Данченко Олександр Григорович
Олександр Данченко. Натхненним пензлем і олівцем

Олександра Данченка називають одним із найталановитіших українських графіків. Він виривався попереду свого покоління, а нинішній молоді доводиться розповідати, хто це такий…

Яскравий представник шістдесятництва

Народного художника України Олександра Данченка відносять до визначних українських графіків другої половини ХХ століття. Він – яскравий представник шістдесятників в українському мистецтві, обирався членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР. Жаль, але на Наддніпрянщині якось забули, що зростав він на нашій благодатній землі, тут почав формуватися як яскрава особистість, самобутній автор.

Сім'я, в якій народився митець, і оточення, в якому він формувався, за його власним зізнанням, були далекі від художніх інтересів. Сашко з'явився на світ 22 червня 1926-го на Одещині, а 1931-го родина переїхала на постійне проживання до Дніпропетровська.

У селі батько працював у кооперації та рахівником у колгоспі, у місті – комірником на будівництві величезного Дніпропетровського м'ясокомбінату та, нарешті, бухгалтером. Мати була і продавчинею, і санітаркою, і касиркою. Проте, батько дуже любив книжки та збирав їх усе життя (він загинув на фронті у перші місяці війни).

На початку тяжких 1930-х мати не раз скаржилася, коли з ринку замість двох склянок пшона батько приносив одну, а ще купував якусь книгу. Перед війною вони мали пристойну бібліотеку, переважно з класики. Саме батькові Сашко завдячував раннім прилученням до світу книжки.

Його перша зустріч із образотворчим мистецтвом була цілком випадкова, але дуже пам'ятна. Якось до них додому прибігла сусідська дівчинка-школярка похвалитися трояндою, яку вона намалювала хімічним олівцем – червоним і синім. Сашко був у невимовному захваті. Маленького хлопчика, якому ще не виповнилося чотирьох років, ця троянда вразила до глибини душі. Почалися нескінченні прохання до старших ще щось намалювати.

Уроки Дмитра Яворницького

Сильні враження дитинства пов'язані й із історією нашого краю. Будинок у Дніпропетровську, де минули дитячі та юнацькі роки Олександра Данченка, стояв у нагірній частині міста, на розі Соборної площі та вулиці, що веде до парку ім. Т. Шевченка, найпопулярнішого і найстарішого в місті, закладеного ще за Потьомкіна.

Проти парку в будиночку з червоної цегли жив сивий дідусь, котрий день-у-день ходив повз їхній будинок і далі через площу до себе на роботу. Працював він в історичному музеї, як тоді казали, у музеї Поля був директором, а звали його Дмитро Іванович Яворницький. Влітку, прийшовши з роботи, чоловіки Сашкового двору після денної задухи, знявши сорочки, займали лавки навколо вкопаного в землю столу, і у вечірній прохолоді серед ароматів «нічної красуні» та матіоли починалася нескінченна гра в «підкидного» та нескінченні спогади й оповідки. Хлопчаки любили ці вечірні розмови.

Особливо цікаві та дивовижні історії були пов'язані саме з ім'ям Яворницького. Про те, що у нього на дверях якийсь художник козака намалював у бою, і такий той козак несамовитий, що до дверей підійти страшно. Про те, як Яворницький 1918 року нібито розігнав палицею махновців, які почали стріляти в бронзову статую Катерини II, а потім уночі скульптуру закопав. А нещодавно (перед війною) викопав і поставив у дворі музею. Один палець махновці все ж таки відстрілили. У музеї хлопці бували не раз, а тепер бігли та дивилися на бронзову фігуру. Пальця справді не було.

Іноді оповідачі й сміялися, згадуючи, що Яворницький може вивести групу відвідувачів за музей на площу та, показуючи довкола, починає говорити: «Як було? Уявіть собі, що зник собор, зникли будинки навколо, зникло місто... Степ, трава вище за пояс... Видно, як там під горою блищить Дніпро. Он схилом на низьких конях крадеться кілька татар. Над травою тільки зрідка виринає голова в лисячому малахаї (це така шапка з навушниками). А отут звідти вискакують козаки. Як побачать ворогів, як свисне отаман! Як кинуться на людоловів!..» Усі посміхаються поблажливо і зітхають: що не кажи, а дідові вже за вісімдесят...

Пізніше, за словами самого О. Данченка, інтерес до історії рідного краю органічно увійшов до його творчості. Художник неодноразово звертався до зображення історичних подій XVI–XVII століть в Україні – в дипломній серії «Народно-визвольна війна 1648–1654 рр.», і в серії «Народні герої України», і в ілюстраціях до романів «Гомоніла Україна» П. Панча, «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка та до «Енеїди» І. Котляревського.

У серії офортів «Корея» (1951–1952), створених ще в студентські роки, Олександр Данченко зі співчуттям відгукнувся на страждання корейського народу, на землю якого прийшла братовбивча війна.

