Пільонов Олександр Олександрович
Олександр Пільонов: «Я білий світ вимірюю душею…»

Олександр Пільонов пише українською та російською мовами. Він – автор поетичних збірників «Посеред осені стою…», «Злетілись, наче жайвори, літа…», «Полынная горечь». Автор роману в новелах «Громове дерево» (тут створено образ останнього фронтовика Другої світової війни), роману-хроніки «Последняя охота в Вискулях» (про розвал Радянського Союзу), роману «Гуляй-розгул» (про Нестора Махна), а також повістей «Дві години на війні», «Не выпадая из седла», публіцистичних збірників «П’ять кроків по холодних споришах», «Пам’яті священні береги», «Не бросайте в прошлое каменья…», «Осенние берега», ряду інших. В його доробку є також низка драматургічних творів, серед яких «Особлива зона», «Криворізька рапсодія», «Прости, село…», «Костры негасимые». Окрема сторінка творчості – видання серії книг під загальною назвою «Про колег-журналістів і не тільки»: «Стерня і колос», «Жить и помнить...», «Чорний хліб правди», «Сіль на ранах...», «Душа на семи сквозняках», «Не поспішайте у вирій…».

…Я білий світ вимірюю душею.
Іду в життя не стежкою – стернею,
Зриваю з вікон павутиння-штори
І розціловувать спішу із вікон зорі.

«Іду в життя не стежкою – стернею…»

Ось такий досить солідний багаж творчого здобутку Олександра Пільонова, де в доброму поєднанні й поезія, і проза, й драматургія, і, фактично, вся багатогранна журналістська палітра. Як же вдалося накопичити такий творчий багаж? Якими були перші й наступні кроки до цього? Над чим автор працює зараз? Чи буде поповнено цей здобуток уже новими творами? На ці та багато інших питань і хотілося б отримати відповіді під час нашої розмови. Отже, про все по порядку. 

– Олександре Олександровичу! У листопаді минулого 2020 року ви відзначили своє 75-річчя. Солідна дата. Творчий багаж у вас також досить солідний. Але, думається, не видавши нічого нового, пройти мимо власної ювілейної дати ви не могли…

– Так і відбулося: мимо не пройшов. Адже такі дати – не лише добрий привід, щоб зібратися за родинним столом і смикнути іменинника за вуха. Все набагато серйозніше: це – передусім! – той добрий привід, щоб, оглянувшись на прожиті роки, досить принципово, досить прискіпливо проаналізувати, що саме вдалося зробити за цей час, а чого не вдалося. І чому не вдалося. Тобто, це для будь-якої дати своєрідний самозвіт перед собою особисто. Ну і, ясна річ, на такі ювілейні позначки ти повинен сам собі щось вручити. Якщо це художник, то тут, зрозуміло, повинна бути картина. Якщо композитор – пісня. А якщо у твоїх руках перо, то тут повинно бути якесь нове видання. Що, власне, й відбулося. У видавництві «Ліра» я видав відразу дві нові книги – «Не поспішайте у вирій…» і «Осенние берега». Їх тираж, на жаль, дуже й дуже мізерний, адже нині книги можна видавати лише за власний кошт або якщо тобі пощастить зі спонсором. І все ж книги видано. Однак є й гіркота: я до цього часу так і не зміг організувати їхню презентацію. І не тому, що не бажав цього, а тому, що нинішня коронавірусна епідемія забороняла й забороняє збиратися людям разом.

– З нашого боку є пропозиція за нагоди здійснити таку презентацію в обласній бібліотеці, зокрема в краєзнавчому відділі, в якому ви досить часто працюєте над новими дослідженнями. Розкажіть, про що ваші нові книги?

– «Осенние берега» – це своєрідні осінні береги життя, де захотілося поєднати разом журналістську прозу й журналістську поезію, журналістські повісті й журналістські новели, нариси й публіцистику. Добрим словом захотілося згадати багатьох людей, яких знав і знаю особисто, і яким, без усякого перебільшення, вклонявся і продовжую вклонятися. А зібрано цю книгу, як і більшість попередніх видань, на основі збережених рукописів, що й стали окремими главами вже цього видання. Ось назви цих збережених рукописів: «Из рукописной книги «Встречи», «Из рукописной книги «Судьбы», «Из рукописной книги «Слеза в кулаке» (про людей фронтової долі), «Из рукописной книги «Ромашки, срезанные пулей…» (про воїнів-афганців) і так далі. Але тепер це вже не рукописи, а окреме видання.

