Григоренко Олександр Явтухович
Олександр Григоренко: він залишився справжнім українцем

Свою Україну любіть.
Любіть її...
Во врем'я люте.

Тарас Шевченко

Олександр Явтухович Григоренко – поет-шістдесятник, дисидент, прожив дуже коротке життя, всього 24 роки але назавжди залишився справжнім українцем, бо жив і дихав любов'ю до України, до її історії, культури, мови. Він любив Україну по-справжньому, ціною власного життя боровся за українське, «посмів у солдатській казармі говорити і писати "украинским наречием" – рідною мовою свого невільного народу» (Микола Сом), за патріотичні вірші відбував покарання в таборі суворого режиму «Дубравлаг». Його поезія, можливо, не досить досконала, не зовсім професійна, бо ж був початківцем, без належної освіти. Його поезію не публікували при житті, та вона щира і правдива, як щира і правдива його душа.

«Я із покоління звитяжців!»

Сашко Григоренко промайнув на небі України містично-падучою зіркою, мало ким помічений... Був би з нього Вінграновський, у нього така постава, як у Вінграновського. Важко передбачити долю поета, якби він залишився живим. Віриться, що не зламався б, адже це написано серцем.

Олексій Різників

Ім’я Олександра Явтуховича Григоренка – поета-шістдесятника, дисидента маловідоме, його поезії не публікувалися, лише кілька добірок у періодичних виданнях, спогади про нього опубліковані вже після смерті поета. Лише після п’яти з половиною десятиліть зусиллями багатьох людей було видано окрему книжку його поезій, оповідань, спогадів і листів батькам.  Завдяки сім’ї Григоренків зберігся творчий спадок поета, залишилися спогади його друзів, нареченої, рідних людей, матеріали ввійшли до книги, і ми маємо можливість познайомитися з поетом, його творчою спадщиною.

Олександр Явтухович Григоренко народився 22 лютого 1938 року у с. Бородаївка Верхньодніпровського району в сім’ї репресованих. Батько поета – Явтух Антонович – людина дивовижної долі. Він залишив свої мемуари – вражаючий документ епохи, який ввійшов до книги «Залізна відданість…». Пройшов Першу і Другу світові війни, повернувся з австрійського та німецького полону. Під час керування колгоспом за невиконання державного плану з хлібзаготівлі в 1932 році його репресували і загнали до Сибіру. Там він і зустрів свою другу дружину Євдокію Сидорівну, сім’ю якої розкуркулили. Перший її чоловік і діти померли від голоду, а Євдокію відправили до сибірської в’язниці. В 1938 році у новоствореній сім’ї народився Сашко. Також у сім’ї були двоє дітей Явтуха Антоновича від першого шлюбу – Надія і Гриша. Понад шістнадцять молодих років викреслено з життя батька і п’ять з життя матері майбутнього поета.

1956 р. Сашко закінчив Верхньодніпровську середню школу, був допитливим хлопцем, добрим, щирим і розважливим, писав вірші з 13 років, мріяв стати військовим. Вступив до Васильківського авіатехнічного училища під Києвом. Проте через кілька місяців подав рапорт на звільнення, оскільки зовсім не сприймав військової муштри. Батькам писав: «Робота мене не лякає, погано тільки, що мало вільного часу, і я змушений тепер залишити своє улюблене заняття – писання віршів. Тут майже всі говорять по-російськи, навіть деякі українці. Я хочу зберегти чистоту своєї мови, не хочу піддаватися російському впливу...».

У березні 1957 року Олександр повернувся додому, збирався вступати до Київського університету на мовно-літературний факультет, натомість  був призваний на дійсну строкову службу. Можливо, в армії стежили за поведінкою Олександра, його патріотичні вірші потрапили в КДБ. Написав, зокрема, вірш про окупацію Угорщини 1956 року, де був рядок: «Піднімає прапор Імре Надь!»

Другого жовтня 1958 р. його заарештували, у січні наступного року Військовий трибунал Бакинського округу, де він служив, засудив хлопця до 6 років позбавлення волі за ст. 72 ч. 1 КК Азербайджанської РСР, звинувативши в «антирадянській агітації та пропаганді». Батьки написали листа на ім’я Хрущова, в результаті чого Воєнна Колегія Верховного Суду СРСР 1960 року скоротила термін до 3 років.

