Паланковий полковник і його обов’язки

У часи Запорозької Січі територія нашої області поділялася на паланки, найближчим аналогом яких зараз виступають області. Точно сказати, коли виникли паланки, дослідники не можуть. Цілком можливо, що такий поділ було запроваджено за Богдана Хмельницького. В документах Кодацька і Самарська паланки, до яких переважно і входила територія Дніпропетровщини, згадуються вже на початку XVIII ст. Є документальні свідчення про існування паланкового поділу протягом перебування Коша під татарською протекцією в першій третині XVIII ст. Саме слово паланка в турецькій мові означає невелику фортецю, проте в практиці запорожців це, перш за все, адміністративно-територіальна одиниця Вольностей. Адміністративні центри паланок, де перебувала паланкова старшина, були одночасно і фортецями. 

Територія Кодацької паланки на півночі сягала м. Крилів на р. Тясмин – це неподалік від гетьманської столиці Б. Хмельницького Чигирина (зараз Крилів, затоплений Кременчуцьким водосховищем). На півдні вона спиралася на Микитине – це район сучасного Нікополя, також затоплений, тільки тепер вже Каховським водосховищем. Із заходу паланка обмежувалася Дніпром, а на сході – степом без чітко окреслених орієнтирів, лише частково пролягаючи берегом Інгульця. Загалом площа паланки перевищувала 12 тисяч квадратних кілометрів. До її складу входили такі населені пункти як Новий Кодак та Половиця (сучасне м. Дніпро), Романкове та Кам’янське, Волоське, Бородаївка, Мишурин Ріг тощо. Паланковим центром був Новий Кодак.

Самарська паланка розташовувалася на лівобережжі Дніпра і охоплювала територію між річками Оріль і Кінська. Вона була найзаселенішою з-поміж запорозьких паланок, оскільки сама природа найкраще захистила її від татарських набігів річками та лісовими масивами. За природні багатства січовики називали Самару «святою рікою». Центром паланки був Самарчик (сучасний Новомосковськ), а на її землях існували добре відомі дніпровцям села Спаське, Військове, Чернече, м. Підгороднє та інші. Наприкінці існування Січі у зв’язку із зростанням населення з території Кодацької та Самарської паланок виділяються Комісарівська, Орільська, Протовчанська, Личківська паланки тощо. Історія цих менших паланок ще дуже мало досліджена.  

На чолі паланки стояв полковник. Очевидно, на початку існування паланкова старшина обиралася місцевою козацькою громадою, проте з часом ця компетенція перейшла до Коша, а паланкова рада вирішувала лише незначні проблеми місцевого характеру. Абсолютно чітко про обрання п’ятьох паланкових полковників на січовій раді говорить опис 1749 р. 

Старшини до паланок обиралися на Січі щороку, а іноді й двічі на рік. Традиційно на ці посади призначали людей, які чесно і самовіддано прослужили у Війську 10–15 років. Попередньо з ними знайомився старокодацький хрестовий намісник, так що в другій половині XVIII ст. вони отримували ще й церковне схвалення перед призначенням.

Паланковий полковник мав на території паланки величезний обсяг влади, обмежений проте, з одного боку, Кошем, а з іншого – звичаєм. Власне, він зосереджував у своїх руках адміністративні, фінансові, судові та воєнні повноваження. До його юрисдикції належали не тільки мешканці паланки, але і подорожні. У XVIII ст. щороку один із паланкових полковників у складі запорозької делегації вирушав до Петербургу по жалування. 

Символом влади паланкового полковника був пірнач, він передавався разом зі справами під час заміни старшини. Кожна паланка також мала печатку. Зразком політичної символіки в паланкових гербах є зображення князівської корони на печатці Кодацької паланки. У такий спосіб запорожці підкреслювали автономний характер Війська та його складових. Надзвичайно цікаву інформацію з кубанських архівів про паланкові прапори наводить Д. Яворницький. Якщо пірнач передавався, то прапор кожен полковник мав виготовити за власний кошт. Цей прапор був символом його гідності й під час об’їздів терену завжди майорів над полковником. Полотнище не знищувалося після старшинської ротації – відставний полковник повертався з ним на Січ і вивішував у курені, козаком якого він був. Курені вели між собою певне змагання і пишалися козацькими успіхами. 

