Народна медицина Катеринославщини: історія та традиції

Народна медицина як важлива галузь народної культури стоїть на межі двох наук – медицини та етнографії і, зрозуміло, привертає до себе увагу як медиків, так і етнографів. Але, якщо представників медикологічного циклу цікавлять, насамперед, прикладні аспекти народної медицини, тобто лікувальні засоби, які являють собою з точки зору медичної практики найціннішу й найсуттєвішу її частину, то коло зацікавлень етнографії значно ширше. Крім чисто практичних завдань, її цікавить народна медицина як складова частина традиційно-побутової культури, в якій знайшов відображення світогляд народу, його багатий життєвий досвід. Інколи практика народної медицини може бути обмежена одним географічним районом, а в інших випадках таку практику можна зустріти в різних районах світу. Однак, у більшості випадків медична система називається «народною», якщо вона практикується в країні її походження.

Передумови розвитку та впровадження народної медицини в Україні сягають в тисячолітнє минуле давніх культур. Українська народна медицина привернула увагу дослідників із середини ХІХ ст. Окремі відомості про медичні знання мешканців Катеринославщини у ХVІ–ХVІІ ст. відомі з загальних досліджень історії Запорозького козацтва. З історичних джерел відомо, що традиції української народної медицини тісно пов’язані з монастирями.

Лікарні було відведено особливе місце, відгороджене парканом від інших будівель, що надавало їй характеру ізолятора. Хворим надавалася стаціонарна допомога. До монастиря приводили і приносили людей із різними хворобами. Серед них були і діти, і дорослі. Кількість звертань досягала великих цифр. Найбільше було незаможних, але зверталися і представники вищого стану.

При монастирях організовували шпиталі, де широко застосовували традиційні народні методи лікування. Як відомо, такий шпиталь існував у Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі в Самарській паланці (сьогодні за м. Новомосковськом Дніпропетровської області). 

Монастир був головною святинею запорозького війська, який тричі піддавався руйнуванню та постійно відновлювався знову на кошти всього війська. Під час воєн Самарський монастир давав притулок у своїх стінах багатьом хворим і пораненим, не відмовляв у гостинності полоненим ворогам – татарам, туркам, ногайцям. Ченці – Микола з турків і Георгій із татар – прославилися своїм благочестивим життям і заслужили собі народну любов лагідним і тихим характером. Першого з них називали «провидцем і тайновідцем доль Божих», другого –  «майстерним лікарем», який зцілює за допомогою лікувальних трав хвороби і недуги людські.

В «Історичних нотатках» відомий мандрівник Г.Л. де Боплан так описує козацьку медицину:

«Бачив я хворих козаків, у лихоманці, які, замість уживати якихось, ліків брали півзаряду гарматного пороху, змішували його навпіл з горілкою і все це випивали; а далі клалися спати, щоб вранці прокинутися зовсім здоровими. Мав я машталяра, який неодноразово видужував, уживаючи ліків, яких не визнають ні лікарі, ні аптекарі».

Дмитро Яворницький у «Дніпрових порогах» про лікування травами пише: «І по згадках стародавніх дідів, і по пеньках зрубаних дерев видко, що на Таволжаному острові був колись великий ліс з усякою звіриною: там росли – дуб, кленок, в'яз, дикі груші, глод, а по спадах рясно кущилась таволга. Ті ж таки стародавні діди розповідають, що запорізькі козаки користувались таволгою, яка росла на острові, як лікарською рослиною: вони робили з молодих пагонців таволги віджимки і тим лікували своїх бігових коней од задержки сечі, чим вони часто боліли. З трав'яних рослин на Таволжаному острові можна бачити сирітки, крокуси, хохлатки, проліски, фіялки, іриси, дрібноцвіт, тульпани, сон-траву, барвінок і особливо багато так званої трави кузьмича».

