Аліванцева Олена Валентинівна
Олена Аліванцева: Романтична поема у форматі Дніпра

Незважаючи на зовнішню м’якість, ніжність і розміреність мови, в ній завжди присутня внутрішня сила і переконаність у власній правоті. Вона доводить це не лише аргументами, а й, перш за все, справою, залучаючи до кола своїх однодумців природньо та назавжди. Доля її дітища – Музею «Літературне Придніпров’я» схожа на екшен, ролі в якому проявляли людей як лакмус. Завідуюча літературним відділом Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького Олена Аліванцева вистояла і перемогла. Завдяки цьому сьогоднішній Дніпро має історичний і сучасний літературний портрет, штрихи якого продовжують виявлятися і вдосконалюватися.

Подорожі, ролики та піаніно без струн

Вона народилася в родині військового, в місті Кам’янці-Подільському. Мама її родом із Дніпропетровська, батько – з Алтайського краю. Дитинство Олени – це мандри по військових містечках. Дитиною вона була пізньою, єдиною, улюбленою, розпещеною і для неї були створені всі ідеальні умови.

Географія тих років – Кам’янець-Подільський, а потім Східна Німеччина, де вона виросла і закінчила перший клас. З другого по восьмий вона вже вчилася в південному Азербайджані у Ленкорані. Це унікальне, казкове за своєю красою місце в субтропічній зоні, на кордоні з Іраном, на березі Каспійського моря, де й було розташоване військове містечко. Коли Олена переїхала до Дніпропетровська, то дуже довго звикала до того, що ночами не шумить прибій.

Післявоєнна Європа у 60-ті вже була повністю відбудована. Яскравих вражень дитячих років було декілька. В 11 років вона вперше побачила неймовірно красиві різдвяні вітрини величезних дитячих магазинів у Німеччині: Дід Мороз у санях, який махає рукою, олені, що рухають ніжками – вражали дитячу уяву. Одного разу вона так задивилася на ці чудеса, що загубилася. Казкові іграшки і донині зберігаються у Олени Валентинівни і сьогодні з ними граються її внучка та внук.

Ще одним яскравим спогадом дитинства були ролики, на яких вона навчилася кататися років у п’ять, і це було найулюбленішим її заняттям. Пристрій, звичайно, як на теперішній час був смішним, але в пам’яті назавжди збереглися і швидкість руху, і збиті лікті-коліна. У ті ж часи мама віддала її на заняття з фортепіано до німецького викладача. Олена дуже боялася педагога – німкеню, яка тримала музичний салон, де стояв невеликий рояль і піаніно без струн, і техніку гри вона відпрацьовувала саме на цьому «глухому» інструменті. Сухий звук клавіш і якийсь особливий запах трав і ароматичних олій, запам’яталися назавжди.

Ну, і звичайно, Азербайджан. Тепле ласкаве море, синювато-чорний, вулканічний, дивовижно красивий, із високим складом металу, а тому неймовірно гарячий пісок, який є тільки в трьох місцях на планеті. Хвіртка садиби виходила на море і, одним із найбільших розваг було – вибігти через неї і по розпеченому піску з вереском летіти до води і пірнати. «Напевно, це найбільш золоті роки мого дитинства, з присмаком екзотики», – говорить сьогодні Олена Валентинівна

Інший світ, філологія і «будеш Літературний музей будувати»

Коли Олена закінчила 9-й клас, сім’я переїхала до Дніпропетровська. Батько пішов у запас, мріяв повернутися на Алтай, але за станом здоров’я зробити цього не вдалося. У Дніпрі жили бабуся і три тітоньки – мамині сестри, тому місце було обжитим. Але 10-й клас був для Олени складним, тому що все її дитинство минуло в замкнутому середовищі військових місць і адаптація до нового оточення була довгою. До цього часу вона вже знала, що буде вступати на філологічний. Інтерес до цієї науки виник у неї в класі 7-му, мріяла вона і про журналістику, навіть більш, ніж про філологію. Мала ранні публікації про театральних гастролерів у маленькому військовому містечку, коли вчилася у 9-му.