– Ви сказали, там присутня й поезія. Якийсь вірш можна звідти?

– Будь ласка. Ну хоча б ось цей, де згадується осінь.

…Войдите в осень
Тихо. Как в рассвет. 
На цы-поч-ках!..
Не скрипнув летней дверью…
Войдите в осень,
Искренне поверив,
Что лучше сентября на свете нет.

А ведь и правда:
Как он величав!
Как царственен!
Весь – в полыханьях листьев…
Ау, художники!
Ну где же ваши кисти?
Сентябрь – вот он! – 
Тихий, как свеча…

Не загасить бы это диво див. 
Не бросить тень
На золотую проседь.
И не вспугнуть, 
Будто лесного лося,
Нечаянно на ветку наступив…

Какая даль!..
Какая даль видна!..
Ещё ни холодов, ни листопада.
Ещё теплынь.
Лишь с утренней прохладой.
Просто сентябрь.
Осень. Вот она…

Войдите в осень.
Тихо. Не спеша.
Спешить уж некуда, – 
Там, впереди, метели.
А здесь – сентябрь.
Ещё звенят свирели.
И, понимая все, молчит душа…

– А ще один можна? Щоб, як кажуть, до пари?

– Можна. «До пари». Скажімо, ось цей вірш з бардівського зошита «Свет и тень».

– Ви також займаєтеся бардівською творчістю?

– Грішу. Гітара. Три акорди… А вірш-пісня з цього видання це «Посвящение жене». 

«Что тебе взамен за седину?» – 
Я спросил вчера свою жену.
Попроси,
Коль можешь,
Попроси.
И прости.
Коль сможешь.
И прости...

Но она, печальные глаза,
Прядь волос откинув чуть назад,
Тихо встала молча у окна,
И как снег на солнце – 
Седина!..

Господи!
Да как же это вдруг?
Кто придумал белую игру?
Где же смоль расчесанных волос?
Что же оплатить тебе пришлось?

Я в углу метаюсь, будто вор!
Седина – мой белый приговор.
Эту смоль ведь я разворовал
Тем, что я седин не замечал…

Я кричу: «Не нужен «Ландатон»!
Смоль не заменить!
И – рыжий он...
Будем, как и прежде: 
Ты да я, 
Белая любимая моя…»

Кто-то в кулачек хихикнет... 
Пусть.
Я на седину твою – молюсь.
Что-то осветилось вдруг в душе
И не погасить его уже.

Но в себе – 
Как просеку в лесу! – 
Я с собой вину свою несу,
Белую безмолвную вину:
«Что тебе взамен за седину?..»  

– Олександре Олександровичу! Як розпочався ваш творчий шлях? Якими були найперші кроки в літературу, в журналістику? Коли саме і як? Де саме? Що згадується?

– О, згадується дуже багато чого!.. До речі, чим далі оті спогади від дня нинішнього, тим стають вони все яскравішими й яскравішими. Забувається, як не дивно, те, що було на днях. А ось те, що, скажімо, було в юності!.. Отак і з першими кроками в літературу та журналістику. А почалося все, як це часто буває, досить несподівано. Ми з матір’ю жили тоді на Хмельниччині. Після закінчення Нікопольського вчительського інституту (був такий колись) на початку п’ятдесятих років тепер уже минулого століття вона отримала призначення працювати вчителем української мови та літератури в Малашовецьку семирічну школу. Я, школярик, ясна річ, біля неї. І от одного разу (якраз були шкільні канікули), накупавшись у річці Плоскій, ми з хлопцями відпочивали на березі. Я лежав на траві і глибоко-глибоко дивися в небо. Й просив (подумки, звичайно, просив), щоб усі людські болі стали моїми, а всі люди жили без звичних для них болів. А потім трапилося те, що трапилося: через декілька днів мені раптом (!) захотілося римувати. З’явилися перші вірші, які, ясна річ, ще не були віршами, але вже мали певну римовану форму. Друкував їх у шкільній стіннівці. Якщо хтось із учнів навчався добре, тому найнижчий віршований уклін. А якщо хтось на двійки з’їхав або коника якогось викинув, тому й вірші відповідні. Вже після семирічки в 1959 році вступив до Кам’янець-Подільського індустріального технікуму на відділення «Геологія і розвідка корисних копалин», який закінчив у 1964 році. Згідно з фахом працював на Донбасі, в Карелії, Кривому Розі. Згодом, уже в 1970–1976 роках, заочно закінчив українське відділення філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Але мені ніколи не забувається і вже не забудеться, що найпершою літературною школою для мене став Кам’янець, де при районній газеті «Прапор Жовтня» працювало літературне об’єднання. У своїй книзі «Стерня і колос» я назвав його літературним інститутом, хоч, ясна річ, офіційно його так ніхто не називав. Але там нас учили шанувати Слово! І які тільки чудові літератори відвідували це літоб’єднання! Михайло Головін, Петро Радавчук, Петро Фаренюк, Валерій Кузнечиков, Василь Цілий, Анатолій Ненцінський, Микола Мачківський… Називаючи кожне ім’я, бачу перед собою не лише їхні – ще молоді на той час! – обличчя, а бачу, як ми разом крок за кроком спільно долали досить непростий шлях до Слова. До речі, тут же, в районній газеті, в 1962 році було надруковані й перші мої вірші. Так, що все пам’ятається, нічого не забувається.