Під час визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького для лікування гнійних ран застосовували вологу хлібну цвіль (прообраз сучасних антибіотиків), а також настої подорожника великого, звіробою звичайного, калгану, родовика лікарського, деревію звичайного тощо. Під час археологічних розкопок виявлено й предмети, пов'язані з козацькою медициною. Знайдено невеличку сіро-коричневу мисочку з лійчасто розведеними стінками, в якій містилася чорно-коричнева маса зі слабким смолоподібним запахом, а зверху лежав шматочок якогось мінералу. Аналіз засвідчив, що чорно-коричнева маса є маззю, яка за своїм складом нагадує концентрат дистильованого дьогтю з домішкою порошку антимоніту. Відомо, що антимоніт був основною складовою частиною ліків від різних хвороб, у його цілющі властивості середньовічні медики вірили як у панацею, застосовуючи при внутрішніх і зовнішніх захворюваннях, у тому числі й для лікування ран. Також було знайдено кулясту пляшку з тонкого скла вишневого кольору зі свинцевою нарізаною горловиною й увігнутим дном і опуклістю в центрі. Мабуть, її використовували для зберігання ліків. Для цього ж, певно, призначалася ще одна знахідка – невеличка чотиригранна посудина з прозорого скла з лійковою горловиною і округлим заглибленням у центрі. На внутрішній поверхні її стінок зберігся шар якоїсь білої твердої речовини мінерального походження.

Знахарством у Запорозькому Війську володіли козаки-характерники, які в своїх методах ґрунтувалися на знаннях флори і фауни, а також і особливостями будови людського організму. «Козацькі знахарі знали чимало химерних способів лікування. Один з них – за допомогою колоди карт. Вони розкладали карти на тілі пораненого. Наприклад, злющю пікову даму знахар клав на рану, а зверху – валет, який несе добро».

У далекі часи козацтва народна медицина була єдиною зі знахарством, чаклунством і не відходила від грецької містичності. Запорозькі козаки були частиною природи. Їм було вкрай важливо навчитися слухати трави, землю, місяць і сонце. Козаки вміли розмовляти з травою, кланятися траві, сидіти в ній, були знайомі з нею багато років, готували з трав ліки. З деревами те ж саме. Траву заготовляли не на рік, не на сезон, а тільки коли було потрібно, за необхідністю. Дуже цікавий приклад «очеретяної медицини».

«Козаки брали сухий очерет і обв'язували їм козака і спереду, і ззаду, і починали, як би розминати, повільними рухами його проминають, при практично всіх хворобах, крім рубаних і стріляних ран. Вважалося, що очерет вбирає у себе хворобу. При такому лікуванні читали «Отче наш». Так робили від 10–15 хв до години, повільно перебираючи руками, як би вдавлюючи очерет. Потім очерет спалювали. Вважалося, що хвороба переходить на очерет. Потім козака мазали різними сумішами. Широко застосовувалися різні жири і розпаренное молоко».

Значний фактологічний матеріал із питань народної медицини на Катеринославщини зафіксований в узагальнюючих працях Володимира Бабенка. Про знахарство та народну медицину він пише: «Народное врачевание разделяется на два вида – знахарство (шептання) и лечение травами и кореньями (ліками), В настоящее время хотя и можно встретить чуть ли не в каждом селении знахарів, шептух и бабусь, которые лечат ліками, но они с распространением научной земской медицины уже не пользуются тем авторитетом, как прежде, Все знахари, как верное отражение народнаго характера, проникнуты недоверчивостью и на откровенную беседу не соглашаются, а больше держат собі на умі, чтобы не потерять чудотворной силы врачевания. Часто приходилось встречать знахарей и знахарок различных специальностей по лечению. Одни лечат от простуды, переполоху, пропасниці (лихорадки), сглазу, другие занимаются шептанием от зубной боли, бешенства, вывиха и проч. Но не все знахари соглашаются произнести под запись свои шептания, и только удалось наедине у некоторых выпросить их прочесть чудотворныя тарабарские молитвы».

Упродовж тривалого часу жителі Катеринославщини – особливо мешканці сільських місцевостей, були позбавлені професійної медичної допомоги. Вони, передовсім, користувалися домашніми методами лікування. Якщо ж домашня медицина виявлялася неефективною – зверталися за допомогою до «знахарів, бабок, шептух». Одні з них зналися на травах, інші – уміли допомогти при переломах чи вивихах, декотрі – вишіптували недуги за допомогою замовлянь.

Наводяться деякі замовляння: «От бешенства или водобоязни читается первоначально 50-й псалом, символ веры, молитвы угодникам, Пантелеймону Целителю, дается хлеб и рюмка водки и читается секретная молитва, которую знахарь держить втайне до смерти, перед смертью передает свой секрет близкому родственнику. Содержание молитвы:

Ізсилаю на воду получчія
На бігучого звіра
На повзучого гада 
І святим своїм духом вдихаю 
І нечистого в тартарари зсилаю

От детских крикливиць. Берет бабка немного соломы и зажигает ее на припічку в комині и крестообразно водит кончиком ножа, шепча:

Крикливиці, плаксивиці,
Денні, ношні і полуношні, 
Ідіть ви за димами,
За буйними вітрами,
Відкіль сонце не сходить 
І куди людський глас не доходить. 
А нам пошли, Господи,
Сон із усіх чотирьох сторін –
Із ягнят, із телят і з маленьких поросят —
Молитвеному і нарожденному
І хрещеному младеньцю»

Замовляння та молитви

Манжура Іван Іванович – український поет, сумлінний і вдумливий збирач фольклору, досвідчений етнограф, лексикограф, закоханого у свій край – Катеринославщину. У його етнографічному спадку є замовляння та молитви з повітів Катеринославської губернії.

