Швидько Петро Васильович
Петро Швидько: про Чорнобиль – тільки правду

Аварія на ЧАЕС розколола життя Петра Васильовича навпіл: на мирну, надзвичайно плідну творчу працю вченого «до Чорнобиля» і на важку, жорстоку, виснажливу (та знов надзвичайно ефективну!) діяльність на межі всіх сил «після Чорнобиля»…

Як вберегтися від провалів і зсувів…

1971 року він блискучо закінчив Дніпропетровський гірничий інститут (нині НТУ «Дніпровська політехніка»), залишився там в аспірантурі. Але талановитому й напористому вченому-інженерові було затісно у стінах вишу. Швидько фонтанував новими ідеями, рацпропозиціями, і під одну з них в середині 1970-х при Міністерстві чорної металургії УРСР було навіть створено окрему галузеву лабораторію. Вірніш сказати, – Петро Васильович створив її власноруч, сам же й підібрав колектив. І разом зі своїми колегами-однодумцями довів спроможність застосування твердої закладки виробленого простору підземних родовищ залізної руди (бо раніше така технологія застосовувалася тільки при видобутку платини, золота, урану).

«Насправді це дуже серйозна й актуальна проблема для залізорудних басейнів України, де видобуток ведеться шахтним способом, – розповідав Петро Васильович журналістам. – Щоби, наприклад, не трапилося отаке лихо, як у Кривому Розі 13 червня 2010 року. Тоді о сьомій ранку на місцевій шахті імені Орджонікідзе під час проведення планових вибухових робіт сталося раптове обвалення налягаючих порід у відпрацьований простір. На поверхні гірничого відводу утворилося провалля глибиною до 100 метрів і площею аж у 16 футбольних полів. За офіційними даними, того разу загинула одна людина – 58-річний водій криворізького Науково-дослідного гірничорудного інституту. Але ж і до, і після того у тому ж місті нерідко траплялися й інші провали або зсуви, глибиною і площею поменше. Адже значна частина Кривого Рогу стоїть над підземними порожнечами. Особливо небезпечні в цьому плані ділянки гірничих відводів шахт, що були закриті ще у першу половину ХХ сторіччя. Видобуток залізної руди проводили тоді на глибині лише від 20 до 300 метрів. Нині біля тих ділянок набудували житлових будинків, якихось промислових споруд – бо через Другу світову війну документів про розташування підземних порожнеч немає. От і маємо через те постійну небезпеку для життя людей, через що ми, фахівці, маємо бути в постійному пошуку вирішення цієї вкрай важливої проблеми».

На загал цій «дочорнобильській» темі Петро Швидько віддав 33 роки свого життя.

…А як – від нечуванного опромінення

А на Чорнобильську АЕС Петро Васильович потрапив через інший напрямок своєї науково-дослідницької роботи. Зокрема, через один зі своїх винаходів – новаторський спосіб великотоннажного захоронення радіоактивних відходів. Цікаво, що спочатку, 1983 року, наукові «світила» СРСР відкинули його як «безперспективний», а коли 1986-го на ЧАЕС сталася аварія, молодого винахідника терміново викликали до Москви – і там не менш терміново його винахід було запатентовано. Сам же вчений-винахідник вже в середині травня опинився на станції, де його зразу ж увели до складу штабу з організації виконання дезактиваційних робіт на дахах блоку № 3 Чорнобильської АЕС.

Трохи згодом, у листопаді 1986-го, Петра Швидька було включено до складу спеціальної групи, що займалася видаленням високорадіоактивних уламків з покрівлі ІІІ енергоблоку. Отам-то й знову проявився уповні талант Петра Васильовича як новатора й винахідника – вже не у «мирних дочорнобильських» умовах, а в самих що не є «бойових»: у боротьбі зі всесильним, грізним і безжальним ворогом – радіацією.

Ось як сам Петро Васильович описував «ристалище» двобою Людини й Реактора, що воно являло собою на той час: «Від вибуху всю оту опромінену масу (цілі або подрібнені блоки графіту, труби ядерних збірок,  рурки ТВЕЛів*, уламки конструкцій, будівельне сміття) розкидало на сотні метрів навкіл, і вона випала на три майданчики. Кожний з них розміром 24 на 24 метра, але вони були на різній висоті від землі – 58, 68 та 72 метри».

