Биш Олексій Володимирович
Олексій Биш: моє життя – моє становлення

Ім’я заслуженого артиста України, актора Олексія Биша добре відоме всім чернігівським шанувальникам театрального мистецтва. Його впізнають на вулицях, а чимало його фанатів приходять до храму Мельпомени, щоб насолодитися саме його грою і побачити актора в улюблених і нових образах.

У пошуках «свого театру»

Пам’ятай, де твоє коріння, і не турбуйся про інші світи.

Генрі Торо

Олексій Биш народився у звичайній робітничій сім'ї у справжньому козацькому краї, де була Микитинська Січ. Хлопчик зростав активним і непосидючим хлопчиком, був великим бешкетником, відчайдушний і сміливий, умів швидко тікати від покарань дорослих. Щоб зробив домашнє завдання, бабуся змушена була навіть прив’язувати його рушником, аби не втікав на вулицю. Впоратися з надмірною дитячою енергією й емоційністю Олексію допоміг спорт. Спочатку легка атлетика та баскетбол, згодом футбол. Паралельно – заняття у судномодельному гуртку і випалювання на фанері та спів у дитячому хорі. А ще з дитинства хлопчик виявив схильність до акторської професії. Саме вдома, в сімейному колі, він разом із матір'ю влаштовував майже повноцінні постановки для близьких людей і сусідів по вулиці, використовуючи нехитрі декорації та костюми. На сцену хлопчисько потрапив ще у першому класі, коли ствердно відповів на запитання вчительки: «Хто із вас може добре читати?». Так почалась його участь у дитячих виставах.

Під час навчання у місцевій школі № 15, розташованій по інший бік рідної вулиці, Олексій залюбки відвідував драматичний гурток. За порадою класного керівника почав грати на сцені Народного Українського Музично-Драматичного Театру міста Нікополя, який заснувала акторка Ніжинського театру Надія Старикова. Ще підлітком Олексій грав у п’єсах Старицького та інших українських класиків. Особливо запам’яталася роль незграбного телепня Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Зал голосно аплодував, коли театральне дійство відбувалося навколо парубка Стецька. Кожен його жарт знаходив відгук в аудиторії, адже «це тільки вдень у нього не всі вдома, а до вечора посходяться». Ну то й що, що Стецько дурний, зате женитися ж хочеться. Адже «така мода пішла, що тепер тільки за розумних ідуть. Так у нас і люди переведуться: за дурних не йдуть, а мудрих ніде взяти…» тощо. Стецько у виконанні Олексія Биша був неперевершеним і колоритним. Цікавий факт: хоча театр був аматорський, але там були оркестр, балет, працювали драматичні актори та співаки.

Водночас із грою у театрі хлопець танцював у колективі народного танцю «Радість», а також відвідував капелу бандуристів «Нікопольчанка» останнього кобзаря Січі Миколи Топчія. З Миколою Дем’яновичем хлопець познайомився у народному театрі при міському будинку культури. Це був справжній патріот рідної землі, один із організаторів товариства української мови та член секції самодіяльних композиторів Нікополя. Уроки майстра були пронизані любов’ю та шаною до української культури. Сильним, оксамитово забарвленим баритоном він співав пісні про подвиги кошового отамана Іван Сірка, про його безмежну любов до батьківщини. Виступи нікопольської капели були наче візитною карткою козацького краю.

Закінчивши школу, юнак поїхав вступати Дніпропетровського державного театрального училища, яке і закінчив із червоним дипломом. Художнім керівником курсу, чуйним наставником була Зоя Федорівна Селенкова, яку актор завжди згадує з вдячністю. Учениця відомого режисера Бориса Захави говорила зі студентами про акторську енергетику, про театр-уявлення та театр-переживання. Наскрізна дія, професійний розбір п'єси, архітектура, мода та музика конкретної епохи – все це вона викладала на заняттях. Педагогиня навчала театральну молодь бути чесними з глядачем, правдиво передавати почуття та емоції, не брехати у житті, бо потім можна збрехати й на сцені. Цей урок Олексій Биш виніс назавжди, тож у житті намагався не грати, а спостерігав, збирав подробиці, характери, епізоди, а накопичуваний досвід трансформував на сцені.

