Ніна Похиленко: томаківська Гончарівна

Ще з неоліту. Вже тисячі літ 
Щоранку звичайна вродлива людина
Просто на крузі із древньої глини 
Створює людям чарівний світ.

Олесь Лупій

Багато легенд існує про те, як народжуються талановиті майстри, художники, письменники, музиканти – неперевершені самородки своєї справи… Одна з дуже давніх легенд твердить, що Господь узяв глину і почав ліпити Людину за образом і подобою своєю. І достатньо було Господу одного лише подиху на свій витвір, щоб він ожив. Всевишній вдихнув життя в Людину, подарувавши їй душу і вселивши в неї дух.

Беззаперечним фактом нашого сьогодення залишається те, що тільки в руках Людини Божої, справжнього майстра – гончара чи художника, скульптора чи різьбяра – можуть оживати його вироби і тішити око своїм вишуканим, витонченим мистецтвом, завершеністю в розумінні цілісності образу, гармонійністю та духовністю. Тільки Людина, наділена даром Божим, здатна на створення дива, подібного до Господнього – вдихнути життя у свої творіння – вироби.

Гончарство – це виготовлення керамічних виробів з гончарної глини, а саме: посуду, кухлів, кахлів, козацьких люльок, іграшок (свистульок), прикрас, сувенірів тощо. Давнє ремесло багатьох народів світу, належить до традиційних українських ремесел, видів господарської діяльності та мистецької культури українців. Основні типи – це глиняний посуд, порцеляна і кам’янка.

Гончар – професія особлива, чутлива до всіляких подразнень, яка поєднує в собі корисність і художність. Це гілки одного дерева, коли зламаєш одну – гине друга. Всі ці означення і порівняння повністю можна адресувати томаківській жінці-Гончарівні – Ніні Анатоліївні Похиленко.

Журналіст і публіцист Юрій Герасименко називав Гончарівною видатну майстриню українського гончарства Олександру Федорівну Селюченко. Він написав про неї книгу і створив фільм. А томаківчанка, відома на всю Україну, Ніна Анатоліївна Похиленко теж заслужила таке ймення своєю тривалою працею в галузі гончарства. Більше того, свої знання та вміння вона намагається передати своїм вихованцям у Томаківському НВК «ЗОШ I–III ступеню – ДНЗ № 1», де викладає уроки з мистецтва і навчає учнів азам художньої праці.

Ніна Анатоліївна у свій час здобула професію швачки, мала престижну роботу в ательє «Люкс» у м. Дніпропетровську, де шила одяг для дружин відомих політичних діячів того часу. Вона була дуже задоволена своєю роботою, але життя внесло свої корективи. Їй довелося разом із чоловіком переїхати до Томаківки за його призначенням після закінчення сільськогосподарського інституту. У 1989 році влаштувалась на роботу в місцевий Будинок побуту, де шила одяг, оздоблюючи його машинною вишивкою. Згодом здобула  професію закрійника, але у 90-ті роки, коли у людей не було роботи, і не платили заробітню платню, Будинок побуту розформували. 

Минули тяжкі часи безробіття, і Ніні Анатоліївні вдалося влаштуватися до Томаківського центру творчості молоді (саме від нього сьогодні вона працює у НВК № 1). У цей період вона здобула освіту технолога швейного виробництва, закінчила курси при Київському ліцеї і отримала спеціальність художника декоративного розпису.

Захоплення глиною прийшло до жінки неочікувано, раптово, можна сказати, завдяки  можливості потрапити на Всеукраїнський національний Сорочинський ярмарок, який традиційно щороку в серпні організовується на Полтавщині. Відбулося це на початку 2000-х років. Вона відпочивала з друзями та милувалася колоритом ярмаркового свята, коли в поле її зору потрапив майстер-гончар, який виготовляв глиняний посуд – горщики, макітри, полумиски, глечики…