Вступ до Дніпропетровського університету був «двосерійним». Першого разу вона не добрала потрібних балів. Наступного році вступити вдалося, але вже на вечірній факультет. У житті сім’ї відбулися зміни, і вона вважала себе досить дорослою, для того, щоб допомагати батькам. Олена Валентинівна вчилася і працювала в школі піонервожатою, потім був досвід роботи в бібліотеках для дітей і дорослих. На II–III курсах вона зрозуміла, що її цікавить саме філологія, а не журналістика і всерйоз планувала наукову кар’єру. Після III курсу бувала на всесоюзних студентських філологічних наукових конференціях у Москві та Ленінграді.

Закінчуючи університет, вона на якийсь час переривала роботу, бо народився син, але не припиняла навчання. А, коли в переддипломний період малюкові виповнилося півтора рочки, прийшла працювати до Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, проводила екскурсії в Діорамі. Роботу цю спочатку вважала тимчасовою, оскільки в подальшому йшлося про кафедру філології та аспірантуру. Після закінчення університету, помітила, що її екскурсії стала відвідувати тодішній директор музею Агрипина Федосіївна Ватченко. Вчорашня випускниця схвилювалася і подумала, що робить щось не так. Незабаром директор запросила її до кабінету і запитала: «Ти філолог?» – «Так». – «Це правда, що ти з червоним дипломом закінчила університет?» – «Правда». Після цього вона сказала фразу, яка протягом кількох хвилин визначила долю Аліванцевої: «Будеш літературний музей будувати». Було це в 1982-му році.

Ще рік Олена Валентинівна працювала на громадських засадах, поєднуючи роботу в літературному відділі з роботою екскурсовода, а у 1983 році, отримала посаду керівника, новоствореного відділу.

Першим співробітником через два місяці вона взяла Наталю Євгенівну Василенко, через три місяці прийняла Ірину Василівну Мазуренко. Незабаром з’явилася і Світлана Миколаївна Мартинова, в дівоцтві Каспір. Так, за максимально короткий термін, Аліванцева зібрала відділ, постійний склад якого працює вже 35 років. Були часи, коли штат розширювали до 7 співробітників. Одна зі співробітниць перейшла в адміністратори.

Дніпропетровськ літературний і колекція по зернятку

– З чого починалася робота у відділі?

– З глибокого вивчення теми. В цей же час у мене з’явилися необхідні професійні зв’язки і перші вчителі. Мова про філологів-словесників: заступника голови Товариства «Знання», Віктора Єлизаровича Сандрікова, який створив лекцію «Літературний Дніпропетровськ» і Євгенія Яновича Биржакова, який розробив відповідну екскурсію по місту. Від їх напрацювань і матеріалів ми й відштовхувалися. Крім того, звичайно ж, книга Дмитра Івановича Яворницького «Історія міста Катеринослава», де є певні сюжети, пов’язані з літературою краю. Зверталися ми і до інших джерел, на той час вельми розрізнених, оскільки тема систематично вивчена не була. Ми вивчали, систематизували, створювали картотеки, які «живі» й донині, хоча ми вже давно перейшли на електронні носії. Тематичні, хронологічні, персоніфіковані матеріали збиралися буквально по зернятку, з чого поступово складалася картина літературної історії Придніпров’я. Період збору цієї інформації зайняв десять років.

Але музей – це не тільки знання з історії літератури, це колекція. Тому одночасно і дуже інтенсивно ми займалися і її збором. Так, невелика колекція літературних меморій в Дніпропетровському історичному музеї існувала, але вона була розрізненою. До неї входили матеріали, що залишилися з часів Дмитра Івановича Яворницького або зібрані нашими попередниками в минулі роки, але дійсної колекції, за допомогою якої можна створити музей,  вони не представляли. Найскладнішим же було знайти будинок для нашого дітища.