Після закінчення навчання молодий актор планував працювати в Дніпропетровському музично-драматичному театру імені Шевченка, але з молодим режисером Олегом Мусійчуком у 1993 році він поїхав до Рівненського обласного музично-драматичного театру. У Рівному були його перші кроки як професійного артиста, там він зіграв дев’ять різнопланових ролей за один сезон. Але потім Олексій Биша поїхав шукати долі до театру армії при КВО до Львова. Там працював на одній сцені з народними артистами Анатолієм Кравчуком, Віктором Щербаковим, Жанною Тугай, а також Зінаїдою Дехтярьовою, яка була для актора особистим наставником. На жаль, за часів незалежності Міністерство оборони відмовилося від театру, хоча там працював дуже потужний колектив.

Про Чернігівський обласний молодіжний театр Олексій Биш, тоді ще зовсім молодий, почув від львівського колеги Вадима Тадера. А перше знайомство актора з чернігівським режисером Геннадієм Касьяновим сталось знову ж таки завдяки цьому приятелеві у Львові, куди чернігівська трупа приїхала з виїздом. Геннадій Касьянов зацікавився перспективним актором і запросив його до Молодіжного театру, куди Олексій і вирушив.

Театр – це не стиль життя. Це і є саме життя.

Для хороших акторів немає поганих ролей

Фрідріх Шиллер

6 травня 1994 року відразу з вокзалу Олексій Володимирович пішов шукати нещодавно створений молодіжний театр, який причаївся у затінку старих дерев у центрі Чернігова, Першою виставою, в якій він був задіяний у новому театрі, стала прем'єра «Над прірвою в житі» за романом Дж. Селінджера, де актор зіграв роль Еклі. Практично в той же час Олексій узявся  на роль легендарного Голохвастова у виставі «За двома зайцями». Потягом двадцяти років українська п’єса збирала гучні овації глядачів, а образ збанкрутілого цирульника був високо оцінений як театральними критиками, так і шанувальниками творчості молодого актора. На чернігівській сцені мала величезний успіх чергова вистава «Гамлета», де Олексій Биш реалістично зіграв короля Клавдія – мрійника та фантазера, невиправного брехуна, обдарованого і чарівного циніка, що звик досягати всього, не докладаючи жодних зусиль. Роль індіанця Бромдена, добровільного пацієнта психлікарні, який симулює німоту у виставі «Політ над гніздом зозулі» за п’єсою Дейла Вассермана за романом американського письменника Кена Кізі вимагала від актора максимального зосередження та творчої трансформації. Найпопулярнішими серед глядачів є його ролі у виставах «Собаче серце» за Михайлом Булгаковим (роль Шарикова до і після перетворення на людину), бравий вояк Швейк за Ярославом Гашеком.

Улюбленець публіки, Олексій Биш у певному сенсі чернігівський П’єр Рішар – високий, худорлявий, магнетичний, чий і комізм, і драматизм – на зламі душі. Він однаково натхненно й емоційно грає і Довженкового батька у сквері просто неба, і гетьмана Івана Мазепу в невеликому драматичному просторі художнього музею, і запального Меркуціо з «Ромео і Джульєтти» на театральній сцені, й лікаря в короткометражному аматорському фільмі «Німб». Нові ролі актора захоплено зустрічають як місцеві ЗМІ, так і всеукраїнські та міжнародні фестивалі, на яких Олексій Биш регулярно стає лауреатом премій. За роки в чернігівському театрі він відзначився як актор, зайнятий у найбільшій кількості вистав. Вистав без його участі практично немає. Якщо підрахувати ролі, які актор зіграв у Молодіжному театрі, то набереться понад шістдесят, а якщо додати вистави інших театрів, то набереться більш як дев’яносто.

