Пайос Володимир Гнатович
«Володимир Пайос: кожне його слово промовляло до тисяч людей…»

Обласна телерадіокомпанія була однією з найпотужніших в Україні, колектив працював злагоджено і відповідально. І в цьому особлива заслуга Володимира Пайоса. Він міг особистим прикладом повести колектив за собою у будь-якій справі: чи то підготувати телевізійний нарис про сільського трударя, чи то вийти на суботник і відпрацювати так, що іншим було соромно відставати від свого керівника. Віктор Ожогін «Він був людиною сумління, сином землі та ефірного неба» Валентина Орлова

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир Гнатович Пайос народився 26 травня 1943 року в селі Маяк Солонянського району Дніпропетровської області. В родині було п’ятеро дітей – Євгенія, Ганна, Віктор, Валентина та Володимир. Батько – Пайос Гнат Онопрійович (1912–1943) до війни працював їздовим колгоспу «13 років Жовтня» а також бригадиром тракторної бригади. Загинув 16.11.1943 року під час боїв за визволення сіл Наталівка та Незабудине Солонянського району. Спочатку був похований на північній околиці хутора Сигнальний, згодом у братській могилі села Павлівка Солонянського району.

  

Матір – Пайос Одарка Кирилівна (19.01.1910–30.10.1995) працювала на різних роботах у колгоспі «13 років Жовтня», «ім. Чкалова» та «Маяк». Самотужки після війни виховувала дітей та приклала всі зусилля щоб вивести їх в люди.

 

Родина Пайосів, яких було дуже багато в селі Маяк, з розмов, походила чи то з Білорусії, чи то з Прибалтики. Тепер вже важко достеменно сказати, всі архівні метрики були знищені під час Другої світової війни. Володимир Пайос добре навчався у місцевій школі, брав активну участь у громадському житті. Виділявся серед учнів завзяттям до навчання, мав зразкову поведінку. Писав вірші, працював редактором шкільних газет.

Після закінчення школи Володимир вчився на українському відділенні історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Провчившись всього рік в університеті, змушений був перервати своє навчання у зв’язку із призовом до армії. Відслужив у ракетних військах, спочатку в Богодухові на Харківщині, згодом в Угорщині, де також не полишав писати. Він повернувся у студентську аудиторію через два роки вже змужнілим, загартованим і поряд із вчорашніми школярами був дорослою і досвідченою людиною.

  

Після університету Володимир Пайос працював на Дніпропетровському обласному радіо, телебаченні, публікувався в обласних газетах. Неодноразово маячани слухали і бачили його репортажі, і душі наповнювалася радістю: «Це наш, з Маяка!». Приїзджаючи до рідної домівки, поринав у сільські справи та виносив їх на сторінки газети. А люди йшли до нього за порадою, допомогою, правдою. Була в нього мрія – увічнити трудові здобутки трудівників села у своїй книзі…

Володимир Гнатович фанатично любив свою роботу і не міг дочекатися чергового ранку, щоб знову і знову братися за неї. Він був справжнім професіоналом та працював з повною віддачею.

«…А коли нагадали людям про страшні часи, хмурніють вони, твердішає погляд, стискаються губи. Не забуте ніким з маячан героїчне і трагічне. І довіку забуте не буде».  В.Г. Пайос

Згадує Таїса Миколаївна Ковальчук, радіожурналістка з майже сорокарічним стажем, членкиня НСЖУ, колишня головна редакторка об’єднання художніх програм обласного державного радіо: «З ім’ям Володимира Пайоса пов’язаний добрий шмат нашого з Семеном Ковальчуком студентського, а потім і професійного життя. В далекому 1965 році, коли першокурсники українського відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету (нині – Національного ім. Олеся Гончара) після перших вересневих лекцій вирушили в радгоспи Криворізького району збирати овочі (традиційно це називалося шефською допомогою сільгосппрацівникам у збиранні пізніх культур), то попутниками їм було визначено другий український курс, на якому навчався і Володимир Пайос.

Розмістили студентів по селянських хатах, а рано-вранці доставляли на овочеві плантації збирати помідори, інколи солодкий перець і сині баклажани. Через те, що на українській та зарубіжній філології переважали дівчата-студентки, то й називали відділення «факультетом наречених», бо на курсі було, як правило, 40–45 дівчат і 5–8 хлопців, тому за важчу роботу на підшефних полях бралися хлопці: однокурсниці збирали овочі в ящики, а однокурсники вантажили їх на транспорт і їхали з місцевими водіями до місця призначення, щоби й там попрацювати вантажниками. Часом і на вечерю на польовій кухні запізнювались. Але дівчата-кухарки – однокурсниці Володимира Пайоса завжди залишали хлопцям їжу, піклувалися, щоб ті не були голодні. А вже увечері студентська молодь збиралася в місцевому клубі і виступали перед сільчанами з концертами: співали, розігрували театральні сценки, читали вірші улюблених поетів і власні. Володимир Пайос і Семен Ковальчук вступили в університет уже після служби в армії. Встигли перед вузом попрацювати, бо обоє мали хист до поетичного слова, дописували в армійські й місцеві газети, районні багатотиражки, які друкували їхні перші поетичні твори. Семен Ковальчук, приміром, до вступу в університет, попрацював кореспондентом Магдалинівської багатотиражки.