Це були ділянки покрівлі ІІІ енергоблока, сусіднього із IV – зі зруйнованим реактором. Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС назвала їх зонами «Л», «Н»; зона «М» – біля самого жерла реактору, що вибухнув. Прості ж ліквідатори перейменували їх на «людський» лад: «Катя», «Люда», «Ніна», «Маша». Найбільш небезпечною була «Маша», котра «фонила» до 8 тис. рентген (для довідки: опромінення у 400–600 рентгенів уже загрожує людині променевою хворобою ІІІ ступеню, тобто важкого). «Лагідність» перших трьох зон була теж «непідйомною» для людського організму – до 1–2 тис. рентген опромінення.

Оці-то «рокові жінки» й заважали ліквідаторам розпочати захоронення розтрощеного IV енергоблоку, побудові над ним своєрідного саркофагу (або офіційно – об’єкту «Укриття»). І як показали подальші події, дезактивація зон К, Л, М, Н виявилася найбільш складним і небезпечним видом робіт, сповнених і змушеного героїзму, і й досі не усвідомленого нами трагізму їхніх наслідків для виконавців.

Що заважало використанню робототехніки

Так, тоді, у 1986-му, на найвищому рівні було ухвалено якомога ширше використовувати робототехніку – аби звести до мінімуму перебування людей у найбільш забруднених радіацією зонах. І Петро Васильович – один із тих, хто був відповідальний за експлуатацію дистанційно керованої техніки на Чорнобильській АЕС.

«Та не так сталося, як гадалося, – пригадував Петро Швидько, – роботами із бульдозерними гребками зсипати завали з даху в простір майбутнього саркофагу було неможливо. Бо по периметру усіх покрівель АЕС йшов пожежний сухотруб діаметром 219 мм (вода в ньому з’являлася лише у випадку пожежі). Крім того, цей сухотруб ще й було піднято і міцно закріплено на чималеньких бетонних плитах».

У результаті таки довелося посилати на дезактивацію радіаційного пекла людей, просто із лопатами та металургійними щипцями. Однак, невгамовний раціоналізатор Швидько і тут вигадав, як хоч якось збільшити ефективність роботи живих «роботів» (на чорнобильсько-ліквідаторському сленгу – «фантомів»). В зонах «Л», «Н», «М» він запровадив технологію із застосуванням шахтарських лебідок.

А у вересні 1986-го Петро Швидько запропонував різання сухотрубів, що заважали робототехніці, подовженим кумулятивним зарядом. Бо знав, що цією технологією майстерно володіє наш, український спецпідрозділ інституту зварювання ім. Патона. Але цей план було заборонено особисто головою урядової комісії, заступником голови Ради Міністрів СРСР Борисом Щербиною.

«Через цю заборону більше 5 тисяч молодих чоловіків (віком 35–40 років, з обов’язковою наявністю одного, але не більше двох дітей), – інформував свого часу журналістів Петро Васильович, – були опромінені до 25 бер і вище разовим виходом на дах. Їхня робоча «зміна» (одна на все життя) тривала до кількох хвилин, не довше».

Реалізацію ж кумулятивного різання сухотруба дозволили тільки в грудні того ж року. Здійснив її особисто керівник СКТБ інституту зварювання ім. Патона Леонід Волгін разом зі своїм водієм.

Практично всі роботи були недоробленими

Здавалось би – ну от, тепер дистанційно керована техніка вже вивільнить людей від небезпечної, по суті, «врукопаш», дезактивації.

«Та на жаль – і знову найшла коса на камінь, – продовжував розповідь Петро Васильович. – Всі роботи, які застосовувалися на дахах ЧАЕС, були надзвичайно «сирими» й недоробленими. Вони всі разом і кожен окремо – технічна нікчемність, придумана похапцем «на паркеті». Говорю про це відповідально, бо особисто експлуатував їх.

Крім офіційних назв були в усіх них й прізвиська: «Федя», «Білоярська корова», «Джокер» (MF-2 з ФРН), «Роботеня» (розробки МВТУ імені Баумана).

Доопрацьовувати мало сенс хіба що бауманський робот на гусеничному ходу, але він загинув, впавши з вертолітного фалу на кабіну бетоновоза-міксера (слава Богу, водій, що дрімав у кабіні на відстої, залишився живий і неушкоджений).

Основний недолік робототехніки – мала зчіпна вага, а електроніка з оптикою були надто чутливі й незахищені від жорсткого радіаційного випромінювання. Кварц перетворювався в моріон, акумулятори гинули на третю-четверту добу… Імпортні роботи «сліпнули» – з їхньою високоякісною цейсівською оптикою телемоніторів – темніли набагато швидше, ніж наші, оптика котрих була з простого пляшкового скла.

