Рубін Павло Германович
Павло Рубін – професор-піонер коксохімії

Рубін Павло Германович, народився 5 листопада 1874 р. у м. Вільно (нині м. Вільнюс, Литовська Республіка), відійшов у вічність 30 липня 1960 р. у Харкові. Видатний вітчизняний вчений у галузі коксохімічного виробництва. На початку XX століття він мешкав і працював у Катеринославі (нині м. Дніпро).

Павло Рубін – видатний вітчизняний вчений, який по праву вважається піонером коксохімічного виробництва в Україні. Проживши довге й насичене життя, науковець долучився до розбудови вищої школи та профільних науково-дослідних установ на Придніпров’ї у 1900–1930-х роках. Серед його учнів та послідовників чимало талановитих академіків, професорів і доцентів, що утворюють плеяду особистостей-інтелектуалів, яким ми нині завдячуємо у становленні та розвиткові Придніпров’я – сучасного наукового центру української незалежної держави.

Важливою складовою цієї спадщини є дві науково-популярні праці авторства професора П.Г. Рубіна. Це історичний нарис про перше десятиліття існування у Катеринославі Вищого гірничого училища (1909 р.) та «Записи» вченого, опубліковані лише у 2009 році майже за півстоліття по смерті видатного науковця. Саме спираючись на ці два першоджерела й поведемо розповідь про життєвий шлях професора П.Г. Рубіна у цій невеличкій розвідці.

Дитинство та юнацькі роки

Майбутній вчений, Павло Германович Рубін народився 5 листопада 1874 року в місті Вільно (нині м. Вільнюс – столиця Литовської Республіки) у родині вчителя, який у той час втратив своє місце вчителя через звинувачення у неблагонадійності. Тому родині довелось терміново виїздити із затишного міста Вільно на північ – до міста Колпіно, яке тоді було ближнім передмістям Санкт-Петербургу (приблизно за 40 км від столиці).

Оскільки батько Павла Рубіна був позбавлений права вчителювати, то на новому місці його записали до стану міщан, але зберегли за ним звання вчителя, що у майбутньому дозволило його дітям отримати пристойну освіту.

У місті Колпіно Павло Рубін вступає на навчання до першого міського початкового училища, яке успішно закінчує у 1884 році. На той момент хлопцеві було лише дев’ять повних років, тож вступати до першого класу класичної гімназії він не мав права за віком. Тому став учнем школи, яка на той час мала назву «Англійське училище», хоча усе викладання у ній відбувалося німецькою мовою. Оскільки батько Павла Рубіна був етнічним німцем за походженням, то мовного бар’єру для нового учня в школі не існувало, а два піврічних свідоцтва про успіхи у навчанні німецькою мовою наочно засвідчували неабиякі успіхи десятилітнього Павла в оволодінні німецькою грамотою, читанням та письмом. У майбутньому набуті знання стануть у нагоді Рубіну-вченому.

Закінчивши у 1885 році «Англійське училище», Павло Рубін отримав можливість складати іспити для вступу у перший клас Другої Санкт-Петербурзької класичної гімназії. Причому, навчання у ній для талановитого учня було безкоштовним.

Від початку навчання у гімназії Павло Рубін виявляє себе талановитим учнем, тому щорічно отримує похвальні листи першого ступеня, тобто із премією у вигляді ошатно виданих книжок. Це повторювалося до восьмого, останнього, класу. На початку 1888 року учневі третього класу Павлові Рубіну інспектор гімназії Щепинський запропонував розпочати проведення занять з учнем першого класу гімназії з латини. Це був перший педагогічний досвід для юного Павла, який іще й дозволяв самостійно заробляти перші кошти за репетиторство.

Дещо раніше, влітку 1887 року Павла Рубіна було направлено на так звану «шкільну дачу»: своєрідний літній пансіон для відпочинку дітей в умовах заміського маєтку при дотриманні здорового триразового харчування й помірного фізичного навантаження. Керівниками цієї заміської оздоровчої установи були вихідці зі Швейцарії, які вільно володіли російською мовою.

