Усенко Павло Матвійович
Павло Усенко: З вогнем у серці. Частина 2. Віхи творчості

Невгамовний. Таким був протягом усього життя український митець, наш земляк Павло Усенко. Такою ж була і його творчість, починаючи з перших спроб, ще в школі у 1916–1917 роках, натхненна поезією Шевченка та розкатами революції. 

З часом у юнака з’явилися власні інтонації. І не лише в поезії, а й у критичних і публіцистичних виступах, з якими Павло подорожував Україною. Статті, нариси, спогади та есе наділені душевним теплом і сердечністю, динамікою та ліричністю. І все це, можливо, завдяки палкій любові до Вітчизни, українського народу, його слова й пісні. «Я по-особливому люблю поезію, близьку до природи краю, і люблю тих поетів, які свій солов’їний спів виносять з рідних дібров… » (зі статті про творчість Павла Дорошка). 

Весь доробок Усенка вражає почуттям відповідальності перед людьми, країною, її великим минулим і героїчним завтрашнім днем. Адже було на кого рівнятися! Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина… 

Більш активно він починає писати, коли в рідному селі його обирають лектором-бібліотекарем. Склав власний невеличкий збірничок влітку 1919-го та надіслав до Всевидаву. На жаль, той загубився. Наступна спроба публікуватися була вже у 1922 році. Тоді Павло працював у місті Лохвиця секретарем в одному з повітових комітетів. Саме в той час світ побачив перший вірш молодого поета у місцевій газеті «Вісті». Так він стає частим «гостем» полтавської газети «Червоний юнак» і харківських «Молоде село» та «Червоний шлях». Звісно, саморозвивався. Із захопленням читав Шевченка і Лермонтова, навчаючись у них літературної майстерності, надихаючись ними.

У той час поет виступає на вечорах літературних гуртків. Гострота й актуальність тематики, своєрідність художньої форми віршів привернули увагу митців старшого покоління. Пробує сили в нарисах і оповіданнях. Хочеться виділити твір «На селі», надрукований в газеті «Червоний юнак» 14 грудня 1923 року. Це – тепла, сердечна розповідь про будні тогочасної сільської молоді, батрацьку долю. Однак, немає розпачу. Є віра в світле майбутнє. 

Разом із цією газетою, що перетворилася на республіканський молодіжний орган, на початку 1924-го Павло Усенко переїздить до Харкова. Знакова подія стала початком його виходу у велику українську літературу. Хлопець буває на промислових підприємствах і все бачене переносить на папір, в основу власних поетичних творів.

Пильно прислухається до голосів Павла Тичини, Володимира Сосюри, Володимира Епіка. 

Там, у 1925-му, вийшла в світ перша збірка поезій «КСМ», присвячена подіям громадянської війни. Вірш за віршом розгортає вона перед читачем панораму буремної дійсності тих часів у паралелях із трудовими буднями звичайних людей. Видання розкрило усе новаторство Усенка як поета-першовідкривача незайманих до тих пір тематичних пластів.

Збірка починається з ліричного твору-спогаду «І сьогодні весна, як і вчора» – одного з найкращих перших віршів, написаний ще ранньою весною 1923 року у Лубнах. Та й взагалі, цикл поезій, побудований на ліричних спогадах, характеризується своєрідною мелодикою та лексикою. Часто звертається до образу сонця і його проміння, при цьому використовуючи складні епітети, складені слова й іменникові сполучення, такі, як «птиці-жартівниці», «пройшов-полонив», «розоквіт» тощо. Також у ролі ліричного оповідача виступає природа як мовчазний свідок великих звершень. Наприклад, у вірші «В степах» про буремні роки розповідає оновлений людською працею степ. Скоро вийшло і друге видання «КСМ», доповнене. 

Наступна збірка вийде друком лише через дев’ять років, бо тепер наш герой – редактор. Спочатку працював у журналі «Червоний юнак», потім – в «Молодняку». В цей час намагається залучити якомога більше молоді до літератури й мистецтва. 

Так, разом з бригадою письменників він опиняється в 1930-му на шахтах Донбасу, щоб надихнути робітниеів на посилену роботу та скоротити відставання видобутку вугілля. Усенко веде активну громадсько-політичну роботу, пише гасла, заклики, що розміщувалися не лише на вулицях міст, а і в трамваях, кінотеатрах, їдальнях та, навіть, на конвертах.

Однак, близько десяти років, митець майже не виступав з новими творами та не публікувався. Частково це пов’язано з активною роботою та паралельним навчанням. Але, тоді ж, в нього тяжко захворів первісток, який, скоро, помер.

Сам поет пояснює власне мовчання так: «…я часто тікав від поезії, віддаючись роботі громадській, …літературно-організаційній, газетній, журнальній. А роки були неспокійні. Скільки доводилося виступати! Як на сьогодні, може, це навіть дивно. До того ж, я ще деякий час (1929–1932 рр.) вчився в Інституті…» (з критико-біографічного нарису Івана Дузя «Павло Усенко»).