Своє художнє бачення вже з тих далеких років сам він вважав скоріше конкретнішим, аніж поетичним. Тому й ілюстрував прозу з більшим бажанням, ніж поезію, хоча вірші дуже любив. До речі, на цю суперечність поетичного та конкретного в його творчості звертали увагу і його критики. 32-річному митцеві було доручено виконати штрихом заставки до «Українських дум», що 1958 року вийшли у Держлітвидаві.

«Богатирські, яскраво національні типи, спокійна, поважна манера образотворчого викладу – все це начебто відповідає змістові дум, – писав мистецтвознавець Зіновій Фогель в огляді творчості молодих майстрів книжкової ілюстрації. – Але українські думи – це народний епос, образи якого носять дещо символічний, пісенно-умовний характер. Це вимагає специфічного узагальнення і в образотворчих засобах, якого майже позбавлені роботи О. Данченка, – вони виглядають ілюстраціями до сучасної реалістичної епопеї на теми української давнини».

Можливо, певною мірою з дитячими враженнями пов'язані й ще деякі з його мистецьких уподобань. Так, у книжкових ілюстраціях і аркушах станкових серій він любив зображати величні людські маси. Хтозна, може, тому, що місце, де вони жили, було до війни чи не одним із найлюдніших у місті.

Щодня увечері, не кажучи вже про вихідні та дні народних гулянь у свята, повз них народ масово плив у парк Т. Шевченка, а потім із парку. Біля трамвайної зупинки часто збиралися величезні юрби.

«Звичними були й масові заходи на Соборній площі, – згадував митець. – Тут запускали дуже популярні тоді спортивні планери, влаштовували великі кінноспортивні змагання, час від часу зводили павільйони обласної сільськогосподарської виставки. Тут же на «братських могилах» урочисто ховали льотчиків, які загинули в авіаційній катастрофі. У такі дні сюди приходили тисячі людей, пройнятих щоразу іншим настроєм».

1948 року Олександр залишає Дніпропетровськ – він вступив на графічний факультет Київського художнього інституту. Тут він міг досхочу віддаватися своїй любові до історичної тематики. Йому хотілося перепробувати все. З перших курсів інституту він брався за роботу в журналах і газетах, почав ілюструвати книги у видавництвах, не пропускав жодного університетського конкурсу.

«Чи задумувався хтось над тим, чому цей талановитий студент обрав для диплома тему героїки української нації, обрав у такий час, коли захоплення козацтвом не вкладалося в прокрустове ложе комуністичної ідеології…», – напише про Данченка Ярема Гоян, автор книжки про його вчителя Василя Касіяна (2004).

Йому доводилося багато їздити та багато бачити. Бував він і на гігантських радянських будівництвах, і на відкритих кар'єрах такого розміру, що очі відмовлялися вірити побаченому, і на величезних заводах, де можна було легко заблукати. Здійснював творчі відрядження до В'єтнаму, Італії… 1973 року журнал «Всесвіт» у нотатці «З пензлем і олівцем по В’єтнаму» писав, що Олександр Данченко  «проїхав по стражденній землі В'єтнаму тисячі кілометрів і зробив багато зарисовок її природи й людей…»

Художник створив не лише оригінальні серії робіт «Народно-визвольна війна 1648–1654 років», «Корюківка. 1 березня 1943 року» (про трагедію чернігівського села в роки Другої світової війни) або «Аджимушкай», але й ілюстрації до «Кобзаря» Тараса Шевченка, розповідей воєнного часу Олександра Довженка, роману «Прапороносці» Олеся Гончара.

Мене ще в дитинстві вражали портрети авторства Данченка визначних борців за волю України, які друкувалися на цілу сторінку в журналі «Україна» Одна з найкращих серед цих робіт – портрет Івана Богуна.

А у тридцять з гаком видавництво «Дніпро» запропонувало йому попрацювати над ілюстраціями до «Декамерона» Бокаччо у перекладі Миколи Лукаша. Культ земного життя з усіма його пристрастями та радощами захопив художника. Йому довелося вступити в «суперництво» з художниками-сучасниками Бокаччо, які знали про ту епоху все…

Критика визнала, що роботи О. Данченка над «Енеїдою» Котляревського та «Декамероном» Бокаччо стали етапними для української книжки.

«Хочеться працювати та працювати»

Олександр Данченко:

– Моя робота, робота художника, така ж нелегка, як і праця моїх героїв, – зізнавався майстер. – У будні і свята сідаю я до робочого столу... Так шукаєш тижнями, а буває, що й місяцями, коли раптом, як випадає кристал солі з перенасиченого розчину, приходить потрібне рішення. А потім починаються довгі дні «обкатки» композиції, яка здалася тобі вже остаточною… Хочеться вірити, що те, чим займаєшся, те, що є смислом твого життя, потрібне людям.

