Кононенко Павло Трохимович
Павло Кононенко. Він посіяв зерно справедливості

Людина в світ зерно нести повинна,
як зерно носить людям колосок.

Г. Коваль

Давно в житті я над усе люблю
Все те, що людяністю звуть в людині…

П. Кононенко

Доля українського поета та прозаїка Павла Трохимовича Кононенка, як у дзеркалі, відбиває ту епоху, в якій він жив. Він пережив біль і радість, любов і страждання XX століття. Його доля склалась так, що не встиг він розкритись сповна як письменник, але зумів своєю невтраченою в сталінських таборах людяністю та життєлюбством посіяти зерна справедливості, ставши наставником, взірцем для молодих поетів Придніпров’я. Його «голос» ми відчуваємо і сьогодні. Його ім’ям деякий час називалось обласне літературне об’єднання, міською радою заснована і щороку вручається літературна премія ім. Павла Кононенка за кращі поетичні твори.

«…найважливіше – це вплив П. Кононенка на формування громадянської свідомості поетів. Прикладом були не стільки його вірші (він, піднаглядний КДБ, не мав перспективи ні писати, ні друкувати те, що хотів би), як потовчена, але не знівечена особистість, його поетична сутність, збагачена досвідом перебування в пеклі. До нього тягнувся всяк, у кого в душі зріло зерно справедливості», – В. Савченко «Бог не під силу хреста не дає».

Щоб віддати свій талант і ровесникам, і нащадкам треба було його зростити, а як доля розпорядилася – звернемося до біографії автора.   

Біографія «поета без книжок»

Що мені в світі треба?
Спокою й сині неба.
Більше за все – любові
до Батьківщини й слова.

П. Кононенко

Павло Трохимович Кононенко народився 11 липня 1900 р. у с. Івано-Михайлівка Новомосковського району в сім’ї робітника. Батько працював у магната Родзянка, в сім'ї було тринадцятеро дітей, нестатки позначилися на освіті хлопця. Своє «незабутнє дитинство» поет згадував так:

Мати хвора, голодна малеча,
І на всіх працював лиш один
батько наш, що приходив надвечір,
Відробивши дванадцять годин.
В хаті темінь і злигодні, й злидні,
З заробітку тижневого нам
Купували хлібину на три дні
Та варили куліш із пшона…

Павло закінчив Юр’ївське двокласне училище, з 1914 р. вчився слюсарної справи. Юнак працював кочегаром, молотобійцем у приватних майстернях м. Павлограда. Коли стався жовтевий більшовицький переворот, Павло Кононенко пішов воювати на боці більшовиків:

Час минав. Кілька років по тому
Вихрів боєм сімнадцятий рік.
І тоді я голодним із дому
До Червоної Гвардії втік.

20 років прослужив в армії, брав участь у боях проти німецьких окупантів, був поранений, одночасно опановував військову науку і вчився на етнографічному факультеті Інституту народної освіти в Києві, почав свій літературний шлях.

Перший вірш поета побачив світ 1927 року в газеті «Красная Армия»; на початку 1930-х Кононенко друкувався в часописах «Зоря», «Гарт» (вірші «Танк», «Похід з маневрів»), «Червоний шлях», «Плуг», «Література і мистецтво» та інших.

На початку 1930-х вийшли три його поетичні збірки: «Ми йдемо вперед» – невеличка збірочка, 25 поезій, переважно з військовою тематикою, «В один голос», (1932), «Наступ» (1933). Входив до ЛОЧАФу – Літературного об’єднання Червоної армії та Флоту. Продовжував друкуватися в часописах – «Радянська література» та «Літературний журнал». Тематика віршів – військова, мріялось бути військовим.

Критики того часу писали про стандартні «загальники» у воєнних віршах червоноармійського поета Кононенка («В нас сила бурунить невпинно... В руках ми прапори свободи несем, Несемо ми славу країні...» тощо («Ми юні, веселі»). Вірші про громадянську війну («Спогади») теж позбавлені конкретности, яскравости. Це туманні спогади «взагалі», звучать вони часто «під Сосюру»:

Тут колись на Петлюру ходили ми,
Як дев’ятнадцятий рік розквітав...

«Степи»

Але нема ні скарг, ні каяття,
Бо ми нову будуємо оселю.
В зруйнованій, пошарпаній пустелі, –
Будуємо – нове життя...

