Кузьменко Олександр Олексійович
Олександр Кузьменко: дисидент з Армійської

Ім’я Олександра Олексійовича Кузьменка нічого не говорить більшості мешканців Дніпропетровщини. Проте воно широко відоме у колі свідомої української інтелігенції кількох поколінь. Бо три десятиліття ця людина була другом і порадником багатьох дисидентів, хто тим чи іншим чином виборював свободу і незалежність України, а її скромна оселя у Дніпропетровську протягом 1960–1980-х років – осередком правозахисного руху Дніпропетровщини, вільною територією. 

Опублікованої інформації про Олександра Кузьменка не так і багато. Його прізвище зустрічається у випусках «Українського вісника», який видавався українцями діаспори за кордоном і висвітлював політичне судилище радянської влади над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська»; згадується в кількох виданнях 2000-х років, присвячених історії дисидентського руху в Україні. Дещо більше розповідає про старшого товариша поет Володимир Сіренко у книзі спогадів «Велика зона злочинного режиму…». Є невелика кількість публікацій – у радянській пресі, де «журналісти» від КДБ паплюжать ім’я правозахисника в кращих традиціях боротьби з «ворогами народу» та вже наприкінці 1990-х років за незалежності України, розповідаючи переважно про Шевченкіану О. Кузьменка. У 2008 році Дніпропетровський Національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького експонував документальну виставку, присвячену дисидентові, його родині та їхній оселі «Свобода бути і свобода говорити», пізніше були надруковані матеріали про цю виставку. У 2010 році у виданні Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки надрукована невелика стаття до 85-річчя Олександра Кузьменка, яку пізніше передрукували у збірнику «Історична пам’ять Дніпропетровщини: події, факти, імена». Нарешті, протягом 2000-х років в Інтернеті на сайті правозахисника Василя Овсієнка «Дисидентський рух в Україні» з’явилася низка спогадів Олександра Завгороднього, Віктора Савченка, Івана Рибалки, в яких, зокрема, йде мова і про Олександра Кузьменка. З опублікованої інформації, спогадів людей, які спілкувалися з Олександром Олексійовичем, вимальовується цілісний образ непересічної людини.

У лавах ОУН

Під час Другої світової війни 
Дніпропетровськ став центром 
українського націоналістичного опору

Олександр Олексійович Кузьменко народився 9 лютого 1926 р. у селищі Лоцманська Кам’янка під Дніпропетровськом (тепер у складі міста Дніпро) в родині, що належала до старого лоцманського роду. У часи Громадянської війни батько Олександра воював в армії Махна. Якось у дитинстві Сашко знайшов на горищі у старій бабусиній скрині книжки Адріана Кащенка, вже забороненого на той час, прочитав одним духом і переказав одноліткам. Після того лоц-кам’янські хлопчаки почали гратися в козаків, а деякі, в тому числі й Сашко Кузьменко, виголили собі чуби-оселедці. За того оселедця, розціненого як прояв українського націоналізму, Олександр отримав свою першу догану від радянської влади, яку представляв поки що директор школи. 

Під час Другої світової війни Дніпропетровськ став центром українського націоналістичного опору. Досить сказати, що з травня 1942 р. Проводом ОУН на Південно-Східних Українських Землях безпосередньо керував один із найвідоміших діячів ОУН Василь Кук. За неповних два роки він створив розгалужену мережу націоналістичного підпілля фактично у кожному районі області. Головним у підпільній роботі була агітація українців за створення Української Соборної Самостійної Держави, спротив німецьким і радянським окупантам. Були організовані акції проти вивозу молоді на примусові роботи до Німеччини та агітація за збирання і переховування врожаю від загарбників. По свій області створювалися осередки підпільної організації, навіть по невеликих селах. Підпільні звіти ОУН на літо 1943 року нараховують п’ять тисяч членів і прихильників організації, за даними УСБУ у Дніпропетровській області загальна чисельність учасників націоналістичного підпілля в області оцінюється у понад 800 чоловік. Одним із них, членом підпільної організації ОУН у Лоц-Камянці улітку 1942 року став шістнадцятилітній Олександр Кузьменко. 

Як розповідав він сам, ніяких подвигів не здійснив, виконував обов’язки ланкового молодіжної групи, був зв’язковим від сільського до районного проводу ОУН, розклеював антифашистські листівки, розповсюджував націоналістичну літературу. Якось йому дали завдання знищити провокатора, який видав членів групи, коли той ітиме на побаченні до дівчини. Зачаївшись у кущах і стискаючи пістолет, хлопець молив Бога, аби зрадник не прийшов, бо вбити його, сина своєї вчительки, Олександрові було несила. Провокатор не з’явився, і Сашко полегшено зітхнув.