Улітку 1889 року Павло Рубін отримує пропозицію проводити репетиційні заняття хлопчиків заможного німецького барона у Ліфляндській губернії. У цій родині пани спілкувалися виключно німецькою, а прислуга – виключно естонською мовами. Тож у молодого покоління була потреба навчитися російської мови. Заняття відбувались шляхом постійних розмов із учнями російською та читання творів російських авторів.

Навчання у Петербурзькому гірничому інституті

У 1893 році Павло Рубін, закінчивши навчання у гімназії із золотою медаллю, вступає на перший курс Петербурзького гірничого інституту, витримавши чималий конкурс: десять бажаючих на місце. Хоча задля перестраховки абітурієнт Рубін одночасно подає документи на вступ до університету на математичний факультет, аби згодом перевестись до гірничого у випадку невдачі зі вступом.

Перший рік навчання в стінах гірничого інституту промайнув непомітно. Студентів очікувала перша обов’язкова геодезична практика у передмісті столиці. Спочатку відбулися екскурсії студентів на Путиловський, Колпинський та Обухівський заводи морського відомства, хімічний завод із виробництва сірчаної й азотної кислоти, і, нарешті, Корниловський порцеляновий завод. Власне геодезична практика відбувалась під керівництвом військових і тривала понад місяць.

Після другого року теоретичного навчання, яке закінчилося у 1885 році, також була передбачена літня практика вже у Москві на заводі Товариства Московських металічних заводів – французьких акціонерів на чолі з директором Гужоном. Оскільки Павло Рубін був студентом гірничого інституту, то його долучили до вивчення технології горіння нафтового палива на підприємстві. Практика тривала чотири місяці, оплачувалася власниками, а в кінці було влаштовано екзамен. Молодий студент витримав його на «відмінно» й отримав перший атестат кочегара за підписом директора заводу.

Третій рік теоретичного навчання підсумовувала металургійна практика на Мальцевських заводах в Калузькій губернії. Того ж таки 1886 року Павлові Рубіну пощастило побувати на екскурсії на Бежицькому машинобудівному заводі й ознайомитись із тогочасною технологією будівництва паротягів, що справило на юнака неабияке враження. Саме на цьому життєвому етапі почала чітко формуватися майбутня професійна спрямованість Павла Рубіна-вченого: дослідження процесів, які відбуваються при згорянні палива.

Допитливий студент у 1886 році самостійно відвідав промислову виставку у Нижньому Новгороді, експонати якої справили на Павла Рубіна неабияке враження: перша електрична залізниця, Каслинське чавунне литво тощо.

Літо 1887 року запам’яталось студентові гірничого інституту Павлові Рубіну кількамісячною практикою на Катеринославщині в Анонімному товаристві залізних руд Кривого Рогу. Талановитого студента взяв під свою опіку гірничій інженер (геолог) Шимановський, який запропонував дослідити рудоносні горизонти із відповідним грошовим заохоченням. По деякому часі студента-практиканта Рубіна направили у доменний цех Гданцевського металургійного заводу. Одним зі змінних майстрів на ньому був талановитий співробітник, згодом відомий вчений М.К. Курако. За словами П. Рубіна, спілкування з талановитим доменщиком-самоуком було для обох вкрай важливе: майбутній студент-пʼятикурсник отримав безцінний практичний досвід роботи в доменному цеху, а Михайло Курако поглибив свої теоретичні знання в галузі виробництва чавуну. Також варто зважити на те, що різниця у віці між молодими людьми була незначною – Курако був старшим лише на два роки. Спілкування між молодими людьми тривало досить довго, аж до від’їзду Михайла Курако до Сибіру.

Підсумком криворізької літньої практики була наукова праця П.Г. Рубіна: «Криворізький басейн та його залізні руди», яка спочатку була рукописом, що отримав Грамоту на пергаменті й грошову премію. Згодом рукопис був опублікований 1900 року як монографія. При дослідженні залізних руд Кривого Рогу студент Павло Рубін здійснював багатоденні піші прогулянки по всій протяжності залізорудного басейну з фіксацією виявлених особливостей виходу на поверхню корисних копалин.