– А про що друга книга – «Не поспішайте у вирій…»?

– Ця книга є продовженням цілої низки попередніх видань «Про колег-журналістів і не тільки». Нагадаю їхні назви: «Стерня і колос», «Жить и помнить...», «Чорний хліб правди», «Сіль на ранах...», «Душа на семи сквозняках». А книга «Не поспішайте у вирій…» має ту особливість, що вона присвячена тим колегам-журналістам, і тим письменникам, які, на жаль, уже відійшли за Межу Вічності. Це були по-справжньому талановиті люди. Й тут не лише імена наших земляків, є й інші. Загалом у цій книзі добрим словом згадано 146 таких імен. Пам’ять!.. Вона повинна залишатися для всіх майбутніх поколінь. 

– Вірші також є в цьому виданні?

– А як без них? Все, як і у всіх попередніх виданнях. Ось цей, наприклад, має назву «Друзям моїм, яких стає все менше…». І це правда. Все менше і менше. І не тому, що хтось від тебе раптом відвернувся. Все набагато серйозніше. Про це й вірш. Ось він.

Треба б зустрічати журавлів,
А вони у вирій відлітають…
З півдороги в осінь повертають
Від квітнево-молодих громів.

З півдороги. З напівзмаху. З ночі.
З напівслова. З напівкрику. Вмить!
Журавлі над обрієм клекочуть,
Ніби їм на серці щось болить…

Сизий клин – мов постріл! – 
Б’є навиліт.
Крик німий на чорні ріллі впав.
Понесли журавлики на крилах
Ще одного з поріділих лав…

Відлітаєм, хлопці, відлітаєм!
Поодинці. Як належить. Враз!
Без сльози. Без крику. Без прощання.
В кожного свій вечір і свій час.

Так було. Так буде. Все відомо.
Тільки ж – пожалійте журавлів! –
Хай вони злітаються додому
Й не спішать до вічних берегів…

– Дуже проникливо. Прочитайте ще вірш із тієї ж книги.

– Звичайно. Ось цей, скажімо. Про наші вже осінні дні. Думається, тут усе зрозуміло. 

Відходить літо, 
Як від берега човен.
Блищать на веслах 
Ще теплі роси.
І все б нічого, 
І все б нічого, –
Якби не осінь, 
Якби не осінь…

Човнам не треба 
Ні стежок, ні дороги, – 
Пливи, де хочеш! 
Чи є що краще?
І все б нічого, 
І все б нічого, –
Якби не весла – 
Все важчі й важчі…

А берег дальній – 
Весь крутий, не пологий.
Все ближче й ближче.
Ще в позолоті.
І все б нічого, 
І все б нічого, – 
Якби не білі 
Сніги напроти…

Відходить літо.
Все звично-строго.
Й сніги напроти 
Вже не розтануть.
І все б нічого, 
І все б нічого, –
Якби не сизі 
Густі тумани…

Нема вже літа!..
Вже воно за порогом.
Все довші й довші 
Осінні тіні.
І все б нічого, 
І все б нічого, –
Якби не перший 
На веслах іній…

Все далі човен. 
Все прозоріше небо.
Й така навколо – 
Спокійна просинь!..
І все – як треба.
І все – як треба.
Спасибі, літо. 
Спасибі, осінь… 

– Все ті ж осінні береги зі щирим поклоном і літу, й осені… Але хотілося б продовжити про вашу романтичну геологію. Уже забута?