Володимир Пайос за цей час визначився із планами на майбутнє і зі вступом на українську філологію, маючи задатки до творчості. Тож перші спільні виступи в обох студентів перед слухацькою аудиторією почалися якраз під час шефської роботи на збиранні овочів у Криворізькому районі. Обоє одразу знайшли спільну мову, бо їм було про що згадати: життя-буття в селі з його повсякчасною нелегкою працею, в обох – матері-вдови виховували своїх дітей, бажаючи їм щасливішої долі, обоє любили село попри всі труднощі та негаразди, що супроводжували хлопців-напівсиріт в сільському побутуванні (батьки загинули на фронтах Другої світової війни), росли без батьківської опіки та ласки. Семен народився 14 вересня 1942 року – через пару місяців після того, як його батька Данила Борисовича Ковальчука і його старшого рідного брата Лукаша Борисовича, котрі прийшли з лісу додому побачитися з сім’ями, перевдягнутися та взяти харчів, за доносом сусіда було схоплено фашистами й розстріляно в райцентрі Шацьк на Волині. Тож і перші вірші він присвятив своєму батькові, якого бачив лише на фотографії. Володимиром опікувалися, окрім матері, дві його старші сестри, допомагали йому, підтримували його бажання отримати вищу освіту. На його курсі так само дівчат було більше в рази, ніж хлопців, то ж чоловіча частина користувалася увагою в однокурсниць, до того ж Володимир Пайос був із себе гарним: високий, ставний, чорнявий, охайно вдягнений, вмів дотепне слово сказати, був уважний до однокурсників та й увага до юнака прекрасної половини людства теж була посиленою.

Після повернення з овочевих плантацій знову у лекційні аудиторії вузу, студентське життя почало входити в належне русло: лекції, практичні заняття – семінари, читання необхідної літератури, підготовка до сесій, бо треба так скласти екзамени, щоб отримувати протягом чергового семестру необхідну стипендію, бо на материну колгоспну пенсію не розживешся.

На канікулах – поїздки додому, щоб і там помогти по господарству, чоловічі руки й уміння щось самому зробити завжди цінувалися, а ще походи в кіно, театри, на концерти відомих груп та співаків, вечори відпочинку в студентському гуртожитку, – все це заповнювало життя по вінця, як кажуть. І головне, відвідини університетської літстудії, куди ще до вступу Володимира і Семена у вуз, ходили також Віктор Корж, Олександр (Олесь) Завгородній, Сергій Бурлаков, Григорій Маловик, – талановиті поети, випускники філфаку. З часом літстудія «Гарт» імені Володимира Булаєнка поповнилася новими талановитими студентами.

Володимир Булаєнко був студентом університету, писав вірші, загинув у важких боях Другої світової. В літстудійців зав’язалося листування з мамою героя, відбулося й особисте знайомство з нею; на тепер колишньому корпусі істфілфаку на вулиці Шевченка було урочисто відкрито меморіальну дошку студенту-воїну. Літстудійці на мітингу з цієї нагоди читали свої вірші, присвячені Володимиру Булаєнку.

Вважається, що саме 1965–1970 роки характеризуються творчим розквітом літстудії. І Володимир, і Семен стали її активними учасниками, а також позаштатними кореспондентами університетської газети «За передову науку», окрім того, що почали друкуватися в обласній молодіжній газеті «Прапор юності» та обласній газеті «Зоря». А вихід стіннівки літстудії «Гарт» імені Володимира Булаєнка кожного разу викликав ажіотаж серед студенства й непересічний інтерес у викладачів. Окрім керівника – викладача, літстудійці обирали старосту гуртка. Коли Семен і Володимир почали відвідувати літстудію, старостою був талановитий поет-старшокурсник Іван Сокульський, якого за «Лист творчої молоді» на захист української мови, літератури, культури, було виключено з університету і засуджено з відбуванням покарання в Мордовських таборах, в колонії суворого режиму для політв’язнів з тавром «український буржуазний націоналіст» та за участь в Українській Гельсинській спілці з прав людини. В совєцьких Гулагах були вже Василь Стус, Василь Овсієнко, Левко Лук’яненко, Іван Світличний та багато інших відомих шістдесятників, «в’язнів сумління». З місць неволі Іван Сокульський писав до Булаєнківців-літстудійців:

«Дорогі друзі! Зачув оце сьогодні, як наш славний наставник Іван Антонович (Луценко – викладач) заявив: «Сокульського ж немає!..» – Я є і я ще довго буду! – кричу вам із свойого заслання, «с мест не столь отдаленных». Обертаючись тут, я завжди з вами. Тисну ваші лапи. Щиро ваш – Іван Сокульський.

Низенький уклін і славному керманичу нашому т. Бурлакову та не лише славним Гусаку- Кривому (кадебістському донощику) (чув я, що світлість останніх все частіше почали з’являтися на студійському горизонті). Всі разом – будьмо!

Моя адреса: 56-та паралель земної кулі, Радянський Союз. 6 грудня 1966 року (на штемпелі)».

