Лабза Олександр В’ячеславович
Олександр Лабза: мексиканець із Придніпров’я

Українці за кордоном, наші в країнах світу – їх мільйони, і їх називають іммігрантами. Це слово походить від латинського immigro – «вселяюсь», «в’їжджаю». А з початком повномасштабної війни в Україні додався ще один термін, сумний і болючий – біженці. Якщо перші, здебільшого, їхали в пошуках кращої долі, то другі змушені втікати від війни, рятуючи найдорожче – своїх дітей. У кожного з них своя історія. Проте об’єднує їх постійна дилема: як можна швидко інтегруватися в чужій країні але водночас зберегти свою культуру?

Олександр Лабза – один із «наших», який уже понад 30 років проживає в місті Орісаба у Мексиці (штат Веракрус). Його історія насичена подіями, випробуваннями, дивними обставинами, неймовірними поворотами долі, де були піднесення і розчарування, «шторми та штилі», радість і сум.

Зараз він – талановитий музикант, продюсер, успішний педагог, директор популярної приватної академії музики, щасливий сім’янин, але це зараз. Шлях до успіху був не з легких…

Дитинство на «Проточилівці»

Він народився у шахтарському Павлограді влітку 1972 на «Проточилівці», в районі, за яким здавна у місцевих закріпилась слава завзятого та хуліганського осередку. Вздовж річки Вовчої примостились, ніби ластів’ячі гнізда, приватні будинки, де мешкав переважно різний робітничий люд, який трудився на підприємствах і шахтах міста.

Батька свого Олександр не пам’ятає, він помер у рік його появи на світ. За родинними спогадами, чоловік був крутого норову, мав схильність до алкоголю і немало образ завдав родині. Мама – Анастасія Сергіївна зосталась з двома синами (в Олександра є брат, старший на три роки).

Підіймати малих самотужки жінці було дуже тяжко: працювала на важких роботах, підробляла, «викручувалась», як могла і за маму, і за тата. Ще, на жаль, мала проблеми зі здоров’ям – з молодих років боліли ноги. Але вдачі Настя була доброзичливої та позитивної, сум розганяла піснею. Співала вдома за роботою, на вуличних посиденьках у гурті сусідок, на родинних святах. Одна з улюблених її пісень – «Ой чий то кінь стоїть?». Так із маминими піснями зайшла до душі хлопчика мелодія. А другим дивовижним відкриттям для маленького Сашка став акордеон. Власником дива був сусід, який мешкав навпроти їхнього будинку і літніми вечорами полюбляв музикувати. На імпровізовані «концерти» музиканта-самоука збиралась уся вулиця. Хлопчик завжди стояв ближче за всіх, слухав, мріяв хоча б доторкнутись до тієї краси. Вдома з мамою тільки й розмов було, що про акордеон і про бажання навчитись грі на ньому. Якось жінка десь дістала і принесла додому дворядну гармошку – стареньку, потерту, навіть у міхах були дірочки, але радощам сина не було меж. З тих пір весь вільний час хлопчик присвячував підбиранню на слух мелодій пісень і невдовзі навіть став «акомпанувати» мамі. Стало зрозумілим, що музика для нього це – серйозне захоплення, а не просто дитяча забаганка. Анастасія Сергіївна «здалася» і віддала сина до музичної школи. Таке рішення у декого зі знайомих викликало нерозуміння – «Ти що, віриш, що він стане музикантом?», а особливо обурило діда Сергія, який виріс на землі і завжди займався своїм господарством – «Що то за заняття для хлопця? Краще нехай картоплю копає, копійку заробляє…». Але мама вірила у свого сина, відчувала і сподівалась на світлу й успішну долю.