– Ні. Й забутою ніколи не стане. То був чудовий час, коли мені досить успішно вдавалося поєднувати роботу в геологічних партіях із роботою над Словом. Адже на початку шістдесятих років я вже друкувався в таких журналах, як «Дніпро», «Жовтень», «Ранок». Однак наставав, і згодом таки настав той час, коли треба було вибирати, якою життєвою стежкою крокувати далі. Це було в 1967 році, після трирічної служби в армії. І я вибрав: журналістика. На той час у мене було вже чимало журналістських публікацій. Спочатку працював у широківській районній газеті «Прапор Леніна», потім – у газетах «Зоря», «Днепр вечерний». Довелося працювати також у ряді державних структур, у тому числі прес-секретарем голови Дніпропетровської облдержадміністрації. Загалом на журналістській ниві відтарабанив понад півстоліття. А геологія… Стільки добрих спогадів про неї! У мене й зараз перед очима чудовий факт з мого життя, коли, дякуючи геології, пощастило надрукуватися в журналі «Дніпро». І це тоді, коли було трохи більше вісімнадцяти від роду.

– Можна про це детальніше?

– Звичайно. Весна 1963 року. Для проходження дипломної практики в Карельській комплексній експедиції їду з Кам’янця в Петрозаводськ. Пересадка в Києві. Вирішив зайти до редакції журналу «Дніпро». Нині, чесно кажучи, сам цьому дивуюся. Пацан! На той час сімнадцять «з хвостиком» від роду! Друкувався лише в районній газеті! І раптом – на поріг такого шанованого журналу. Але я на той поріг ступив. Більше години зі мною мав розмову чудовий український поет Володимир Родіонович Коломієць. Він уважно переглянув мої рукописи і сказав: «Через півроку, коли закінчиться твоя практика в Карелії, знову зайди до редакції. Вже з новими віршами». Так потім все й відбулося. Зайшов. З поданого до редакції Володимир Родіонович відібрав п’ять віршів. Попросив надіслати фото. Так з’явилася в «Дніпрі» добірка віршів під назвою «Обрії». Володимира Родіоновича Коломійця я вважаю своїм хрещеним батьком у літературі. Він справді по-батьківськи поставився до якогось там пацана. Але тоді, на початку шістдесятих років, так було. Це потім будуть утворюватися літературні клани «своїх» і «не своїх», і якщо ти «не свій», то тобі тут же буде закрито хвіртку до літератури. Знаю про все це на власному прикладі... 

– Зачитайте вірші з добірки «Обрії», коли на час друку, як ви кажете, вам було трохи більше вісімнадцяти?

– Будь ласка. Ось хоча б цей вірш.

Над Онегою – 
Курличуть журавлі!..
Прилетіли прямо 
В білі ночі.
І онежці, 
помахавши їм услід, 
Витирають 
рукавами очі.
Ну, а чайки – 
Позривали голоси!
Не кричать, 
не плачуть, – 
А клекочуть!
В дзьобиках 
несуть 
Онезьку синь, 
Наче напоїть 
з дороги 
Хочуть…

Ну, а тепер другий вірш. До речі, ця добірка лягла колись в основу моєї рукописної книги «Бурелом», яку своєчасно видати не вдалося і яку було надруковано лише через півстоліття в моїй книзі «Злетілись, наче жайвори, літа…». А вірш – ось він.

Йде рибачка в Онегу на лови,
А я довго на кручах стою.
Проводжаю! – 
Бо чайками 
брови
Залетіли у душу мою…
Ах, Онего!
І ти не неспокійна? – 
Ти боїшся
такої краси…
Наче в кров, 
Розбиваєшся в піну
І натягнуті рвеш паруси!
Не пінуйся, Онего, в нестямі.
Хочеш? 
Можу тобі підказать.– 
Голубими твоїми вустами
Можна руки її 
Цілувать…

– Перерахуйте видання, де вам пощастило друкуватися.

