Пам’ятник загиблим шахтарям у Кривому Розі

 

Індустріалізація 1930-х років ХХ століття. Бурхливий розвиток промисловості, шалені темпи будівництва нових заводів, фабрик, житла. Все це, здебільшого, відбувалось в умовах так званих «проривів» і «штурмів», нестачі кваліфікованих кадрів, украй невлаштованого побуту, напівголодного існування. І, в той же час, люди перебували в стані емоційного піднесення, небаченого ентузіазму та нетерпіння в очікуванні кращого майбуття.

 

Кривий Ріг оговтувався після запеклої боротьби з «теорією затухання» його рудних родовищ, підвищеними обсягами видобутку доводячи хибність прихильників вичерпаності Кривбасу. Але видобутої руди не вистачало, навіть перша домна «Комсомолка» новозбудованого криворізького металургійного заводу працювала на тихому ходу. Конче потрібно було збільшувати видобуток металургійної сировини, впроваджуючи передові світові розробки гірничої науки. Найбільш підходящою виявилась американська система видобутку підповерхневими штреками «Стопінг», але й вона потребувала доопрацювання через майже  сорок відсотків втрати сировини. Взявся за цю складну роботу колишній київський селянин, а пізніше один із випускників Криворізького гірничорудного інституту 1928 року Єфрем Семенович Мошиченко, який на той час обіймав посаду головного інженера рудника ім. Кагановича. Неодноразово під час роботи він радився з досвідченими колегами – головним інженером тресту «Руда» Юхимом Натановичем Шильманом і начальником шахти «Профінтерн» Миколою Костянтиновичем Деджувані. Розроблену технологію вирішено було випробувати у святковий день 1 травня 1934 року на одній із найпотужніших на той час копалень – шахті «Профінтерн». Робітників на шахті не було, людей із найближчих будинків виселили, небезпечну зону охороняла міліція. Однак побачити визначну подію зібралося майже 600 чоловік: журналісти, інженери, науковці гірничорудного інституту, гірники з родинами, містяни скупчилися за міліцейською загорожею.

 

У забороненій зоні перебувала лише група інженерів, причетних до експерименту. До неї входили, крім вищезгаданих Мошиченка, Шильмана та Деджувані, заступник головного інженеру тресту Габріель Христофорович Айденьян, помічник начальника шахти з побуту Іван Федорович Ляпшей і технік шахти «Профінтерн» Андрій Олексійович Доровський.

 

    ​

 

Момент експерименту та, водночас, страшної трагедії описує криворізький письменник і краєзнавець Володимир Бухтіяров: «Шильман дав команду. Далі трапилось таке, що й досі на душі стає моторошно. Після вибуху земля різко просіла. Першими у глибині загинули Доровський і Ляпшей. Зникли Шильман та Айденьян. Кажуть, що Мошиченко намагався витягти Деджувані. Так їх і поглинула штучна прірва…». Академік Георгій Михайлович Малахов, який на той час працював у Кривбасі, в книзі «Історія гірничої справи в Криворізькому басейні» зазначає: «Після вибуху стався обвал поверхні з утворенням вирви діаметром 10 м, розміри якої швидко збільшувалися. Через 2–3 хв. на поверхні утворилася велика вирва глибиною близько 30–40 м, довжиною 70 м за простяганням і шириною 40 м вхрест простягання».

 

Причиною трагедії  стала помилка досвідчених гірників, яку можна пояснити тільки великим нетерпінням серця та розуму, яке підштовхнуло їх наблизитись до небезпечної зони. «Горний журнал» в статті-некролозі писав: «Героическая смерть на производственном посту шести энтузиастов последовала вследствие их собственной неосмотрительности. Нетерпеливые экспериментаторы, горевшие огнем производственного энтузиазма, забыв об опасности, с безумной храбростью поспешили в зону обрушения». Це сталося в 7 годині 15 хвилин ранку. Всі 600 чоловік, які прийшли побачити тріумф технічної думки, стали свідками страшної загибелі колег. Були намагання врятувати інженерів, відкривши люк шахти. «…Люди кинулись в шахту, але варто було відкрити люк, як з нього самопливом, безперервним потоком попливла руда. Її направляли у вагонетки, качали наверх. І день, і два, і три, і чотири руда текла й текла. Кускувата, п'ятдесятивосьмипроцентна. Випустили її відразу 30 тонн», – описує трагічні події 1 травня 1934 року на шахті «Профінтерн» відома криворізька краєзнавчиня Тетяна Петрівна Воронова в статті «Нетерпіння». І це засвідчило правильність розрахунку Єфрема Семеновича Мошиченка. «Спеціальна інженерна комісія за участі високих авторитетів констатувала, що обвалення стелини було запроєктоване на рідкість технічно досконало і проведене блискуче. Метод колишнього лопатника Мошиченка восторжествував», – зазначає Тетяна Воронова. 

 

Про трагедію на криворізькій шахті сповістили видання різних рівнів – від загальносоюзних «Горного журналу» та газети «За индустриализацию» до місцевої газети «Червоний гірник». Дев'ятий номер газети «За руду и минералы» за травень 1934 року, який криворізький краєзнавець Володимир Бухтіяров отримав з рук академіка Георгія Малахова як дарунок, теж розмістив статтю-некролог, присвячену загиблим шахтарям. В ній сказано: «Первомайский опыт шести героев Кривбасса потряс весь мир. Бесстрашные новаторы погибли, но задуманный ими опыт удался блестяще … Тяжел урон, невозвратная потеря!».