Музична Фея і акордеон

До музичної школи №1 Сашко ходив із задоволенням, наполегливо виконував домашні вправи. Вільного часу майже не зоставалось, даремно вуличні товариші гукали на річку, чи поганяти у м’яча. Вони не розуміли, як можна добровільно відмовлятись від такого цікавого відпочинку заради «пілікання» гам. Потім махнули рукою на «заучку-музиканта». А Сашко занурився в особливий світ музичної школи: там завжди лунала музика, панувала творча атмосфера, були професійні педагоги, які доброзичливо ставилися до учнів, щиро намагаючись передати свої знання і вміння вихованцям. Стосунки в колективі були майже родинними.

Йому пощастило – він потрапив до класу Людмили Анатоліївни Бобровник, яка стала для Сашка не тільки педагогом-наставником, але й другою мамою. Саме вона змогла зацікавити та прищепити любов до музики. З нею пов’язані перші кроки і перші успіхи в опануванні інструменту, а також доленосний випадок в житті Олександра…

1986 рік – в країні початок реформ перебудови, які проводяться важко. Необхідні товари за талонами, в продовольчих магазинах порожні полиці, суцільний дефіцит у всьому, черги. Люди розгублені, зосереджені на проблемах виживання.

А талановитий чотирнадцятирічний Сашко Лабза ніби й не помічав усіх тих негараздів. Він страшенно гордий і радісний: готується до вступу в музичне училище, і педагоги запевняють, що він має усі шанси стати студентом. З цього приводу мама якось змогла зібрати грошей і придбати для нього новий акордеон. Коштував інструмент «шалені» 410 карбованців, а бідна жінка отримувала пенсію у 69 карбованців. Інструмент був справжнім красенем: шляхетного чорного кольору, блискучий, чудового звучання, німець – Weltmeister! Про такий хлопчина завжди мріяв.

На вступні іспити з Олександром поїхала Людмила Анатоліївна і під час головного туру зі спеціалізації підтримувала його, хоча і сама немало хвилювалась. На два місця до класу акордеону претендувало 45 абітурієнтів. І він пройшов! Емоції «зашкалювали», це були успіх і справжнє щастя! Тому його здивувало, чому улюблена вчителька дещо розгублена і якась стурбована. Згодом з’ясувалось, що для навчання в училищі потрібен інший, більш професійний інструмент – «готово виборний акордеон». Де його знайти, як придбати? Усі педагоги павлоградської музичної школи долучились до пошуків: дзвонили знайомим до різних міст країни, випускникам минулих років, надсилали листи. Знайшла потрібний акордеон Людмила Анатоліївна випадково у самому Павлограді, у жінки, яка працювала на ньому. Але була серйозна проблема – власниця продавати інструмент не збиралася. Але пані Людмила навіть не думала відступати: разом із Сашею поїхали до власниці, сорок хвилин вчителька переконувала хазяйку. Як і про що говорили, хлопець так і не дізнався, ті довжелезні для нього хвилини простояв на східцях із тремтячим від хвилюванням серцем. «Умовила. Завтра приїдемо по акордеон!, – промовила вчителька до Сашка. Але радісний настрій змінився на відчай, коли хлопець дізнався про суму, яку потрібно сплатити – 2500 рублів. Вдома ця новина шокувала всіх, таких статків у родині ніколи не було. Олександр згадує, що тієї безсонної ночі він попрощався зі своєю мрією стати музикантом.

Але вже зранку на нього чекала Людмила Анатоліївна: «Поїхали! Я знайшла гроші…». До слова, ні тоді, ні надалі вона не згадувала про борг, розуміла, що родині просто немає звідки взяти таких грошей. Олександр усі роки пам’ятає свою першу вчительку, музичну чарівницю, яка просто взяла і подарувала йому Майбутнє.

Наставниця і вихованець, не зважаючи на відстань і розбіжності у часі, продовжують спілкуватись, вітатися, говорити про музику. «Людмила Анатоліївна добра, не байдужа людина, справжній Педагог. Вона щиро любила нас, своїх учнів і вірила в нас», – говорить Олександр. А улюблений старий акордеон живий (хоча зараз на заслуженому відпочинку), завжди зі своїм власникм, він, навіть, став своєрідним талісманом у родині Лабзи.