Влада паланкового полковника була похідною від влади кошового – саме його іменем вона здійснювалася. Попри делегування повноважень, кошовий безпосередньо втручався в адміністрування не тільки письмовими наказами, а й особистою присутністю. Владна система Запорожжя зберегла такий архаїчний звичай як об’їзд кошовим і військовими старшинами паланок і безпосередній розгляд справ на місці. До нас дійшли описи таких поїздок П. Калнишевського до Нового Кодака в 1772 і 1774 роках.

Одна з найважливіших функцій паланкової старшини – підтримання порядку на її території. Полковники здійснювали інспекційні об’їзди підвладних земель, як це робив самарський полковник Карпо Гуртовий у 1772 році. Часто їм доводилося боротися з конокрадами. Наприклад, узимку 1755 р. кодацький полковник Ф. Сьомак мав зібрати сімейних козаків паланки і на Сурі з’єднатися із загоном військового осавула. Далі спільні сили мали частим гребенем прочесати зимівники і знайти відбитих гайдамаками ногайських коней. 

Бувало й інакше, коли той же Ф. Сьомак прикривав гайдамаків. Ногайські коні не залишили байдужим у 1754 р. запорожця Трохима Крутя. Він із друзями зібрав ватагу, з якою «прогулявся» на територію Новослобідського полку, де пограбував обійстя одного з офіцерів. З поверненням до Нового Кодака вони цілком чесно поділилися з полковником Ф. Сьомаком. Проте тут Т. Крутю не пощастило – його заарештував отаман Левушківського куреня М. Замковський. Цілком можливо, гайдамака потрапив під гарячу руку – адже щойно у Замковського забрали трьох коней, проданих йому іншим гайдамацьким загоном. 

Клопіт був не тільки з гайдамаками. Часто полковникам, як от самарському Леонтію Василієву в 1762 р., доводилося розбиратися з покражами худоби, що здійснювали солдати російських залог. У цьому випадку козакам с. Одимківка (сучасна Одинківка) вдалося впіймати двох злодіїв зі Старосамарської фортеці на гарячому, а полковник уже вів бюрократичні війни з комендантом гарнізону, вимагаючи справедливого суду. Клопіт був і зі своїми. Кодацькому полковнику С. Блакитному довелося заарештувати за святотатство в Миколаївській церкві новокодацьку мешканку З. Ропавчиху.

Траплялися і господарські клопоти. Мешканці Романкового через кодацького полковника у 1769 р. отримали дозвіл орати поля на звичних місцях, проте полковник мав їх попередити, що віддалік від укріплень вони це роблять на свій страх і ризик, адже в умовах війни татарський напад міг статися щомиті. У 1763 р. усі паланкові полковники мали повідомити людям, що не варто приймати в заплату татарську монету «башлик», адже за рішенням хана її було знецінено. Щоденна торгівля кипіла на базарі і її зупинка паралізовувала життя. Кодацький полковник І. Горбоніс у 1760 р. писав до Коша, що в Новому Кодаку поширилася чутка про чуму на Січі, від чого торговці полякалися і базар припинив роботу, тому люди відчувають нестачу хліба й інших товарів. Полковник просив Кіш надіслати офіційне повідомлення про стан справ, яке заспокоїть народ.

Життя ставило перед полковником найрізноманітніші завдання, зокрема – виконання адміністративних розпоряджень вищої влади – Коша. Наприклад, самарський і кодацький полковники виділяли людей і вози для перевезення заліза зі Старої Самарі на Січ, теслярів для побудови мосту, здійснювали контроль за сплатою податків підлеглим населенням, Полковники мали клопіт з відмежовуванням сіножатей для військових відділів, які перебували у Вольностях Війська Запорозького, як протовчанський полковник Й. Рубан у 1770 р. Такі справи вимагали пильності. Як доповідав самарський полковник О. Кумпан, комендант Старосамарської фортеці вимагав такий обсяг сіножатей, що у нього в команді не було стільки коней. Часто ми бачимо не просто механічне виконання наказу, а намагання захистити інтереси громади. Кодацький полковник І. Касяненко в 1765 р. доповідав Кошу, що росіяни вимагають відвести сіножаті так само, як і в минулому році, проте трави не вродили і місцеві мешканці будуть утиснені таким рішенням. 

