Лебідь Надія Авеліївна
Надія Лебідь. Пелюстки добра

Колись вона була однією з героїнь відеофільму з промовистою назвою «Життєлюби Дніпра». Так, вона є стовідсотковим уособленням цієї якості і, коли я побачила її вперше, енергія та сонячний настрій ніби огорнули мене купою промінчиків, які й вирішили питання нашого знайомства. Вона обіймала своєю енергією, немов крилами. А потім, з'ясувалось, що й прізвище її таке ж промовисте – Лебідь.

Надія Авеліївна переїхала до Дніпра з Кіровського, коли їй виповнився рік. До вісімнадцяти мешкала з батьками в будинку барачного типу – десять метрів на три. Часи були складними, жили бідно, батьки Авелій Петрович і Тетяна Данилівна багато працювали. По матусиній лінії Надія Авеліївна має козацьке коріння від дідуся Данила Климовича. Батько ж був людиною творчою, писав вірші та грав на скрипці. Пізніше Надія зрозуміла, що вибір інструменту та його ім'я мають певне генетичне коріння. До того ж, він був у гетто під час Другої світової. Але говорити про це тоді було небезпечно. Питання п`ятої графи було болісною прикметою часу, рухатися по життю та вирішувати будь-яке питання в рази складніше.

– Дитинство своє вважаю щасливим. Мала багато друзів, спілкування, займалась у гуртках, співала. Був такий заслужений та всесвітньовідомий колектив у тодішньому Палаці піонерів «Червона гвоздика». Коли зараз йду вулицею Воскресенською, моя шия туди сама собою повертається. Кожна сходинка рідна.

– Педагогом захотілося бути, коли?..

– Десь у рочків сім. В бараці нашому було багато маленьких дітей. Зібрала я малят двох-трьох років, поставила у пари, склала список, як належно, порахувала та повела їх на прогулянку. Жили ми там, де зараз маршрут одинадцятого трамваю. Там швидкісних доріг не було, але все одно небезпечно. А повела я всіх до залізничного цеху колишнього ДМЗ, де вишні росли, та всю дорогу щось розповідала. Мені здавалось все пройшло дуже швидко, але батьки моїх малят звичайно хвилювались.

Коли матуся після моєї авантюри прибігла з віником, я відповіла: «Чого так лякатися, все ж гаразд. Ось список, всі пораховані». Вчителька семирічна…

Хтось просив  гору грошей й лопату,

Хто машину, хто власну хату…

А я у Бога просила:

«Подаруй мені крила!»

Ось таким свідомим та раннім було моє бажання викладати. Як всесвіт улюблений, який вабив чимало.

Звичайно, спочатку були ляльки, але ж я розуміла, що є й реальні та живі. Я й носики їхні повитирала, поки ми подорожували, й бантики позав`язувала, вважаючи, яка ж я золота вчителька. Я не розуміла, що в такому віці не можна ризикувати життям дітей та виводити їх кудись. Для мене головним тоді було, що вони віршики вивчили зі мною.

– Коли з'явились ваші перші вірші?

– Навчалась я в двох різних школах. В першому-четвертому класі – у 62-й, в п'ятому мене перевели до 120-ї. Мала дуже гарну вчительку Галину Василівну Єрмолову. Можливо, й під її впливом почала писати вірші. В дитинстві щось римувала, десь років з десяти почала записувати, а вже під дорослим творчим та зацікавленим впливом складала в альбоми. Така собі маленька шкільна поетеса. Писала російською, потім з`явилася потреба писати українською. Тягнуло до мови.

Посадила мама-квочка, десь на пагорбі синочка.

Та й сказала: «Тут сиди  і далеко не ходи…

А коли до школи нашої прислали кореспондента газети  «Зірка», Галина Василівна передала мої рими – так і з`явилась перша публікація.

Сонечко пригріло, потекли струмки.

І співають всюди весело пташки,

Молода травичка вийшла з-під землі,

Показали личка проліски малі.

Було таке враження, що мені хтось надиктовує…

Я усі ці квіти підберу з землі,

Принесу додому проліски малі.

А коли настане свято наших мам,

Проліски весняні мамі я віддам.

І весела буде цілий день вона,

Бо у кожній квітці схована весна!

