Коваленко Олексій Васильович
Олексій Коваленко: зачарований «Словом»

Проходять в житті століття…
Але не зникне прекрасне, 
А шириться знов і знов…
Так і до Вашого «Слова»…
В серцях поколінь не згасне
Велика людська любов.

Віра Олійник

У назві однієї з вулиць в історичній частині м. Кам’янського увічнене ім’я Олексія Коваленка – лікаря-терапевта, поета та перекладача, культурно-громадського діяча, представника національно-культурного руху Придніпров’я першої половини XX ст.

Життєвий шлях і початок літературної діяльності

Олексій Васильович Коваленко народився 25 травня 1881 року у селі Романкове Катеринославського повіту в звичайній селянський родині. Після закінчення Романківського училища 1898 року, склавши на «відмінно» іспити, хлопець був зарахований на безкоштовне навчання до Катеринославської фельдшерської школи.

Катеринославський період в житті О. Коваленка мав важливе значення для формування його особистості: він відвідував «…вистави трупи корифеїв українського театру – М.Л. Кропивницького, П.К. Саксаганського, М.К. Садовського, М.К. Заньковецької, Л.П. Ліницької». Чарівники сцени  виховували у нього любов до рідного українського слова, яке тоді переслідувалося царським урядом. Під час перебування в Катеринославі Олекса відвідував також загальноосвітні курси. 1903 року він побував на лекції з археології Д.І. Яворницького і був вражений простою, доступною мовою лектора. Невдовзі юнак особисто познайомився з вченим і став у подальшому одним із численних його кореспондентів, збираючи та надсилаючи українські пісні, казки, легенди та інші старожитності.

У 1902–1903 рр. юнак почав писати перші поетичні твори. З під його пера вийшли сонети, в яких автор описав кобзарські співи, під впливом яких «…неначе цвіт весінній ранній душа ясна забилась у людини», навколишню природу, українське село, де панували «вбожество страшне і скрута… і всюди непроглядна тьма й пути… Та ж праця, що знесилює всім руки, і горе теж, що й перш було, і муки». Але, незважаючи на такі тяжкі обставини, в яких протікало щоденне життя українських селян, автор був переконаний, що «…стоїть там віра непорушна: година скоро прийде ясна, слушна, що світ їм вкажуть вчені та письмені».

На початку 1905 року Олекса Коваленко повертається до рідного села і влаштовується працювати фельдшером до заводської лікарні Кам’янського, що належала Південно-Російському Дніпровському металургійному товариству. На той час цей лікувальний заклад був досить сучасний і добре оснащений. Щирий, чесний, скромний, самовідданий у праці та поглядах молодий лікар, відразу заслужив повагу і прихильність з боку усіх, хто його оточував.

У цей час у Придніпровському краї відбувалося піднесення національно-культурного життя, створювалися осередки «Просвіти». О. Коваленко опинився у центрі соціально-політичних подій, які відбувалися в с. Романкове. Він був одним із авторів «Заповідей просвітянина» – своєрідного маніфесту селянської громади. Його було обрано делегатом Всеросійського з'їзду Селянської спілки в Москві від Романківської волості. У період реакції, що настав після поразки першої російської революції, Олексій Коваленко «засвітився» як людина, що не сприймає несправедливості. Це загрожувало йому арештом. Він був змушений переховуватися по хатах Романкового, Аулів, а потім, за допомогою Д.І. Яворницького – в Катеринославі, в музеї Олександра Поля.

Навесні 1906 року Коваленко з чужим паспортом вирушив до Києва. Спілкування з відомими прогресивними діячами та письменниками того часу вплинуло на його погляди. Він став частим відвідувачем і дописувачем українського сатиричного часопису «Шершень», серед літературних працівників якого були такі видатні діячі як Василь Стефаник, Нечуй-Левицький, Іван Липа, Гнат Хоткевич та інші. Мешкаючи за чужим паспортом, О. Коваленко вимушений був міняти місця роботи та проживання. 1 липня 1907 року доля занесла його на Донеччину, де він працював за фахом, а у вільний час брав активну участь у культурному житті краю: збирав фольклорні й етнографічні матеріали, народні пісні, окремі слова та надсилав Д.І. Яворницькому.