Частенько полковник отримував від Коша завдання за проханням поміщика розшукати якогось втікача. Проте реальна практика показує, що полковник навпаки, докладав усіх зусиль для того, аби захистити людину, яка прийшла у Вольності. Наприклад, у 1770 р. поміщик Й. Зарудний через своїх агентів навіть розшукав втікачів і подав інформацію про їхнє місцеперебування – але самарський полковник П. Норов «не знайшов» їх. Й. Зарудний не зупинився і двома роками пізніше знайшов утікачів у Протовчанській паланці. Тут Січ прямо наказала полковникові не видавати цих людей.

Окремою сторінкою діяльності полковників були природоохоронні, перш за все, лісоохоронні, заходи. З початку 1760-х років кодацькі полковники доволі регулярно звертаються до Коша й інформують про нищення байрачних лісів уздовж Самоткані мешканцями Пушкарівки та інших сіл, належних до Новослобідського полку. На території Кодацької паланки живе дерево без дозволу Коша рубати не вільно було, причому для нагляду в січні 1762 р. полковник утворив спеціальну команду. 

Прадавній лісовий масив – Самарська Товща – розташовувався вздовж Самари. Самарські полковники стежили за розумним використанням цього ресурсу і дозволяли брати тільки дрова. Живе дерево рубали винятково за дозволом Коша. Такий дозвіл Січ давала для важливого будівництва як, наприклад, церковного чи задовлення потреб російського гарнізону Старосамарської фортеці. Певні конфлікти з регулярними військами траплялися не раз. Наприклад, самарський полковник Логвин Мошенський не давав росіянам без санкції Коша рубати ліс у червні 1763 р. Справжньою проблемою для самарських полковників стало збереження лісів протягом російсько-турецької війни 1768–1774 рр., оскільки російські війська часто не зважали на те, що людям тут жити і рубали ліс без обмежень.

Паланка для населення виступала судом першої інстанції. Тут проводилося дізнання, існувала в’язниця для затриманих. Їх допитували без застосування тортур у звичайних справах, але важкий злочин тортури передбачав. До нас дійшли свідчення про такий допит у червні 1771 р. у Новому Кодаку козака Семена Дергаєнка. 

Ось як описує судову процедуру М. Корж, який був знайомий зі способом судочинства у Новому Кодаку не з чужих слів. У разі, коли двоє мали обопільні претензії або один іншого позивав, то вони купували на базарі книш і з’являлися до паланкового суду (до нього входили полковник, писар і осавул) із викладом претензії. Для з’ясування суті справи від суду відряджали на місце уповноважених. На підставі цих відомостей суд ухвалював рішення. В разі потреби воно оскаржувалося в курінному суді на Січі. Для судової практики характерно використання звичаєвого права і здорового глузду, намагання запропонувати справедливе рішення, з яким погодяться обидві сторони. Упертість однієї зі сторін, яка не хотіла прислухатися до голосу розуму і продовжувала апелювати, наприклад, до кошового, могла бути «лікована» киями. 

Помилкою було би вважати, що Кіш переймався лише тяжкими злочинами. Наприклад, у березні 1768 р. кодацький полковник Назар Поперечний отримав із Січі ордер розібратися з проблемами козака Івана Вівчарика. Його сіно (130 копиць) у зимівнику на Сухій Сурі було потравлено чужою худобою. Полковник мав зібрати усіх зацікавлених і визначити, хто ж саме виплатить І. Вівчарику 130 рублів компенсації.

Чимало було у паланки і кримінальних справ. Своєю поведінкою увірвав терпець мешканцям Старого Кодака Яків Чуб. У Гаврила Нетоленка він украв вівцю і перебив клейма, у Семена Безпалого вкрав і зарізав ягня, а от на покражі вівці у Семена Курила його впіймали на гарячому. Кодацький полковник Михайло Сидоров оштрафував Я. Чуба на 10 голів великої рогатої худоби і коня. Таке покарання пов’язане із рецидивом, бо ще попередній полковник присудив цього крадія до конфіскації двох волів. Однак провина обов’язково мала бути доведена. Коли Я. Чуба, за загальною думкою винного у якійсь пожежі, знову присудили до штрафу, його скаргу розібрали і задовольнили на Січі – відповідати має тільки справді винний, а не людина з поганою репутацією. Апеляція на паланковий суд не була простою формальністю. Кодацький полковник Федір Іванов у квітні 1754 р. повернув козаку С. Кабану конфіскованих коней, бо слідство в Січі встановило невинність цієї людини.