– Хоча б коротко. Це газети «Прапор Жовтня», «Прапор Леніна», «Червоний гірник», «Прапор юності», «Зоря», «Днепровская правда», «Днепр вечерний», «Трибуна кировца», «Наше місто», «Радянська Україна», «Літературна Україна», «Деловой мир», «Советская культура», «Дэйли экспресс», «2000», «ДніпроІнформ», ряд інших. А журнали це: «Дніпро», «Зміна», «Ранок», «Жовтень», «Поезія», «День поезії», «Україна», «Сільський трудівник», «Хлібороб України», «Березіль», «Кіно.Театр», «ДНК», «Кур’єр Кривбасу», «Журналист», «Журналіст України», «Крила», низка інших. Щодо колективних збірок, де друкувалися вірші, проза й журналістські праці, то таких понад три десятки. Це «Повноліття», «Вітчизни світле ім’я», «Райдуга», «Де межа демократії?», «Співзвуччя муз», «Біографія мужності», «Рідне місто моє», «Прорывая ПРО», «Судьба: журналист», ну, і так далі.

– У вас є певні літературні й журналістські відзнаки. За що отримували їх і коли?

– У 1968 році звання лауреата дніпропетровської обласної літературної премії імені Миколи Шутя в номінації поезія я отримав за поему «Аеліта». Ця премія започаткована в 1964 році. Ініціатором її створення був тодішній секретар обкому комсомолу, згодом професор-історик Віктор Юхимович Пушкін. Вона мала три номінації – поезію, прозу й журналістику. Першими її лауреатами в 1964 році стали криворіжці Віктор Сидоренко (в номінації «проза») й Олександр Давидов у номінації «журналістика», в номінації «поезія» – дніпропетровець Федір Руденко. Щодо моєї премії, то вона присвоєна мені в 1968 році, а отримував її в 1969-ому разом із криворізьким прозаїком Іваном Кошицьким (у номінації «проза» цю премію він отримав за нарис «Журавлі в небі»). Чому аж наступного року? Тоді якраз премію імені Миколи Шутя «перехрещували» на премію Петровського. І вийшло так, що я був останнім, дванадцятим, її лауреатом. У різні роки цю премію отримали також Віктор Корж, Лідія Сєвєрцева, Микола Саєнко, Василь Гей, Михайло Дяченко, Григорій Мартиненко та Геннадій Цурканов.

– А інші ваші премії?

– У кожної з них своя історія. Літературну премію імені Михайла Селезньова у 2011 році мені присвоєно за художньо-документальну повість «Дві години на війні». До речі, донька Михайла Сергійовича Ірина Михайлівна переклала її російською мовою, й вона була надрукована в московському сітьовому журналі «Камертон». Кінематографічну премію імені Данила Сахненка отримав у 2013 році за написання кіносценарію для реконструкції фільму «Запорізька Січ». Лауреатом загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» став у 2015 році за книгу художньої публіцистики «Стерня і колос». Ще раз звання лауреата все цього ж конкурсу отримав у 2016 році за книгу «Жить и помнить…», де зібрано разом журналістські повісті, новели, нариси й публіцистика.

– Які приємні висоти були у вашому житті?

– На щастя, були. У тих же 60-х роках я був учасником обласних і республіканських семінарів творчої молоді. У 1968 році, наприклад, один із двотижневих семінарів проходив в Ірпіні. Й із якими тільки талановитими письменниками ми там зустрічалися!.. Я називаю їх нетлінною гордістю України: Андрій Малишко, Павло Загребельний, Микола Ушаков, Юрій Смолич, Олександр Ковінька, Валентин Речмедін, Абрам Кацнельсон, Петро Вільховий… Досить солідною була там і когорта молодих авторів. Я зберігаю наш спільний знімок із підписом «Семінар молодих письменників України, м. Ірпінь, квітень 1968 року», на якому ми всі разом – Галина Гордасевич, Наталя Околітенко, Юлія Ільїна, Тарас Мельничук, Василь Ігнат, Володимир Буряк, Юрій Кібець, Анатолій Рекубрацький, Степан Пушик, Володимир Юдін, Олександр Марков, Володимир Олейников, Василь Гей, Василь Шкляр, Анатолій Качан, Василь Голобородько, Богдан Сушинський, Михайло Булах, Євген Васильченко, Петро Пулінець, Лариса Чижова, Данило Кулиняк, Петро Куценко, Михайло Гошко... Нині це досить відомі імена. А той семінар був для нас справжньою літературною школою, де ми один в одного навчалися тонкощам Слова. Що дуже важливо: вже відомі письменники ніколи не ставили між собою й між нами якоїсь межі. А таке не забувається.

– А семінари на рівні області?

