Історичні місцевості Криворіжжя:село Новопілля

Село Новопілля – центр однойменної сільради Криворізького району, розташоване на мальовничому степовому плато правого берега річки Саксагань, у верхів’ях балки Широкої, у 18 км на північний схід від центру Кривого Рогу, за 1 км від станції Коломійцеве, за 7 км від станції Кривий Ріг-Головний. Рельєф спокійний, дещо хвилястий. Село розташоване у зручному місці, між двома магістралями – залізницею й автотрасою – всеукраїнського та обласного значення. Засноване село на початку 20-х років ХХ століття переселенцями з села Лозуватка. У 30–40-х роках існував колгосп «Соціалістична перебудова», у 1946–1960-х – колгосп імені Щорса, з 1960 року – центр радгоспу імені К. Лібкнехта, реформованого за часів Незалежності у КСП. Сучасну назву село отримало 1964 року, до того  воно називалося Новоукраїнка. На час заснування мешкало 7 сімей (близько 40 чол.), у 1966 році – 501 чол., у 1975 – 258 дворів, 857 чол., у 2000 – 757 дворів, 2374 чол. Мешкають працівники тепличного комбінату. Село газифіковане. Діє православна церква, школа, клуб, дитсадок, бібліотека, пошта, магазини. Підпорядковані села Дніпровка, Златопіль, Золота Поляна, Коломійцеве, Лісопитомник, Новомайське, Чапаївка, Червоні Поди. Сьогодні площа села складає 67 га, 10 вулиць, у 715 домогосподарствах проживає 2130 чол. Значна кількість жителів села задіяна на підприємствах Кривого Рога.

Перші поселенці

На землі, відведені під скотарство, почали перебиратися 
переселенці з села Лозуватки. Першими були сім великих сімей.

Село засноване на землях криворізьких братів-поміщиків Кордубанів, які володіли тисячами гектарів землі (теперішні Новопільська та Широківська сільські ради). На цих землях існувало розвинене тваринництво та виробництво товарного зерна на експорт, на базі високоякісних глин у селі Червоні Поди діяв цегельний завод, який не лише забезпечував власні потреби господарства, а й постачав продукцію приватним замовникам.

У 1919–1920 роках брати Кордубани залишили маєтки. На землі, відведені під скотарство, почали перебиратися переселенці з села Лозуватки, де на той час налічувалося більше двох тисяч дворів, внаслідок чого існувала проблема нестачі орної землі, придатної для землеробства. Переселялися великими сім’ями, оскільки влада виділяла землю «на їдока», що давало змогу отримати значні земельні наділи. Першими переселенцями стали Чорний Іван Дмитрович (7 дітей), Чорний Сидір Семенович (5 дітей), Чорний Каленик Іванович (7 дітей), Чорний Карпо Семенович (8 дітей), Максименко Дмитро Іванович (7 дітей), Білий Стефан (5 дітей), Тимофєєв Макар Сидорович (6 дітей). Пізніше зі своїми сім’ями переселилися Білі Павло та Сергій.

Спочатку переселенці жили у підвалах зруйнованого панського маєтку, потім почали будувати напівземлянки, а згодом – і хати з глини, вкриті соломою, використовуючи цеглу з розібраного панського маєтку. На кінець 1924 року існувало два ряди хат, вимальовувалася перша вулиця, пізніше названа Шкільною. Село отримало назву Новоукраїнка.

Перші роки життя для переселенців були дуже важкими, особливо в посушливий 1921 рік. Люди часто залишали помешкання і вирушали у міста в пошуках хліба. Але, не зважаючи на труднощі, село росло. На кінець 1922 року в ньому жило вже 14 сімей. У 1923 році в хаті Посмашного була відкрита читальня, яка одночасно правила і за школу. Першим і єдиним учителем став Крикун Семен Климович, заняття відвідували 17 чоловік різного віку (від 12 до 40 років). Учні отримували початкову освіту, вивчали абетку, письменним вважався той, хто міг поставити свій підпис у документах. Уповноважений села Остапенко Семен Якович наполіг на виділенні 700 крб. на будівництво окремого приміщення для школи,  жителі села зібрали ще 400 крб., після чого у 1925 році розпочалося будівництво. Всі зносили цеглу, хто скільки міг, частину взяли зі зруйнованого поміщицького маєтку, в німецькій колонії Грюнфельд (нині – Зелене Поле) дістали цинку. В цьому приміщенні до кінця 70-х років навчалися учні початкових класів. Першим учителем став Півень Дмитро Герасимович, саме на честь новозбудованої школи перша вулиця села була названа Шкільною. У 1935 році директор школи Півень П.Г. наполіг на будівництві нової школи, спорудженої з лампачу і вкритої черепицею.

У 1929 році в селі організовано колгосп «Соціалістична перебудова». Спочатку кожен населений пункт мав окремий колгосп, згодом почалося укрупнення, і до колгоспу Новоукраїнки приєднали господарства Златополя, Новомайська, Червоних Подів.  Перед війною у селі була одна вулиця і 67 хат.