Творча альма-матер

У 1987 році Олександр Лабза став студентом відділення народних інструментів Дніпропетровського музичного училища ім. М. Глінки. Потрапив до класу викладача Олексія Андрійовича Коваленка, якого студенти з повагою називали «шефом». Він став для Сашка прикладом педагога-фахівця, невимовним авторитетом у виконавській майстерності, наставником.

Олександр навчався з цікавістю, жадібно, як губка вбирав знання, відточував майстерність гри на акордеоні. Залюбки відвідував музично-теоретичні дисципліни, заняття у класах фортепіано, дириґування, а також репетиції оркестру. Отримані знання стали у нагоді в подальшому професійному житті. Було нелегко: окрім фахових дисциплін, потрібно було опановувати предмети старших класів загальної школи. Його день починався о п’ятій ранку, потім довга дорога з Лівого берега (там був гуртожиток) до центру міста (вул. М. Глінки, 11 (нині ім. Королеви Єлизавети ІІ), вже о сьомій – в училищі. До чотирнадцятої години загальні заняття, година перерви і знову заняття, вже індивідуальні за фахом допізна. До гуртожитку повертався о дев’ятій вечора втомлений і задоволений одночасно. Кожен день – то нове відкриття, досягнення і помилки, перемоги і розчарування. Але він ніколи не пасував перед труднощами і не здавався… Доводив, насамперед собі, а ще скептикам, як то рідний дід, що він стане успішним музикантом.

За спогадами викладачів, студентом Лабза був цілеспрямованим, дуже наполегливим, працездатним і дисциплінованим.

Сам Олександр студентські роки згадує як щасливий і плідний період у житті. З теплотою і вдячністю говорить про викладачів Володимира Олександровича Красношлика, Віктора Васильовича Колісниченка, Людмилу Петрівну Лютько, Лілію Павлівну Куліш, у яких вважав за честь навчатися. Вони не тільки надавали фахових знань студентам, але намагались виховувати творчих особистостей, навчали думати, аналізувати.

До цієї пори Олександр В’ячеславович вважає вітчизняну систему музичної освіти однією з найкращих, а Дніпропетровське музичне училище (нині Академію музики) – потужним провідним фаховим навчальним закладом. До слова, коли стало питання, де здобувати музичну освіту синові Ярославу, вагань не було – в Україні. Юнак у 2022 році з успіхом закінчив Київський інститут музики ім. Глієра (нині Київська муніципальна академія ім. Р. Глієра), отримав ступінь бакалавра з профілізації «Оркестрові струнні інструменти» (скрипка) у відомого викладача-музиканта Андрія Івановича Павлова. Син Ярослав – то гордість, надія і продовження творчої династії родини Лабзи

А ще, саме в стінах училища Олександр зустрів кохання свого життя…

Діана

У 1988 році училище отримало нове просторе приміщення на вулиці Ливарній, 10. Тут було багато навчальних кімнат, кабінетів, холів, чудовий концертний зал, бібліотека, їдальня. Вражали сучасна (на ті часи) архітектура, оригінальні дизайнерські ідеї в оформленні інтер’єру. Приємно було працювати викладачам і навчатись студентам, не соромно і гостей запрошувати. Наступного року до навчального закладу прибула група іноземних студентів із Мексики, Болівії, Еквадору, Венесуели, Аргентини. Серед них була Діана Фонсека Ранхель – дівчина з сонячної Мексики, скрипалька.

Доля, напевне, вже знала, що вони мають зустрітись, українець і мексиканка, тому «підкидала» їм випадкові перетини: то в заплутаних коридорах училища, в їдальні, чи в тролейбусі… Але реальне знайомство відбулося 2 жовтня 1989 року у гуртожитку по вулиці Софії Ковалевської, де вони обоє мешкали (через той легендарний гуртожиток пройшли майже всі майбутні працівники культури і мистецтва нашого краю і не тільки нашого). До слова, цю дату в їхній родині пам’ятають і шанують до сьогодні.