– Були, звичайно, й такі. У тому ж таки 1968 році, наприклад, у нас відбувся семінар творчої молоді двох областей – Дніпропетровської та Запорізької. І це не було змаганням: яка, мовляв, з областей краща? Це було взаємозбагачення літературним досвідом. Там же було оголошено Перший поетичний турнір Дніпропетровщини, де мені пощастило вибороти перше місце. Дома про цю подію зберігаю подарункову книгу із записом: «Пилёнову Александру – участнику семинара творческой молодёжи, 1968 г., занявшему I место в поэтическом конкурсе. 20.XII.1968 г. Днепропетровский обком комсомола». Трохи нижче – печатка Дніпропетровського обкому комсомолу. Зберігаю також і «Літературну сторінку» газети «Прапор юності» з розповіддю про цей конкурс і його переможців.

– Виявляється, досить активним і успішним був для вас 1968 рік…

– Так. І активним, і досить успішним. У тому ж 1968 році мені разом із Лідією Сєверцевою пощастило представляти Дніпропетровську область на Другому Всесоюзному фестивалі молодої поезії. Хоч досить успішним був і рік 1969-й, коли мені пощастило представляти Україну на П’ятій Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві. Нас від України було 12 чоловік – Борис Олійник, Роман Лубківський, Іван Рибицький, Віталій Гончаренко, Леонід Коваленко-Горлач, Віталій Колодій, Світлана Йовенко, Борис Демків, Володимир Рутковський, Галина Турелик і Віталій Зленко. Запрошеним був поет Микола Сингаївський. У масштабі Союзу в мене було посвідчення № 217. «Позаплановими» на тій нараді були Олег Орач і Сергій Бурлаков. То був серйозний захід. Адже чергову нараду скликали один раз на п’ять років, тобто відбір учасників цієї Всесоюзної наради відбувався протягом п’яти років. Перша така нарада відбулася в 1947 році, п’ята – у 1968-у. Щоб потрапити туди, треба було пройти серйозні конкурсні відбори, де цінувалося Слово. І ми їх пройшли. 

– Розкажіть, чому вам не вдавалося видати хоча б одну свою книгу?

– Це дуже болюче для мене питання. Здавалося б, шлях у літературу відкрито. Однак на місцях правили бал клани «своїх». І якщо ти перед ними не пританцьовуєш, значить, ти «не свій», тобто чужак. Так було й зі мною. Мої рукописи, які я не раз і не два подавав до видавництва «Промінь», пролежали там тридцять років. Як потім виявилося, їх навіть не реєстрували. Був і такий випадок. Коли я заходив до видавництва, щоб поцікавитися, як просуваються справи з виданням моєї книги, мені щоразу говорили, що над моїм рукописом «працюють кращі літературні сили Дніпропетровщини». Минуло шість років. Я попросив повернути рукопис. «Кращі літературні сили Дніпропетровщини» почали його шукати. Через декілька годин знайшли… на самісінькому дні шафи! Як і всі попередні, він також був навіть не зареєстрований. Хоч один раз я все-таки потрапив у план. Із тиражем 8 тисяч примірників. Михайло Антонович Чхан тоді сказав: «Сашко! Тебе не видадуть! З таким тиражем перших книг немає. Видадуть двох-трьох інших авторів». Видали чотирьох. Ясна річ, «своїх». А моїх кілька віршів, як казали «кращі літературні сили Дніпропетровщини», «з величезними потугами вдалося втиснути в колективну збірку «Повноліття». І це після того, як мені було сказано: «Просто так держава викидати гроші на вітер не може! Принеси замовлення на те, що ці 8 тисяч примірників буде викуплено!» Вони сподівалися, що таких замовлень я не принесу. Однак приніс. То була принизлива робота – збирати такі замовлення. Але я їх зібрав. Хоч були й інші «нюанси». Скажімо, роман у новелах «Громове дерево» мені вдалося видати лише через 26 років після написання. В одному з київських видавництв мені тоді довелося почути: «Нормальний роман. Але ж у нього, – тобто у мене, – прізвище на «ов»!». Хоч Пільонов прізвище болгарське, воно дісталося мені від дідуся, в перекладі з болгарської «пілє» – це курча. Але «ов»!.. І ти знову «не свій». Тепер же вони розповідають (або про них розповідають), як же це вони тяжко виживали при тій «страшній владі»…

