місто».

— Щастя є?

— Складне питання. Це банальна, але вірна фраза, коли із радістю йдеш на роботу, та з роботи додому. Коли в тебе душевна гармонія та рівновага. Й, коли ті люди, яких ти вважаєш друзями, не стають зрадниками.

Фото з родинного архіву Надії Капустіної