Обухівка. Надихає героїзм предків і сучасників

Хто в нашу долю тільки не втручався

У центрі села вас зустріне композиція, відкрита в серпні 2017-го. На ній увічнені засновники Обухівки козаки Обух, Сугак і Горяний. Пам’ятник нагадує: край наш козацький, коритися ворогам не звик. Про це ж і наші пісні:

Зажурилась Україна,
Що нігде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Котрі молодії –
у полон забрато;
Як заняли, то й погнали
До пана, до хана.
Годі тобі, пане-брате,
Гринджоли малювати,
Бери шаблю гостру, довгу
Та йди воювати!

Обухівка – селище міського типу, центр сільради. Розташоване в лісовій зоні біля західної околиці м. Дніпро, витягнуте на 12–13 кілометрів. Колись знаходилося у 20-ти верстах від тодішнього Катеринослава, нині відстань від околиць міста – мінімальна. Розташоване селище в центральній частині області на лівому березі Дніпровського водосховища на Дніпрі. Неподалік знаходиться місце впадіння нового русла річки Оріль у Дніпро. На захід від селища лежать землі Дніпровсько-Орільського природного заповідника...

Засновано Обухівку в другій половині ХVIII століття. Перші пасіки в Обухівці виникли ще 1800 року. Піонерами пасічництва були М. і К. Ільченки. У першого пасіка з часом сягала 500 колод (попередниці вуликів), у другого – 150. Також славилися пасіки С. Мірошника, відкрита 1840 року, і М. Середи (існувала з 1869).

Щодо походження назви існує дві версії. За першою з них, село заснував першопоселенець козак Андрій Обух. За другою, назва походить від Обухівки Київської губернії, звідки могли переселитися селяни. А на честь легендарних першопоселенців Сугака та Горяного названі сусідні села Сугаківка та Горянівка.

До 1917 року і деякий час згодом Обухівка належала до Кам’янської волості Новомосковського повіту. 1906 року тут було 483 двори, 3720 жителів. Діяло п’ять шкіл, два ярмарки і щоденні базари. Церковно-парафіяльну школу відкрили 1886-го. Законовчителем тоді був о. Петро Леонтійович Сербинов.

А ще славився тутешній настінний розпис. Разом зі зразками розпису з інших сіл повіту на початку ХХ століття зняті копії для Катеринославського музею і відділу етнографії Російського музею в столичному Петербурзі.

1938 року село перейменували на честь комуністичного діяча С. Кірова. 2016 року селу повернено історичну назву Обухівка. У повоєнний час селище поступово стало «дачним», зоною відпочинку для тисяч громадян міста завдяки літнім дитячим таборам і базам відпочинку. Вистачає тут і «крутих» фешенебельних палаців дніпровської «еліти». Вони увірвалися у хвойний ліс і немов демонструють – хто тут господар…

Без єдиного цвяха

1867 р. збудовано дерев’яну Миколаївську церкву. При ній було 120 десятин церковної землі. Церква мала щедрих дарувальників. Скажімо, 1907 року обухівські селяни Арсеній і Євдокія Коробкіни (Коробки? прізвище могли й русифікувати) пожертвували до Миколаївської церкви шість срібних лампад до ікон 84-ї проби вартістю 130 карбованців.

Про пізнішу трагічну історію церкви нам якось розповіла Ольга, чергова в храмі. Будовано її без єдиного цвяха за зразком новомосковського Троїцького собору. Виглядала церква красиво, ніби зменшена копія Троїцької. У роки комуністичного безвірництва храм розібрали. Вчитель, який поліз знімати хрести, впав із даху. Вчинили наругу і над могилами священиків – їх розрито та сплюндровано. Ще й учнів приводили дивитися на цю наругу. Але у війну за окупації церкву знову відкрили (з єдиним застереженням – «не займатися партизанщиною»). Згодом служби Божі в селі не переривалися – хай і в пристосованих, не дуже просторих приміщеннях.