Після виключення Івана Сокульського з університету з тавром «українського буржуазного націоналіста», а це значить небезпечного ворога радвлади, старостою літстудії обрали студента Семена Ковальчука. Літстудійці, а серед них Володимир Пайос, Михайло Дяченко, Юрій Кібець, Володимир Буряк (Селіванов), Михайло Романушко, Наталка Нікуліна, Ванда Вольська, Євгенія Борщова, Володимир Грипас, Володимир Іноземцев, – на запрошення часто виступали в школах, училищах, технікумах, перед студентами інших вузів в обласному центрі, Нікополі, Кривому Розі, Жовтих Водах, Верхньодніпровську, по селах і райцентрах області.

Знаковою стала зустріч з літстудійцями Київського державного університету імені Тараса Шевченка – це були своєрідні творчі змагання студентів-початківців в художній літературі. А потім незабутня зустріч з відомим письменником Павлом Загребельним, який не лише вислухав початкуючі таланти, а ще й грошей дав їм, тож вистачило на зворотню путь із столиці додому, в Дніпро.

У своєму щоденнику староста літстудії Семен Ковальчук записує 18 квітня 1967 року: «Хлопці багато сперечаються про нашу культуру. Чи буде розвиватися українська вітка, чи зав’яне у попелі міщанства? Кому належить виконувати її? Я думаю, що кожну культуру підіймає насамперед інтелігенція. Наскільки вона буде озброєна знаннями, базуючись на традиціях минулого, настільки принесе відповідну спадщину для наступних поколінь».

«Літстудія не занепала. Навпаки. Ми набираємо швидкість і рівновагу. Щоправда, поступово і повільно. Нема належної єдності. Одна з найголовніших причин цього – марафонська гонка емоцій і графоманства. Поза нею ми не бачимо дрібниць, котрі на дорозі і обабіч нас. (Університетська багатотиражка, чіткість виконання обов’язків кожного, взаємопідтримка і т.п.)

Одвезли «творіння» наші в Київ. Буряк, Грипас, Пайос повернулися оптимістами – надрукують! Я – пас. Занадто мало зробили для цього ми тут, у Дніпропетровську» (запис у щоденнику від 25 листопада 1967 року, із книги Семена Ковальчука «Віддайте мені мене» – поезія, проза, листи, щоденники, спогади, вид-во «Ліра», Дніпро, 2019).

І знову цитата зі щоденника Семена Ковальчука (запис зроблено в перші дні нового 1968 року): «Ростемо і в цьому році! Друкують М. Дяченка (Літ. Укр.) Друкують В. Буряка (Жовтень ) – (журнал). Друкують В. Грипаса ( Літ. Укр. (2). Друкують Ю. Кібця ( Літ. Укр.) Друкують В. Пайоса (Літ. Укр.). Хай живе друк!

Усі збагнули, що є гонорар. Своєчасно випускаємо «Гарт». Самі для себе вишукуємо підтекстів. Самі над собою кпимось».
Швидко злетіли студентські роки навчання. Однокурсники і хлопці зі старших курсів вже на четвертому році навчання почали задумуватись про свою подальшу життєву дорогу після одержання диплома. Практично всі планували йти у журналістику, тому літстудія і друки в періодиці могли допомогти під час працевлаштування, бо в літеретурно-журналістських колах їхні імена вже почали пізнаватися.

Володимир Пайос закінчував вуз на рік раніше від нас із Семеном, тож невдовзі  повідомив, що його прийняли на роботу в молодіжну редакцію обласного державного радіо. Звичайно, найперше, що допомогло йому в цій роботі – це літстудійний досвід, товаришування з її учасниками, тому і Ковальчука серед інших Пайос запрошував до участі в молодіжних програмах, де поети-початківці або самі читали свої, а ще ліпше їхні вірші і проза звучали у виконанні кращих дикторів Валерія Хованського, Лідії Аведікової, Валентини Рускевич, котрі працювали в ті часи на облдержрадіо. До речі, саме молодіжні програми обласного радіо і голос диктора Валерія Хованського привернув увагу випускниці Сухачівської 103 школи (на околиці Дніпра-Січеслава) Таїси Боговик (в заміжжі Ковальчук) заронив мрію про роботу в радіоефірі.

Перші кроки до здійснення цієї мрії допоміг зробити натоді вже редактор молодіжної редакції Володимир Пайос. Разом з кількома однокурсницями він запросив взяти участь в одній із його авторських програм (радіожурналів), присвячених студентському життю. Досі в пам’яті радіостудія, мікрофони, укріплені на столі, світло від настільних ламп і за товстелезним склом усміхнена й привітна до нас, схвильованих незвичністю обстановки, звукооператорка (звукорежисерка) Лариса Ніколаєнко, котра звернулася зі словами вітання і побажанням не хвилюватися, а після з’яви на табло напису «мікрофон» починати розповідь.

Після запису Володимир Гнатович познайомив нас з редакторами-колегами, показав їхні робочі кімнати, – все це відбувалося на одному з поверхів презентабельної будівлі на тодішньому проспекті Карла Маркса, 60 (нині – проспект Д. Яворницького), щоправда, там вже було затісно хоч і для невеликого творчого колективу і фахівців-технарів, які забезпечували запис, монтаж і вихід радіопрограм в ефір.