– Невеселі спогади…

– А як вони можуть бути веселими, коли книги не виходили десятиліттями? І не лише у мене. Клани «своїх» в масштабі всієї України зрубали під корінь декілька літературних поколінь. Про це ніхто нині не говорить. Але правда завжди одна, тридцяти трьох правд не буває. Ось так і тут. Зрубували «не своїх». Багато з літераторів, які по-справжньому могли збагатити українську літературу, цього не витримали. Багато з них просто спилися. Знаю про це не з чиїхось оповідок. На жаль, процес поділу літераторів на «своїх» і «не своїх» нині продовжується. А щоб об’єктивно глянути на творчі здобути «своїх» і «не своїх», треба видати «АНП». Що таке «АНП»? «Антологія невизнаних поетів». І покласти поряд твори нинішніх «відомих» і «дуже відомих» поряд із творами невизнаних. І все стане на місце.

– Олександре Олександровичу, у вас чимало прозових і документальних творів. Як створювалися вони?

– Щоразу це дуже непроста робота. Вивченням біографії Махна, скажімо, я займаюся вже понад сорок років, і вона не завжди така, якою нам досить часто її представляють. Якщо говорити про роман-хроніку «Последняя охота в Висулях», то збирання матеріалу зайняло п’ятнадцять років. Потім два роки – написання роману. А писати доводилося після того, як закінчувалися робочі дні в редакції. Стільки ж, два роки, шукав спонсорів, щоб видати цей твір. Тобто літературна праця – будь-яка! – без найменшого перебільшення, це завжди каторжна праця. Але якщо ти вже вклонився Слову, то чим довша ця каторга, тим краще.

– Над чим працюєте зараз?

– Вихідних у мене немає. Рукописів, яким треба дати лад, вистачає. От і працюю над ними. Треба повністю видати драматургічні твори, а їх немало. Видати також нові журналістські праці, їх також, як кажуть, хоч греблю гати. Те ж і з поетичним доробком. Найближчим часом збираюся подати до видавництва рукопис документальної прози та публіцистики «Росяні дзвони». Фактично вже завершив книгу про тридцятирічне безуспішне стояння у видавництві на видання першої книги. І тут є багато чого різного. Найтеплішими словами згадую імена таких дніпропетровських поетів, як Ігор Пуппо, Леонід Залата, Михайло Селезньов, Михайло Чхан, Олександр Зайвий, Наталка Нікуліна, Олександр Завгородній, Семен Ковальчук, Михайло Патрик, Микола Мілаш, Павло Кашаєв і багато-багато інших. Але тут же названо й факти та прізвища тих, хто, не реєструючи рукописи, фактично викидав їх за поріг. Мені вже давно не сімнадцять, й далі мовчати не можна. Щоб, можливо, зберегти від такої напасті імена тих молодих авторів, які сьогодні тільки-тільки стають на літературну дорогу. Ясна річ, є й нові задумки, які також хочеться здійснити. Так що вихідних не було й не буде.

– Зачитайте, на закінчення нашої розмови, щось поетично-ліричне?

– Будь ласка. Ну хоча б ось цей вірш.

Повільно-тихий листопад
Листом кленовим впав на серце.
Осіння даль… 
Осінній сад…
Осіннє витончене скерцо…
Це значить, скоро вже зима?
І душу вимете пороша?..
Ви чуєте? Зими нема!
Є осінь – чиста і хороша!
Посеред осені стою
І, оглядаючись на літо,
Я пізнаю, як суть свою:
Коли ж опали верховіття?..
І все ж – є сад.
Нехай шумить…
Одне лише мені не ясно:
Що на руці моїй горить – 
Кленовий лист 
Чи серце власне?..

– Ну й ще один вірш все з тим же, вже не літнім відтінком. А чому не літнім? Тому, що вже чимало років пишеться про осінь. Як, скажімо, й ось у цьому вірші.

…Літа – мов коні!
Не бредуть – летять!..
Розвихрені!
Вже проминули літо!
В гарячих гривах – 
Вересневий вітер.
В сльозі холодній – 
Біль і каяття…

Літа – галопом!
Соняхом – душа!
І зорі – наче кетяги калини!..
Немає ні прощення, ні спочину
І тільки б втриматись 
На диких віражах…

О коні, коні!
Не топчіть жита.
Що ближче вам – 
Замети чи Стожари?

…Онуків наших 
З соняховим жаром 
У наші сідла 
Підніміть, літа…

– Щиро дякую за розмову. До нових, сподіваюся, зустрічей.

– Вам дякую. До нових зустрічей.

Фото надані О. Пільоновим