Покарання Олександр Григоренко відбував у таборі суворого режиму управління «Дубравлагу» ЖХ-385/11 у селі Явас у Мордовії. «Судили мене за націоналізм. Тобто за приверженість до України і всього українського», – писав він у листі з неволі батькам. В «Дубравлагу» познайомився з багатьма українцями: Миколою Кучером з Дніпродзержинська, поетом Олексою Різниківим з Одеси та іншими. Останньому присвятив вірша «Олексі Різникову» з такими рядками:

Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літературі
Крім всього – чесними людьми!

Олександр був життєрадісною діяльною людиною, вивчав англійську, німецьку, французьку, польську мови, співав, малював, займався йогою, писав  вірші та прозу, захоплювався віршами Брюсова, поезією українських класиків, був всебічно розвиненою людиною.

Після звільнення у жовтні 1961 року Олександр повернувся до Бородаївки, працював на будівництві комбінату, знову збирався вступати на філологічний факультет Київського університету, писав, надсилав вірші до «Літературної газети», мріяв видати збірку, листувався з поетами Миколою Гірником, Миколою Сомом, літературним критиком Віктором Іванисенком. «Чому мене не друкують?, – писав у листі молодий поет.– Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше… Адже я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів і од? Та ні ж. Я надто розумний та чесний, щоби тільки славословити, «як в старі добрі часи».

   

«Я люблю тебе, як Україну...»

Заочно Сашко Григоренко познайомився з Оленою Задворною-Галай, відгукнувшись на добірку віршів юної поетеси з Вінниччини, присвятив їй вірш «Бажаній нареченій»:

Ти мене полюбиш не за пісню.
Ти мене полюбиш не за вроду.
Ти мене полюбиш за залізну
Відданість вкраїнському народу.
Бо й для тебе іншої любові,
Відданості більшої нема,
Бо пісенній придніпровській мові
Поклялась у вірності й сама.
Та коли я душу буревісну
Переллю в живе життя твоє,
Ти тоді полюбиш і за пісню,
І за вроду, вже яка не є.

Пізніше Олена Задворна-Галай згадувала: «Перший лист від Сашка з його поезіями справив не просто приємне враження, а й привабив особливою лаконічністю та стрункістю думок. Вірші зворушували одкровенням, емоційністю, мистецькою вправністю… Справді, я потай від усіх зробила свій вибір: так, це – мій хлопець, ідеалізуючи його за духовне, елегантне, багатовимірне слово… Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, вольовою особистістю, завше сповнений духовної рівноваги і цілеспрямованості».

У липні 1962 року закохані зустрілися в Києві, куди  дівчина приїхала вступати до університету. А 19 серпня того ж року Олександр із батьком і старшим братом пішов до Дніпра і… зник. Тіло юнака віднайшли на дев’ятий день на березі. Є припущення, що молодого поета-дисидента втопили співробітники КДБ. Похований Олександр Григоренко в рідному селі Бородаївці.

«У світ письменства, світ строкатий»

Тільки б знать, що жив я недаремно,
Щоб мої пісні із серця йшли.
Що за правду в них стояв я ревно,
Був мечем і громом для хули.

Олександр Григоренко

Вірші Олександр писав з юних літ: про кохання, любов до матері, України, друзів. «Уже з тринадцяти років Сашко писав справні вірші, кращі надсилав до газети «Зірка», отримував звідти схвальні відгуки і поради, – писала Олена Задворна-Галай у спогадах. – Вчителі називали його великим мрійником і романтиком. З п'ятого класу і по десятий був редактором шкільної газети, добре навчався. Рано усвідомив себе поетом». Він писав:

Бачу малюком себе у хаті,
Мов пташка в затишному кублі,
Де думки зродилися крилаті,
Де судилось гинуть їм в імлі.
…Я відчув казковість духу музи
І тягар самотності вериг.

Душа моя, вразлива і чутлива,
Степова билинонька слаба,
Ти ж чому така в мене сльозлива,
Наче лихоліть людських доба?