Тож нове приміщення обласного радіо вже споруджувалося на вулиці Івана Сірка, 43. Коли виникла потреба прийняти на роботу журналіста в редакцію сільгосппередач (тоді на радіо і телебаченні були галузеві відділи (новин, промисловості, пропаганди, молодіжний, літературно-драматичний, музичний, відділ листів – зв’язок із радослухачами), які проіснували до розпаду Союзу), тодішній голова обласного комітету з телебачення й радіомовлення (потім ДДОТРК), фронтовик, поет Петро Зіновійович Шаповал запросив на співбесіду четвертокурсника Семена Ковальчука, і його зарахували в сільгоспредакцію кореспондентом, посприявши переходу на заочне відділення університету, яке і закінчив успішно в 1970 році.

Редакції обох товаришів – Пайоса й Ковальчука – знаходилися поруч, у відрядження по області теж часто виїжджали удвох, кожен записуючи людей відповідно до тематики свого відділу. Часом Семен робив записи і для молодіжної редакції на прохання товариша. Обоє молодих радіожурналістів за сприяння керівництва облрадіо поселилися й жили в гуртожитку на лівому березі Дніпра. Але прийшов час змін у житті одного з них: 27 червня 1970 року, через тиждень після захисту дипломів і випускного вечора, однокурсники Таїса Боговик і Семен Ковальчук одружилися. Свідком на весіллі був Володимир Пайос, а колишній літстудієць і тележурналіст Володимир Буряк (Селіванов, член НСПУ, професор) записував шлюбне дійство на «репортер» – професійний магнітофон. Восени Володимир запросив подружжя Ковальчуків на власне весілля. Жартома говорив, що коли Семен одружився і полишив гуртожиток, то йому стало нудно. А тут трапилося знайомство із Ларисою – студенткою медінституту (нині медакадемія), родом із Жовтих Вод.

Пропозицію Володимира Пайоса – готувати для радіожурналу «Піонерський салют» (слухацька аудиторія якого – учні середнього і старшого шкільного віку) огляди нових дитячих книжок, що надходили в бібліотеку, де почала свій трудовий шлях Таїса Ковальчук, було радо прийнято. Так стала позаштатним кореспондентом обласного радіо. Згодом новобудову облрадіо на вулиці Івана Сірка, 43 заселили її господарі – творчий і технічний колектив.

Тут вже були всі умови для підготовки радіопрограм, для запису в концертній студії великих музичних колективів. У камерній студії стало комфортно працювати з окремими виконавцями і мистецькими гуртами. Кожна редакція мала свого звукооператора, звукорежисера, з гостями студії і дикторами працювала талановита режисерка Галина Савченко – заслужений працівник культури України. Фахівці-інженери готували журналістам техніку для роботи, а в центральній апаратній працівники цілодобово чергували й віртуозно видавали в ефір програми обласного радіо, якому було відведено Українським радіо певні відрізки часу і суворо виконувалося правило, за яким місцеві включення ні на секунду не повинні були закривати союзне і республіканське мовлення.

До початку 1990-х років мережа проводового мовлення мала в нашій області більше мільйона радіоточок, звучали програми і на ультракоротких хвилях. Тож голоси Володимира Пайоса, Семена Ковальчука, Віктора Хоменка, Людмили Шведової, Лілії Гаврильченко, Валерії Вороніної, Володимира Радзецького, Олександра Токаря – потім власкора Укррадіо по нашій області, були пізнавані й популярні серед досить великої слухацької аудиторії. Радіоколектив також робив виїзні зустрічі зі слухачами в різних куточках області.

З часом межі молодіжної редакції стали для Володимира Пайоса, як кажуть, затісні. Йому запропонували перейти на обласну телестудію і очолити там провідні редакції. На той час обласне радіо і обласна студія телебачення об’єдналися і новоутворення отримало назву облтелерадіокомпанії. Володимир часом залучав до написання телесценаріїв радіожурналіста й поета Семена Ковальчука. Його передачі на «літучках» телеколеги, як і радіоколеги, відзначали, як кращі. В родинах Пайосів і Ковальчуків народилися перші доньки Ярослава та Леся, потому – довгождані сини. Обидві сім’ї одержали по сусідству квартири на житловому масиві «Перемога».

Товаришування двох літстудійців і радіоколег обірвалося 28 листопада 1981 року: Семен Ковальчук з рідним старшим братом Миколою пішли з життя. Він глибоко до серця сприйняв цю трагічну звістку і потім не один раз приїждав на могилу хлопців, провідував їхню матір Василину Панасівну Ковальчук та їхню рідну сестру Наталю Данилівну Носову з родиною, котрих знав ще від перших років роботи на облрадіо.

Біль, сум і жаль охоплює, коли згадаю дзвінок своєї доньки Лесі (в той час я чергувала біля хворого батька) і промовлені з відчаєм слова: «Мамо, дядя Володя помер, серце... Сьогодні похорон». На той час йому виповнився всього 51 рік. І було багато творчих задумок, бо радіо знав, як кажуть, з середини, з усіма його прорахунками і творчим потенціалом. Та й в Україні наше обласне радіо було знане й шановане.