У послужному списку є як головні, так і невеликі ролі. Про віддану працю, навіть стосовно епізодичних ролей, актор відповідає незмінною фразою: «Немає маленьких ролей…». Він вважає, що навіть скромна роль може зачепити не менше, ніж велика. Наприклад, у виставі «Дерева вмирають стоячи» за п’єсою Алехандро Касони, він грає мисливця, у якого всього кілька реплік. Але актор розширив персонаж, додавши йому гумористичних рис. Мисливець підкидає трофеї героям-невдахам, аби ті думали, що самі влучили у кроликів і поверталися додому щасливими. На думку актора, так відбувається і з театральним глядачем, який іде до театру, бо хоче пережити певні емоції та ситуації, побачити знайомого актора в несподіваному амплуа, збагнути щось нове про самого себе. Олексій Володимирович намагається не відмовлятися від запропонованих ролей, бо вважає це неетичним і непрофесійним. Молодим колегам він радить, якщо персонаж одразу не сподобався, треба ще декілька разів перечитувати текст, допоки не знайдеться мотивація зобразити його на сцені. Зі свого досвіду він знає, що бувають, якісь суб’єктивні сприйняття, які не дають побачити об’єктивної картини. Наприклад, так сталося при роботі над виставою «Камінний господар», де актор грав слугу Сганареля. Персонаж ніяк не давався, не викликав позитивних емоцій, але Олег Биш професійно виконував режисерські вказівки, вкладав усю душу, аналізував авторський контекст персонажа. Тож цілком закономірно, що після столичних гастролей виставу полюбили глядачі, а критики написали  захоплені відгуки.

Актор зізнається, що в деяких питаннях не згоден з великими майстрами. Наприклад, що для великих вистав потрібна велика сцена. Олексій Володимирович впевнений,  насправді не зовсім так, бо на маленькій сцені не вийде сховатися ні за костюмом, ні за декорацією, ні за музикою. Глядач побачить та відчує все. Тож головне бути щирим і віддаватися роботі на сто відсотків.

Театральні підмостки – хороша школа життя

Справжній актор завжди створює нове.

Джон Леббок

Ще на початку 1990-х Олексій Биш робив свої перші режисерські спроби у Народному театрі МБК у рідному місті Нікополі. В межах обласного фестивалю «Україна моя» він поставив спектакль «Дівчина з легенди» за відомою поемою «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Першою спробою на професійному рівні стала постановка п'єси «Чортів млин» Ісідора Штока в Рівненському драматичному театрі. У другій половині 2000-х років Олексій Володимирович став справжнім творчим «передвижником», оскільки почав працювати на два театри – у Чернігові та Ніжині. До Ніжина актора запросили директор театру Юрій Муквич і його художній керівник Алла Соколенко. Там Олексій Володимирович зіграв ряд ролей, але найбільш визначними у цей період були його власні постановки. Саме на сцені Ніжинського театру він реалізувався як режисер і втілив у життя 9 постановок, першою з яких була вистава «Квартет для двох» за п'єсою Анатолія Крима, згодом «Циганка Аза» за драмою  Михайла Старицького, «Одруження» за комедією Миколи Гоголя, «Амор. Кохано. Італьяно» за п’єсою  Альдо Ніколаї.