«Олено, скоро!», злом і перше рейдерське

У 1982 році Дніпропетровським міськвиконком прийняв рішення про створення Літературного музею за адресою проспект К. Маркса, (зараз Д. Яворницького, 64). «Мешкало» тут у ті роки, управління ЖКГ, і багато років поспіль, щопонеділка в день прийому його начальника Василя Мізякіна, Олена Аліванцева здійснювала до нього візит. Розмови були розлогими і закінчувалися тим самим питанням-відповіддю: «Василю Петровичу, коли?» – «Олено, скоро!». Це «скоро» тривало шість років. Допомогти прискорити процес ніхто не міг, Агрипина Федосіївна Ватченко, яка мала величезні авторитет і можливості і, до речі, саме вона переконала міську владу в необхідності створення Літературного Музею, на той час вже не була директором. Після її звільнення керівники музею змінювалися із завидною й безуспішною регулярністю. Фактично питання передачі будівлі залишився без опіки, і розраховувати завідуюча літературним відділом могла тільки на себе.

«В один із днів прекрасних, коли управління ЖКГ виїжджало, – продовжує Олена Валентинівна, – і на руках були всі юридичні документи, я прийшла по ключі. Мізякін, спасибі йому величезне, пошепки попередив, що коли ми не в’їдемо до 10.00 наступного дня, будівлю в нас відберуть. О 7 годині ранку наступного дня, ми зі Світланою Миколаївною Мартиновою та юним співробітником із госпчастини зламали замок і увійшли до будинку. Хлопчик, сміючись говорив: «Дівчатка, мені завтра в армію, а з вами що буде?». Копію рішення про передачу будівлі на баланс, я розмножила і розвісила на вхідних дверях і в коридорах будівлі.

Об 11.00 тут і справді вибухнув грандіозний скандал. Виявляється, законодавство дозволяло голові райвиконкому до порожньої будівлі, що перебуває на території району, переселити, в разі крайньої необхідності, будь-яку організацію. «Будь-якою» виявилися: Бабушкінський суд, прокуратура і відділення держбезпеки, приміщення яких, нібито перебувало в аварійному стані. На мене кричали, лякали, я робила те ж саме, бо втрачати мені вже було нічого. Частина колекції була зібрана, я розуміла, що навколо нас громадськість, яка підтримає і вирішила боротися до кінця. Словом, після цього грандіозного скандалу, одного з причетних керівників викликали на «килим», і вони відступили. Наприкінці 80-х влада не зважилася на публічний скандал. Це було нашою першою перемогою».

«Натхнення», покаяння і молодецький військовий

«Друга рейдерська історія пов’язана з розпорядженням тодішньої влади міста на кілька місяців розмістити в нашому будинку Центр організації дозвілля населення «Натхнення» – наполовину кооперативну комерційну структуру. Їй виділили кілька кімнат і вона відкрила тут один із перших в місті відеосалонів. Далі почався кошмар, тому що, працювали підсусідки з раннього ранку і до пізнього вечора, а черга закінчувалася на проспекті. Вони показували всю гидоту, яку можна було тільки уявити, прибутки мали серйозні і поводилися вкрай зухвало. Стосунки наші були складними, я писала листи, відвідувала всілякі інстанції, але жах не припинявся. Налякана була і моя сім’я, тому що, бізнес був дуже серйозним.

У цей час, колектив музею, втомившись від нескінченної низки невиразних директорів, прямим голосуванням (така практика тоді була поширеною) вибрав на цю посаду полковника у відставці й колишнього афганця. Ймовірно, побачивши в ньому опору, надійність, так необхідні для нашого жіночого колективу. Відразу після того, як я доповіла йому про ситуацію, що склалася, він анонімно прийшов до відеосалону на сеанс. Йому дуже «пощастило» і враження склалося швидко. А оскільки зв’язки у військовому середовищі  в  нього були хорошими, він звернувся до гарнізонної комендатури, і наступного ранку солдати зламали двері до будівлі і розібрали підлогу на першому поверсі. Коли співробітника «Вдохновения» прийшли на роботу, вони виявили, що робочого місця в них немає. Питання було вирішене кардинально, і протягом двох годин вони виїхали.