З його приходом структура радіо зазнала змін, було визначено кілька творчих об’єднань, і одне з них на пропозицію Пайоса (а колектив підтримав кандидатуру) очолила Таїса Миколаївна Ковальчук, котра до цього вже 12 років працювала в редакції новин і вже набувала досвіду роботи ведучої програм у прямому ефірі. Майже тридцять років вона очолювала творче об’єднання художніх програм обласного радіо, працюючи з талановитими журналістами – однокурсницею, кандидатом філологічних наук, членом НСПУ, поетесою Наталкою Нікуліною, теле-, радіожурналісткою, мистецтвознавцем, письменницею Наталею Старюк – Заслуженою журналісткою України, звукооператорами Зінаїдою і Тетяною Красноперовими, режисерами Галиною Савченко – заслуженим працівником культури України, випускником ДДУ, автором і ведучим програми для молоді на обласному радіо «Студія «ТЕОС (творче експериментальне обєднання студентів)» Євгеном Кремінським, талановитою режисеркою Тетяною Дацевою, інженером звукозапису Іваном Григоровичем Поправкою, інженером, начальником радіоцеху Миколою Івановичем Оскаленком, кінооператором і майстром по ремонту нашої радійної техніки Антоном Попроцьким, завідувачкою фонотекою облрадіо Альоною Верещагіною, друкаркою-віртуозом Тетяною Лещенко.

Їхню працю гідно поціновували і Володимир Гнатович Пайос, – з більшістю він починав свій творчий шлях на облрадіо, і численні радіослухачі. І для нього, і для всіх, хто працював з ним і під його керівництвом, «ефір був, як небо, що гоїть і втіша» (із вірша Наталі Старюк)».

Згадує Валентина Олександрівна Орлова, журналістка, режисерка, членкиня Національної спілки журналістів України, багаторазова лауреатка і володарка Гран-прі всеукраїнських і міжнародних фестивалів у галузі мас-медіа: «Радіо мене приваблювало змалку. Воно вплинуло, врешті-решт, на вибір професії радіожурналіста.

Пригадую перше враження від знайомства із Володимиром Гнатовичем Пайосом восени 1974 року. На одній з дверей правого коридору радіобудинку на вул. Івана Сірка, 43, висіла табличка «Молодіжна редакція». Тут я і познайомилася, як згодом з’ясувалося, зі старшим редактором Володимиром Пайосом та редактором Віктором Хоменком, чиї голоси в ефірі мені були відомі, а передачі для дітей та молоді цікавили тривалий час, відповідно до мого віку. Мені було 17, щойно закінчила школу. І ось перше завдання: підготувати радіорозповідь про діяльність студії юних техніків, яка містилася у дитячому парку на проспекті Гагаріна. Мені видали бобінний магнітофон «Репортер-5» – професійну цінність, щоб записати учасників розмови. Тобто, відчула довіру до себе та відповідальність – матеріал для ефіру! Коли принесла згодом написане, Володимир Гнатович «дав добро», це окрилювало! Він видавався мені людиною дорослою – десь біля 30! – та серйозною: за його підписом матеріал прямував до головного редактора.

Той перший мій матеріал прозвучав в ефірі обласного радіо 13 жовтня 1974 року і, по суті, був моїм стартом в журналістиці. Звичайно, це пам’ятається! Потім ще впродовж багатьох років готувала передачі та матеріали для «молодіжки». Там було цікаве життя! Заходили молоді актори, поети, музиканти – Валерій Ковтуненко, Олександр Зайвий, Володимир Грипас, Семен Ковальчук!

Минув час, і після закінчення Київського університету імені Тараса Шевченка мене запросили до штату обласного радіо. Володимир Пайос перейшов на іншу посаду, як і Віктор Хоменко.

Проте, із Володимиром Гнатовичем зустрічалася неодноразово. Він любив радіо та колег, з якими прийшов сюди працювати. Адже то були молоді роки їхнього життя та професійного зростання! Дружили, закохувались, справляли весілля та народини дітей! Кожен був самодостатнім і залишив свій внесок у розвиток радіожурналістики, радіомовлення загалом. До речі, слід відзначити, що у 70-х роках на радіо в молодіжці розмовляли виключно українською мовою. Наше радіо завжди було українським. Щаслива, що спілкувалася, співпрацювала та багато чого навчилася у моїх старших колег!

Перегодом, коли сама бувала у відрядженнях по області, неодноразово протягом років чула від шахтарів Західного Донбасу, молодих механізаторів, та працівників у різних селах: «А як там Володимир Пайос? Чи знайомі? Приїздив, потім про наші проблеми розповідав, допомагав, вдячні йому!» Коли принагідно передавала Володимиру Гнатовичу ці «привіти», він посміхався найщирішою своєю посмішкою, якось водночас ніяковіючи: «…так стільки ж років минуло, і пам’ятають!?»