Взагалі автора звинувачують у наслідуванні Сосюри, говорять про незграбність ритміки, примітив («Поснідавши смачної страви – Бійці шикуються у лави І, розділившись на рої, Ведуть упертії «бої»... («День у таборі»).

Але як щемно автор пише  про Західну Україну:
Лани в крові, заплакані оселі,
Сіренькі хати, вулиці вузькі,
І ті засмучені, убогі, невеселі –
Такі німі, понурі й боязкі...
Далекий краю,
Смутком оповитий,
Розтерзаний, замучений, – в багні,
Розп’ятий і кровію облитий
Це ж ти гориш на власному вогні...

Рецензенти 1930-х років вбачали наслідування Кононенком віршів Єсеніна, Сосюри і писали: «"Ліричні акорди" своєю строкатою тематикою, безпредметним суб’єктивно естетським ліризмом, немилосердним наслідуванням Сосюри, найбільше знецінюють соціальну вартість збірки. Такі строфи з Кононенкового вірша "Дівчині" досить трудно відрізнити від строф Сосюри:

Хай кохаю тебе я трошки
І раніш я кохав не одну...
Сині очі твої не волошки
І не кличуть мене в далину,
Вже не кличе мене кохання
На узгір’я, де ліс шумить,
Це останнє моє розстання
Легковірне (!) зідхання на мить.

Це все становить перед Кононенком, як пролетарським поетом, доконечність творчої перебудови, поглибленої роботи над підняттям свого ідейно-політичного рівня, рішучої боротьби за партійність своєї творчости, за застосування діялектично-матеріялістичної методи» (Плуг, 1932, №3, С. 75–76).

Памятаємо, що це була епоха нещадної критики навіть пролетарських письменників, які теж поплатилися за «оспівування» соціалізму. Не минула така доля і Кононенка.

П. Кононенка прибув до Дніпропетровська в травні 1937 р. на курси вдосконалення начскладу запасу на посаду викладача тактики. До цього він служив у Чугуєві у 67-му стрілецькому Куп’янському полку. Він також вступив до Дніпропетровської спілки письменників і, прагнучи поглибити знання, – до Літературного інституту в Москві. На цей час у Дніпропетровську вже було заарештовано першого голову Дніпропетровської філії СРП України П. Харламова, письменників – подружжя М. Мінька та О. Шпоту, поета Ю. Саповського та інших.

25 червня 1938 р. у Будинку на вул. Червоній був виписаний «ордер № 753 на обыск и арест» П. Кононенка. 1 липня до будинку № 6 на вул. Кооперативну (нині Ю. Савченка) під’їхала машина, щоби заарештувати письменника. З того часу все змінилося в його житті. Цього ж дня була складена «анкета арештованого».

На той час поет мав дружину Кононенко Марію Соломонівну (Cеменівну), дочку Юлію 7 років, сина Валерія півтора року. Тримали Павла Кононенка у Дніпропетровській в'язниці. Висунуті обвинувачення: участь «у військово-фашистській змові». Після трирічного слідства заочний вирок – 10 років позбавлення волі, а затим – довічне заслання. Але наступного року його заарештували і заслали до Сибіру. Відбував покарання письменник у с. Піхтовка Коливанського району Новосибірської області.

Ні лояльні вірнопіддані вірші, ні членство в комуністичній партії (вступив того ж таки 1932 року) не вберегли Кононенка від репресій, бо тоді й маршалів знищили майже всіх, і молодшим командирам теж було непереливки. Кононенко, як писав у автобіографії, «потрапив у круговерть остракізму і опинився в Сибіру». Так скінчився і його військовий шлях, і поетичний. Він замовк на 18 років…

На засланні Павло працював і слюсарем, і на кузні, а коли втратив працездатність, –завідувачем чоботоваляльного цеху. Працював добре, що і відзначали в таборі. Зберігся вірш, у якому поет, як у давнину Овідій, сумує за Україною:

Струмок біжить в долину –
Янтарна течія.
Далеку Україну
Згадав сьогодні я.
Дорогою стрімкою
Струмок прямує вдаль.
І я іду тайгою,
Тамуючи печаль.