Виставу «Циганка Аза» ніжинці привозили на XVIII Міжнародний фестиваль «Слов'янські театральні зустрічі» до Чернігівського академічного музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка. Глядач сприймав постановку легко, хоч вона тривала дві з половиною години. Перед постановкою Олексій Биш ходив до циганського барона Петра Главацького та радився щодо осучаснення класичних образів п’єси, розпитував про пісенну культуру ромів. У виставі режисер планував зробити акцент на колоритній музичній наповненості дійства. Розкішні костюми, замість звичайних коней – мотоцикли, пристрасне кохання, вишукані та вдало підібрані музичні обробки циганських пісень вразили глядачів своєю природною насиченістю. Чергова режисерська робота над виставою «Квартет для двох» отримала диплом за найкращий акторський ансамбль і сценічну мову на ІХ Міжнародному театральному фестивалі «Мельпомена Таврії», ексцентричну виставу «Амор. Кохано. Італьяно» презентували на V Всеукраїнському театральному фестивалі «Коломийські представлення», постановка «Одруження» отримала диплом на ХІ фестивалі «Мельпомена Таврії», присвяченому 200-річчю Миколи Гоголя у червні 2009 року.

У Чернігівському молодіжному театрі ще на початку 2003 року Олексій Биш  поставив комедію «Черевики на товстій підошві» за Петром Гладиліним. У виставі були задіяні лише двоє акторів: власне Олексій, а також Любов Веселова. Слідом за цією виставою Олексій Володимирович здійснив постановку вистави «Я почав молитися Богу» за щоденниками Олександра Довженка та його оповіданнями «Мати» і «Хата», створивши власну літературну композицію. Цікаво, що прем'єра відбулась на батьківщині письменника на подвір'ї Літературно-меморіального музею в місті Сосниця. Найбільш тиражованою за кількістю показів стала вистава «Зачарована Десна», за однойменною повістю Олександра Довженка.

Також значний успіх Олексію Володимировичу як режисеру принесла постановка у 2014 році вистави «Оскар і Рожева пані». Написана в 2002 році, ця книга французького драматурга Еріка-Еммануїла Шмідта практично відразу здобула неймовірну популярність. Читати цю книгу неможливо без болю: є речі, які страшно робити поодинці. Тяжку роботу серця відтворили двоє акторів: Любов Веселова і Олексій Биш. Промовляючи зі сцени неможливе та жахливе, водночас заспокоюючи та викликаючи сміх. Професійна і прониклива гра акторів підводить глядачів до самого краю безодні та пропонує міцніше триматися за руки й не боятися. У постановці вдалося уникнути двох небезпек: зайвої релігійності та сентиментальності. Нічого «рожевого і солодкого» тут немає, тільки чесність, доброта і милосердя. Розказана на два голоси історія смертельно хворого десятирічного хлопчика, який встигає не тільки навчитися дружити, любити, вірити, перемагати страх і біль, але і встигає навчити цього інших. Ця театральна робота чернігівських митців гідно була презентована на фестивалі «Театральна весна-2016» у Кременчузі. Неодноразово виставу показували дітям-сиротам з Чернігівського притулку «Надія» та мандрували з нею містами України.

На думку Олексія Володимировича, театр є однією з важливих складових мистецтва, бо саме він

відіграє помітну роль у збереженні національної самобутності, формуванні духовних і естетичних цінностей суспільства. Споконвіку він був та є невід’ємною частиною життя людини, її альма-матер. Він намагається створити певні умови, щоб сучасний глядач у стінах театру не лише відпочивав від сірих буднів, але й наповнювався енергією та натхненням. Для майстра театр є енциклопедією життя і навіть храмом. І, доки буде людина на сцені, театр житиме. Він створює театральні роботи, які виконують  важливі художні  та соціальні завдання. Як режисер спочатку ретельно знайомиться з творчістю автора потенційного спектаклю, намагається відчути їх та зрозуміти, наскільки це актуально для сучасного глядача. Особисто йому імпонують твори Ліни Костенко, Юрія Андруховича та Юрка Іздрика. Саме твори цих письменників він мріє ставити та сцені рідного театру. Олександр Биш переконаний, що театр має допомагати державі виховувати громадянина, який сприятиме її демократичному розвитку. 