А рік 1995 був особливим, гірким, бо, на жаль, останнім у житті Володимира Гнатовича. Він обіймав посаду заступника генерального директора облтелерадіокомпанії, а його кабінет містився у радіобудинку. Час вимагав нових змін у мовленні. Необхідно було розбудовувати ще один радіоканал, збільшувати аудиторію, пропонувати нові форми спілкування в ефірі.

На першому, основному київському радіоканалі почала виходити нова ранкова програма обласного радіо «Акценти» – 15 хвилин динамічних репортажів, оцінок, думок тих, чиї імена знали всі, але зазвичай ті люди ще не були публічними персонами та інтерв’ю не давали. Тобто, ексклюзив. І, звичайно, пропозиція поміркувати разом, самого журналіста-ведучого. У програми щоразу була нова тема, скажімо, «Гідність», або «Звички», чи, приміром, «Архітектура міста» з екскурсами у філософію питання, історію тощо. А на каналі середніх хвиль – щоденна програма на 30 хвилин «Спільний інтерес». Про те, що подобалося, і «без усіляких політик»: цікавинки мистецькі музичні, життєві звідусіль, але неодмінно й місцеві актуальні новини. Словом, назва програми сама за себе промовляла! І тут мене, як авторку та ведучу, разом із звукорежисеркою Раїсою Олійник неабияк підтримав Володимир Гнатович, наші підходи співпадали, сказавши: «Ви зможете, це на часі, давайте!».

То були програми особливого спрямування: людям – про людське! Важливо було віднайти свій стиль та інтонацію в ефірі, аби люди чекали ці передачі, відгукувались на сам голос ведучого та її позивні. Було нам важко, бо ніхто з колег за таку роботу не взявся. До того ж, і на першому каналі програмний обсяг залишався! Але разом ми таки довели оте важливе у трансформації радіомовлення: авторське радіо необхідне людям, і державне радіо по суті має бути суспільним! Так його ще тоді ніхто не називав. У 90-х життя докорінно змінювалося! 

Володимир Гнатович став також нашим слухачем, подекуди внутрішнім рецензентом. Якось запропонував і свій репортаж з Нікопольського району, точніше його аудіоверсію (тепер це також норма, коли радіо і телебачення «два в одному»). Він добре володів пером, воно не притуплялося, хоча адміністративні обов’язки, які здебільшого забирали його час, нерідко ставали на заваді. Проте, пам’ятаю, він якось дуже щемно описував трударів землі, військових-афганців, яких відправили на смерть кремлівські старці, літніх учасників Другої світової – нерідко бачила в студії при записі сльози на його очах...

За наше «новаторство» в ефірі, яке йому сподобалося, пообіцяв премію. Зміг, як ніхто, оцінити нашу працю та передбачити невдовзі заяву інших каналів, «незаангажованого» авторського радіо. Останній випуск програми «Спільний інтерес» вийшов 13 травня, а наступного дня, 14 травня 1995 року, це була неділя, його раптово не стало. Перед очима картина: напередодні, у п’ятницю, наприкінці робочого дня, швидко рухаючись вниз сходами, на мить затримався на майданчику: широко й радо посміхнувся усім, прощаючись до понеділка, і побіг далі. Блакитна сорочка дуже пасувала його вже засмаглому на весняному сонці обличчю та по-молодому сяючим очам! Оптимістичне прощання на життя!

Звістка про раптову смерть Володимира Гнатовича потрясла нас усіх без винятку! Наприкінці травня йому мало б виповнитися лише 52 роки! Ми не могли ніяк працювати далі, згадували прожите й пережите з ним, і тільки добром. За два дні кожен прийшов до фойє студії телебачення, де відбувалося прощання, із квітами... Я поклала свої анемони, які білим квітом розкошують у травні і вдруге зацвітають восени... Багато хто з нас поїхав на кладовище, аби востаннє кинути грудку землі у могилу нашого незабутнього колеги.

А вже у червні ми несподівано зі звукорежисером Раїсою Петрівною Олійник тримали обіцяну Володимиром Гнатовичем премію. Подання, як з’ясувалося, він зробив. Аж по мільйону тодішніх купоно-карбованців! Це була навіть тоді, при скаженій інфляції, дуже солідна винагорода (буханець коштував 50 тис.). І в моїй трудовій книжці це записано окремим рядком з наказу у розділі нагород та відзнак. А також подальшу нову посаду – керівника редакції авторських програм обласного радіо.

У тому саме редакційному кабінеті, поріг якого я переступила вперше випусницею школи, із задоволенням пропрацювала 35 із половиною років, ніколи не хотіла іншої, хоч посади підвищувались. Тут відбувалася історія мого дуже насиченого й цікавого професійного журналістського життя, ці стіни чули голоси тисяч людей, підставляли гвіздки для численних лауреатських дипломів, почесних грамот і відзнак. А найпершими з них були ті, якими пошанували здобутки і Володимира Пайоса...

Зараз будинок на вулиці Івана Сірка, 43 зачинений та у занепаді – дилетантські «реформи» за часів правління втікача Януковича такому стану речей посприяли. Але ще живі дерева, які садили молодими працівники обласного радіо. І велика береза у дворі, майже навпроти вікна «молодіжки», яка півстоліття тому була зовсім тоненькою, багато десятиліть поспіль і дотепер щовесни вітає своїм ніжно-смарагдовим листячком: мовляв, живу, попри все, далі і теж пам’ятаю вас усіх...»