У цієї історії є сумне продовження. Минуло досить багато років і якось я зустріла головного натхненника «Натхнення». Він був дуже хворий, дні його були полічені. Наполігши на розмові, він сказав «Я ніколи не думав, що молода жінка зможе перемогти мене в цій сутичці. Ти не уявляєш, які зусилля я робив, щоб твої скарги залишилися без розгляду. Я був впевнений, що цей будинок буде моїм». Я відповіла, що перемогла не я, а справедливість.

Після цього було ще одне рейдерське захоплення. І паралельно з цим один із чиновників розпустив чутки про те, що у Дніпрі немає ніякої літературної історії. Можу вам сказати, що на сьогоднішній день в наших картотеках понад 900 імен письменників і, напевно, до трьохсот імен, про які з гордістю можна говорити – наша слава.

Коли ми почали працювати над історією цього будинку, з’ясувалося, що тут навчався знаменитий поет, наш земляк Михайло Свєтлов, працював художник-педагог і один із перших ілюстраторів книг початку XX століття, в період становлення української книги, Микола Погребняк. Тут працював ще один наш земляк, видатний письменник і перекладач Валер’ян Підмогильний і 10 років я вирішувала питання, щоб на будинку була встановлена, присвячена йому меморіальна дошка. Зараз їх вже не одна, а дві – Олександру Пушкіну та Валер’яну Підмогильному. Літературна історія нашого міста неймовірно багата іменами і подіями, драматичними та яскравими. Ми написали 2-х томне «Літературне Придніпров’я», півтори тисячі сторінок, тому що вмістити все це в експозиції неможливо. Це і є відповідь на питання тому чиновнику, загарбницькі дії якого теж були успішно припинені».

Дивні часи, нічний ремонт, чудо-підвал

«Ремонтні роботи в музеї велися важко, повільно. Але нам неймовірно пощастило, що головним інженером цього проекту став Фуад Абдулович Ібрагімов. Коли ми отримали документацію, то побачили, що на першому поверсі передбачається розмістити всі технічні служби, а за будівельними нормами та правилам того часу це були величезні приміщення. Словом, я зрозуміла, що музей будувати ніде. Я протестувала, і тоді Ібрагімов сказав: «Ну, якщо ти така розумна, давай підвал рити». Він і розробив проект, завдяки якому під будівлею можна було розмістити всю технічну начинку. Складність була у віці та конструкції будинку, який практичним стояв на землі. Підвалу в ньому не було, був лише крихітний льох. Я обійшла все місто, але жодна підрядна будівельна організація не бралася за реалізацію такого проекту. Пропонували, наприклад, знести стіну, вирити підвал екскаватором і поставити стіну нову. Природно, про це не могло бути й мови.

Часи тоді були дивні, з’явилися різні кооперативи і мені пощастило знайти таку маленьку будівельну організацію, якою керував колишній співробітник міліції з хорошими зв’язками у  певних колах. Сюжет вийшов таким: щоранку на вокзалі або на ринку він збирав якихось людей, яким платив дуже умовні гроші і вони за це виносили землю з нашого маленького льоху в мішках і на ношах. Ця робота проводилася на абсолютно архаїчному рівні, але дозволила, не пошкодивши жодної стіни, вручну вирити під будівлею підвал. Пізніше він був укріплений залізобетонним склянкою і там «оселилися» всі комунікації і технічні служби. Музей, таким чином, отримав низку сховищ і ще один поверх.

Головний інженер почуттям гумору мав відмінне і часом питав: «Ну що, Оленко, не склався ще твій будинок?» Я тремтіла, боялася, але він просто так жартував зі мною. І сьогодні я з великою вдячністю згадую цього професіонала і людину».