Дніпропетровська письменниця Валентина Чорна, яка перебувала в сталінських таборах 9 років як «націоналістка», зустріла П. Кононенка в одному з таборів: «Це було давно, десь навесні 48-го, 49-го року… Багатокілометрова зона на станції Яя Кемеровської обл. за височезним парканом, обснованим колючим дротом і охороною, ховала за собою десятки сотень людей з найтяжчою долею. Це був табір загального режиму, де крім політичних в’язнів були рецидивісти та інші. "Ворогів народу" в таких таборах довго не затримували. Їх перевозили в табори особливого (тяжкого) режиму, де замість призвіща, ім’я та по-батькові у нас був номер на шапці, на спині і на подолі, а в мужчин на правому коліні… Роботи були в шахтах чи на лісоповалі. Робочий день 12–14 годинний, вихідний раз в місяць…».

23 травня 1953 р. Марія Семенівна, дружина Павла Кононенка написала лист на ім’я Голови Ради Міністрів СРСР Маленкова Г.М. з проханням «разрешить мужу вернуться в родной дом к своей семье. Муж по состоянию здоровья работать не может, ему уже 53 года, мне же, имея семью (два сына) и небольшой заработок, невозможно оказывать помощь мужу» (із матеріалів слідства).

І лише через рік, після ще декількох листів, які Павло Кононенко написав на ім’я можновладців з проханням переглянути його справу. 25 жовтня 1954 року Центральна Комісія з перегляду справ на осіб, що були засуджені за контрреволюційні злочини та перебували у таборах; колоніях і тюрмах МВС СРСР, засланні, на поселеннях, вирішила: «Постановление Особого Совещания при НКВД СССР от 27 декабря 1941 года в отношении Кононенко Павла Трофимовича отменить, дело на основании п. «б» ст.. 204 УПК РСФСР в уголовном порядке прекратить, Кононенко П.Т. от ссылки на поселении освободить».

П. Кононенко був реабілітований у 1954 р. Поновлений у лавах комуністичної партії, у військовому званні «капітан», 1957 р. – у СПУ.

Помер 14 березня 1971 р. Меморіальна дошка-пам’ять про нашого земляка встановлена ​​на стіні будинку №27 по вулиці Титова (нині Паркова), де він мешкав останні роки. В 2008 році засновано міську мистецьку премію ім. П. Кононенка.

«До людей, на пошуки талантів…»

...коли плачеться, плач віршем,
 на те ти поет.

П. Кононенко

Після 16 років мороку неволі Павло Кононенко зумів повернутися в літературу, бо мав міцну волю і великий потяг до слова. Як сам гірко жартував, був «поетом без книжок», бо ж після арешту все його творче надбання знищили, але не опустив руки, не зневірився. Включився у журналістську роботу, працював з обдарованою молоддю, писав.

Вперше після таборів у 1955 році його не побоявся надрукувати дніпропетровський літературно-художній альманах «Вогні Придніпров’я»:

Під горою дзеркалився став,
Вітер стиха розхитував хвилі.
Я уперше тебе пригортав, –
Руки ніжні твої цілував,
Що тремтіли, покірні та милі.
Біля ставу стрункі явори
Спокій ночі і нас вартували.
Я нічого не говорив,
Бо ти, юна, тієї пори
Ні про віщо мене не питала.
А коли проспівали півні
Із села, що на схилі крутому,
І горіла зоря вдалині,
Ти всміхнулася тихо мені
І промовила: «Треба додому».
На стеблині росинки сльоза,
Прикрашаючи синє світання,
Зблиском сяяла, мов бірюза…
Я мовчав, бо не знав – як сказать
Про своє невимовне кохання.

У 1957 році з’являються поезії «Шляхи». Ще дві книжки поезій: «Незабутнє» в 1960 р. і «Заради щастя» в 1961 р. Згодом – роман-хроніка про події громадянської війни в Україні «Гостра могила» 1963 р. і «Гомін у хащі» 1968 р. Поетична збірка Павла Кононенка «Осінні акварелі» побачила світ 1970 році.

Поезія П. Кононенка неоднозначна. Йому можна дорікнути за оспівування червоної армії, комуністичних ідеалів, щасливого радянського життя та є вірші, які дають нам усвідомити всю глибину любові поета до рідної землі, ось такі рядки:

Завжди свій край, як матір, я любив
(В житті не знав ріднішої істоти).
Ніколи не ділив на «за» і «проти»
Своїх чуттів, що тільки ними жив.
В своїм житті немало бачив див,
Але повсюди, на усіх широтах
Мені ввижались Золоті Ворота
Й Дніпра широкий, голубий розлив.