Крім того, зазвичай люди, що супроводжували роботів, отримували в десятки разів більшу дозу опромінення, ніж якби ті ж роботи виконувалися б ними вручну. Та ще б то було й швидше, ніж машинна праця. Щодня й неодноразово (за період з 4 вересня й до 1 листопада 1986-го) вибігав на покрівлю, вириваючи кабель управління з завалу або якесь будівельне сміття, чи навіть драні ТВЕЛи з гусениці…

Чув за собою недоброзичливе сичання кількох груп столичних робототехніків, які все життя отримували зарплатню й за щитом секретності гіпотетично готувалися до ядерних аварій. Але на повірку в них не виявилося нічого в готовому вигляді – ні в Міністерстві середнього машинобудування, ні в Науковому центрі Громадянської оборони».

«Матільди», «Джокери» та інший непотріб

Уся техніка, якою керували на ліквідації наслідків аварії дистанційно, поділялася на дві функціональні групи: ті, що проводили розвідку (візуальний огляд, замір рівня радіації тощо), та ті, що звільняли територію від опроміненого сміття (розтягували маніпуляторами завали, відгортали їх відвалами тощо).

І якщо перша група із покладеним на неї завданням впоралася, то друга в більшості випадків виявилася неефективною або й зовсім безпорадною.

Так, наприклад, надіслали на ЧАЕС 5-тонний (!) бульдозер з дистанційним управлінням. Ліквідатори жартома прозвали цю махіну «Матильдою». Звісно, ніхто її нагору понівеченого енергоблоку піднімати й не думав – бо вона просто провалила би покрівлю.

Потішалися люди на ЧАЕС і з ще одного екземпляра –зі «стола на колесах». Всі сміялися з цього диво-робота: чи його, бува, не діти спроєктували (а насправді – Ленінградський інститут робототехніки).

Через дурість керівництва країни не змогла як слід запрацювати на ЧАЕС і зарубіжна техніка. Йдеться про німецького «Джокера»: він мав звільняти дах від опроміненого сміття в зоні «М». Його доправили туди вертольотом, він проїхав хіба що пару метрів і… зупинився! Його оглядова телекамера була замалою, тому оператори не могли зрозуміти, через що MF-2 застопорився. Аби зрозуміти причину, людям довелося самим іти до нього, впритул розглядаючи агрегат з усіх боків. Виявилося, що він тривіально зачепився гусеницею за графітовий блок.

Аби його визволити та перемістити на нову позицію, довелося провести цілу спецоперацію. Але й на новому місці «джокер» не зрушив з місця. А вся справа була у тому, що уряд СРСР, замовляючи MF-2 у ФРН, розповів про рівень радіації в кілька разів меншу за реальну. В результаті без необхідного ступеню захисту, електроніка «Джокера» згоріла всього за кілька хвилин. І знов, як і в інших подібних випадках, на дах довелося посилати «біороботів»…

Найменше нарікань – до місяцехода

За спогадами і Петра Васильовича, й інших його колег-ліквідаторів, з усієї робототехніки, що її звозили на ЧАЕС з усього Радянського Союзу, найменше нарікань було до парочки СТР-1 (спеціалізований транспортний робот), що були збудовані на шасі справжніх місяцеходів.

СТР-1 сконструювали за 3,5 місяці після аварії й доправили на ЧАЕС у вересні 1986-го. 

Їхні колеса були із надзвичайно міцного металу – титану. І зі своїми 900 кілограмами ваги СТР-1 міг штовхати поперед себе уламки масою до півтори тони. Спершу на них стояли спеціальні акумулятори, в яких було до 32 кг срібла, згодом СТР-1 живилися за допомогою кабелеукладальників.

Працювали СТРи на даху аварійного IV енергоблоку поперемінно: доки один скидав радіоактивний брухт з покрівлі у жерло розкуроченого вибухом ядерного реактора, інший був на обслуговуванні та ремонті. Вахта у місяцеходів тривала 10 днів. Попервах СТР-1 піднімали на дах за допомогою німецьких кранів «Liebherr», доки ті не зламалися. Потім місяцехід доставляли на дах вертольотами Мі-8 (доки у жовтні 1986 року польоти над ЧАЕС не заборонили – через трощу одного з Мі-8). А оператори, що дистанційно керували діями СТРів, сиділи в більш-менш захищеній від радіації кімнаті під самісінькім дахом енергоблоку.