У подальшому під час навчання в авіатехнічному училищі, на військовій службі, в Дубравлагу пише вірші, надсилає твори в українські періодичні видання, вечорами свою поезію читає однослужбовцям-землякам, аби почути хоч-яку думку. Невідомо яким чином, але ці вірші потрапили до КДБ. Доля поета-початківця вирішилась за шаблоном: обшук, арешт, коротеньке слідство, суд, тюрма, концтабір для дев’ятнадцятирічного юнака:

Хто молодим не любить бурі,
Той серцем сивий дідуган,
Життя у нього буде хмуре
І в серці буде безліч ран.
…В душі своїй вогонь підтримуй
І серце в цім вогні гартуй,
Тоді і юність не покине,
Хоч, може, й підеш на Вілюй.

За коротке життя юнака його поезії так і не були публіковані. Тільки в 1967 році у видавництві «Молодь» вийшов альманах творів молодих поетів «Вітрила», серед них і три маленьких вірша Олександра Григоренка. Один з них про «Дубравлаг», хоч це прямо й не сказано:

Повз паркан проплив повільно потяг,
Хустками у вікнах заряснів.
Я ж висів на вежі, що напроти,
Птахом на риштованні висів.
Я мовчав в тривожному чеканні,
На вагони пильно дивлячись.
Наче дві пташини на світанні
Дві руки несміливо знялись.
І мені послали дружній помах,
Дорогий такий на чужині.
Двох дівчат незнаних, невідомих
Бачив я обличчя у вікні.

Концтабір не вбив його оптимізму і віри у власні сили. В простих буденних речах він знаходив щось цікаве, незвичайне і радів тому –  красі природи, рідній землі.

***

В мареві тремтячим літнім ранком,
Як ще всюди виснуть хмарки снів,
Вкрився ліс югою, мов серпанком,
І здаля принадно засинів.

Слався луг красою – широчінню,
Мляво колихалася трава,
І тонули в сонячнім промінні
Пречудові витвори єства.

***

І бачу я сади креслаті,
І чую запахи хлібів,
І наче я вернувсь до хати,
В простори волі голубі.

І ладен я лицем припасти
До груддя доброї землі,
Коли забачаться квітчасті
Малюнки в рідному селі.

Мій край, земля моя квітчаста
У найпрекраснішім вінку.
І захлинається від щастя
Моя душа у мить таку.

«Це унікальний чоловік. Боже, який це був поет! Це Симоненко, це Вінграновський, це Стус з нього був би – це колосальний чоловік! Ми з ним здружилися: я пишу вірші, він пише. Ми гімнастикою йогів займаємося…

Слухай, це така горда постава, мого зросту. В нього така постава, як у Вінграновського. Гордий хлопчина... Цей Сашко такі гарні вірші писав, і так легко. Він міг за день два-три вірші написати. Гордий, впевнений хлопчина. Якраз отаких банда і знищує», – згадував Олекса Різників. Сашко писав:

Я хочу, сонце щоб світило,
Я хочу, вітер щоб зітхав,
Я хочу, струни щоб дзвеніли,
Щоб дзвону спів не затихав.
Щоб серце, чуле і тривожне,
Було у кожного з людей,
Щоби зробити було можна
З дорослих грішників – дітей.
Щоб совість щира, незрадлива
Суддею кожному була,
Щоби ніколи кривди злива
Ростків добра не залила.
Хай вільно будуть дихать груди,
Хай щастя ллється із очей,
Ніколи хай не будуть люди
Тіснить подібних їм людей.

«Я хочу зайвий раз підкреслити свій незалежний негнучкошиєнківський характер...», – писав Сашко в одному з листів. Присвячуючи вірша Грабовському, Сашко ніби описує своє життя:

     ***

О ні! До самого загину
Тебе, мій краю, не забуть!

Чужі обличчя, чужі люди
І мова – Боже! – як чужа.
Ще й мундирований паскуда
Стократ поета обража.

Та прагне він лиш чесно вмерти,
Хреста без плями донести,
І вже його наймення стерти
Не в змозі імперські кати.

Його поезія чесноти,
Його незганьблене життя –
Проти насильства і підлоти
Зрушає людські почуття.

Про призначення поезії:

***

А я вірші пишу. Спитати – нащо?
Чи хоч один мені із них поміг?
Кричу: хвала поезії! – та краще
Замість пера тримати в руках батіг.