У 32-річному віці він одружився. 1922 року разом із дружиною та дітьми повернувся до Кам’янського. З 1923 по 1928 роки навчався у Катеринославському медичному інституті. По отриманню диплома став працювати лікарем-терапевтом у Кам’янській робочій лікарні.

Олексій Васильович був людиною широкого кола інтересів: писав вірші, грав на скрипці, власноруч виготовляв меблі, вивчав творчість Т.Г. Шевченка, зібрав близько 80 проєктів пам’ятника поету, створених у різні часи, колекціонував українські старожитності, серед яких чільне місце займали поштові листівки з українськими краєвидами.

Найбільше захоплення всього життя

Уся його трудова біографія, особливо лікарська практика, являє приклад служіння людям. Але не тільки ділом заслужив добру пам'ять нащадків О.В. Коваленко, а й «Словом»…

Протягом усього життя найбільшим захопленням Олексія Васильовича було «Слово о полку Ігоревім». Уперше з цією пам’яткою давньоруської літератури він ознайомився ще під час навчання в Романківському двокласному училищі. У різний час виходили віршовані та прозові переклади цього твору видатних діячів української культури. Вже ранні дослідники відкрили зв'язок цієї пам’ятки з українською поезією. Коваленко довідався про існування ще неопублікованого з різних причин переспіву Панаса Мирного «Слова о полку Ігоревім» і запропонував видати книгу за свої власні кошти. У лютому 1914 року цей переспів побачив світ невеликим тиражем у Києві під назвою «Дума про військо Ігореве». Це був учинок: наперекір забороні та переслідуванням влади займатися популяризацією патріотичної поеми на «малороссійском нарєчіі».

Першу несміливу спробу власного переспіву «Слова» О. Коваленко здійснив ще у 1908 році. На початку 20-х років робота була відновлена. У 1923 році один із перших варіантів був завершений, але робота не задовольнила Олексія Васильовича. З великим ентузіазмом він майже відразу почав вдосконалювати зроблене, на той час практично не усвідомлюючи, що робота над переспівом стане сенсом його життя. Не повторюючи смислові та поетичні знахідки своїх попередників, Олекса Коваленко наполегливо творив власну версію знаменитої літературної пам’ятки. Перекладач вдумувався в кожне слово, відшукував найвдаліший вираз, створював безліч варіантів одних і тих же рядків. Нарешті в 1948 році О.В. Коваленко наважився познайомити зі своїм перекладом академіка М.К. Гудзія, і той  дав йому високу оцінку. Проте, автор продовжував шліфувати кожну строфу, кожен рядок.

У 1953 році переклад О. Коваленка був рекомендований до друку відомим українським письменником М.Т. Рильським. 1954 року переклад з’явився на сторінках дніпропетровського альманаху «Вогні Придніпров’я». Рік по тому його переспів був виданий у Києві в антології українських перекладів «Слова о полку Ігоревім», і його роботу високо оцінили українські та російські літератори та вчені. 1960 року переспів автора в новому, ще раз переробленому варіанті надруковано окремою книжечкою накладом у п’ять тисяч примірників Дніпропетровським книжковим видавництвом. 

У виданні була вміщена передмова академіка В.Ф. Соболєвського, який писав: «Ми відчуваємо в його перекладі і споріднену близкість до древньої пам’ятки літератури, і образну народну українську мову, його мелодійну українську співучість, і дух урочистого вірша віщого Баяна, і багатство мови безсмертного поета-художника, автора «Слова о полку Ігоревім». За словами Соболєвського, значним досягненням Коваленка є переклад найбільш загадкового місця в тексті «Слова» – «Рекъ Боянъ»:

Ще колись то Боян віщий,
Піснотворець часів давніх,
Князів: Святослава
І Олега й Ярослава,
Бувало, говорить:
«Без пліч важко голові
Й без голови плечам горе» –
Отак без Ігоря
У Руській землі.