Зазіханням на чуже майно компетенція паланки не обмежувалася. Чимало було випадків, пов’язаних із людською смертю. Наприклад, в 1762 р. кодацький полковник Іван Кулик за допомогою надісланого з Січі довбиша Якова Соколовського розшукував вбивцю кодачанина Остапа Скубицького, який загинув під час весілля. Були й інші випадки. На початку січня 1759 р. козак Антін Чалий оселився у мешканця Кам’янки Івана Липового і назвався шевцем. Він і справді непогано шив і цим заробляв собі на шмат хліба. Проте грошей хотілося побільше, та й то легких. Він думав, що господар є людиною багатою. Чалий тяжко побив його дружину, але не отримав бажаного і втік, причому жінка вмерла. Проте завдяки зусиллям І. Липового та дурості злочинця його схопили і доправили до в’язниці у Новому Кодаку.

Покарання місцевих злочинців часто відбувалося тут таки, в паланковому центрі, на базарі – це давало публічність. Козацькі покарання були надзвичайно різноманітні й підхід до кари дивним чином поєднував людяність і антигуманність. Просто тоді, коли йшлося про помилку, афект, коли був шанс на виправлення, козацьке правосуддя не зловживало насильством. Але тяжкий злочин тягнув за собою відплату, та ще й таку, яка немовби попереджувала потенційних порушників: «Подумай, чи хочеш опинитися на його місці?»

Достатньо тяжким злочином у воєнний час є ухиляння від служби або дезертирство. Проте кодацький полковник Й. Калнишевський, коли зловив дизертирів, лише покарав їх киями на базарі Нового Кодака. Тут метою є не так покарання, як «вправляння мізків». Злодії (але ж козаки!) Яцько Моргун і Яків Сторчак тривалий час провели в новокодацькій в’язниці та січовій пушкарні. Їхнє каяття і порука курінних отаманів призвела до того, що отим ув’язненням покарання і обмежилося, а щоби не підштовхувати їх до злочинів у майбутньому, Кіш наказав кодацькому полковнику Ф. Іванову повернути попередньо конфісковане майно. 

Однак тяжкі злочини каралися немилосердно – це могла бути і страта через розірвання волами посеред базарного майдану, і повішення ребром на гак. Єдине, на що міг розраховувати злочинець – це сповідь перед смертю. У серпні 1771 р. військовий суддя М. Косап доручив самарському полковнику скарати на горло двох злочинців, причому скарати дуже жорстоко, адже навіть звичайне повішення вже не могло налякати злодіїв, розбещених війною. У Самарчику К. Донця мали «потягнуть на железной столпе спини», а С. Тарана «зацепить ребром за крюк».

Достатньо промовистий випадок трапився у тому таки Самарчику. Двоє козаків помилково вбили немолоду людину – Омеляна Повщенка. Самарський полковник Ярема Василієвич писав на Січ, що за смерть їм варто смертю і віддячити, але чи варто забирати їхні життя? Врешті, зійшлися на тому, що цих убивць – Степана Поночовного та Данила Мовчана – в базарний день, зв’язавши руки на потилиці проведуть по Самарчику на ганьбу і в трьох людних місцях дадуть їм щонайменше по 200 київ. Після цього злочинці мають поклястися, що будуть від цього часу житимуть праведно – тоді полковник може відпустити їх.

Такими, дуже різними, були обов’язки паланкового полковника. Він втілював у паланці владу Січі, власне – владу козацької громади. Були полковники людьми різними, іноді роблячи свою роботу не дуже вдало, часом – зловживаючи становищем. Але регулярна ротація, підзвітність кошовому та козацькій раді, прагнення не осоромити свій курінь – все це призводило до того, що якість паланкової адміністрації стояла на високому рівні. А критерієм оцінки може бути один промовистий факт – люди з усієї України намаглися переселитися до запорозьких паланок. І якщо би паланкова адміністрація погано дбала про інтереси населення, то навряд чи Дніпропетровщина в козацький час укрилася рясною мережею поселень, в яким ми живемо і досі.