Особлива любов, три Олени, Музейний Центр

– Чи є у Вас особливі літературні вподобання, які транспонуються в експозиційному профілі музею і в Вашому особистому просторі філолога?

 – Я захоплююся світовою та вітчизняною літературою у величезній кількості її імен. Мій  особливий інтерес викликають два періоди: кінець XVIII – перша третина XIX століть і кінець XIX – початок XX століття. Як науковий співробітник музею я веду тему давньої історії літератури Придніпров’я. Це колосальний пласт вражень про край письменників, мандрівників, величезний фольклорний і літописний пласт. Друга моя тема – це література та культура епохи козацтва. І третя – література кінця XVIII – першої половини XIX століття. Вона представлена іменами письменників Придніпров’я – Миколою Мізком, Володимиром Золотницьким, Оленою Ган, членами літературного «Товариства самовдосконалення» – Миколою Балліним, Михайлом Стопановським, Володимиром Єлагіним. Література ця нечисленна, але цікава.

– У Вас особливе ставлення до Олени Блаватської та її спадщини. Чому?

– Ця тема виросла з вивчення літературної спадщини Олени Андріївни Ган. Я писала дисертацію про неї, глибоко вивчала біографію, історію життя. Саме тоді і почала викристалізовуватися тема, яка вилилася в концепцію «Три Олени», вона навіть була заявлена на кількох наукових конференціях у 90-ті. Мова про Олену Долгоруку-Фадєєву – бабусю Олени Блаватської, вченого-природознавця, цікаву особистість, про яку ми дуже мало знаємо; знамениту письменницю Олену Ган – матір і саму Олену Петрівну Блаватську.

– А що значить Блаватська для історії, якщо визначати це в декількох словах?

– Для світової історії це найяскравіша особистість, яка створила праці, що дали можливість абсолютно по-новому осмислити історію цивілізації та історію релігій. А для вітчизняної історії – це ще й дуже цікавий письменник. До речі, всі свої наукові праці вона писала англійською, а книги подорожей і літературні – російською.

– Вона перебувала в постійному пошуку, присвячувала себе різним і неоднозначним речам, може бути це і дало привід дослідникам висловлювати про неї полярні судження.

– Саме тому романтична концепція «три Олени» трансформувалася в проект і концепт Музейного Центру Олени Блаватської та її родини. Для Придніпров’я це фігура важлива, тому що немає більш відомої для нашої придніпровської історії людини, яка б увійшла до світового контексту настільки переконливо, як вона. І центр необхідний для того, щоб осмислити її спадщину.

Розумієте, вона народилася в нашому місті і, якщо до неї з величезним повагу і пієтетом ставилися Махатма Ганді, Рабіндранат Тагор, Альберт Енштейн, Олександр Скрябін, Василь Кандинський, Максиміліан Волошин, і це список можна продовжувати довго, то чому б і нам не придивитися до ній пильніше, спробувавши звільнитися від штампів і упередженості.

Усіх її сучасників уже вписали до енциклопедій, «розклали по поличках», а про неї продовжують дискутувати. А чи не здається вам, що саме тому вона дуже жива і як і раніше є частиною нашого життя?

Уточнюю, Центр не об’єднує послідовників Олени Петрівни, це не теософська організація, а науковий центр, де ми вивчаємо явище світового рівня на ім’я Олена Блаватська. У «Енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона» вже на рубежі століть було сім імен членів цієї сім’ї, внесених як значущі. Нам же до сих пір багато чого невідомо.