– Дивилась я на те диво, затамувавши подих. Щось тримало мене біля того майстра. Не чула, як друзі кликали іти за ними. Я ніби прикипіла біля гончарного кола і попросила майстра дати мені можливість спробувати й собі виробити якусь посудину на згадку. Він залюбки дозволив. Я дуже старанно виконувала всі його поради, але, на жаль, перша спроба засвоїти науку гончарства виявилась невдалою. Довго це не давало мені спокою, всі думки були прикуті до пошуку відповіді на питання: «Чому в мене нічого не вийшло? А як би навчитися цьому ремеслу?» Не дарма ж у народі кажуть: «Не святі горщики ліплять…». Адже, глиняний посуд завжди був, є і буде користуватися великим попитом. З глини можна виліпити щось креативне, ексклюзивне, неповторне і цим дуже цінне! – згадувала моя співбесідниця, коли я завітала до неї додому на гостину. 

Згодом допитливій та невгамовній жінці доля подарувала можливість відвідати у місті Дніпропетровську майстер-клас народної майстрині з Опішні, де навчали робити народні дитячі іграшки із глини. Відтоді наша землячка захопилася глиною та гончарним ремеслом. Вона знайшла в Інтернеті приватні курси з гончарства, що проводив відомий на всю Україну майстер Сергій Горбань і який славився фасадними глиняними виробами. Велике бажання набратися від нього досвіду зробило свою справу. Її руками створено більше 1000 гончарних виробів.

25 серпня 2006 року в Томаківці у НВК «ЗОШ I–III ст. ДНЗ № 1» запрацювала керамічна майстерня. Вона з’явилася завдяки допомозі депутата Дніпропетровської обласної ради А.А. Лаунбрауна та підтримці спонсорів – голови  ПСП АФ «Перше травня» В.Г. Бардадима, керівника СФГ «А.В. Скорук» А.В. Скорука та представника АФ «Перше травня» А.М. Похиленка. Було придбано гончарний  круг, муфельну піч для випалювання кераміки, папір, пензлі, лампи, стільці та меблі. Розпочався процес навчання дітей азам гончарного ремесла, ручному ліпленню з глини народних  українських іграшок. А.А. Лаунбраун познайомив Ніну Анатоліївну з заслуженим діячем мистецтв, гончаром-скульптором О.В. Волковим, в якого у приватній майстерні вона підвищувала свій професіоналізм. 

Стіни шкільного кабінету № 17 «Дитяча художня майстерня» оздоблені змістовними власноруч написаними картинами, картинами з сухих квітів і листя, витинанками, виготовленими нею і дітьми, аплікаціями, панно… Це все перетворило його на казковий, затишний куточок, просякнутий творчістю і животворящою Божою іскрою, яка надихає на створення прекрасного. Тут ви не побачите  жодної учнівської парти. Посередині стоїть великий робочий стіл, за яким умістяться всі бажаючі творити… На поличках красується багато глечиків, вазочок, скриньок, ложок, горняток, іграшок, свистульок, сувенірів – і  все це – керамічне! Живі кімнатні квіти створюють справжню оранжерею в глиняних горщиках. Тут же є біла українська піч, декорована в народному стилі. Біля неї на стіні пишаються кухонні дошки, розмальовані петриківським розписом. Оформлена книжкова виставка з літературою про керамічне мистецтво. Як і годиться, знайшлося місце і гончарному колу, і печі для випалювання глиняних виробів у окремому кабінеті.

Протягом 10 років організовувано багато конкурсів із декоративно-ужиткового мистецтва, за результатами яких вихованці Ніни Анатоліївни віком з 1 по 11 класи отримували тільки призові місця. А дехто з них, чий талант не був непомічений майстринею, продовжили своє навчання художньому мистецтву. Випускник Томаківського НВК № 1 Василь Микулянець закінчив художню Академію мистецтв у м. Харкові та став художником і скульптором, а Даяна Ірза – теж випускниця цього навчально-виховного комплексу – закінчила Хортицький коледж художнього мистецтва у м. Запоріжжі за спеціальністю декоративно-ужиткове мистецтво. Нині вона займається живописом і розмальовками по склу.