Кохання за ґратами

Незабаром після визволення Дніпропетровщини, 19 лютого 1944 року Олександра Кузьменка заарештували  радянські каральні органи і засудили як запеклого «українського буржуазного націоналіста». За вироком від 17 квітня 1944 року за статтями 54-2, 54-10 та 54-11 КК УРСР він отримав 8 років виправно-трудових таборів. Касаційному оскарженню вирок не підлягав.

Востаннє дівчину Сашко бачив на станції 
перед відходом потягу, тоді йому здавалось,
 що разом із нею зникає і його життя

Покарання Олександр Олексійович відбував в Інті (Комі АРСР). Згадував, як іще у пересильній в’язниці зустрів своє перше кохання. Дівчина була маленька, тендітна, коротко стрижена, нагадувала горобчика. Була донькою якогось генерала, з початком війни закінчила курси медсестер, рила окопи під Ленінградом, потрапила в полон, радянські війська звільнили її з фашистського концтабору, щоб відправити до радянського. Вона з симпатією ставилася до юного націоналіста, але на почуття не відповідала, говорила, що у неї ще буде інше життя, бо, на відміну від нього, не винна, і батько обов’язково знайде її і забере. Так незабаром і сталося – приїхав генерал у супроводі ад’ютанта. Востаннє дівчину Сашко бачив на станції перед відходом потягу, тоді йому здавалось, що разом із нею зникає і його життя.

Проте життя продовжувалось. Поруч із табором, де Олександр відбував покарання, розміщувався і жіночий табір. Молоді хотілось зустрічатися, тому хлопці запропонували своєму табірному начальству організувати соцзмагання з жіночою зоною, і керівництво на це згодилося. Під час підсумкових зборів хлопці та дівчата змогли зустрічатися, так Сашко познайомився з Оленою Золотюк із Галичини, що була з’язковою УПА і отримала десять років ув’язнення. Пізніше молоді побралися, й Олександр Олексійович усе своє життя називав дружину «золота моя Оленка». 

Осередок дисидентів на Армійській

Після відбуття власного терміну 5-го вересня 1952 року ще деякий час чекав звільнення нареченої, працював шофером, будував хату для майбутньої сім’ї. При першій же можливості Олександр Олексійович з дружиною та маленькою донькою Марійкою повернувся в Україну. На Галичині, де жили родичі дружини, їм поселитися не дозволили, тому вони осіли у Дніпропетровську. Допоміг брат Олександра – Петро Кузьменко, людина національно свідома, інженер, який діставав, де міг українську заборонену літературу та поширював її серед колег. Він виділив братові частину власної ділянки, де той побудував хату. Так у Дніпропетровську на вулиці Армійській 20-а з’явилася оселя, що незабаром стала одним із осередків дисидентів Дніпропетровщини та всієї України.   

Олександр Кузьменко збирав 
«Ленініану» та «Шевченкіану»

Колишній в’язень не мав можливості одержати вищої освіти, все життя працював шофером. Але він мав високий рівень самоосвіти, ерудиції. Олександр Кузьменко збирав «Ленініану»! Власне, не він один, у середовищі українських дисидентів це була своєрідна форма самозахисту. Вивчали праці Леніна і при нагоді використовували цитати, в яких говорилося, наприклад, що кожен комуніст в Україні повинен знати українську мову і розмовляти нею. Олександр Олексійович зібрав два грубезних альбоми з такими матеріалами. А для душі він збирав «Шевченкіану», мав одне з найкращих у місті зібрань видань творів Тараса Шевченка, перлинами в якому були прижиттєві видання «Кобзаря». Книги з його бібліотеки не раз бували на ювілейних та інших шевченківських виставках. У домі була гарна бібліотека, Олександр Олексійович знав особисто багатьох письменників України, які дарували йому свої книги з автографами. 
Родина Кузьменків дотримувалася народних звичаїв, відзначали релігійні свята, дати, пов’язані з історією України (тоді заборонені), родинні події. Молодша донька Оксана грала на бандурі, а всі члени сім’ї гарно співали. Господар знав напам’ять майже всього «Кобзаря» і майстерно декламував вірші. У цій оселі жила душа, тому скоро Кузьменки почали «обростати» друзями, серед яких були інженери, письменники, журналісти, вчені, вчителі, лікарі, студенти,  робітники – багато хто з них перебував під наглядом КДБ. Тут, не боячись сексотів, уголос говорили про наболіле – проблеми української мови та культури, критикували політику радянського уряду, читали вірші. Тут завжди можна було отримати літературу «самвидаву»: статтю Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», матеріали Євгена Сверстюка, нецензуровані поезії Василя Стуса, Миколи Холодного, Василя Симоненка, твори російських дисидентів, діаспорні видання, в тому числі й позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В;ячеслав Чорновіл. 