«Як на бджолу уроки нападуть»
На осіянській горі, там лежало сто каменів, та під тими каменями стояло сто дубів; ті дуби ніхто не може ні всікти, ні врубати, ні вглодати – так не можна матки осіянської, персіянської видать і врікать. (Ці уроки нападають на бджолу, як жінка з місячними пройде по пасіці або повз пасіку). (Багате Новомосковського повіту)».

«Від черви»
В неділю рано ішли люди до церкви, а з церкви додому; випадайте черви додолу. (Заговір цей треба проговорити не переводячи духу «тричі дев'ять» раз. Щоб виконать це, заговір читається раз, а потім говорять скоро: «раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять і знов дев'ять, і знов дев'ять» після чого спльовують. Шептати від червів чомусь було гріхом). (Мануйлівка Новомосковського повіту)».

Українські народні замовляння, записані Я.П. Новицьким або передані йому іншими збирачами, опубліковані в двох останніх фольклорних збірниках: «Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры, собраные в Екатеринославщине.– Екатеринослав, 1913.– 42 с.» і «Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры и заклинания, собраные в Екатеринославщине // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.– Екатеринослав, 1915.– Вып. 10.– С. 1–16». Матеріал був укладений Я.П. Новицьким відповідно до кількості варіантів, які стосуються тієї чи іншої хвороби. На першому місці стоять дитячі хвороби – найбільша група замовлянь, далі – хвороби жіночі, замовляння при різних нещасних випадках, а також любовні, і в кінці – господарські замовляння, від хвороб тварин. Обидви збірники за своєю структурою немов віддзеркалюють один одного і другий є власне додатком:

«Від безсонниці і крикливців у дітей (В). Записав Я.П. Новицький 10 лютого 1913 р. в с. Розумовка Катеринославського пов. Катеринославської губ. від Катерини Остапівни Старченкової (70 років) // Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры... – С. 8, № 1 В.

Від крикливців. Записав Митрофан Захарович Лаврушко 1912 р. в м. Нікополь Катеринославського пов. від Якова Гуні (60 років), уродженця с. Маламіна Верхньодніпровського пов. Катеринославської губ. // Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры... – С. 40 (Дополнение, № 1. «От крыклывцив»). Особу записувача не встановлено.

Від младенчеського і причини (падучої) (Г). Записав Я.П. Новицький 23 лютого 1913 р. в с. Вознесенка Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Федора Остаповича Ждана* Гуглі (67 років) // Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры... – С. 15–16, № 5 Г. «Вид младенческого и прычыны (падучей)».

«Замовыть кровь
«Стій кровь у рани, якъ вода въ Ордани, тоди якъ Иван Хрыстытель Хрыста охрещавъ, тоди рожденному, хрещеному, молитвенному (имя) кровь замовлявъ!
Шепчы трычи и держы затулывши рану рукою».

Серед знахарів існувала певна спеціалізація. Одні «спалювали рожу», інші «скидали вроки», ще інші «викачували» або «виливали ляк». Були спеціалісти, які «замовляли зуби» , лікували внутрішні хвороби, «заклинали змій».

У 80-х роках XIX століття в Катеринославі з'явився знахар на ім’я Чхоту Тлуа (принаймні, так він назвав себе). У нього була азійська зовнішність – вузькі розкосі очі, широкі вилиці та приплюснутий ніс. А товстий стьобаний халат яскаво-жовтого кольору, в якому він ходив у спеку та холоднечу, додавав йому ще більше екзотичності. Чхоту видавав себе за учня самого Далай-лами. За його словами, він був уродженцем Алтаю, проте багато років провів у Тибеті, де навчався всяким магічним навичкам, в тому числі вмінню піднімати мертвих. Правда, піднімав він, нібито, тільки померлих недавно і ще не похованих, до того ж на певний час. Невідомо, скількох людей «підняв» Чхоту Тлуа і чи «підняв» узагалі, напевне, це була лише майстерна імітація. Але збереглася така історія. Якось улітку, здійснюючи променад по цвинтарних алеях (зараз на цьому місці стадион «Дніпро-Арена)  і рятуючись від спеки в тіні величезних тополь і в'язів, жителі виявили кілька розритих поховань, про що повідомили владі. Зниклих мерців знайшли неподалік від місць їхнього постійного перебування. Знахар зізнався, що повсталі мерці перед похованням були на прохання їхніх родичів піддані ним процедурі оживлення – за його словами безрезультатно. 