Та настали тридцяті роки. Павло Матвійович багато й наполегливо працює. Виходять його збірки «Лірика бою» (1934), «Третя книга» (1935), «Поезії» (1936; 1937), поема «Шість» (1940) і «Вибрані поезії» (1940). Знову й знову він звертається до робітничої тематики через образ новоствореного міста як витвору народного ентузіазму – «Сонцестану». До речі, образ сонця – улюблений. Увечері поет по-дружньому прощається з сонечком, щоб знову зустрітися ранком і робити, творити, вершити.

Тепер Усенко характеризується не стилізацією під народно-поетичну творчість, а свідомою поезією. Він вдається до діалогів чи монологів головних героїв, відтворює місце й час подій.

В той же час друком виходить перший великий епічний твір – поема «Відступ» в березневій книзі журналу «Червоний шлях» за 1933 рік. В ній відтворені найкритичніші моменти соціальної боротьби в Україні весною 1918-го. Незважаючи на складність й гостроту теми, переважає в творі оптимізм, художнє розкриття конкретної історичної дійсності. Митець зумів у новій для нього формі розкрити ріст поетичної майстерності, передати психологічний стан людей, їхню принциповість і непохитність переконань.

Поема доволі динамічна завдяки коротким назвам і лаконічним телеграфічним повідомленням. Однак, коли автор хоче передати відчуття драматизму, він гальмує дію мрійливими ліричними монологами й відступами, або ж стислими описами портретів дійових осіб.

Твір «Шість», у свою чергу, є свідченням змужніння майстерності Павла Матвійовича. Велику роль в цьому зіграла й редакторська робота в періодиці. Кілька разів друкувався в «Молодняку», а в 1940-му побачив світ як окреме видання, головною ідеєю якого стало воскресіння героїзму й мужності:

І хай ось мужності тієї
Із серця виллються рядки
Із серця виллються рядки
Поеми першої моєї.

Саме вона виявила усі сильні та слабкі сторони творчості Усенка. Можна побачити здатність створювати драматично напружені картини, користуватися пейзажом і давати влучні характеристики героям. Паралельно бачимо й слабкий розвиток сюжету. Митець намагався охопити якомога більше життєвих деталей, через що композиція стала надто рихлою й не передала цільного враження. 

От і 40-ві. Вже змужнілим і досвідченим майстром слова зустрічає Усенко Другу світову війну. З перших днів йде на фронт в званні майора з посвідченням військового кореспондента. Тепер – нова тема для творчості.

У дні війни виходять книги «За Україну», «Клянись!» і «З вогнищ боротьби», а в 1947-му – «Сини». В них, як і раніше, вдається поет до конкретних образів і деталей, що надихають поезію бадьорістю та життєствердженням. Мініатюра «На сході сонця» – один із найкращих зразків патріотичної лірики. Пише митець про велику любов до рідної землі, все більше й більше використовуючи гіперболи, паралелізми та порівняння.

І так можна зробити висновок, що поезія воєнних часів Усенка насичена патріотизмом, вірою в перемогу. Частина з них, звісно, наповнені тугою й скорботою за бойовими друзями, що полягли смертю хоробрих на полі бою. Герой тужить за спаленою хатою, загиблою ріднею, але він повниться світлим оптимізмом та вірою в світле майбутнє. Якнайкраще це висвітлено в поезії «Кривавий похід» і «Слово».

Паралельно Павло Матвійович написав і ряд оповідань, одне з яких – «Primavara» («Весна»), в якому автор повістує про один із румунських полків.

От і відгриміли бої. Наш герой повернувся додому й продовжив творити. Видає книги – «Вибране» (1948), «Дорогами юності», «На зелених берегах» (1951), «Вибране» (1955), «Листя і роздуми» (1957), «Із зошитів життя» (1959). Російською мовою у 1951-му виходить збірка віршів «Под солнцем Родины». Ще надто свіжі фронтові переживання, тому вони й переплелися із тогочасною дійсністю у тодішньому творчому доробку Усенка.

У роботах Павла Матвійовича з’являються два нових поетичних образа – весна й казка. Відбудову рідного краю митець порівнює із весняним буянням і розквітом, а народ – творить казку життя. Як приклад, це представлено в «Казка цієї зими» та «Зима», в яких згадується холодна пора 1944 року.

Наступні десять років Усенко подорожує, збирає біля себе літературну молодь, допомагає та надихає, ділиться власним досвідом. У 1967-му стає лауреатом літературної премії імені Миколи Островського. Та, на жаль, підірване здоров’я дає про себе знати. Працювати стає тяжче. Але творив до останнього…