«Покровські марганцеві копальні»: народження рудника

У народному історико-краєзнавчому музеї ім. М.А.Занудька міста Покрова є експозиція, присвячена зародженню марганцевої промисловості «Покровські копальні». Знайомлячись з цією експозицією, можна почути цікаву історію про те, як саме було знайдено поклади марганцю у нашій місцевості. Оповідали старі люди: по долині, де звивається річка Солона, росли колись густі соковиті трави. Сюди й виганяли селяни на пашу худобу. Якось молодий пастух зненацька колупнув пужалом батога камінь – і той тріснув. Здивувався парубок, коли побачив чудові переливи сонячного проміння, що вибарвлювалось у друзках. «Візьму додому, може це срібло», – подумав він і кинув камінь у торбу.

Звістка про знайдений блискучий камінь дійшла в економію князя. А за деякий час приїхали двоє по-міському зодягнених чоловіка. Вони доскіпливо розпитували, де пастух узяв той камінь, ходили на місце знахідки, копирсали землю і щось писали у книжечки. А камінь відтак обережно загорнули у чисту ганчірку, поклали у ящик та й поїхали собі. Казали, в Петербург повезли на пробу.

Кажуть, що одним із тих двох чоловіків був геолог російського геологічного комітету Григорій Федосєєв. Саме він і підтвердив наявність на схилах берегів річки Солоної шарів марганцевої руди. Але вирішальне значення в долі нашого регіону відіграла людина, яка поклала початок епохи марганцю – Валеріан Олександрович Домгер.

Він народився в 1851 році, в 1873 році закінчив гірничий інститут. Практично все своє недовге життя присвятив геологічним дослідженням надр, працюючи молодшим геологом в Геологічному комітеті. Його наукові роботи були викладені в багатьох статтях і розглядалися на засіданнях наукових товариств. Одна з перших його робіт з геології була присвячена дослідженню Західної частини рудоносної кристалічної смуги Півдня Російської імперії по лінії Маріупольської та Криворізької залізниць. Короткі звіти про свої спостереження 1882–1883 років В. Домгер надрукував у вигляді попередніх звітів. Так само, як встиг у рукописному вигляді підготувати текст детального опису спостережень, проведених ним протягом 1881–1882 років.

Але появі Валеріана Домгера в балці річки Солона передувала ще одна історія, яка стала практично легендою… В одній із своїх публікацій «Кладова мангану» (1987 р.), Микола Андрійович Занудько (директор музею) використав цитату В. Домгера:

«…оце покликала мене в дорогу знахідка мангану у ваших краях. Рідкісний, я скажу, мінерал. Минулого року з князівського маєтку управитель фон Гарнієр надіслав посилку в Петербурзький геологічний комітет. У ній виявився круглуватий, немов гарматне ядро, манган, котрий знайшов пастух Павло. Я вам скажу – манган найвищої якості, так званий піролюзит. Мене й послали розвідати вашу місцевість. Очевидно, у надрах цього споконвічного дикого степу великі поклади манганової руди. Якщо й цього разу, як завжди, «пофортунить», то колись згадаєте мої слова. Ваше тихе степове відлюддя перетвориться на багатолюдний гомінкий край з копрами шахт, будовами збагачувальних фабрик, робітничими поселеннями».

Отже, майбутня доля нашого краю в той момент залежала від професіоналізму та віри такої незвичайної та енергійної людини як Валеріан Домгер. В той час допомагали вченому двоє місцевих жителів – дід Панас і дід Омелько, коли ще були парубками. І саме ця трійця зробила справжнє чудо…

Колишній директор історико-краєзнавчого музею Микола Занудько в своїх публікаціях писав:

«Смачно поснідавши, всі троє, прихопивши з собою небачений інструмент – заступ, молоток із довгим руків’ям, лопату – подалися до вапнякової скелі. Чоловіки із захопленням спостерігали, як Валеріан Олександрович вправно відрубував шари вапняку, уважно придивляючись до кожної грудочки, і щораз щось цікаве знаходив: зчорнілу черепашку, скам’янілий шматок дерева… А коли в його руках з’явився блискучий трикутний предмет, підізвав Павла та Омелька до себе:

– Подивіться, друзі, яку я штуковину знайшов! Оце зуб морського хижака, акули.

Хлопці з подиву вирячили очі. Чи могла в цій степовій невеличкій річці Солона жити величезна хижа риба? Вони достовірно знали, що в річці водиться хижа риба щука, а що чудовисько з такими великими зубами – не відали. Валеріан Олександрович оповідав цікаво і просто, як в далеку давнину, десятки мільйонів років тому, сюди підходило море. У воді жили доісторичні істоти, на березі росли величезні і невідомі нині дерева, з-поміж яких снували здоровенні звірі, з яких нині складається земля, і по скам’янілих рештках яких вони ходять босими ногами.

…Ці знахідки – супутники мангану, котрий залягає десь глибше, – підсумував Домгер. – Ми його шукатимемо і обов’язково знайдемо, я в цьому цілком впевнений, знайдемо…»

На жаль, передчасна смерть не дала йому можливості закінчити роботу, то ж її підсумки так і залишилися у вигляді чернеток, записних книжок і колекцій. І хоча передчасна смерть не дозволила йому провести детального дослідження родовища, але і те, що було зроблено, привернуло увагу до можливості промислових розробок.

Із листа В.А. Домгера:

«Дорогий мій любий друже Станіславе! Хотів, щоб ти хоч на мить уявив картину, де я нині знаходжуся і чим займаюся. Головне, на що я витратив так багато зусиль і енергії – досягнуто. В оголеннях балки Хоменної, де протікає річка Солона, знайшов манганову руду, що майже виходить на земну поверхню. Прослідкувавши за допомогою свердловин пролягання рудоносного шару понад берегами річки і на південь до шести верств по степу, прийшов до висновку – це справжня кладова мангану. Тут не тільки нам, а й онукам, правнукам вистачить її на сотні років».

І ось із таких легенд, спогадів народжувалася марганцева промисловість у нашому краї, а з нею і місто, починаючи з робітничих поселень і до сьогоднішньої оази в степу – міста Покрова. Цікавий і нелегкий шлях розвитку пройшло місто разом зі своїм головним підприємством – Гірничозбагачувальним комбінатом. Згідно з наявними документальними джерелами, після доленосного відкриття В. Домгером у 1883 році марганцевого родовища в червні 1885 року було закладено першу штольню «Надія», яка підтвердила наявність великих запасів марганцевої руди. І в грудні 1885 року почав роботу перший рудник – «Покровські марганцеві копальні».