– Коли тобі виповнилося шістдесят і більша частина життя вже за спиною, а не попереду, все частіше перебираєш у пам'яті минуле. Згадуючи прожиті роки, я завжди дивуюся, як добре, що доля дала мені таких вчителів як мій найперший – Микола Степанович Погребняк, художник дивовижного педагогічного такту, він вів гурток у Палаці піонерів м. Дніпропетровська; як Михайло Микитович Панін – учень П. Чистякова та І. Рєпіна, який викладав у Дніпропетровському художньому училищі. З вдячністю згадую я Василя Ілліча Касіяна, Антона Хомича Середу та Іларіона Миколайовича Плещинського, у яких я вчився у Київському художньому інституті, Олександра Софроновича Пащенка, керівника майстерної станкової графіки, що я її закінчував…

– Проходить час, нові теми і сюжети пропонує життя, міняються смаки, над іншими пластичними завданнями ламають голови художники. Щоразу трохи інакше намагаюсь і я вирішити кожну нову роботу, але завжди незмінними залишаються ідеали молодості: передати красу реально видимого світу, викликати увагу і пошану до людини, до її фізичного і духовного буття, прагнути актуальної позиції в обраній темі, до ясності в передачі смислу і відтворення його засобами пластики. Хочеться працювати та працювати.

…Це визнання було зроблено ним 1987-го, коли у Києві проводилась його персональна виставка. Й 14 грудня 1987-го відбувся його чи не останній приїзд до Дніпра, міста своєї юності. Про це розповів мені народний художник України скульптор Володимир Небоженко, який цілий день на своїх «жигулях» возив Олександра Данченка рідним містом. Володимиру Павловичу старший колега запам'ятався як людина скромна, без апломбу, душевна та щира. На згадку про зустріч залишив молодшому колезі каталог своєї виставки з автографом.

Він зустрів Незалежність України і незабаром відійшов від нас у вічність. 13 лютого 1993 року Олександра Данченка не стало. Він не міг похвалитися міцним здоров'ям, але висоти його духу, як і мріяв, залишаться світлими маяками для наступних поколінь українців.

Родина митців

Тестем Олександра Данченка був Степан Максимович Даниленко (1901/1902–1982), санітарний лікар, подвижник, один із авторів «Київського некрополя».

Дружина і сини художника – теж митці. Дружина Олександра Степанівна Данченко – український мистецтвознавець, кандидат мистецтвознавства, майстриня художньої кераміки, член Національної спілки художників України. Народилася 23 вересня 1930 року в Києві. Упродовж 1948–1954 навчалася у Київському університеті. 1968-го закінчила аспірантуру при відділі образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського Академії наук УРСР. 1969 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Народна кераміка Наддніпрянщини». Працювала у Києві у Музеї українського народного декоративного мистецтва, видавництві Української радянської енциклопедії, Науково-дослідницькому інституті теорії та історії архітектури і містобудування. З 1974 року на творчій роботі. Їхній син Микола Олександрович Данченко (21 січня 1958 – 22 січня 2022) – український художник і педагог; член Національної спілки художників України. 1982-го закінчив Київський художній інститут. У 1982–1992 роках працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. З 2005 року – викладач кафедри монументально-декоративного мистецтва Київського інституту декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну. Працював у галузі монументального (вітраж, мозаїка) і станкового живопису, станкової і книжкової графіки. Автор, зокрема, історичної картини «Конотопська битва. Рік 1659» (2006). Микола Данченко передчасно пішов з життя в січні 2022 року, зокрема й через постійний стрес від передчуття неминучості нинішньої війни. Його брат Володимир Данченко – художник-декоратор.

Твори нашого земляка Олександра Григоровича Данченка зберігаються у 54 музеях України! В тому числі в Дніпрі, Кам’янському, Нікополі, Кривому Розі… Канадський історик із Альбертського університету (Едмонтон) Ендрю Колін Гоу видав 2007 року у видавництві «Брілль» книжку історій, в якій згадує нашого земляка: «Олександр Данченко створив чудову й високо оцінену серію офортів із назвою, що нагадує серію Дерегуса 1946 року «Визвольна війна українського народу (1648–1654)». До речі, престижне видавництво «Brill», засноване ще в 1683 році в Лейдені, Нідерланди, є провідним міжнародним академічним видавцем у галузі гуманітарних, соціальних наук, міжнародного права.

Розпорядженням Голови Дніпропетровської облдержадміністрації від 29 листопада 2021 року до щойно виявлених об’єктів культурної спадщини віднесено будинок за адресою Соборна площа, 9-а в Дніпрі, в якому в 1931–1948 роках жив Олександр Данченко. Через тридцять років після смерті народного художника настав час на будинку, де він прожив 17 років, відкрити меморіальну дошку на його честь.