Примірник роботи І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Олександр Кузьменко 1968 р. привіз від автора. Разом із другом і однодумцем Іваном Дмитровичем Рибалкою протягом двох років вони виготовили на друкарській машинці та переплели десять примірників цього твору. Тут поширювалась інформація про переслідування політв’язнів у СРСР і матеріали Української гельсінкської групи. У цьому домі за честь було побувати кожному свідомому українцеві. Саме тому тут часто бували молоді подружжя Івана й Орини Сокульських та Олександра і Тамари Завгородніх, поети Григорій Маловик, Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Михайло Чхан, Любов Голота, Гаврило Прокопенко, Ганна Світлична, Володимир Сіренко, вчені Віктор Савченко, Іван Рибалка, Панас Діденко, Олексій Клименко, Борис Довгалюк, учитель Микола Береславський із родиною, родина Миколи Кульчинського, відома художниця та правозахисниця Алла Горська, кобзар Олекса Чуприна та багато-багато інших. По суті, оселя Олександра та Олени Кузьменків стала штаб-квартирою дніпропетровських інакодумців, часто навідувались сюди й гості з інших міст: Запоріжжя, Києва, Львова, Миколаєва... Олександр Кузьменко і сам часто їздив до Києва та Львова, познайомився з Василем Стусом, Ігорем Калинцем та іншими відомими дисидентами, підтримував із ними зв’язок.  

У родині існувала гарна традиція – відзначати кожні роковини Тараса Шевченка. Це був цілий ритуал: заздалегідь заготовляли пшеничні колоски, сухі квіти, кетяги калини, всією родиною плели вінок і 9 березня покладали його до пам’ятника поетові. До них приєднувались і друзі, незважаючи на те, що добиратися до пам’ятника на острові треба було рано-вранці, ще до офіційної церемонії, пройшовши при цьому через кордони КДБ. Гебісти шанувальників Шевченка не чіпали, але ретельно фотографували, готуючи компромат на майбутнє. Коли прибувала офіційна делегація – керівництво області, Спілки письменників – з помпезним кошиком квітів, біля підніжжя поета вже стояв скромний вінок у червоно-жовто-блакитних тонах. Поклавши до пам’ятника вінок, читали вірші поета, співали пісні, а потім продовжували свято в оселі Кузьменків на Армійській. Їх попереджали, неодноразово викликали «для профілактики» в органи, проте нічого протиправного закинути не могли.  

«Лист творчої молоді Дніпропетровська»

Протягом тридцяти років Дніпропетровськ – «закрите місто» – був осередком інакомислення в Радянському Союзі, зокрема, в Україні. Історики свідчать, що Дніпропетровськ у 60–80-ті роки минулого століття був одним із центрів дисидентського руху поруч із Києвом, Львовом, Одесою. Яскравий приклад тому – «Лист творчої молоді Дніпропетровська».

Навесні 1969 р. закордонна радіостанція «Свобода» передала «Лист творчої молоді Дніпропетровська», в якому були зібрані факти про цькування роману Олеся Гончара «Собор» на Дніпропетровщині, культурний геноцид, дискримінацію української інтелігенції тощо. Матеріали до «Листа...» зібрав від різних респондентів і записав поет Іван Сокульський. Називають також інших людей, які брали участь у підготовці цього матеріалу. Почалася хвиля обшуків і арештів. Приходили з обшуком і до Кузьменків, неодноразово викликали Олександра Олексійовича на допити, підозрюючи, що він був співупорядником і передав «Лист…» за кордон, допитували і старшу доньку Кузьменка Марію. Проте компромату так і не знайшли тому Олександр Кузьменко на суді фігурував як свідок. 

«Якби всі люди були такими, 
то у нас вже був би комунізм…»

Насправді ж і Олександр Олексійович, і сімнадцятилітня Марія у 1968 році допомагали розповсюджувати «Лист творчої молоді Дніпропетровщини» – дівчина надписала частину конвертів із листами, а Олександр Олексійович сам одвіз їх до Києва, передав до ЦК партії та Спілки письменників. Гебістам показував як алібі квиток на футбольний матч, заради якого нібито їздив до столиці. Доньці дав настанови, як тримати себе перед слідчими, і юна Марійка вистояла, говорила, що ніяких конвертів вона не надписувала. 