Ніна Анатоліївна – щира і дуже приємна в контактуванні жінка. Вона відкрила свої потаємні й не дуже приємні у споминах моменти свого нелегкого, але дуже цікавого і захоплюючого освоєння гончарного ремесла. Впродовж її життя траплялися складнощі. Особливо, у стосунках з людьми: одні дорікали, другі заважали, або зупиняли у бажанні майстерно розвиватися, а дехто, навіть, морально ображав. Чому? Можливо, заздрили… Але томаківська Гончарівна глибоко вдячна їм усім, бо саме вони загартували її витримку, силу волі, самостійність і виваженість у прийнятті рішень, закарбували життєву позицію та виробили стійкий характер. Вона виховала в собі вміння долати труднощі та перешкоди, йти тільки вперед, засвоюючи невідомі горизонти й оволодіваючи новими знаннями.

Мама майстрині у свій час картала доньку за те, що вона обрала собі професію художника, вважаючи це несерйозною справою. Але Ніна Анатоліївна завжди була впевнена і доводила це на ділі, що витончений художній смак і потяг до креативу, неординарності та краси вона отримала у спадок від нині покійного батька, який був гарним теслею, виготовляв меблі на замовлення.

Нашій місцевій художниці, викладачці, майстрині гончарної справи завжди не давав спокою сучасний педагогічний підхід до шаблонування, що дуже заважає креативності, індивідуальному баченню і сприйняттю світу, розкриттю справжніх талантів. До образотворчого мистецтва, художньої праці, елементів гончарства (ліплення) шаблону застосовувати в жодному разі не можна! Так, наприклад, в Японії, є уроки спостереження, коли діти ідуть на природу – в парк чи сад і спостерігають за рослинами, комахами, тваринами. Потім своїми враженнями діляться з учителем і замальовують, ліплять, майструють – тобто закріплюють побачене. Діти вчаться любити природу, шанувати її, розкривають свої творчі можливості та здібності, виявляють творчі нахили…

За свою невтомну пошукову, педагогічну і творчу працю майстриня має понад 80 нагород – дипломи, грамоти, відзнаки, подяки. Її намагання заслужити звання майстра народної творчості України поки що не увінчалося успіхом, але прагнення здобути перемогу не покидає майстриню і стимулює в повсякденній праці. 

Ніну Анатоліївну часто запрошують на семінари в інститут післядипломної практики вчителів, де вона проводить майстер-класи для педагогів, які потім на уроках праці навчають своїх учнів виготовляти нескладні вироби із солоного тіста та глини. 

Дуже заворожує спостерігання за роботою томаківської Гончарівни. Впевнені вправні рухи її рук, змочених водою, – і з центру гончарного кола на очах з’являється, ніби народжується і виростає горщик, в якому є жива душа. 

Природа Томаківщини дуже щедра на глиняні грунти. Глина тут різна за структурою, хімічним складом, кольором. Саме така годиться для керамічних виробів. При змішуванні її з водою вона перетворюється на пластичну піддатливу масу, а суха і обпалена стає твердою, як камінь.

– Глина має бути м’яка, а коли формуєш виріб, то руки постійно треба змочувати водою. Колобок з глини кладеться в центр гончарного кола, робиться відцентровка, щоб не було вібрації. Процес треба відчувати всіма органами дотику до глини – руками, очима, мозком, душею. Далі робиться дно виробу, пальцем натискаю на центр кола і формую стінки глечика. Одразу ж завужую шийку і розширюю нижню його частину. Оздоблюю його смужками за допомогою гончарного шила або стеки з зубчиками, утворюючи візерунок. Кожен виріб має пройти етапи свого народження: «п’ятка» (дно), «пузо», «шийка», «вінце». Готовий гончарний виріб знімати з кола потрібно спеціальною струною, ніби зрізати, щоб не зіпсувати дно. На гончарному колі потрібно працювати з хорошим настроєм і тільки добрими намірами та думками. Інакше робота не в’яжеться – пояснює майстриня.

Щодня на томаківську Гончарівну чекає відповідальна, щемлива, всім потрібна духовна праця – творити українську національну красу! У народі кажуть: «Той, хто хоч раз у житті візьме до рук глину, той обов’язково до неї повернеться». Ніна Анатоліївна Похиленко переконалася в цьому на власному досвіді.