А тоді, багато років тому, товариші доручили Сашкові якось розважити дівчину-іноземку, перед початком інтернаціонального заходу. Хлопець був дуже збентежений, не розумів жодної іноземної мови, але вирішив не мовчати. Дістав свій фотоальбом, який за модою тих років, був витіювато ним розмальований, світлини тематично підібрані, переважно з піонерських таборів, де влітку підробляв акомпаніатором. І говорив, говорив… Діана тоді нічого не зрозуміла, але її вразили його емоційність і енергійність.

З того вечора почалась їхня дружба. Головною мовою спілкування для них стала музика і відчуття спорідненості душ, бо Сашко не знав іспанської, а Діана не володіла російською (у ті роки на території СРСР іноземних студентів навчали російською мовою). Довідники і наполегливість поступово вирівняли проблему. Йому завжди хотілося надавати захист, підтримувати, допомагати цій невисокій сором’язливій дівчинці. Вона підкорила його серце спокійним лагідним характером, витонченим почуттям гумору. Їм завжди було затишно і весело удвох.

На літніх канікулах наступного року Саші дуже хотілось подарувати Діані приємний відпочинок, показати Україну, але у бідного студента не було грошей. Можна було б поїхати до Павлограду, до мами, але там була далеко не святкова ситуація. І хлопець згадав про свої зв’язки у піонерському таборі, зателефонував директору і дістав запрошення на роботу музичним керівником. На позичені гроші придбали квитки і вирушили до Азовського моря. Це були два щасливі місяці: сонце, море, весела безтурботна атмосфера, приємна робота, за яку ще й непогано платили (хлопця вмовили акомпанувати і в сусідньому дитячому колективі), смачна їжа, бо табір був від місцевого м’ясокомбінату. А головне – кохана поруч! З тієї подорожі вони повернулися парою…

Після отримання диплому Олександр із легкістю вступив до Донецької консерваторії, а Діана ще рік продовжувала навчання у Дніпропетровську. Як молодим і перспективним музикантам їм пропонували роботу і в обласному центрі, й у Павлограді (до прикладу відомий скрипаль Олександр Філатов, у минулому викладач Діани, кликав її до оркестру обласної філармонії). Але то був початок «лихих 90-тих», коли Союз пішов у небуття, розривались старі економічні зв’язки, на поверхню винесло людей кримінального світу. Процес був болісним і слабо керованим. Народжувалось щось нове і невідоме, що непокоїло своєю невизначеністю.

Порадившись, молодята вирішили поїхати на батьківщину Діани, до Мексики…

Мексиканська сюїта

Після довгого перельоту, подолавши тисячі кілометрів, Олександр дістався Мехіко, де його вже чекала Діана з родиною. Мексиканська столиця зустріла їх яскравим вбранням, музикою, фольклорними танцями, щасливими посмішками мешканців – уся країна святкувала День Незалежності (15 вересня). Все було таким цікавим, сонячним, чудовим…, поряд кохана. «Ось вона – країна омріяного щастя! Мить – зупинися!...»

Але реальність виявилась інакшою. Батьки Діани вибору доньки не зрозуміли. Мали сумніви щодо щирості почуттів і намірів нареченого з далекої країни, до перспектив, стосовно професії молодика «з дивним музичним інструментом» (у Мексиці акордеон непопулярний). Стосункам також перешкоджав мовний бар’єр. Щоб не загострювати ситуації, молодята вирішили залишити батьківський будинок і розпочати самостійно будувати свою родину, свій дім, своє життя.

Спочатку було тяжко: не було грошей, роботи, житла. Знову Сашкові, як у дитинстві, потрібно було доводити, що він витримає, все подолає і все ще буде добре. Головне, що поряд кохана жінка, яка вірить йому і теж сподівається на краще.