Чомусь у мене защеміло серце…
«Із чого б це? – кругом же рай – життя»
І відповів, зжувавши дулю з перцем:
«Спасибі вам за світле майбуття».

Строчу акулі оди в її пащі,
А думаєте, гімнів би не зміг?!
І все-таки, та й що казати – краще
Замість пера тримать в руках батіг.

***

Бо так судилося поетам –
Всякчас оспівувать одне:
Чи сум далекої планети,
Чи лиш кохання навісне.

То ж, щоб не знать розчарування,
Хай у житті було б отак:
Сьогодні – тільки пил кохання,
А завтра – полум’я атак.

Сашко зачитувався віршами Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко та інших поетів-шістдесятників. Полум’яною любов’ю до України, глибокого патріотичного почуття сповнений вірш:

За те, що втіху мав я
в злу годину,
що в серці має
скорботу не одну
і що любив
кохану Україну –
я дякую стеблинці полину.

І от в краю,
де сосни стали муром,
стебло духмяне знову
я зірвав,
схилив лице засмучене, похмуре,
в край рідний
знов думками завітав.

***

Розійдуться вірші мої по краю,
В яких я танув, плавився, горів.
Чи ж хто спита тоді, як проживає
Один з твоїх, Вітчизно, «піснярів?»

Одному – день, шляхи, широка воля,
Другому – ніч і порпання в смітті.
То ж, певно, й я діждусь такої долі:
Поет – душею, конюх – у житті.

***

Своїм пісенно-милим словом
У пісню я перетворю
Й життя людське, і рідну мову
І в щасті цім я догорю.

Батькові та матері Сашко присвятив вірші:

***

Тобі прийшлось шістнадцять літ віддати,
голодувати, мерзнути, страждать.
…

Та в серце ллється радості струмина,
коли безжурність згадую твою,
і розправляю я бадьоро спину,
і життєтворну силу вітру п’ю.

По струнах серця мчать легенькі пальці,
і хвору душу радують вірші…
хвала ж тобі, усміхнений страждальцю!
Хвала твоїй подвижницькій душі!

***

Боляче дивитись на наругу.
Боже! Кривдять брата без жалю,
Кров’ю серця ллється моя туга,
Бо чесноту, нене, я люблю.

Поезії Сашка зачіпали своєю пристрастю до життя, болем, стійкістю у найтяжчих випробуваннях, і щемливою неповторністю душевних переживань, і свіжістю образів, і чудовою римою, та понад усе – рідкісною щирістю...

Всесвіт
(Вірш, в якому висловлене все)

Всесвіт –
у всеоб’ємності
всяких
всячин.
Хто скаже повніше?
Озвіться!

Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, людиною сильною, вольовою, особливої духовної рівноваги і цілеспрямованості. Він ніби все доклав до того, щоб яскристо і сяйно запам’ятатися, «морем повним» влитися в «чиїсь» почуття. В одному з віршів так і написав:

О, тільки б вічно невгамовним
вриватись в людськості життя,
щоби по смерті морем повним
в чиїсь улитись почуття!

Тож будемо пам’ятати нашого рідного степового генія з неосяжною глибиною душі, для якого поезія була втіхою у злу годину, сенсом життя.

Глибінь душі

Глибінь душі – жагуча таємниця
І вічного оновлення краса,
Свічадо чар, в яке не надивиться,
Манливий легіт, сріберна роса.

Глибінь душі – це сяйво діадеми,
Всесвітній вихор, юності розлив,
Незнаних барв невиткані поеми,
Неспокій ще не вимовлених див.

Глибінь душі – невтілене майбутнє,
Нестримне щось, бурхливе, навісне…
Глибінь душі – чаклунство всюди сутнє –
Бентежне, незбагненне, надземне.

Глибінь душі – химерні хвилювання
Прийдешніх і минулих поколінь.
І навіть все збагнувши, в мить останню
Ми не збагнем химерну ту глибінь.

***

Та вірю я, бо жив колись я повно
І внутрішньо був сильним, що колόс.
Я розбужусь душею безумовно,
Воскресну, як воскрес Ісус Христос.

Я волю дам бажань незмірних зливі,
Звільню від пут бунтарські почуття
І відтворю в нелюдському пориві
Всю повноту невичерпну життя.