Атрибутами «магічного лікування» виступали різні предмети домашнього вжитку, зокрема глиняний посуд. Однією з хвороб, якої не могли подолати в домашніх умовах, була «соняшниця» («бабиці», «завина») – «хвороба живота», яка проявляється болями, здуттям, різями в шлунку, часто супроводжується проносом, нудотою, блюванням. У 1991 р. дослідник народної медицини Андрій Шкарбан записав відомості про лікування «соняшниць» у с. Петриківка Дніпропетровської області від Олексієнко Віри, 1924 р. н. (уродженки Полтавщини).

Бабенко В. у «Этнографическом очерке народного быта Екатеринославского края» (1905 г.) наводить спосіб лікування цього захворювання: «Заварювання соняшниць». У перевернутий дном догори глечик кладуть запалене «клоччя», опускають в миску з водою, поставлену на живіт хворого, читають «Отче наш» і замовляння»
Сояшныци, сояшныци
Я васъ водю,
Я васъ варю,
Я васъ печу, 
Я васъ зашиптую.
Молитвенному народженному
(Такому то)
И другим разомъ
Инчимъ часом, 
Господы, поможы
Рабу Божому
(Такому то),
Отъ сояшныци шептаты
(То же самое повторяется «тричи»)  

З 1874 року на Катеринославщині пішов поголос про лікувальну силу глини через випадкові зцілення від ревматичних болей робітників, які видобували її для виготовлення цегли та гончарного посуду. Так звана «Тимофієва глина» отримала свою назву від прізвища поміщика Олександра Олександровича Тимофєєва, власника села Спокойствіє Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, в мастку якого у так званій Девладовій балці поклади цілющої глини знаходилися.

Згодом відомий своєю гуманністю поміщик Тимофєєв почав розсилати лікувальну глину по своєму повіту та усій губернії безкоштовно. З 1882 р. він порекомендував її для лікування дружини відставного доктора А.І. Аскоченського, який поселився в цих краях. Той, особисто пересвідчившись у лікувальній дієвості Тимофієвої глини, у 1886 р. опублікував результати її хімічного аналізу, проведені в Петербурзі магістром фармації Бремом. Свої висновки д-р Аскоченський узагальнив у монографії «Алюмино-железистый глей. Глина г. Тимофеева, как новое лекарство против застарелого ревматизма, хронических накожных сыпей и других болезней» (Верхнеднепровск, 1886 и 1887 ). У свою чергу, на основі 65 випадків застосування цієї глини в Катеринославській Губернській Земській амбулаторній безкоштовній лікарні земський лікар В. Скрильников зробив висновок, що цілюща Тимофієва глина – «не безразличное средство и не похожа на многие другие сорта глины, а она обнаруживает в больных организмах людей сильную реакцию, даже при наружном применении ее. Об этом свидетельствуют… разрешение опухолей твердых и мягких, заживление ран и язв при полном обеззараживании их; разрешение внутренних опухолей некоторых железистых органов, понижение температуры тела в больных организмах вообще и в частности, и, быть может, антипаразитозное действие, при лишаевидных страданиях кожи… Словом, сказать – этим средством не следует пренебрегать при клинических и больничных наблюдениях, а геологам и химикам необходимо заняться более тщательным изучением таких глин и источников, какие отысканы случайно в Девладовой балке…».

Згодом, за письмовим звернення В. Скрильникова до Медичного Департаменту Міністерства Внутрішніх Справ Тимофєєву глину дозволено було застосовувати як офіційний лікувальний засіб під наглядом лікарів. «…рассмотрев ходатайство врача Скрыльникова и принимая в соображение, что он имеет по званию своему полное право применять все известные врачебные средства, Медицинский Совет не встретил препятствия к употреблению «Тимофеевой глины» (кремнекислой окиси алюминия и железа) в формах перечисленных в прошении порошка, пилюль, лепешек и карамелей, и в тех болезнях, в которых он признает это уместным, тем более, что упомянутые вещества не принадлежат к числу сильнодействующих».