Їм надала прихисток багатодітна родина (мали семеро дітей) подруги Діани, але було зрозуміло, що зловживати гостинністю не варто. Олександр наполегливо шукав виходу і…знайшов: згадав як він у Дніпрі з товаришами-студентами підробляв на новорічних ярмарках, розважаючи публіку запальними народними мелодіями. Вирішив спробувати таку практику на мексиканській землі. Ідею підтримала господиня родини, жінка поважного віку, чуйна, дуже побожна – «Я допоможу тобі, піду з тобою, бо ти не знаєш нашої мови, звичок». Узявши великого капелюха (таки сподівались на добрий заробіток), прийшли до парку відпочинку Орісаби. З перших звуків акордеону зібрався чималенький натовп, публіку здивували невідомий інструмент, незвичні, але такі приємні мелодії, і запальні, й тужливі (переважно звучали українські пісні), майстерність і емоційність виконавця. Слід зазначити, що мексиканці дуже музикальна нація, люблять співати, танцювати, а музикантів у країні цінують і поважають.

Люди аплодували, усміхались, кидали до капелюха монети. Особливо запам’ятався Олександрові сивий мексиканець, який недалеко від них надавав послуги з чистки взуття. Він уважно слухав, дивився, а потім підійшов і поклав паперову купюру (майже свій денний заробіток): «Візьми хлопче, тобі сьогодні потрібніше, ніж мені».

Вдома, перерахувавши заробіток, виявили – сто доларів за годину! Настрій одразу покращився, з’явився азарт. Саша почав музикувати двічі на день: година зранку, година ввечері. Невдовзі стали виступати дуетом із Діаною, яка привнесла до репертуару національні мелодії, які Сашко швидко ухопив і вивчив. Справа налагодилась. Їм стали замовляти музичний супровід бенкетів, родинних свят, топовий місцевий ресторан запросив грати перед відвідувачами під час обідів. Платили небагато, але за музикантами закріпили столик, де пригощали фірмовими стравами (от насмакувались!). За місяць пара вже змогла орендувати крихітну, але окрему кімнату, придбати предмети першої необхідності, речі.

Але серйозні музиканти мріяли про більше, про постійну та цікаву роботу. Дізнавались про творчі конкурси, шукали вакансії, налагоджували зв’язки. Пропозиція надійшла несподівано, від директора потужної загальноосвітньої школи: потрібні фахівці, які зможуть підготувати дитячий хор до популярного національного конкурсу з виконання гімну країни. Ось коли стали у нагоді заняття з дириґування, хорової практики.

Після вдалого виступу хору Олександра призначили на посаду викладача музики навчального закладу. Помічницею молодого педагога стала вірна Діана. Невдовзі запрошення надійшло і від приватної музичної школи. Це вже була постійна робота, стабільний заробіток і педагогічна практика. Потрібно було швидко адаптуватись в учнівському колективі, тому Олександр наполегливо вивчав іспанську мову, дізнавався про культурні традиції мексиканців, знайомився з системою освітніх програм. А згодом, почав мріяти і про особистий творчий проєкт – свою музичну школу. Його непосидючій, талановитій, винахідливій натурі було тісно у рамках сталих регламентованих програм. Молодий педагог відчував в собі сили запропонувати нові індивідуальні підходи у навчанні музиці, академічну фахову підготовку з виконавської майстерності. За три дні та три безсонні ночі він підготував навчальну програму, купу установчих документів тощо.

Йому знову пощастило на допомогу однодумців і просто хороших людей. Невідомо, чи то має українець сильного небесного охоронця, чи підкорює оточення своєю позитивною енергетикою? Для своєї школи знайшли приміщення у дитячому садку, куди «заселитись» дозволило керівництво закладу (без сплати оренди!). Вдень працював садочок, а ближче до вечора – музична школа і, головне, там було фортепіано. Деякі інструменти власник музичної крамниці відпустив Олександрові в борг. 1 березня 1994 року почали працювати. У перший місяць до школи записалось 20 учнів, а до кінця року мали вже близько ста вихованців.