Водночас навчання на п’ятому курсі гірничого інституту передбачало, що майбутній інженер мав однаково скласти іспити з металургії та гірничої справи. Тож Павло Рубін влітку 1887 року через Катеринослав попрямував на Донбас. У Горлівці та Юзівці майбутній інженер вперше потрапив до шахти й ледь не отримав значного каліцтва через необережність. Звіт за цю частину практики також було подано на розгляд поважного журі інституту.

Закінчивши гірничий інститут у 1888 році з відзнакою, молодий і талановитий гірничий інженер П.Г. Рубін був направлений для працевлаштування на посаду інженера сталеливарного заводу Езау у місті Катеринославі (див. Берестень Ю. До історії катеринославського заводу І.Я. Езау. Причому, ключове значення мало німецьке походження майбутнього інженера Рубіна, адже листування щодо його майбутнього працевлаштування відбувалося виключно німецькою з рекомендаціями професури гірничого інституту, також з етнічних німців. Водночас тривав процес узгодження з урядовцями направлення інженера Рубіна на навчання за кордон державним коштом «для підготовки до професорського звання». Процес узгодження плану закордонного відрядження тривав недовго, тож від роботи на заводі Езау в Катеринославі П.Г. Рубіну довелось відмовитись.

Перше закордонне відрядження

Улітку 1888 року почалось перше закордонне відрядження П.Г. Рубіна із відвідин гірничої академії в Берліні. Нині цього навчального закладу не існує, а от наприкінці ХІХ ст. ця освітня й наукова установа була передовою у своїй галузі знань. Особливо приваблювали науковців багаті фонди її наукової бібліотеки. Знання іноземних мов, якими володів Петро Рубін, допомогло йому в ознайомленні з науковими здобутками тогочасної інженерії та техніки.

Дослідивши берлінські наукові скарби й зробивши певні нотатки, Павло Рубін за місяць опинився у німецькому місті Дюссельдорф, яке справило на вченого неабияке враження своєю архітектурою та духом культурної столиці індустріального краю – Рура. При ознайомленні з передовими технологіями, які на той час були запровадженні на німецьких металургійних і машинобудівних заводах, вченому допомагала протекція керівника Німецького товариства металургів заліза пана Еміля Шредтера. За порадами останнього, П.Г. Рубін відвідав заводи Бохума, Гельзенкірхена й вотчину родини промисловців Круппів – місто Ессен та його промислові передмістя. Під час відвідин заводів молодому вченому заборонялось у той чи інший спосіб фіксувати на папері свої думки щодо побаченого. Тож Павлові Рубіну доводилось в деталях запам’ятовувати побачене й почуте, а згодом за столиком у міському кафе чи при користуванні трамваєм, фіксувати письмово чи замальовувати по пам’яті побачене й почуте від німецьких фахівців.

Нині ми б сказали, що інженер Рубін займався звичайнісіньким промисловим шпигунством. Але є одна обставина непереборної сили: запровадити досліджені технологічні новинки в умовах забюрократизованої імперської машини того часу було справою непосильною навіть для наполегливих вчених, до яких по праву варто віднести і П.Г. Рубіна.

Після досліджень у Німеччині талановитий інженер попрямував у місто Льєж – центр усієї бельгійської металургії. Саме тут на той час була розташована штаб-квартира найбільшого виробничого підприємства країни – заводів товариства Кокеріль. Бельгійці вже чимало років інвестували у розвиток металургійних підприємств на Придніпров’ї та Приазов’ї, будучи акціонерами Дніпровського та Таганрозького металургійних заводів. Тому П.Г. Рубін приділив більш ніж шість місяців свого закордонного відрядження дослідженню особливостей господарської діяльності та підготовки кадрів для бельгійської металургії.

Перш за все, молодий вчений у м. Льєжі цікавився організацією навчального процесу в місцевій гірничо-металургійній школі. Хімічна лабораторія з величезною таблицею періодичної системи Д.І. Мендєлєєва та незлічені скарби шкільної бібліотеки, справили на П.Г. Рубіна неабияке враження.

Загалом перше закордонне відрядження науковця тривало п'ятнадцять місяців. Після подання звіту про відрядження і низки доповідей перед колегами-науковцями, П.Г. Рубіна було обрано до Ради Петербурзького гірничого інституту й на посаду асистента з металургії за протекцією професора Ліпіна. Робота асистента полягала у допомозі професору з перевірками звітів практики студентів-випускників та при дипломному проєктуванні з металургії.