У 1981–1984 рр. настоятелем обухівської церкви був отець Василь (в миру Борис Йосипович Златолинський, 1932 року народження) – в 1990–1992 єпископ Сімферопольский і Кримський, в 1992–2009 – архієпископ Запорізький і Мелітопольський. Нині 89-річний архієпископ Василій перебуває на покої в м. Запоріжжі.

В Обухівці також служили о. Павло Кунах, теперішній настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Дніпрі протоієрей Володимир Аксютін. Особливо багато потрудився о. Сергій Капов, нині покійний. У селі була ціла династія регентів – представники роду Ворошило, які залишили про себе добру пам’ять. 

Новий храм стали будувати 2005 року і з 2010-го у ньому відправляються служби Божі. У багатолюдній Обухівці, окрім Миколаївської, діє ще дві православні громади. Відновилися служби і в історичному мурованому, дивом уцілілому храмі в Горянівці, яка відноситься до тутешньої сільради. Але про нього варто розповісти окремо.

Цікаво, що зараз Миколаївський храм обходиться без дзвонаря. Його замінив … комп’ютер. Завдяки електроніці дзвін регулярно видзвонював точну годину. І ще одна прикмета часу – над храмом замайорів нині жовто-блакитний стяг! 

«Дивимося в одну сторону»

Розповідає Василь Григорович Ґедзь, селищний голова Обухівки: «Погарнішала Обухівка останніми роками. За цей час нами робилося чимало: заасфальтовано кілометри доріг, кілометри відсипано, десятки вулиць отримали освітлення, відкрито багато дитячих майданчиків. Реконструйовані парк, зупинки. Гарно відзначили ювілей 30-річчя нашої держави. Депутати намагалися працювати без чвар, зараз уже в одну сторону дивимося…».

У сквері в центрі села – ряд монументів з чорного мармуру. Зокрема, на честь загиблих при визволенні села у вересні 1943 року, чорнобильців, афганців, працівників тилу. У центрі, як і щороку, наприкінці вересня проводиться свято селища. Тут же впорядкований ринок, до послуг сільчан – п’ять аптек, десятки торговельних точок. А ще – пункт ремонту взуття, тренажерні зали – не виїжджаючи з Обухівки, можна все купити і відремонтувати. До погруддя Тарасові Шевченкові, коли виповнилося два тижні героїчної оборони України від нинішньої ворожої навали, хтось приніс букет полум’яних квітів. Надихають висічені тут же пророчі Шевченкові слова «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!». Спасибі, Тарасе, за підтримку!

Старий колодязю, що тобі сниться?

При визволенні Обухівки загинуло 52 чоловіка, в сусідній Горянівці – 19.

– Разом із селищною радою ми зробили Алею ветеранів, – розповідає 95-річний Семен Панфілович Калниш, який останні 23 роки очолює ветеранську організацію. – Алея бере початок від амбулаторії. Там ветеран отримує фізичну підтримку, цією ж алеєю він йде до храму, де дістає духовну поміч. З 2009 року силами ветеранів відкрито наші меморіали. Немолоді люди, яким було не під силу підняти відро з розчином, все одно в міру сил працювали над увічненням пам’яті. Можемо з гордістю сказати: це ми, ветерани, зробили цей меморіал, унікальний для України.

Семен Панфілович – корінний обухівчанин, учасник Другої світової, капітан першого рангу, свого часу керував великим колективом на ДМЗ, був заступником директора з виробництва. Досвід Обухівської ветеранської організації розглядався на VII з’їзді Спілки ветеранів України п’ять років тому. Цим досвідом зацікавилися колеги з Ужгорода, які покликали ветерана в гості на Закарпаття.

– А тут в Обухівці моє коріння по лінії батька і матері. Тут нині і живу. Я людина принципова – якщо взявся за справу, – мушу її робити!

Семен Панфілович десять років тому написав книгу про рідне село «Обухівка: учора, сьогодні в ім’я завтра». Кілька років тому вона нарешті побачила світ. Сільчани давали гроші наперед – у рахунок майбутнього видання… Великий розділ автор присвятив рідному Дніпровському району. Окремо – про людей, земляків. За ці роки краєзнавець видав три книжки. 