Тільки потім я зрозуміла, що не треба було закликати проліски збирати, першоцвіти потрібно берегти. Були й інші вірші, десь після восьмого класу. Ну, про що тоді писали, про вождя, звичайно. Але я підходила до цього з творчою хитрістю, коли задавали вільну тему, замість твору довжиною в аркуші, писала декілька поетичних рядків. Пару хвилин й ідеологія закінчувалась.

– Ви відчували себе справжньою поетесою?

– Ні. Починаючи з п'ятого класу я працювала у жовтенят другого класу. Вчителька Олена Йосипівна, уважно придивившись до того, як я проводила час з малюками, впевнено зазначила: «Ти – майбутня вчителька». Я й по голівках їх погладжу й пострибаю з ними. Відвідувала також студію юних дикторів на Телевізійній, 3. Там і досі знаходиться обласна студія телебачення. Не знаю, як все встигала. Ще була незмінною ведучою щотижневої дитячої програми «Горн». В рубриці «Горну» «Товариш вожатая» розповідала, як працюю з другокласниками.

В школі вважали, що я мала здібності й до журналістики. Як одну з найкращих мене відправляли до зразкових піонерських таборів того часу. В «Артек» на зліт юних кореспондентів та до «Молодої гвардії» на зліт вожатих. Поїздки запам`ятались досвідом різних форм діяльності, знайомствами з новими друзями. Отже, дві стежини мені пророчили, пов`язані  з журналістикою або ж з педагогікою.

Батьки дуже суворо ставилися до мого навчання, кожна четвірка була трагедією. Писала я каліграфічно, що зберіглося й досі. Якщо був диктант, робила скорочення. Каліграфія ж потребує часу, потім дописувала. Всі дивувались, що незважаючи на швидкість, в мене лишався такий гарний почерк.

Після восьмого класу вступила до Дніпровського Педагогічного коледжу. Батьки були спокійні, що донька нікуди не поїхала, лишилася біля них.

Стосовно віршів, боялася, щоб, не дай Боже, не почалася зіркова хвороба. (Всі ми пам'ятаємо долю Нікі Турбіної. Я стосовно оголенності емоцій). Виконують, наприклад, «Місячну сонату», в мене вірш. Подивилась якусь стрічку – знов. По-дорослому все переживала. Тому завжди намагалася стримувати себе, щоб ця емоційність не була зайвою, не нашкодила здоров'ю.

– Якщо поетична муза була настільки потужною, чому не їй присвятили своє життя? Побоювались зайвої оголеності?

– Розумієте, я завжди та в усьому була «білою вороною» (зараз таких дітей називають індиго). До того ж мої педагоги бачили гарну комунікацію з дітьми, яка дорогого варта. А коли я з дітьми, я розчиняюсь. Це більш вдячний для мене та оточуючих стан. Та його, як виявилося, теж можливо поєднувати з поезіями.

– Напевно, сублімували всі ваші якості, коли викладали. Що було після Педагогічного коледжу.

– Я поїхала до Запоріжжя та вступили до профільного вишу. Навчатися було легко, педагоги найкращі. Взагалі, я людина, яка любить навчатися, кожної хвилини. Коли говорять: «Я всього досяг» – це безумовна зупинка, тому що відсутнє «далі». Моє кредо – освіта протягом усього життя.

– Досягти нічого не можливо, вдосконалення – це постійні кроки.

– Звичайно. Дуже радію за успіхи моїх учнів. Брала участь у Всеукраїнських педагогічних конкурсах. Один з них найбільше запам`ятався «Від творчого вчителя – до творчого учня».

Восени і зимою, і влітку,

і коли снігове срібло,

Мов пелюстки у сонячну квітку,

В нас вливається ваше добро.

Мої колеги певний час називали мене не лише білою вороною, а й бендерівкою. Смішно, в мене ж єврейська кров. Напевно й тому, що саме так я зверталась до своїх підопічних, коли заходила до класу.

Доброго ранку дерева і квіти.

Доброго ранку усі мої діти.

Доброго ранку, люди прекрасні,

Доброго ранку сонечко ясне….

Доброго ранку рідна держава,

Слава Україні…

Й діти мені відповідають багато років поспіль: Героям слава!

До речі, педагогічну кар'єру я починала з дитячого садочка Південно-машинобудівного заводу, потім пішла до школи. Співала з дітьми, робила маленькі вистави.

– Чим садочок відрізняється від школи в плані методики навчання?