На жаль, на той час в інституті не було спеціалізованої металургійної лабораторії, а перспективи її створення у найближчому майбутньому були вельми примарними через неймовірного масштабу бюрократію та хронічну відсутність коштів на будь-що, окрім заробітної платні викладачам.

Робота у Катеринославі-Дніпропетровську до 1926 року

Напевно, саме через заманливі перспективи створення при щойно відкритому у Катеринославі вищому гірничому училищі (КВГУ) спеціалізованої металургійної лабораторії, а також можливості стрімкого кар’єрного зростання, Павло Германович Рубін вже у 1900 році значиться серед викладачів нового вищого навчального закладу.

Уже як співробітник КВГУ П. Рубін у 1902 році здійснює своє друге закордонне наукове відрядження до Німеччини, а згодом у 1914 році відбулася і третя поїздка вченого до Данії, Швеції та Фінляндії, хоча вона і збіглася з початком Першої світової війни.

Тут варто зазначити, що проблеми зі створенням спеціалізованої металургійної лабораторії у Катеринославі виявилися не меншими, ніж у столиці. Лише під час Першої світової війни справа зрушила з місця і то ненадовго, оскільки безлад початку 1920-х років позначився і на науковцях та їхній роботі.

Окрім того, від початку заснування КВГУ стало зрозумілим, що його подальша трансформація у гірничий інститут – вкрай нагальна потреба, але знадобилось тринадцять років титанічних зусиль катеринославських науковців, чиновників, місцевої громади, аби втілити цю ідею в життя. П.Г. Рубін у перші два десятиліття ХХ ст. був одним із провідних лекторів, зокрема до 1922 року особисто читав курс лекцій з палива та технологій його видобутку. Практичні заняття відбувались у спеціально обладнаній лабораторії, яка розпочала свою роботу із 1908 року, а згодом перетворилась на важливий науково-дослідний центр із дослідження коксівного вугілля Донбасу.

За рік до створення цієї лабораторії колектив КВГУ було підсилено талановитим випускником вищого гірничого училища 1903 року Андрієм Павловичем Виноградовим (1875–1933), який згодом посів чинне місце у когорті науковців нашого краю.

На початку 1920-х років професора П.Г. Рубіна було долучено до роботи з розбудови промисловості Придніпров’я та Донбасу. Зокрема, чимало уваги приділялось розвиткові коксохімії. Від 1903 року професор Рубін мав певні напрацювання у цій новій галузі виробництва. Під час Першої світової війни з’ясувалась нагальна потреба у дослідженнях через можливість застосування результатів останніх під час виробництва бензолу, толуолу та інших хімічних сполук, які активно застосовувалися під час воєнних дій.

Завдяки тому, що професор П.Г. Рубін всередині 1920-х років очолював металургійний факультет Катеринославського гірничого інституту, а ректором на той час був відомий в Україні хімік, професор Лев Володимирович Пісаржевський (1874–1938), пощастило у 1925 році відкрити при металургійному факультеті інституту хіміко-технологічне відділення. Згодом, у 1930 році відбувся перший випуск інженерів-коксохіміків, а відділення (на той момент вже факультет) було перетворено на самостійний Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут.

У 1926 році в Дніпропетровську було створено спеціалізовану науково-дослідну установу з проєктування металургійних заводів (скор. ДІПРОМЕЗ), першим директором якої було призначено професора П.Г. Рубіна. Згодом, наприкінці 1920-х було засновано Інститут металів (як філію головної харківської установи), керівництво яким також доручили йому.

Чимало уваги науковець приділяв і питанням пошуку талановитої молоді серед студентів гірничого інституту, науково-дослідних установ, інженерів місцевих металургійних заводів. Саме завдячуючи П.Г. Рубіну на науковому небосхилі у наступному десятилітті засяяли імена Олександра Чекмарьова, Павла Ємельяненка, Кирила Стародубова, Костянтина Буніна та інших. Саме ці талановиті на той час студенти й інженери робили свої перші кроки в науці, публікуючи статті у журналі «ДоМеЗ», відповідальне редагування якого від 1929 року здійснювали професори А.П. Виноградов і П.Г. Рубін.