Про лікарські властивості трав відомо від самого початку існування людини. Останнім часом лікування рослинами відроджується у всьому світі. На Дніпропетровщині (Катеринославщині) найкориснішими вважаються: полин гіркий, м'ята, аїр, лопух, подорожник великий і подорожник середній, ромашка лікарська, приворотень звичайний і багато інших. Наші предки знали, що звіробій лікує 90 хвороб. Він ефективний при лікуванні жіночих хвороб, шлунково-кишкового тракту, печінки, нирок, запальних процесів, наривів, «чиряків». Не менш популярний і полин гіркий, який посилює апетит і покращує травлення. До того ж, у народі полин вживали від пропасниці, вважали добрим жовчогінним і глистогінним засобом. Однією з найулюбленіших лікарських рослин є ромашка лікарська. Внутрішньо, у вигляді чаїв і відварів її вживали при болях у животі, кольках, розладі та спазмах шлунку. Настоєм із ромашки промивали гнійні рани, виразки, полоскали горло при застудах. Також ромашку застосовували при лікуванні гінекологічних і дитячих хвороб. Шанований аїр, який використовували при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, головному і зубному болях, ним промивали рани та гнійні виразки, а також приймали як жовчогінний засіб. Зрозуміло, що арсенал ліків, які застосовував широкий загал, включав традиційні «домашні засоби», які завжди були під рукою – в полі, на городі, біля хати тощо. Цілком логічно, що цей арсенал концентрувався, як твердять дослідники, у руках жінок, які не тільки пізнавали терапевтичні властивості рослин, знали пору і час їх збірання, а й уміли готувати різноманітні настої, відвари, мазі.

Українській народній медицині за час її існування судилося пережити періоди бурхливого розвитку та стагнації, спаду та нового піднесення. Слід наголосити на тому, що інтерес до народної медицини на теренах України помітно зростав у скрутні часи, часи воєнних лихоліть і розрухи. Сьогодні ми є свідками дедалі зростаючого інтересу до цієї ще недавно незаслужено забутої, ігнорованої науковою медициною ділянки народних знань, важливої складової української національної культури.

Про цілителя Віктора Громова із Верхньодніпровська часто згадують зовсім незнайомі між собою люди не тільки в різних куточках України, а й в різних країнах. Доля не шкодувала його з перших хвилин життя. Він народився з важким діагнозом, який для багатьох стає вироком, – ДЦП. Хлопчика-інваліда мати залишила в пологовому будинку. Пізніше лікарі підписали йому пожиттєвий вирок «навчання неможливе» і відправили в інтернат для розумово відсталих дітей.

«Голгофою всіх страждань сироти стала смерть на його руках ровесника-підлітка. Той вмирав від пухлини мозку, і Віктор всю ніч намагався полегшити страждання, притискав долоні до його хворої голови. На ранок на руках залишилися дивні червоні сліди, наче прощальний знак від товариша, який відійшов у інший світ. Несподівано для себе Громов почав молитися Богу, хоча ніхто ніколи не вчив його святим словам. Хлопчик бачив перед собою людину в білому, і він говорив: «Не бійся робити добро…

З того часу у Віті з'явилися незвичайні здібності. Він знав наперед про події, котрі відбудуться в житті, міг лікувати будь-які хвороби, міг змусити людину вірити в себе. «Перше знайомство залишає не тільки полегшення, але і величезну симпатію до простого, уважного, щирого чоловіка, який, незважаючи на фізичну слабкість, має величезну силу. Притягує, заспокоює його віра в Бога: ікони, свічки, молитви, без яких не обходиться жоден його прийом. Звичайно, для багатьох важливо і те, що цілитель не повинен просити за свою допомогу певної винагороди. Кожен дякує йому, як може».

За допомогою до Верхньодніпровського цілителя звертались: Філіп Кіркоров, Андрій Малахов, Андрій Григор'єв-Аполлонов, Наталія Крачковська.

Віктор Громов пішов із життя у грудні 2020 року від ковіду.

Користувач обласної бібліотеки Сергій Калиновський значну частину свого життя присвятив народній медицині. Декілька збірників, надрукованих на початку 2000 років присвячено рецептам у викладенні осіб, які добре знайомі з методами природного оздоровлення або самостійно пройшли школу зцілення. Це: повне очищення і лікування за допомогою народної медицини, лікування пшеницею, лікування ужитковими засобами та інше. Джерелами деяких рецептів були періодичні видання, що отримувал відділ періодики ДОУНБ.