Коли я працювала в садочку, намислила собі зробити безперевну освіту. Садочок – це як мамина школа», навчання у постійній грі. Завжди дуже подобалося працювати на засадах гуманної педагогіки, розробленої та втіленої кандидатом педагогічних наук АПНУ Шалво Олександровичем Амонашвілі. Цей видатний педагог закликав навчати дітей з великою повагою до них. Коли я вперше його побачила, відчула таку світлу ауру, таку любов до учнів, такий світ душі. Його фахові монографії переведено багатьма мовами світу.

– А від батьків безперервність не залежить?

– Розумієте раніше на батьків ніхто не розраховував. Але починати потрібно з першого днів, коли в дітей формується мова, а навчити ж можливо лише при безпосередньому контакті з маленькою людиною. І я була впевнена: «Якщо не я – то, хто?».

– В мене все ж таки впевненість, що дитина починає навчатися в родині. Й саме завдяки батькам розкриває своєрідні «пори» для знань або ховає та закриває.

– Зараз у батьків на дітей немає часу. Нічого неможливо форсувати, я ненавиджу тоталітаризм. Рухатися потрібно крок за кроком. Я казала й завжди кажу: «Дайте дітям розправити крила. Я ж Лебідь. А діти – лебедята».

Лежали в тепленькім гніздечку,

Кругленькі маленькі яєчка.

Й виросли з них не курчатка,

А хлопці маленькі й дівчатка.

І випало їм у шість років

В науку зробить перші кроки…

– А чому ж виникла школа, якщо у садочку було так цікаво ?

Учні підростали, подруга моя була заступником директора. А ще мій улюблений вік це – діти шести рочків. До того ж потрібно бачити підсумок роботи. Та й з маленькими дуже важко.

– З маленькими своя мова та образність своя.

– Так. Але у школі швидше бачиш результат. До того ж я була ще й педагогом-організатором. Побувала зі своїми вихованцями на Всеукраїнському фестивалі в Одесі, ми мали дружину юних пожежних.

– Ваші вірші друкувались після школи?

Я входила до регіональної Спілки дитячих письменників «Джерело». Вважаю, що твори повинні мати художню цінність, а не лише доцільність і ігнорування творчого. Моя перша книжка вийшла в 1999 році в видавництві «Дніпрокнига» та мала назву «Моя Україна». Ілюструвала її художниця Лана Королевська, малюнки – не налюбуєшся! Вважаю, що зараз така література потрібна, як ковток води.

Калина пишним білим цвітом покрила квіти повесні

А восени, як згасне літо, дарує ягідки рясні.

Збираймо кетяги калини не забуваймо лиш про те –

Калина символ України, калина дерево святе.

– Вам важливо, ким будуть ваші учні стосовно фаху або статусу?

– Головне, щоб вони стали благородними людьми. Благородна людина – це та, яка й квітку не зламає й людину не скривдить. А серце  тобі підкаже, який фах обрати тоді й твоя місія буде виконана.

– Ви міркуєте так само, як Григорій Сковорода. Любов виникає з любові, потрібно бути людиною, щоб віднайти своє місце, і лише тоді це буде ланцюжок між людиною та Богом.

– Так. Творчість Григорія Савовича мені дуже близька та дорога. А завдяки Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Первоучителів слов`янських Кирила і Мефодія я дізналася про його творчість ще більше.

Для своїх учнів Надія Авеліївна створила віршовану Абетку «Веселі стежинки від «А» до «Я».

Айстрі кульки кольорові

Під вікном в моєму садку

Це настільки просто та образно-захоплююче, що хочеш вивчати її знов та знов. Один з батьків зробив наклад майже сорока примірників. Вдячні.

Надія Авеліївна має двох синів Дмитра й Антона, з чоловіком якось не склалося. Сини мають будівничий фах, теж виховувались та надихались віршами матусі. Разом з ними вона писала сценарії й до учнівських КВК. Вони були найпершими поціновувачами її творчості. В усьому.

– Що таке щастя…

– Якщо ти комусь потрібен. Родині, своїй половині. Людина не повинна бути самотньою в цьому світі.

Під час нашої розмови, Надія Авеліївна, вражена моєю природністю, декілька разів назвала мене «золотою людиною». Я не сперечалась, можливо тому, що перш за все вкотре відчула себе вдячною ученицею від зустрічі з людиною, яка почула власну долю, прислухаючись до свого серця.

Фото з родинного архіву Надії Лебідь