Непрості 1930-ті роки в житті професора П.Г. Рубіна

У травні 1930 року було утворено самостійні Дніпропетровські металургійний та хіміко-технологічний інститути, шляхом виокремлення останніх зі складу гірничого інституту. Професор Павло Германович Рубін очолив у ДМетІ кафедру металургії чавуну, а його колишній студент Андрій Павлович Виноградов – кафедру обробки металів тисненням. Здавалося, що тепер коло наукових задач і нові можливості дозволять досягнути неабияких успіхів задля добробуту і розвитку країни.

Та не так сталося, як гадалося. Всередині 1931 року місцевим осередком ГПУ було сфабриковано справу «Інженерного центру», по якій серед інших звинуваченими проходили професори П.Г. Рубін та А.П. Виноградов. Кожному з них інкримінували шпигунство та державну зраду. Рубіна було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, а Виноградову передбачили десять років таборів.

Вирок не було приведено в дію лише через дивовижний збіг обставин: у процес втрутився особисто товариш Сталін. Вчених було відпущено, але працювати більше у ДМетІ, та навіть жити у місті на Дніпрі вони не мали права. Тож А.П. Виноградов отримав посаду завідувача кафедри у Донецькому металургійному інституті, а П.Г. Рубіну запропонували очолити кафедру металургії в Харківському інженерно-економічному інституті з одночасною роботою на посаді керівника лабораторії доменного виробництва в Українському науково-дослідному інституті металів (м. Харків).

Справу щодо «Інженерного центру» було переглянуто лише у 1993 році. Професорів П.Г. Рубіна і А.П. Виноградова визнано невинними і реабілітовано. А у 1930-х і в подальші роки активно займатися науковими дослідженнями та просувати нові ідеї у металургії та коксохімії, маючи таку «пляму» в автобіографії було досить складно. Тож Павло Германович зосередився на викладацькій роботі та консультуванні й експертній оцінці.

На схилі літ

Від кінця 1930-х років Павло Германович здійснював певні спроби реабілітуватися в очах тодішньої влади: навчався в інституті марксизму-ленінізму, активно долучався до читання лекцій про соціалістичне будівництво.

Друга світова війна застала професора П.Г. Рубіна у Харкові. Спочатку були сподівання на те, що місто німецьким окупантам не здадуть. Згодом почались розмови про евакуацію до Сибіру. 17 вересня 1941 року з однією валізкою та найнеобхіднішими речами професора П.Г. Рубіна з дружиною було відправлено першим евакуаційним потягом за Урал. Десь в Уфі вчений дізнався, що його зарахували до тих, що загинули, адже наступний потяг було розбомблено. Довелося витратити деякий час на з’ясування власної особи й доведення факту, що професор Рубін живий.

Перебуваючи в евакуації, вчений в міру можливостей долучався до виконання важливих народногосподарських задач на Уралі, в Алтайському краї. Але здоров’я й умови проживання не дозволяли науковцеві в повній мірі бути дотичним до досягнення нових горизонтів у прикладній науці. Проте його праця у той час була відзначена, зокрема Орденом Трудового Червоного Прапора (березень 1945 року) та медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (червень 1945 року).

Чотири роки професор П.Г. Рубін очолював Інститут хімії твердого тіла та механохімії Сибірського відділення Академії наук (1944–1947) після чого повернувся до Харкова, у якому проживав до дня відходу у вічність 30 липня 1960 року.

P.S.:

У 1971 році Вчена рада ДГІ (зараз НТУ «Дніпровська політехніка») ухвалила рішення щодо відкриття в стінах інституту музею історії. Подія мала статися у 1974 році й була приурочена до 75-річчя вузу. Почалася копітка праця зі створення фондів та розробки концепції експозиції. У лютому 1972 року на адресу інституту надійшла бандероль із Харкова від Ксенії Олександрівни Рубіної, у якій першою в списку було позначено «Записи проф. Рубіна П.Г.». Рукопис написано олівцем на 67 листах формату А4 і на 48 листах шкільного зошита в клітинку…