У листі до видавництва Коваленко писав: «Вивчення тексту «Слова о полку Ігоревім» і прагнення проникнути в його дух протягом десятків років дали мені багато хвилюючої радості… Де б я не був – чи на роботі, чи в дорозі, чи прокидався серед ночі в ліжку, – в пам’яті часто пролітали фрагменти «Слова», дивно правдивого свідка високої культури старої Русі».

Отримавши авторські примірники, він відразу став розсилати їх із дарчими написами своїм знайомим і передавати до бібліотек, не обходячи увагою і зарубіжні книгозбірні. Внаслідок цього переспів надійшов до бібліотеки Празького університету, а також до української бібліотеки в Торонто.

Понад 60 років Олекса Коваленко присвятив служінню заповітам Гіппократа. У той же час 38 років він працював над поетичним «переспівом» історії походу князя Ігоря Святославовича проти половців, створивши 30 варіантів перекладу: «Не смію думати, що моя робота – бездоганна. Одному її зробити не під силу. Майбутні дослідники і перекладачі «Слова», врахувавши мої помилки, виправлять мою невольну провину перед пам’яттю невідомого співця…»

Епістолярна спадщина

Епістолярна спадщина О.В. Коваленка, що дійшла до наших днів, свідчить про широке коло його кореспондентів. Він підтримував зв’язки з письменниками, мовознавцями, перекладачами, видавцями, громадськими і культурними діячами, які творили українську культуру першої половини XX ст.

Переважна більшість листів, написаних Коваленком і його кореспондентами за радянської доби, пов’язана, передусім, із його захопленням – «Словом о полку Ігоревім», особливостями його перекладу та подальшого виходу в світ. Стосунки Олекси Васильовича з окремими вченими, дослідниками літературної давнини тривали упродовж десятиліть.

У багатьох листах відчувається хвилювання Коваленка за долю української мови. В листі до українського літературознавця Л.Є. Махновця він писав про зневагу до неї у вищих колах суспільства, про витіснення  української мови із літературного життя, про заробітчанство в літературі:

Бо за золочені жупани
У тебе душу хтось узяв.
Твої безцінні талісмани
В багно ногою затоптав.

Листи також свідчать, що Олекса Васильович був дуже ерудованою й освіченою для свого часу людиною. Він систематично знайомився з рецензіями на нові видання, читав твори Марка Вовчка, О.М. Толстого, М.О. Булгакова і обмінювався враженнями в листах.

Останні роки життя

В останні роки життя О. Коваленко – член літературного об’єднання «Факел», член Спілки письменників України. Він продовжував займатися літературною творчістю: працював над віршованою поемою «Русалка», складеною за мотивами українського фольклору; його вірші увійшли до літературно-художнього збірника «Заграви над Дніпром»:

Я не йшов, а летів.
Зорями небо цвіло.
А прийшов – то тебе не було.
Златоглав потемнів
І в душі – ні зорини.
Лиш квиління чаїне…,
Чи хто не пустив тебе з дому?
Чи може зорієш другому?
Красний світ потемнів.
Жду, стою. Чути спів.
Аж почулась хода,
Ось і ти, молода!
Розхиляєш у білім цвіту
Віти зелені калини.
Хустину вронила із рук.
А здалека лине:
«Гей гук, мати, гук…»

13 квітня 1961 року в О. Коваленка стався інсульт, наслідки якого – параліч правої руки і ноги. Але набагато більшими від фізичних були моральні страждання, адже творча людина була позбавлена можливості творити. 22 листопада 1962 року Олекси Васильовича не стало. На його могилі встановлено надгробок із сірого граніту у вигляді прямокутної стели зі словами: «Краще бути порубаним, ніж жити у неволі», які перекладач вважав кредом свого життя.

На спомин про нашого видатного земляка – лікаря, поета, перекладача «Слова о полку Ігоревім», на будівлі 1-шої лікарні, де багато років працював Олексій Коваленко, встановлена меморіальна дошка.