Сьогодні це – успішний навчальний заклад, Академія музики ім. Л.-В. Бетховена, у якій здобувають освіту понад 60 вихованців із класу фортепіано, скрипки, акордеону, гітари, ударних інструментів, оркестру, вокалу. Працює студія оркестрових ансамблів. Навчальна програма передбачає вивчення теоретичних дисциплін: теорія музики, гармонія, сольфеджіо, історія світової музики. У стінах закладу вихованці мають можливість отримувати початкову музичну освіту (вік від 3 до 6 років), згодом розпочинаються індивідуальні заняття за обраним інструментом. Для обдарованих дітей передбачена система пільгових стипендій.

Олександрові вдалося зібрати фаховий колектив педагогів, серед яких і його найрідніші – дружина Діана і син Ярослав (навчають грі на альті). На базі закладу створено дитячо-юнацький оркестр (ансамбль) «Віоліно», який під орудою Олександра брав участь у музичних фестивалях, гастрольних подорожах у багатьох країнах Латинської Америки, а також США.

Кілька разів колектив приїздив до України (2006, 2010, 2012), виступали з музичними програмами у Києві, Харкові, Дніпропетровську (нині Дніпро), Павлограді, Новомосковську (нині Самар).

У нашому місті юні музиканти були запрошені до кількох музичних навчальних закладів, зокрема Дніпропетровської Консерваторії (нині Академія музики). За спогадами Олександра, то був для нього найбільш хвилюючий і відповідальний виступ, ніби знову складав іспит перед своїми педагогами.

А також колектив завітав до Обласної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія. Особливо відвідувачам і користувачам запам’яталась зустріч (2010) у залі відділу мистецтв під час засідання клубу «Літературна вітальня» (керівниця об’єднання – Л. Куліш). Представники делегації – О. Лабза і Антоніно Фонсека Хуарес познайомили присутніх з творчістю видатних діячів культури Мексики: художниці Фріди Кало та поета, лауреата Нобелевської премії Октавіо Паса, підготувавши відео-презентацію.

Потім був невеличкий концерт із композицій класичного репертуару, творів мексиканських і українських композиторів. Публіку підкорив виступ солістки ансамблю Амінти Лазаріо Лопес з українською народною піснею «Розпрягайте хлопці коні». Шквал аплодисментів змусив виконавицю заспівати номер на біс.

Олександр В’ячеславович, згадуючи ті подорожі, вважає, що вони стали позитивним досвідом і незабутніми щасливими подіями для мексиканських дітей. Вони познайомились із такою далекою і дивною для них країною, українськими культурними традиціями (особливо запам’яталися петриківський розпис і національна кухня), природою (дехто саме тут уперше побачив сніг). Скрізь на них чекав теплий прийом, доброзичливість і щирість публіки.

Окремою сторінкою у творчій діяльності нашого земляка став Міжнародний фестиваль симфонічної музики для дитячо-юнацьких оркестрів, який було започатковано у 2002 році. Тут Олександр Лабза виступив у кількох іпостасях: ініціатором і натхненником, художнім керівником, продюсером, піар-менеджером. Омріяному святу музики передувала величезна робота з підготовки документів, програми концертів, пошуків партитур, перемовин, організаційних питань. Йому вдалося зацікавити колег-викладачів, професійних музикантів, знайти і переконати спонсорів – керівників місцевих підприємств, порозумітися з муніципальними структурами, а на допомогу друзів і близьких він завжди міг розраховувати. Значну частину організаційних питань (розміщення учасників, харчування, екскурсії, тощо) взяла на себе Діана.

На форум до Орісаби приїхали понад 150 юних музикантів, керівників-дириґентів із Аргентини, Перу, Колумбії, Венесуели, Сальвадору, США. Мета заходу: познайомити музикантів-початківців із форматом симфонічного оркестру, складними творами класичного репертуару, допомогти спрямувати професійний розвиток початкового ступеню музичної освіти, сприяти обміну досвідом і репертуаром серед викладачів різних національних шкіл.