Грізні роки окупації

Захопивши село, фашисти, перш за все, почали полювати на 
партійних, учителів і активістів. За селом розстрілювали євреїв.

14 серпня 1941 року село було захоплене окупантами. Перед тим практично усіх чоловіків мобілізували до Радянської Армії, тож у селі залишилися жінки, діти та старі люди. Саме вони винесли тягар окупації; крім звичайних робіт, їх мобілізували на риття окопів у зоні бойових дій в районі сіл Глеюватка, Лозуватка, Недайвода та інших, на будівництво дороги Кривий Ріг – Дніпропетровськ, яку викладали бруківкою. Школу окупанти перетворили на стайню. Нелегкі часи окупації  згадує мешканка села  Онуфрієнко (Фесенко) Юлія Іванівна, 02.11.1928 року народження: «Захопивши село, фашисти, перш за все, почали полювати на партійних, учителів і активістів. У цьому їм допомагали місцеві поліцаї. За селом розстрілювали євреїв. Якось з полону втекли двоє – мати і донька. Заховалися в печі. Калмики їх знайшли, хотіли розстріляти прямо на подвір’ї, але їх ублагали, щоб не стріляли. Повели за село. Там були великі воронки від бомб, туди приводили євреїв і страчували.

Мій старший брат Василь Іванович Фесенко був кадровим офіцером (призваний до лав Червоної Армії весною 1941 року). Коли місцеві поліцаї розказали німцям про Василя, то маму, а потім і малих дітей, ставили до стіни і обстрілювали з усіх боків, щоб вона сказала, де її син.

З хати нас німці вигнали і влаштували собі триярусні лежанки. А ми жили в сараї без вікон, було темно. Доводилося жити і в погребі. Взимку, коли стало зовсім холодно, нас пустили до хати. Пам’ятаю, як у мене дуже боліло вухо. Вночі не витримала і від болю заплакала. Мама дуже просила, щоб я не плакала, бо німці, які ночували в хаті, могли знову вигнати нас з хати серед зими на двір. Але німець, який був у нас у хаті, підійшов до мене, щось подививсь у вухо, чимось помазав, і біль минув. Навіть шоколадкою мене пригостив. Показував мамі, що в нього також троє дітей.

Не маючи продуктів, ми їли паслін, лободу, калачики, шукали свіжі нори ховрахів, виливали їх і їли. Тим і вижили. Багато дітей загинуло від необережного поводження з різного роду боєзарядами. Скажімо, на вулиці села були розкидані якісь різнокольорові іграшки, якими діти залюбки гралися. Граючи однією з таких «іграшок» Володимир Білий (12–13 років), підірвався.

Декілька разів німці то наступали, то відступали. Особливо кровопролитні бої точилися біля села Чапаївки. Скільки там наших бійців полягло! Односельці звозили загиблих бричкою і ховали біля села. Коли наступали наші війська, на автошляху Кривий Ріг – Дніпропетровськ німці зустрічали їх суцільним вогнем з кулеметів. Наші бійці вступали в жорстоку перестрілку з німцями. Там теж загинуло дуже багато радянських воїнів. Багато наших солдат загинуло й на залізниці. Німці засіли з кулеметом біля залізничної колії в будці, тому дуже важко їх було знешкодити».

У Німеччину на примусові роботи вивезли 12 чоловік, більшість із них працювала у сільських маєтках великих землевласників. Під час війни загинули 6 жителів Новопілля, ще 47 не повернулися з фронту (вважаються пропалими безвісти), 15 новопільців отримали державні нагороди за участь у перемозі над нацизмом. У боях за визволення села загинуло близько 40 воїнів, похованих у братській могилі. До десятиріччя Перемоги на могилі споруджено пам’ятник, виготовлений у Харківській художній майстерні. У 1962 році біля неї влаштували парк і перенесли останки загиблих воїнів з Чапаївки, Златополя, Червоних Под. На мармурових плитах закарбовано імена 64 воїнів з 87, загиблих під час визволення.

Життя триває

В лютому 1944-го села звільнили від нацистських військ. 
Розпочалася відбудова зруйнованого війною.

19 лютого 1944 року село було звільнене, і розпочалася відбудова зруйнованого господарства. За спогадами, у селі залишився лише один чоловік – Пухальський Г.Я., який працював ковалем. Землю орали коровами, оскільки на все село було лише три коня. У 1946 році організовано колгосп імені Щорса, до якого ввійшли села Червоні Поди, Златопіль, Біляєве, Бажанове. Першим головою колгоспу був Чорний І.Д., потім – Кравченко П.П. (1949–1955 рр.), у 1955 році його змінив присланий 30-тисячник Винниченко Й.І. У 1957 році в селі побудовано клуб, проект якого склав місцевий житель-самоук Лисиця І.Ф. Ще у 1948 році біля села викопано ставок площею 11,2 га, запаси води складають 80 тисяч кубометрів. Ставок зариблено, і він перетворився на улюблене місце відпочинку селян.