Поезії П. Кононенка означені світлими, щирими почуттями:

Де б не був і куди б я не йшов –
Навіть в чорну нічну хуртовину
Відчував я, що віра й любов
Ллється в серце, як полиск бурштину,

Зором вірності душу мою
Ти сердечно на відстані гріла
І любов непідкупну свою
Зберегти від зневіри зуміла.

Тонкий лірик, співець жіночої душі:

Я сиджу збентежений... До краю
Збуджено шумує в серці кров.
Як же розповісти – я не знаю –
Про свою несказану любов.
В ту вечірню пору переджнив’я,
Хоч тебе я зовсім мало знав,
У задумі лиш тобою снив я
І тому закохано мовчав...
Я тебе – далеку і незнану —
В юнім серці виплекав своїм...
Що ж тепер скажу тобі, кохана,
Що про час розлуки розповім?
Все минуло... Стумою глухою
Розпливлась минувшини імла...
І тебе я знов зустрів такою
Вірною в коханні, як була.
Віддала ти юність, як офіру,
За любов, за дружбу, за сім’ю.
Так приймай же ніжність мою щиру,
Чоловічу відданість мою.

Свої почуття він виливав у віршах:

Вільно й голосисто
Співає жайворон у небі осяйнім –
Пливе в повітрі, крильцями тріпоче,
Радіючи промінням весняним.
Що обіймають землю.
Десь клекоче
Весняно скресла, збурена ріка,
І паростками ніжними рясніє
Брунастий гай.
Весела й гомінка
Іде весна, і легіт-вітер віє.

Поет не писав у своїх віршах про пережите, але в збірці «Осінні акварелі» все ж відчуваються тривожні душевні мотиви, трансформовані в різні сюжети, є оцінка, емоції:

На жаль, не все, що бачив, змалював,
А може, й не спроможний змалювати.
Словесні барви марно витрачав
На екзотичні квіти біля хати.

***

Проходив я над Ужем і в задумі
В знуртовану вдивлявся каламуть,
Де в прибережнім плескоті і шумі
Троянди попід кручею цвітуть…

У нас на Придніпров’ї теж немало
Таких троянд у шелесті гаїв…
Чому ж у душу саме ці запали,
Хто ніжним чаром серце напоїв?

Невже оті барвисті крутояри,
Що бовваніють мрійно вдалині.
Де з полонини ніжний звук флояри
Доносить розкріпачені пісні?..

Несуть вони і радісне вітання,
І чарівну Гуцульщини красу.
Я звідси найтепліші спогадання
У рідне Придніпров’я понесу.

Через тонку лірику відчувається гуркота минулого, невиплакані сльози поета:

Не така ти світла стала нині –
Ніжну вроду хмарність пойняла.
Тільки очі васильково-сині
Якось до сьогодні зберегла.

Може, то невиплакані сльози.
Може, сум недоспаних ночей.
Може, серця гнівного погрози
Випливають блисками очей…

Тільки знаю: ніжним, чистим зором
В душу мою знову проника
Час минулий з сумом і докором
Як любов запізнена, п’янка.

Служіння мистецтву, про призначення поета у вірші все ж не позбавлений соцреалізму:

Злились у сяєві в єдиний струм
Всі погляди, спрямовані на сцену.
Мов древньої Еллади Мельпомену
Глядач узрів у образі Ханум.

Мінлива радість і легенький сум
В серцях людей вливаються натхненно.
І глядачі в захопленні, буремно
Підносять їй овацій буйний шум.

То одностайно сплесками долонь
Весь зал вітає між народів дружбу,
Що сяє в пісні, як живий вогонь.

Отак митець нам віддає на службу
Любов і силу приязну свою.
Як дар життя. Здобутий у бою.
Картини природи:
Який хороший ранок настає:
Прозоряться досвітні світлотіні,
І юний сад в безлистому тремтінні
Весною дихає в вікно моє.
Вдивляюся. І серце в груди б’є,
Душа співає в творчому горінні…
Купаючись у сонячнім промінні,
Земля вдяга нове вбрання своє.