Потім, коли наприкінці січня 1970 року відбувся суд над Іваном Сокульським, Миколою Кульчинськм і Віктором Савченком, Олександра Кузьменка притягли до справи як свідка. На суді він заявив: «Людей, що сидять на лаві підсудних, я дуже поважаю і навіть люблю. Це чесні люди, вони не крадії, не злодії, не п’яниці. Це розумні, чесні люди. Якби всі люди були такими, то у нас вже був би комунізм. Ніколи від них я не чув нічого поганого». Влада помстилась. 5 червня того ж, 1970 року на автопідприємстві № 2190, де працював Олександр Олексійович, відбулися «збори трудового колективу» з порядком денним: «Про ідейно шкідливу поведінку шофера Олександра Кузьменка». В обласних газетах з’явилася ціла серія статей, які шельмували «Лист…», засуджених українських інтелігентів, дісталось і Кузьменкові, криміналом стало навіть те, що він збирав шевченкіану. 

Покарали і Марію Кузьменко. Дівчині пропонували слідкувати за своїми батьками та їхніми гостями, доносити. Вона відмовилася, сказавши, що батьки її тому не вчили. Тоді її відчислили з транспортного інституту нібито за неуспішність – штучно «заваливши» на іспиті, насправді ж – за вимогою КДБ. Взагалі за всією родиною постійно слідкувало «недремне око», главу регулярно викликали для бесід та «профілактики», підсилали нишпорок.

КДБ не обділяв своєю увагою дисидента і у 1980-ті роки, час від часу влаштовуючи провокації. У лютому 1984 року його «розбирали» на розширеному засіданні профкому. Чіпляли ярлики «самогонщика», «порушника трудової дисципліни».  З настанням перебудови наприкінці 1980-х ситуація змінилася. 

Маленькі справи заради великої мети

1988 року в Дніпропетровську виникло товариство шанувальників української мови ім. Дмитра Яворницького, в яке влилися представники технічної інтелігенції, українські письменники, колишні дисиденти, такі як Іван Сокульський, Петро Розумний, колишні члени ОУН Олександр Кузьменко, Степан Андрушків, Марія Зосименко та ціла низка інших.

З 1989 року Олександр Кузьменко став членом Народного Руху України, був активістом багатьох громадських організацій. Коли на житловому масиві Сокіл у Дніпропетровську відкрилася українська школа, він узяв над нею шефство. З його ініціативи там відбувалися посвячення в козачата, він постійно дарував школі книги. Те, що на залізничному вокзалі Дніпропетровська в середині 1990-х ввели оголошення українською мовою, а крім відомих «Днепропетровск, мой дом родной» та «Марша славянки» зазвучали «Козацький марш» та інша українська музика – заслуга не держави, не громадських організацій, а скромної «маленької людини», Олександра Кузьменка. Часто до його тихої оселі приходили студенти по ту чи іншу книгу, яких не було у бібліотеках навчальних закладів, або просто спрямовані туди товаришами, які вже встигли познайомитися з цією цікавою людиною. 

«добре говорити не можу,
а погано не хочу»

17-го квітня 1991 року, день у день через сорок сім років після винесення вироку, Олександра Кузьменка реабілітували згідно закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» за відсутністю складу злочину.

При краєзнавчому відділі Обласної наукової бібліотеки багато років діє краєзнавчий клуб «Ріднокрай». Щомісяця тут збираються люди, залюблені в рідну землю, обговорюється якась цікава тема з історії, давньої чи недавньої, ведуться дискусії, зав’язуються знайомства, що часто переростають у співпрацю. 22 червня 1995 року відбулося засідання за темою: «Підпілля ОУН на Дніпропетровщині в часи Другої світової війни». Серед інших прийшов і Олександр Кузьменко. Невисокого зросту, худорлявий, надзвичайно рухливий, як ртуть. Виступав дуже темпераментно, експресивно, розумно. За рік після того було засідання, присвячене лоцманам і лоцманській службі на Дніпрі, і тоді виявилося, що Олександр Олексійович, ще й лоцманського роду. Дуже поетично говорив про музику порогів, коли під час війни підірвали запорізьку греблю, і пороги дніпрові оголились. Олександр Олексійович став бувати на засіданнях клубу, був присутнім практично на кожному другому. Він часто виступав, просив слово «на сорок секунд», казав: «добре говорити не можу, а погано не хочу». Але виступав завжди добре, змістовно, дохідливо. 

Наприкінці дев’яностих його оселя так само залишалась осереддям спілкування для багатьох, а її господар – другом, порадником, кришталево чистою і щирою людиною. Господар як завжди був діяльним, захопленим, повним планів на майбутнє. Здавалося – зносу йому не буде.   

Помер Олександр Олексійович Кузьменко 14 липня 1999 року від інсульту. Похований на кладовищі житлового масиву Сокіл, на його могилі встановлено пам’ятник, занесений до охоронного реєстру як пам’ятка місцевого значення.