Були, правда, ті СТР-1 дуже неквапливі (рухалися зі швидкістю не більше 1 км/годину), але хоч трохи, а все ж допомагали. Звісно, були в них і аварійні зупинки в роботі (й тоді на пекельний дах доводилося виходити людям, «біороботам» – як вони самі про себе жартували). Однак все ж таки основну масу опромінених уламків (96 тон) з покрівлі IV енергоблоку видалили саме за допомогою «місяцеходів» (для виконання такого ж обсягу робіт знадобилося випускати на дах більше тисячі чоловік). Правда, про це мало говорилося тоді, мало хто згадує про це й тепер – бо через приналежність до космічний технологій СТР-1 був оповитий секретністю, про яку пильно дбав КДБ СРСР.

Розвінчання міфів про Чорнобиль

Як всі талановиті люди, сильні особистості, Петро Васильович Швидько не терпів брехні. Усе своє життя «після Чорнобиля» він як тільки міг, доносив людям правду про ту страшну трагедію українського народу та і всієї планети. І він мав повне моральне право говорити про всі негаразди й помилки щодо аварії на ЧАЕС та ліквідації наслідків, бо хоча й був одним із керівників, але ніколи не боявся й не відмовлявся працювати на найбільш небезпечних ділянках пліч-о-пліч з рядовими ліквідаторами. Тобто, він знав увесь той процес до дрібниць і, як то кажуть, зсередини.

Та що там казати – сукупна доза його опромінення за весь час перебування в Чорнобилі найкрасномовніше говорить про особистий героїзм вченого-винахідника: більше 219 рентген!

Крім згаданих вище випадків щоденного виходу Петра Швидька на дахи ЧАЕС восени 1986 року, було в нього «повернення в пекло» 1988-го. Так, тогоріч у травні він брав безпосередню участь у розчищенні простору навколо турбіни № 7 від ядерно-паливних збірок і графіту, що їх туди закинуло через понівечену покрівлю. Це було необхідно для створення умов будівництва контрфорсних стін у машинному залі IV енергоблоку.

Ще не раз прислужився загальній справі ліквідації наслідків аварії і талант Петра Васильовича як раціоналізатора й винахідника. Наприклад, вже у 1990-ті його новаторські ідеї широко застосовувалися у проведенні інших дезактиваційних робіт, зокрема, під час захоронення печально відомого «рудого лісу».

Тож сумніватися у компетентності Петра Васильовича як експерта з питань Чорнобильської АЕС аж ніяк не доводиться. Журналісти постійно йшли до Петра Швидька з проханням дати інтерв’ю, і він ніколи нікому не відмовляв, радо витрачав свій дорогоцінний час на спілкування з представниками ЗМІ. Як результат – десятки й десятки, якщо не сотні матеріалів у пресі, на ТБ і на радіо. Є матеріали про Петра Васильовича і в архівах нашої бібліотеки. І в усіх цих текстах – жодного слова неправди, лише чесна, точна і перевірена інформація – ота щира правда про Чорнобиль, якою б гіркою чи важкою вона не була.

Насамкінець пропонуємо увазі шановних читачів ще кілька ексклюзивних, ще ніде раніше не опублікованих розповідей Петра Васильовича Швидька, об'єднаних під рубрикою «Розвінчання міфів».

Міф № 1: начебто алкоголь рятує від радіації

«В першу чергу із ліквідаторів вмерли ті, що вірили, начебто алкоголь виводить із організму радіонукліди, – ділився своїми спогадами Петро Швидько. – Цю закономірність я спостерігав на членах нашого штабу. На 10-ту річницю аварії на ЧАЕС не було в живих вже вісьмох – саме тих, що вірили в цей міф. Ця пропаганда розповсюджувалася радянським керівництвом. Але одна з найкращих на той час лікарів-радіологів Ангеліна Гуськова, якій я зобов’язаний життям, в приватних бесідах спростовувала теорію захисних властивостей алкоголю під час опромінення людського організму. Пригадую, як в 1987 році у спеціалізованій московській лікарні № 6, куди звозили найважчих пацієнтів з ЧАЕС, на зауваження одного опроміненого водія (мовляв, годують тут як на забій, а «Каберне» не дають – а воно ж виводить радіонукліди) й швидку реакцію на це одного чиновника, що вже хотів узяти цю скаргу «на олівець», вона категорично заявила: «Момент-момент! В лікарні «Каберне» не було і не буде! Я навіть ліки на спирту забороняю».

Дорогі мої співвітчизники, повірте й запам’ятайте: алкоголь не виводить радіонукліди! А от люди, що повірили газеті «Правда» (ніби «Каберне» виводить»), крім того, що не отримували ніякого захисту від радіації, так ще й поступово спивалися. І передчасно помирали…

Насправді ж для виведення радіонуклідів з організму людині треба потіти й потіти. Щоби прискорити обмін речовин в організмі, щоб через пори шкіри активніше виводилися шлаки, в тому числі й з радіонуклідами».