– За однією з версій на цій землі після 1775 року оселився козак Обух. Тут чимало козацьких прізвищ. Ще десять років тому ми провели ветеранську раду, на якій ухвалили відновити історичну назву Обухівки. Може, Кіров був і непогана людина, але він не був на Дніпропетровщині. Прибрали пам’ятник йому, відкритий 1966 року. На 9 Травня ветерани отримують продуктові набори. Зазвичай проводимо того дня обіди для ветеранів або в школі, або в Палаці культури. На фронт Другої світової пішло понад півтори тисячі обухівців. 

На березень 2022 року в Обухівці лишився в живих лише один учасник бойових дій – сам 95-річний Семен Панфілович. А так людей понад 90-річних живе 52 особи, з них три чоловіка, решта – жінки. Галині Яценко йде нині 98-й рік. Семен Панфілович мріє відсвяткувати її 100-річчя!

– Історія з колодязем така. Це був церковний колодязь. Після закриття радянською владою церкви колодязь був діючий. А під час Другої світової війни німці закидали його гранатами, і лишився лише зруб, який кантувався по цьому парку біля церкви. 29 вересня 1943 року визволили Обухівку, а вже 30 вересня отримали повістки молоді люди по 1926 рік народження включно, і збирали молодь тут, біля колодязя. Приїхав підполковник, з ним були лейтенанти, старшини тощо. Він сидів з книгою на цьому зрубі і визначав, кому в якій команді служити. Рекрути брали участь у форсуванні Дніпра в Сугаківці і в Аулах. Відсотків сорок з них одразу загинули. А відсотків п’ять потрапили в тилові частини. І вони повернулися всі до одного. Отже, доля призовників вирішувалася на цьому колодязному зрубі. І ми, ветерани, своїми силами, перетягли колодязь сюди, до меморіалу, за свої кошти виготовили табличку на згадку про ті незабутні для обухівчан події. Хай знають про це і нащадки.

Семен Калниш народився 15 лютого 1927 року. Отже, нещодавно відсвяткував своє 95-річчя. У рідному селі в клубі з цієї нагоди зробили величне вшанування ветерана, розчулили його до сліз.

…Війна владно увірвалася в його життя. На момент призову був він дев’ятикласник. І в листопаді 1944-го направляється на Тихоокеанський флот, прискореним темпом закінчив школу радистів. Наближалася японська війна серпня-вересня 1945 року. 8 серпня воїни вийшли з порту Находка у складі десанту. Людські втрати були величезні. Досить сказати, що з 17 радистів у живих зосталися лише двоє. Серед них і Семен.

– Мене поранило у дві ноги шістьма осколками, – згадує ветеран події 1945 року. – П’ять осколків у шпиталі в Находці лікарі вилучили, а з одним я жив довгі роки. І ось якось на курорті Миргород, через 45 років по війні мені вилучили останній осколок. Головний хірург простягає мені цей предмет завбільшки з абрикосову кісточку: «Ось вам напам’ять!». Я взяв осколок до рук і сказав: «Не хочу я берегти таку пам’ять» і з огидою жбурнув його у вікно…

Семен Панфілович і сьогодні вважає себе щасливою людиною. Адже прожив довге життя – уцілів на війні 1945 року, займався улюбленою роботою і зараз – серед людей, на видноті. Йому першому присвоєно звання почесного громадянина Обухівки. Написав і видав три книжки. В Інтернеті можна знайти його спогади про голод 1921 року (за спогадами рідних) та про Голодомор 1932–33, який він особисто пережив. Правда, в Обухівці досі немає пам’ятника безневинним жертвам Голодомору, влаштованого червоною Московією, і це смутить ветерана. Він зробить усе, щоб такий меморіал в селищі з’явився. Без пам’яті ми – ніхто і звати нас ніяк. 

…Нині його 45-річний онук Віталій Баранник і племінник Сергій Калниш працюють на блокпосту. Бо війна знов увірвалася в наше мирне життя. Ветеран зізнається: живе твердою вірою в нашу Перемогу!

На знімках: в Обухівці. Фото Дмитра Кравченка і автора