***

Білява хвиля – в мосянжовім зблиску –
Каміння прибережне обіймає
І катер, як розгойдану колиску.
На вервечках незримих коливає.
Ген вітер баранців сріблясту низку,
Немов разок намиста, розриває.
Зростає шторм, і хмуриться безкрає
Шумливе море в зеленавих бризках…

Скипають хвилі. Далечінь лазурну
Стихія перетворює примхливо
На водограй, що з висвистом, бравурно

(Стрімкі вали у блискітках мінливих
Об берег розбиваючи безжурно)
Шліфує гравій збуджено, грайливо.

Посвята Іванові Франку:

Його душі глибокодумні злети
В серцях людей живуть іще понині…
Він гнівним словом генія-поета
Виборював свободу Україні.

І хоч довкола бердиші й багнети,
І грат залізних присмеркові тіні,
Франко в слова тюремного сонета
Вкладав думки нового покоління…
«Бентежні пісні»
Красу життя вбачає в праці:
Все, що створили в праці люди,
Сприймаю серцем у житті:
І те, що є , і те, що буде
У неспокійному бутті.

Я знаю втому і скорботу,
Коли розпука бє крилом.
Але неробство і підлоту
Ненавиджу усім єством.
Я вірю в труд. Його здобуткам
Радію щиро в наші дні.
Зрадливим сумнівам і смуткам
Я не вколюся в бороні…

У 1960-ті, незважаючи на те, що Павлові Кононенку довелося пройти крізь смерть, він зберіг у собі людяність, доброту, гідність. Йото помешкання стало місцем зборів молодих письменників, серед яких був і М. Селезньов. Він згадує: «А молодь тягнулася, липла до Павла Кононенка, довіряючись його дивовижному життєлюбству та чуйності, чуттями визнаючи його перевагу. Саме чуттям... тому що ні в авторських спогадах, ні в дружньому гулянні він не ділився своєю трагедією, – ні тим, що в найзріліші для творчості роки, з 37 до 54 роки, йому заборонялося писати, ні тим, що вижив на засланні лише завдяки тому, що навчився сапожної справи і класти грубки. І сталося само собою, по життєвому відбору, що Павло Трохимович став керувати обласним літературним об'єднанням. "Наш батько!" – так називали його наприкінці п'ятдесятих та на початку шістдесятих років висхідні дніпропетровські поети – Г. Каменна, І. Пуппо, О. Мауров, В. Корж, С. Данилейко, О. Зайвий, Д. Титаренко…

До нього погнулися душевні ниточки з обласної глибинки. Він радів кожному вдалому віршу, кожній першій нашій книжечці. І нерідко виїжджав «До людей, на пошуки талантів…».

Віктор Савченко пише: «Слід пам’ятати, що першу рецензію на першу книжку Г. Світличної написав Павло Кононенко, якого в часи хрущовської відлиги випустили з концтабору. Це була не просто рецензія, а дружня підтримка молодого таланту. Ганна пам’ятатиме її все життя». Вона для нього стала немовби рідною дочкою: друкував її вірші у пресі, писав їй листи, розповідав про неї у видавництві «Промінь», запланував першу збірку вірщів «Стежки неходжені весняні», що вийшла з його ж таки передмовою. «Я виросла з його віри», – скаже пізніше відома поетеса.

Павло Трохимович Кононенко став другим редактором для дитячої письменниці Придніпров’я Зінаїди Миколаївни Грієвої.

П. Кононенко зумів згуртувати навколо себе літературну молодь Дніпропетровщини, яка тепло відгукується про свого «батька»: М. Селезньов, Дора Калинова, Ганна Світлична та інші. Пристрасний оратор, він палко захищав високу поезію і рідне слово. Любив і підтримував молодь.

«…серед дніпропетровських письменників з'явилася людина, яка помітно відрізняється і досвідом життя, і твердістю характера, і переконаннями. Але мало хто знав, а вірніше – мало хто хотів знати, що ця п'ятдесятирічна, життєрадісна, тонко відчуваюча поезію людина, потребувала на той час найнеобхіднішого – житла, харчування та одягу, адже до відновлення його в партії та Спілці письменників він не мав засобів для існування», – згадує М. Селезньов.

Незважаючи на те, що йому довелося зазнати скільки знущань і болі, він зміг зберегти у собі гідність, доброту та співчуття. Поет віддавав свій талант і ровесникам, і нащадкам, а значить, і нам із вами. Він вірив, що ми збережемо його слово.

«Люблю все те, що людяністю звуть в людині...», – Павло Кононенко.