Письменник, публіцист і член Національної спілки журналістів України Володимир Антонович Луценко (на превеликий жаль, його вже немає з нами) згадував у свій час, що Володимир Пайос був поетом, літератором і прозаїком який входив до літературної студії «Гарт» і факультетської стіннівки «Філолог».

Заслужені журналісти України Станіслав Повод та Віктор Ожогін згадують про Володимира Гнатовича: «Він любив широкі простори і сам був людиною широкої і доброї душі. Народився посеред степу широкого, в селі Червоний Маяк Солонянського району. До нестями любив своє рідне село. Дорога додому, у степову глибинку, була для нього найщасливішою в житті, бо це  була дорога до матері. Кожного вихідного та на свята Володимир їхав додому, щоб допомогти їй по господарству. Його працелюбності, любові до землі, його золотим рукам міг позаздрити кожен із нас. Він іноді говорив нам, що любов до землі у нього від дідів та прадідів – степовиків.

На історико-філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету Володимира привела любов до мови і літератури. Він ще в дитинстві почав писати вірші, але дуже соромився читати їх на публіці. Зізнаємось щиро, ми, друзі і колеги, відкрили в ньому талановитого поета вже після його смерті. Ось кілька його поезій.

Триптих Осінньо так, В душі моїй печаль. Тебе нема – очікувати марно. Ти, певно, знову в блуд пішла – Така весела і безхмарна. О, зрадо, зрадо, де, коли і як Тебе зустрів, таку мою чаклунку… Вже третя осінь за вікном. Все листопадиться любов’ю. А, може, все – то просто сон? 1989 р. *** Вишневий квіт над головою. То кров нуртує і бринить Напругою весняних струмів. Як підійду до полудня порогу, То зупинюсь й спитаю сам себе – Хто ти була? Хто є? Хто будеш? Осінній вітер донесе: Ти – зваба, зрада, згуба, – Бікфордів шнур твоє кохання. 1990 р. *** Не злічити тих зустрічей, сварок, Тих обіймів, що плакали в ніч, Поцілунків шалених і спраглих, Від мізинця й до пліч. Все було, все ще є, все ще буде, Все в майбутньому, все в небесах! Наш «Антарес» не згасне, розбудить Ті чуття, що не знали до нас. 1993 р.

Разом із Семеном Ковальчуком та Іваном Демченком, які теж навчалися після армії, Володимир став для молодших однокурсників не тільки другом і товаришем, але й добрим наставником у студентському житті. Багатьом у ті часи вчитися було сутужно. Але Володимирові Пайосу, який спирався тільки на допомогу матері, було ще складніше. Хлопцеві доводилося влаштовуватись на різні підробітки. Особливо доступною тоді була можливість вантажити і розвантажувати вагони, працювати вантажником на холодокомбінаті, на різних овочевих і продуктових базах. Володимир Пайос чи не найпершим із однокурсників, ще навчаючись в університеті, почав працювати в молодіжній редакції обласного радіо. І як старший товариш і друг став потроху й інших залучати до співпраці у підготовці радіопередач на різні теми, зокрема, студентського життя».

С.І. Повод: «Перший у житті сценарій радіопередачі я написав завдяки саме Володимиру Пайосу. Він особисто запросив мене до співпраці з молодіжною редакцією обласного радіо, яка поряд з іншими програмами готувала і «Ровесник», що був дуже популярним серед молодих радіослухачів. Володимир спочатку радив мені теми для висвітлення у цій програмі, але згодом я сам став пропонувати і готувати різні сюжети і сценарії із життя студентів, молодих робітників, вчених, фахівців науково-дослідних інститутів. Було особливо приємно, коли деякі мої сюжети транслювалися по мережі Республіканського радіо, і їх могли чути мої рідні і знайомі на Миколаївщині.

Підтримати, підставити своє плече і допомогти друзям і товаришам, особливо в складних, критичних ситуаціях – це була чудова риса Володимира. Коли, повернувшись із армії (а служив після закінчення університету), я приїхав у Дніпропетровськ, щоб влаштуватися на роботу, саме Володимир Пайос допоміг мені влаштуватися на роботу. Хоча йому тоді й самому було нелегко. Володимир Пайос винаймав невеличку кімнату на вулиці Московській, недалеко від центрального універмагу, де проживав разом із дружиною Ларисою та маленькою донькою Славою».

В.І. Ожогін: «Після обласного радіо Володимир Гнатович довгий час працював на обласній студії телебачення, де швидко зростав як професіонал і фахівець телевізійної справи. В результаті став заступником голови облтелерадіокомітету з питань телебачення. Саме на цій посаді розкрився талант керівника і наставника молоді, яким безперечно був для нас Володимир Гнатович Пайос.