Сьогодні ми отримали на баланс музею будівлю на вулиці Князя Ярослава Мудрого, 11, і це стартовий майданчик майбутнього музейного центру, який, ми плануємо зробити міжнародним. Проект буде реалізований на території історичної садиби XIX століття, яка була створена подвигом бабусі та дідуся Олени Петрівни. Тут був абсолютно унікальний сад з квітів і плодових дерев, і ми мріємо про його відтворення. Мріємо ми і про розвиток цього Центру в форматі садиби, а можливо і в форматі, який об’єднає історичну зону та зону наукового центру. І такий формат дозволить нам розповісти про три покоління членів цієї унікальної династії. Дуже важливе і продовження природознавчих традицій, створення дитячого природознавчого центру та центру сімейної педагогіки. Підсумувавши, скажу, що проект цей виходить далеко за межі історико-меморіального музею.

Підсумки, надії, енергії

«У наступному році ми відзначаємо 20-річчя музею і 35-річчя створення літературного відділу Дніпропетровського національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького. Звичайно, настрій різний: другий поверх досі не відремонтований, за всі ці роки ми жодного разу не отримали інвестицій на капітальний ремонт і розвиток, будівля перебуває практично в аварійному стані. Але ж це найстаріший будинок на проспекті Дмитра Яворницького, двічі пам’ятник історії та архітектури. Таких будинків, створених у стилі класицизму, в нас практично немає, і це повинно стати необхідністю і питанням престижу для тих, хто відповідає за культурно-архітектурне обличчя Дніпра.

Поки що не вдалося переконати владу міста і в необхідності розвитку культурологічної зони навколо будівлі. Адже це теж, як і будинок по вулиці Князя Ярослава Мудрого, міська садиба і ми сподівалися, що територія навколо музею «Літературне Придніпров’я» стане відповідною. З’являться, наприклад, літературне кафе, книжкова крамниця, можливо, майстерня з реставрації книг. Але, на жаль, на сьогоднішній день, інфраструктура навколо інша і все в приватних руках.

Однак ми продовжуємо працювати і усвідомлюємо дві обставини. По-перше, для того, щоб Літмузей сьогодні був вписаний у контекст культури, він обов’язково має бути не тільки музеєм, а й культурологічним клубом і центром із широким спектром діяльності. Ми робимо величезну кількість виставок, проводимо найрізноманітніші заходи, хоча, безумовно, напрямок – Літературний музей – є генеральним. І друге, для того, щоб не припасти музейним пилом, треба працювати швидко і багато. Насиченість роботи дає нам можливість бути живим організмом, а не зібранням старожитностей, з яким зазвичай асоціюють музей.

Якби ви мене запитали про те, що я зробила за ці роки, при тому, що я зробила кілька сотень виставок як куратор і кілька десятків як автор, притому, що я написала декілька сотень статей і не одне десятиліття керую цим «організмом», я б відповіла: «Краще, що зроблено мною за ці роки – це концепція експозицій літературного музею в формі літературного твору». Вона розроблена не як історико-хронологічна, за образом і подобою історичних музеїв, а як літературний твір – романтична поема: з головним героєм, системою образів, з усіма літературними прийомами, які повинні бути втілені. І ще, за ці роки ми зібрали дуже добру колекцію. Слід зауважити, що коли музейник не може підтвердити своєї тези конкретної колекцією експонатів, він просто теоретик. Всі ці роки ми в постійному діалозі з колекціонерами, написані сотні листів, десятки відряджень. 4 квітня наступного року до сторіччя Олеся Гончара ми виставимо колекцію, яка вважається найкращою в Україні і налічує до 500 одиниць зберігання.

– Ви, знаєте, я глибоко переконана, що люди, завдяки яким зібрано колекцію музею – це набагато більше, ніж вся інфраструктура магазинів та складів навколо. Це більш вагомий сенс і наповнення всієї історії відділу і музею, і дня сьогоднішнього.

– Мабуть ви сказали головне. Наш музей і Центр Олени Петрівни Блаватської – це все ми, наші енергії. Адже музей – це світський храм і, якщо він вірний своїй місії, то, безумовно, створює таке енергетичне поле.

В матеріалі використані фото з сімейного архіву Олени Аліванцевої