Фестиваль було проведено вдало, він набув розголосу, популярності, й тому організатори вже не мали права зупинятись. Форум став відбуватися щорічно протягом тижня напередодні Різдвяних свят. Юні музиканти здобували неоціненний досвід злагодженої гри у великому оркестровому колективі, відточували майстерність, готуючи і виконуючи складні твори класичного репертуару, акомпануючи професійним музикантам. До прикладу, фрагмент із програми фестивалю: об’єднаний оркестр юних музикантів виконує Концерт №21 до мажор для фортепіано з оркестром В.-А. Моцарта, соліст – відомий мексиканський піаніст Даніель Віжегас.

Їм вдалося провести ще 10 таких музичних фестивалів-зустрічей.

Олександрові завжди хотілося, щоб у таких заходах брали участь діти з України. Він зв’язувався і розсилав запрошення до Києва, Дніпра, Харкова. На батьківщині і раді були таким пропозиціям, але фінансова складова стала на заваді. Лише одного разу студенти з Дніпропетровської консерваторії, відділення народних інструментів Ілля Панков (клас балалайки) та Дмитро Демчук (баян) виступили на фестивалі в Мексиці.

Їхнє виконання було успішним і приємно вразило публіку. Присутній на заході посол України у Мексиці подякував Олександрові Лабзі і дніпровським студентам за участь у заходах культурної дипломатії та за популяризацію національного мистецтва. До слова, Олександр завжди до програми фестивалів включав музичні твори українських композиторів, попурі за народними піснями.

Особливою гордістю Олександра В’ячеславовича є його виступ на чолі збірного дитячо-юнацького оркестру (200 музикантів) на престижному і найвідомішому концертному майданчику – Палаці образотворчого мистецтва у Мехіко. У дириґентській інтерпретації Лабзи музичний колектив виконав симфонію №5 Л.-В. Бетховена. Захід проводився у межах національного зібрання юних музикантів (віком від 12 до 25 років) під патронатом Міністерства культури Мексики.

Ще одна його улюблена сфера діяльності – аранжування, де Олександр дістав повагу серед фахівців. Йому замовляють перекладання, обробки, транскрипції, адаптації для різних видів інструментів. До слова, коли на відкритті Міжнародного музичного фестивалю мали виконати гімн України у супроводі симфонічного оркестру і не змогли знайти партитури (навіть в Україні), то Олександр В’ячеславович здійсним цю роботу сам.

Олександр погоджується, що доля його на чужині склалася вдало, хоча для цього довелось багато працювати.

Він щасливий у родині, яка немаленька: дружина, син, тесть (із роками непорозуміння владнались) та п’ятеро улюблених собак, які усі потрапили до них із притулку. Мають власний будинок із затишним двориком, де ростуть банани, апельсини, кавове дерево, авокадо, квіти – то царина Діани.

У кабінеті Олександра є куточок милих серцю речей з України: сувеніри, книги, світлини, навіть засушене листя клену з парку ім. Шевченка у Дніпрі. Він пам’ятає рідну мову і при нагоді спілкується. Володіє українською і його син Ярослав.

Щороку на Різдво вони наряджають ялинку іграшками, серед яких є улюблені ще з дитинства – з батьківщини.

Разом із Діаною Олександр є прихильником кросфіту – брендованої методики фітнесу, створеної Ґреґом Ґласманом, якому намагається виділяти певний час. Ще одне його захоплення – фотографія і створення відеофільмів про цікавинки довкілля. Зараз із натхненням опановує відеозйомку за допомогою дрону. Родиною вони люблять і мають можливість подорожувати, відвідали вже багато країн світу.

Але все одно його серце щемить за Україною, ріднею і товаришами, за місцями дитинства та юності. Особливо зараз, коли Батьківщина потерпає у вогні війни. Олександр слідкує за новинами, співчуває усім землякам, розповідає мексиканцям про жахливі події.

«Я хотів би, щоб на нашій батьківщині, в Україні скоріше припинилася війна, закінчилися страждання людей і щоб замість сирен та вибухів звучала музика, багато музики… Вона здатна втішити, зцілити, надихнути, відродити! Вірю, що так буде».

Фото з архіву О. Лазби та фонду ДОУНБ