 

У наступні роки систему видобутку, розроблену Є. Мошиченком почали використовувати більшість криворізьких рудників, завдяки чому досягли значного збільшення добутої сировини. Кожна друга тонна видобутої руди в СРСР була криворізькою. Це коштувало життя шістьом талановитим інженерам. Володимир Бухтіяров, який був особисто знайомий з всесвітньо відомим вченим у галузі гірничої справи, академіком НАН України Георгієм Малаховим, зазначає що він мав бути сьомим з інженерів. Але, «банальна побутова причина врятувала життя майбутньому академіку, ректору, лауреату та орденоносцю».

Пам’ять у камені

«Пусть лучшим памятником им будут новые и новые успехи, завоеванные нами в деле оздоровления бассейна, и превращение его в передовой, цветущий железорудный Кривбасс», – зазначалося  в екстреному випуску «Червоного гірника» від 2 травня 1934 року. Вже за рік, 1 травня 1935-го, пам’ять про самовідданих гірників втілилась у монументв, який згідно з рішенням Криворізької міськради про увічнення пам'яті жертв трагедії на шахті «Профінтерн», було встановлено на центральній на той час площі міста – площі Українській (нині Визволення). Згодом рішенням Дніпропетровського облвиконкому № 618 від 03.02.1981 р. пам'ятник узятий на державний облік з охоронним номером 2137.

Співробітники Дніпропетровської художньої майстерні розробили декілька варіантів пам’ятника. Один із проєктів був розроблений відомим архітектором-авангардистом Г.Л. Швецьким-Венецьким і скульптором І. Паровиченком. Однак він не був реалізований.

Для втілення обрали обеліск складної форми у вигляді доричної колони з граніту заввишки 4,7 м, діаметром 1,1 м, пофарбованою в рожевий колір. Основу пам’ятника виготовлено з сірого граніту з шістьма виступами – «урізаними променями». Виступи мають розміри: діаметр 3,54 м, довжина 0,7 м, ширина 0,6 м, висота 0,4 м. Вище розташована частина постаменту з рожевого граніту, яка поступово звужується та переходить в колонну. Напис на пам’ятнику – «Інженерам-новаторам, які загинули під час експерименту 1 травня 1934 року». 

Наприкінці 40-х років ХХ століття у зв'язку з реконструкцією площі пам’ятник було перенесено на теперішнє місце – в сквер біля адміністративної будівлі ПАТ «Суха Балка». В цей же час змінено напис на пам’ятнику – на плиті з лабродориту висічено «Вечная память шахтерам Кривбасса, погибшим за руду».

   

До речі, обеліск загиблим шахтарям – єдиний пам’ятник у місті, який не був зруйнований у роки нацистської окупації. Однак під час визвольних боїв у 1944 році обеліск все ж таки постраждав, отримавши відкол у верхній частині колони. З метою приховати дефект на верхівці колони розташували шестигранник із сірих гранітних меморіальних плит прямокутної форми. На меморіальних плитах розміщено овальні медальйони з фото, обрамлені лавровими гілками, написи з прізвищами, іменами та по батькові, роками життя, посадами загиблих гірників (мовою оригіналу):

Шильман Ефим Натанович, главный инженер треста «Руда», 1901–1934; 
Мошиченко Ефрем Семенович, инженер-изобретатель, главный инженер рудника, 1892–1934; 
Деджувани Николай Константинович, завшахтой, 1892–1934;
Доровский Андрей Алексеевич, завучастком, 1897–1934; 
Айденьян Габриель Христофорович, зам. главного инженера треста «Руда» 1895–1934;
Ляпшей Іван Федорович, помзавшахты, 1908–1934. 

Під фотографіями висічені схрещені між собою молотки – символ гірничої справи. 
У 1979 році реконструкцію пам’ятника здійснили архітектор Олег Олександрович Савельєв та інженер Олександр Єфремович Мошиченко (син загиблого інженера-винахідника Єфрема Мошиченка). 

Нині містяни, які підходять до пам'ятника, читають напис на плиті з металу, вбудовану в обеліск: «Слава доблесті шахтарської і життям, відданим за руду». Внизу під написом стрічка і лаврова гілка. Цей напис було зроблено під час упорядкування пам’ятника. 

У тому ж, 1934 році, дві шахти рудника ім. Кагановича – новостворена та шахта «Профінтерн», на якій і стався трагічний обвал, – стали називатися іменами Єфрема Мошиченка та Юхима Шильмана. Відпрацювавши свій ресурс, шахти були закриті наприкінці 1940-х та 1960-х років і разом із ними зникли імена гірників-новаторів з карти рудного Кривого Рогу.

Літературне втілення аварії

Трагедія на шахті «Профінтерн» зберігається в людській пам’яті, меморіалі, а ще в літературному творі нашого земляка, українського письменника Олекси Гуреїва. Самовіддане служіння обраній справі надихнуло письменника на літературне відображення життя гірничого Кривбасу післявоєнних років. У четвертій главі роману «Життя йде» письменник цілком відновив документальні матеріали, які з'явилися в пресі після трагічної події 1 травня 1934 року. Навіть усі прізвища людей, які діють в цій частині твору, невигадані. Саме завдяки художній майстерності письменника переймаєшся духом епохи, відчуваєш ступінь ентузіазму та завзятості гірників, а в уяві читачів постає жахлива картина  загибелі шахтарів.

Я пишаюся тим, що в моєму рідному місті є меморіал, присвячений щоденному героїзму завойовників підземних глибин – шахтарям міста, які віддали найцінніше – життя, справі, якою горіли їхні серця.