Життя вирувало. В 1960 році Постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС № 495 колгосп реорганізовано в радгосп імені Карла Лібкнехта. Він складався з 4964 гектарів угідь, основний напрямок роботи – овоче-молочний. Вирощувалося щорічно близько 6 тисяч тонн овочів на відкритому ґрунті і близько 130 тонн – на закритому. В селі з’явилися нові забудови, магазини, дитячий комбінат на 150 місць, влаштовані тротуари і дороги з твердим покриттям, проведено водопровід, село газифіковано. Поряд прокладено канал Дніпро – Кривий Ріг, у 5 км від села побудовано завод гірничого обладнання. У 1964 році колишня Новоукраїнка отримала теперішню назву – Новопілля. На 1967 рік 39 робітників радгоспу мали державні нагороди, з них ордени Жовтневої революції – бригадир овочевої бригади В.Т. Лопушанський і комбайнер Ї.Є. Максимов. За період з 1969 по 1977 рік в селі лише за рахунок державних капіталовкладень побудовано один 36-квартирний, чотири 16-квартирних та 26 одноквартирних будинків.  Стабільно і прибутково діють переробний цех із виготовлення овочевих і фруктових консервів, олійниця. У 1968 році під школу віддали будинок радгоспної контори, в ній працювало 15 учителів і навчалося 164 учні. Існуючу 8-річну школу реорганізовано у середню, і 1 травня 1982 року учнів зустріло нове приміщення. Нова школа має площу 3,7 тис. кв. м., у 16 класах у 2000 році навчалося 456 учнів, працювало 27 педагогів, при школі діє дослідна ділянка 0,5 га. У вересні 1976 року відкрито Новопільський будинок культури площею у 600 кв. м., що має зал на 350 місць, 4 приміщення для занять художньою самодіяльністю. При ньому діє 6 творчих колективів. Будинок культури використовується як місце для проведення урочистостей, фестивалів, конкурсів.

Духовне життя новопільців

Перші богослужіння відбувалися в помешканнях селян: 
почали служити молебні, відбувалися водосвяття.

За часів СРСР у Новопіллі не існувало жодного спеціалізованого християнського центру, віруючі були змушені відправляти релігійні свята таємно або ж відвідувати найближчі християнські церкви. Сьогодні жителі села мають змогу вибирати ту конфесію або ж релігійну громаду, яка найбільш відповідає їхнім уявленням про віру, надає парафіянам можливість задовольнити свої духовні потреби.

Першою отримала свій молитовний будинок громада християн віри євангельської (п’ятидесятники). Їхній центр відкрито ще у грудні 1989 року, община нараховувала до 40 парафіян, пресвітер – В.В. Ісаєв.

Історія храму преподобного Лаврентія Чернігівського починається з 1994 року, коли за благословенням керуючого Дніпропетровською єпархією Української Православної Церкви Московського патріархату архієпископа Іринея в селі Новопілля була створена православна громада. Тоді ж ініціативна група громади звернулася до Дніпропетровської обласної адміністрації з проханням зареєструвати православну парафію в ім’я преподобного Лаврентія Чернігівського. Дозвіл було отримано, першим настоятелем став протоієрей Димитрій Дилдін. Перші богослужіння відбувалися в помешканнях селян: почали служити молебні, відбувалися водосвяття. Незабаром у будинку Зиновія Гурського була проведена Божественна Літургія. У квітні 1997 року громаді передали колишній будинок сільської ради, і на Великдень 1997 року у приміщенні храму за благословенням єпископа Криворізького і Нікопольського Єфрема була відслужена Божественна Літургія. З 1999 року парафіяни поступово створюють храм, що перетворюється на одну з перлин Новопілля. У 2005 році владика Єфрем із собором духівництва Криворізької єпархії освятив престол храму. Сьогодні його прикрашають ікони, подаровані доброзичливцями, серед яких – образи з частками мощів преподобного Лаврентія Чернігівського, святителя Феодосія Чернігівського, святителя Луки Кримського, під спудом престолу розміщено мощі священномученика Володимира, митрополита Київського і Галицького. При храмі працює недільна школа, побудована дзвіниця.

У 2000 році відкрито Новопільський молитовний будинок релігійної громади християн повної Євангелії «Прославлення», община нараховує до 120 парафіян.

Отже, не зважаючи на достатньо складні часи, Новопілля продовжує жити і розвиватися, і своє 100-річчя жителі  зустрінуть, не зганьбивши надій перших семи засновників села, які в пошуках щасливої долі залишили рідні оселі. Сьогоднішнє Новопілля – кращий пам’ятник тим, хто йде вперед, кидає виклик долі, намагаючись, не зважаючи ні на що, будувати майбутнє.