Міф № 2: начебто свинцеві «обладунки» надійно захищали від опромінення

«Радянське керівництво прекрасно розуміло: для того, щоби люди масово йшли на смертоносні дахи ЧАЕС, треба було чимось здолати в них боязнь. Одним із факторів, котрий би заспокоював ліквідаторів, мав бути їхній індивідуальний захист. Тому на ЧАЕС отримали команду робити своєрідні обладунки зі свинця.

Хоча ми там, в штабі на станції, розуміли, що свинцеві листи (товщиною 1,2 мм) від жорсткого Гамма-випромінювання абсолютно не захищають. Демонструвалося це просто: датчик ставили перед листом і під ним, до тіла. І дозиметр показував однакове значення – що перед, що під свинцем.

Можливо, по-перше, що причиною такого була недосконалість самого датчика. А по-друге, треба ж було іще враховувати, звідки йдуть оті промені: чи спереду, чи ззаду, чи з якогось боку. Адже там кругом було радіаційне забруднення, навіть згори (не з хмар, звісно, а з відміток, що вище за тебе). Тому на людей надягали ще й тюбетейки свинцеві. А потім брали ще лист із діркою (для голови), згинали його – щоб і спереду, і ззаду закривало людину. Зверху ж на ці свинцеві «обладунки» ліквідатору надягали прогумовані халати, спереду й ззаду, стягуючи всю цю «конструкцію» шкіряними пасками.

Попервах до всього цього ліквідаторів-«покрівельників» зодягали ще й у свинцеві труси. Але вони страшенно натирали чоловікам сухожилля, іноді навіть до крові…

Людина в усьому цьому «захисному» вбранні була настільки неповороткою, що, наприклад, випустивши з рук лопату, самостійно підняти її була вже не в змозі…

Самі ж ми (члени нашого штабу) ходили без свинцю. Я тільки свинцеві устілки клав до черевиків.

Тобто, оті люди, що виходили на покрівлю, були захищені лише самонавіюванням, не більше. А найкраще рятувала їх, перш за все, швидкість виконання завдання.

…Вже набагато пізніше я потрапив на склад у «Спецатомі» і побачив там захисні труси, котрі розробила радянська наука. Зі шнурками, бретельками. І не з листового свинцю, а прострочені як фуфайка. І оті «резервуари» між прострочкою були заповнені свинцевою шрапнеллю. Тобто, таке спіднє вже не відрізало праву ногу від лівої, і чоловік у таких вже не ходив «циркулем»… Це виглядало дуже мило, але із впровадженням цих диво-трусів запізнилися на пару років».

Міф № 3: про начебто масовий рух добровольців на ЧАЕС

«Добровольці на ЧАЕС були, проте не так багато – всупереч розповідям тодішнього керівництва країни й сьогоднішніх «ліквідаторів-довгожителів», – стверджував Петро Васильвич. – Пам’ятаю один з небагатьох прикладів справжніх добровольців. Львівському пожежному училищу замовили 30 курсантів для зачистки шести майданчиків на вентиляційній трубі, яка обслуговувала IV і III енергоблоки. Її встановлено на висоті 72 м, плюс й сама вона заввишки ще 72 м, ще й до того ж на відстані лише за 54 метри від епіцентру вибуху. З неї відкривалася жахлива картина: з того циклопічного розвалу стирчали арматура, труби, сміття – й усе те, здавалося, ворушиться (від оптичної гри теплого повітря, що здіймалося над проваллям).

Простих резервістів запускати на таку висоту було лячно: свинцеві «білизна» й тюбетейки тут не допомагали, а лише шкодили, уповільнюючи рухи виконавця. Тож головним захистом мало бути якнайшвидше виконання завдання й блискавичні підхід-відхід «на позицію», тобто вміння швидко лазити по трубі.

І от приїхали зі Львова курсанти – молоді красені віком від 20-ти до 30 років, усі майстри спорту з різних видів. Цвіт нації! Керівник штабу ліквідації наслідків аварії, майбутній Герой Соцпраці Юрій Самойленко влаштував супроводжуючому скандал. Але виявилося, що ректорат не зміг відбитися від масового «агресивного патріотизму» своїх вихованців.

Інших же добровольців на дах ЧАЕС, часто-густо, вело безгрошів’я, бажання вирішити «квартирне питання» тощо. Бо багатьом людям заробити в Чорнобилі можна було на порядок більше, ніж на своїй основній роботі».

------

* ТВЕЛ – тепловидільний елемент у ядерних реакторах.