Акторство є громадянська позиція

Олексій Биш активно співпрацював із Чернігівським обласним педагогічним ліцеєм і Чернігівським педагогічним університетом. На межі століть для підготовки майбутніх учителів активно впроваджували акторську майстерність як навчальну дисципліну. Олексія Володимировича запросили вести лекції та практичні заняття зі студентами. У педагогічному ліцеї таким чином було створено театральну студію «213+», яка через рік представила публіці студентську виставу за класичним твором. Починаючи з середини 2000-х років без Олексія Володимировича не обходилась більшість міських і обласних заходів. Донині актор виступає головним ведучим заходів, присвячених визволенню Чернігова з-під німецької окупації, Дня пам’яті та примирення, пам'яті героїв Крут, історичних святах в Любечі, Седневі, Новгород-Сіверському тощо. У 2014 році Олексій очолював як режисер творчу групу, яка зняла кліп на патріотичну пісню «Вставай, Україно!».

Також Олексій Биш регулярно бере участь у різноманітних фестивалях як ведучий, наприклад фестивалі авторської пісні або Святі Івана Купала на Голубих озерах, а його постановка «Зачарованої Десни» стала невід'ємним атрибутом заходів, присвячених пам'яті О.П. Довженка.

У 2009 році, працюючи в Ніжинському драматичному театрі ім. Коцюбинського, за високу виконавську майстерність, створення високохудожніх образів, вистав, які стали надбанням вітчизняної культурно-мистецької спадщини, Олексій Биш отримав звання «Заслужений артист України». Згодом отримав Міжнародну премію ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за цикл радіовистав і Обласну літературну премію ім. Леоніда Глібова. Також став Лауреатом Всеукраїнського молодіжного фестивалю «Перлини сезону» (м. Київ) у жанрі гумору та сатири.

У грудні 2017 року на глядацький загал до Дня Збройних Сил України Олексій Володимирович, як режисер і актор презентував виставу за поемою «Рубікон», яку написав поет, чернігівський громадський діяч Юрій Соколов. Постановка і читання мали успіх і надалі, таке виконання відбулось у таборі тактичних навчань з територіальної оборони «Північна фортеця».

24 лютого 2022 року після російського вторгнення в Україну актор разом із родиною залишився у Чернігові та гідно тримає культурний фронт країни. Коли російські війська обстрілювали та знищували житлові райони, бібліотеки, об'єкти інфраструктури, він з колегами  щодня доводив, що українська культура жива. Для наших захисників-бійців  разом із однодумцями створив і здійснив фронтовий концерт «Відлуння війни у серцях». Представники культурної сфери піднімають бойовий дух українських воїнів і дозволяють відволіктися від тяжких буднів. У концерті пролунали твори Т.Г. Шевченка, Ю. Іздрика, уривок з поеми «Рубікон» Ю. Соколова, інших авторів, історичні факти, популярні українські пісні «Два кольори», «Чорний птах», «Чернігів – місто легенд», «Обійми мене», «Старі фотографії» та інші. Завершено концерт було славетною піснею українських січових стрільців «Ой, у лузі червона калина», яку разом із виконавцями співали всі глядачі концерту.

До Міжнародного дня театру чернігівські актори готували прем’єру вистави «BETWEEN». Ця іронічно-містична фантасмагорія за п’єсою Ігоря Чайки поки що вперше відбудеться на дружній сцені варшавського Teatr Druga Strefa. Це спільна акція українських і польських творців, які продовжують у такий спосіб тримати нашу «тонку червону лінію» в протистоянні зі спільним ворогом. Олексій Биш, який виконує роль Льохи, звернувся до свого глядача:

«Робота над цією виставою – це хроніки мужності та героїзму наших воїнів, мирних жителів, братів та сестер, всіх доброчесних людей, всього нашого українського народу!!! Героїзм нашого народу – невичерпний! Стоїть і не здається наш славетний Чернігів! Стоїть наш молодіжний театр, в якому мала б бути Прем'єра – творча, мирна праця, яку паплюжить наш ворог і не дає нам мирно працювати та жити. Але ми вистоїмо і переможемо!!!! Хай живе Театр!!! Україну – не перемогти!!!»