Володимир Пайос повністю відповідав за процес телевізійного виробництва, професійне зростання журналістів, режисерів, звукорежисерів і операторів. Він особисто вів щотижневі «літучки», на яких досконало і професійно розбирались усі програми, що виходили протягом минулого тижня. Рецензентами, як правило, виступали досвідчені журналісти і режисери, які буквально по поличках розкладали всі наші програми. В той час між редакціями було професійне суперництво і соцзмагання за право називатися кращою редакцією і творчим об’єднанням – це всіляко сприяло підвищенню рівня програм і їхньої якості. Володимир Гнатович ретельно пильнував, щоб не було упередженості і щоб усі дотримувались етичних норм при оцінці творчих здобутків колег. Водночас тих, хто пас задніх на цій трудовій ниві, чесно кажучи, було шкода.

Обласна телерадіокомпанія була однією з найпотужніших в Україні, колектив працював злагоджено і відповідально. І в цьому особлива заслуга Володимира Пайоса. Він міг особистим  прикладом повести колектив за собою у будь-якій справі: чи то підготувати телевізійний нарис про сільського трударя, чи то вийти на суботник і відпрацювати так, що іншим було соромно відставати від свого керівника.

Початок 90-х років минулого століття видався буремним не лише для країни в цілому, а й для телебачення зокрема. З розвалом Союзу перестали діяти деякі закони телебачення, почалась ера комерціалізації. Володимир Гнатович одразу відчув, що творчість відходить на другий план, – нове керівництво телерадіокомпанії досить швидко почало створювати фірми і корпорації, займалося випуском газет, продажем телевізорів, пилососів і холодильників. Як людина пряма і відверта, Володимир Пайос почав протестувати проти перетворення телебачення як мистецтва на машину для заробляння грошей у будь-який спосіб. Це, звичайно, не сподобалося генеральному директору Віктору Петренку. Поступово все це переросло у відвертий конфлікт генерального директора і його заступника з питань телебачення. І Володимира Пайоса перевели на радіо, де він колись робив свої перші кроки в журналістиці.

Так він став заступником гендиректора з питань радіо. Ми всі, звичайно, бачили, як непросто з професійної точки зору працювати Володимиру Гнатовичу – його відверто посунули від колективу, який роками сам ретельно збирав. Він не подавав виду і мужньо переносив цей поворот долі. Пайосу не важко було налагодити роботу обласного радіо, – благо, колектив тут був злагоджений, працьовитий, а головне – професійний.

Ми часто спілкувалися на професійні теми, він продовжував стежити за нашим зростанням. Був людиною від землі і багато часу у вихідні проводив на дачній ділянці, де своїми руками звів двоповерховий будинок, посадив садок і разом із дружиною Ларисою, донькою Ярославою і сином Андрієм проводив там свій вільний час. Ми з Олександром Орловим, оператором Юрієм Вавіловим і водієм Василем Тинним іноді допомагали родині Пайосів на будівництві. Це для нас було справжньою удачею – попрацювати, а потім за чашкою чаю, і не тільки, поспілкуватися з Володимиром Гнатовичем, обговорити ситуацію не лише на телебаченні і радіо, а й у країні в цілому. Він, звісно, переживав за майбутнє держави, своєї сім’ї та й за наше майбутнє – майбутнє його колег і товаришів по роботі. Кожному завжди готовий був підставити плече, допомогти порадою чи просто добрим словом.

Через свій шалений ритм, від напруги життя, від фізичної перевтоми, від болю, Володимир Гнатович у розквіті своїх творчих сил і можливостей передчасно залишив цей світ недільного дня 14 травня 1995 року на дачі, не здійснивши до кінця омріяне і задумане. Сказати, що смерть Володимира Пайоса шокувала всіх, хто його знав, – це нічого не сказати… Рідні, друзі і товариші ще довго не могли оговтатися від цієї втрати. Гнатовичу виповнився лише 51 рік…». Прийшло попрощатися з ним усе місто. Сповіщення про тяжку втрату транслювали по обласному телеканалу. Поховано В.Г. Пайоса на лоцмансько-кам’янському цвинтарі.
Доземний уклін Вам, Володимире Гнатовичу. Світла пам’ять!»

Незважаючи на те, що Володимира Пайоса, на жаль, вже нема з нами, його справу продовжують співробітники регіональної філії українського радіо «Дніпро Суспільне», які впишуть нову сторінку в історію обласного радіомовлення.

У 2015 році в пам’ять Володимира Пайоса та інших журналістів було присвячено другий традиційний турнір з волейболу серед ветеранів спортивно-оздоровчого журналістського центру «Тригол» Дніпровської організації НСЖУ та обласної організації ВФСТ «Колос» АПК України.

Як відомо, Дніпропетровська обласна журналістська організація має намір здійснити серію видань «Золоті імена журналістики Дніпропетровщини», одне з яких буде присвячено Володимиру Гнатовичу Пайосу.

Приношу щиру подяку людям, без допомоги яких ця стаття не відбулася б: Таїсії Миколаївні Ковальчук, Валентині Олександрівні Орловій, Станіславу Івановичу Поводу, Віктору Івановичу Ожогіну.

 

Фото надані автором з сімейного архіву

Титульне фото​ «Пайос Володимир Гнатович за роботою, перша пол. 1970-х рр.»